Загальний характер правила про ієрархію правових норм і індивідуальних правових приписів

У систему ієрархії включаються усі правові акти, у тому числі й індивідуальні правові приписи. Виняток складають лише судові рішення, що набрали законної сили, і оспорювані правочини. Тому не існує презумпції правомірності рішень загальних зборів господарських товариств, інших органів господарських товариств та інших юридичних осіб. Рішення державних органів про донарахування податків, застосування фінансових (штрафних) санкцій, не оскаржені особами, стосовно яких такі рішення прийняті, підлягають перевірці на предмет законності при розгляді справ про стягнення коштів на підставі зазначених рішень. При оскарженні дій державного виконавця учасник виконавчого провадження може посилатись на незаконність постанови про відкриття виконавчого провадження, а суд зобов’язаний перевірити законність зазначеної постанови (незалежно від особливостей розподілу тягаря доказування, встановленого відповідним процесуальним законом).

1. Правило про ієрархію правових норм і індивідуальних правових приписів є загальним. Йому підпорядковуються усі правові норми і індивідуальні правові приписи. Суди не можуть застосовувати правові норми і індивідуальні правові норми, які не відповідають правовим нормам і індивідуальним правовим приписам вищої юридичної сили. Посилання в судовому рішенні на те, що певна правова норма (певний нормативно-правовий акт) чи певний індивідуальний правовий припис (індивідуальний правовий акт) не визнані судом неконституційними, а тому підлягають застосуванню, є неправильним. Незалежно від доводів сторін суд сам зобов’язаний визначити правові норми (нормативно-правові акти), що підлягають застосуванню до правовідносин, що є предметом розгляду у суді, перевірити їх на предмет відповідності правовим нормам і індивідуальним правовим приписам вищої юридичної сили, застосовувати ці правові норми (нормативно-правові акти) чи приписи, а в разі їх невідповідності нормам (нормативно-правовим актами) і приписам (індивідуальним правовим актам) вищої юридичної сили зазначити в мотивувальній частині судового рішення на неможливість застосування певної правової норми (певного нормативно-правового акта) усупереч правовим нормам (нормативно-правовим актам) вищої юридичної сили. Це стосується і тих випадків, коли закон, інший нормативно-правовий акт, питання про відповідність якого Конституції належить до юрисдикції Конституційного Суду, не відповідає Конституції. Лише у випадках, коли у суду виникли сумніви щодо відповідності Конституції України нормативно-правового акта, питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду, він звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта (ч. 3 ст. 8 ЦПК, ч. 5 ст. 9 КАС).

2. Оспорюваний правочин відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК може бути визнаний недійсним судом. До його визнання судом недійсним він вважається таким, що породжує відповідні права та обов’язки, змінює їх чи припиняє, хоч би його невідповідність акту цивільного законодавства і була очевидною. Це ж стосується і окремих частин оспорюваних правочинів. На відміну від оспорюваних правочинів нікчемні правочини повністю підпорядковані актам законодавства і не можуть визнаватись такими, що тягнуть будь-які правові наслідки. Меншою мірою враховується та обставина, що є такі правочини, які не визнаються законом нікчемними, але які не підлягають виконанню.

3. Рішення суду, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання (ч. 1 ст. 14 ЦПК, ст. 115 ГПК, ч. 2 ст. 14 КАС, ст. 533 КПК). Вони можуть оцінюватись на предмет відповідності законодавству тільки в процесуальних формах, передбачених законом.

4. Право особи оскаржити рішення (індивідуальний правовий акт) державного органу чи посадової особи є суто превентивним, додатковим правом. Метою встановлення цього права є надання особі можливості захищати своє право до того, як незаконне, на думку особи, рішення буде виконуватись. Тому неоскарження особою рішення державного органу, посадової особи не надає такому рішенню ознаки правомірності, якщо воно суперечить законодавству. Проте адміністративні суди ніколи чітко не висловлювали правову позицію, згідно якої при розгляді справ за позовами органів державної податкової служби про стягнення сум податків, пені і штрафних санкцій на підставі рішень таких органів, що не оскаржувались у суді, слід перевіряти законність таких рішень. Господарські суди за аналогічних умов не формулювали правову позицію, відповідно до якої підлягає перевірці законність постанов органів Антимонопольного комітету про застосування штрафів, а загальні суди всіх юрисдикцій ніколи не ставили питання про законність своєчасно не оскаржених постанов державних виконавців у випадках, коли боржники оскаржують дії державного виконавця, що здійснюються на підставі зазначених постанов.

Названі індивідуальні правові акти підпорядковані відповідним актам законодавства і не можуть виконуватись, якщо вони суперечать актам законодавства. Позови про стягнення коштів на підставі таких індивідуальних правових актів можуть бути задоволені тільки за умови, що суд перевірить їх законність і дійде висновку про те, що вони не суперечать закону.