Шляхом врахування контексту виявляється зміст формально недостатньо визначених положень нормативно-правових актів.

1. Перегляд рішень касаційних судів відповідно до п. 1 ст. 355 ЦПК здійснюється у разі «неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах». Такі ж підстави встановлені п. 1 ст. 116 ГПК, п. 1 сі 237 КАС, п. 1 ст. 458 КПК. У цих законодавчих положеннях формально недостатньо визначеним є поняття «подібних» правовідносин. Абстрактно розмірковуючи, подібними можна називати такі правовідносини, на які поширюються одні й ті ж самі правові норми. Крім того, відповідно ч. 8 ст. 8 ЦПК, ч. 7 ст. 9 КАС подібними є врегульовані певними правовими нормами відносини і ті відносини, на які не поширюється чинність зазначених правових норм і які внаслідок цього залишались не врегульованими, хоч за всіма юридично значущими ознаками не врегульованих відносин, на них належало поширити чинність згаданих правових норм. Але і наведені абстрактні міркування, і та подібність відносин, яка є підставою застосування закону за аналогією, не дають можливості зрозуміти зміст терміну «подібні» (правовідносини), який тут аналізується.

Недостатньо визначеним є і поняття «неоднакове» (застосування норми матеріального прав), оскільки ця неоднаковість може бути обумовлена і тим, що судами були встановлені різні обставини, за яких в одних випадках вона була застосована в один спосіб, а в іншому — у протилежний, і тим, що правова норма була витлумачена в одних випадках в один спосіб, а в інших — у протилежний.

Тому слід звернутись до контексту відповідних законодавчих положень (далі наводиться аналіз деяких положень глави 3 розділу X Цивільного процесуального кодексу, маючи на увазі, що такі ж положення містяться у Господарському процесуальному, Кримінальному процесуальному кодексах і в Кодексі адміністративного судочинства).

Із п. 5 ч. 2 ст. 360¹ ЦПК ми дізнаємось про те, що при підготовці справи до розгляду у Верховному Суді здійснюються зазначені у цій статті, а також «інші заходи, необхідні для вирішення питання про усунення розбіжностей у застосуванні норми матеріального права». Отже, є завдання «усунути розбіжності». Крім того, судове рішення, що приймається Верховним Судом, повинне містити висновок про правильне застосування норми матеріального права щодо спірних правовідносин (ч. 2 ст. 3 604 ЦПК). Звідси ми дізнаємося про те, що Верховний Суд має визначатись стосовно того, яке застосування відповідної норми матеріального права є правильним, а яке — неправильним. З урахуванням викладеного слова «у подібних правовідносинах» слід розуміти як у відносинах, на які поширюється одна й та ж норма матеріального права, за фактичних обставин, що вимагали однакового (і правильного) застосування цієї норми і не допускали розбіжностей у її застосуванні. Слова «неоднакове застосування» у контексті глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу слід тлумачити як розбіжності у розумінні правової норми. Якщо ж неоднакове застосування правової норми обумовлене тим, що судами першої та апеляційної інстанцій встановлені різні обставини, які вимагали різного застосування певної норми матеріального права, то таке різне застосування не підпадає під дію п. 1 ст. 355 ЦПК.

В одній із справ, що була предметом перегляду у Верховному Суді України, банк посилався на неоднакове застосування ч. 2 ст. 642 ЦК («якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом»). Малось на увазі, що в одних справах касаційна інстанція дійшла висновку про те, що до договору відповідно до ч. 2 ст. 642 ЦК внесені зміни в частині процентної ставки, а в справі, рішення у якій оскаржувалось, касаційна інстанція дійшла протилежного висновку. Тут мало місце різне застосування ст. 642 ЦК, оскільки в одних випадках касаційні суди зробили висновок про те, що сторони уклали угоду (договір) про внесення змін до кредитного договору, а в іншому — про те, що сторони таку угоду (договір) не уклали. Але при цьому не було ні розбіжностей в застосування норми матеріального права, ні неправильного її застосування. А різне її застосування було обумовлене не різним її тлумаченням і розумінням, а різними фактичними обставинами, що були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, які мають повноваження встановлювати обставини справ та оцінювати докази.

2. Наявність тісного логічного зв’язку між частинами тексту нормативно-правового акту, навіть у різних структурних частинах однієї статті чи пункту, дає можливість правотворчому органу виключити певні слова із наступної частини тексту, маючи на увазі, що в силу логічного зв’язку слід враховувати слова, які вживаються в попередньому реченні чи частині тексту. Так, у другому реченні частини третьої ст. 62 Конституції України встановлюється: «Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь». Якщо це положення тлумачити у логічному відриві від положення, сформульованого в першому реченні частини третьої ст. 62 Конституції України (вирвати із контексту цієї статті), то воно має бути поширене на всі випадки, коли для виникнення, зміни або припинення прав, обов’язків та відповідальності осіб необхідне встановлення наявності вини. Але із логічного зв’язку положення другого речення частини третьої ст. 62 Конституції України з положенням першого речення цієї ж частини слід зробити висновок, що положення другого речення поширюються тільки на випадки, коли особа обвинувачується. Термін «обвинувачення» вживається переважно в кримінально-процесуальному праві. Те, що термін «обвинувачення» розуміється в ст. 62 Конституції саме так, підтверджується частинами першою і другою ст. 62 Конституції України. Отже, із логічного зв’язку положення другого речення частини третьої ст. 62 Конституції України з положенням першого речення цієї частини, з частинами першою ті другою ст. 62 Конституції України слід зробити висновок про те, що правило про тлумачення сумнівів щодо доведеності вини особи на користь останньої поширюється тільки на кримінально-процесуальні відносини і не може поширюватись навіть на ці відносини у частині цивільного позову. Не може поширюватись це положення і на відносини щодо притягнення особи до адміністративної відповідальності.

3. Частина перша ст. 137 КЗпП встановлює: «Суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої дійсної шкоди, враховує ступінь вини працівника і ту конкретну обстановку, за якої шкоду було заподіяно. Коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, але й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений». Із першого речення наведеного законодавчого тексту можна зробити висновок про те, що при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, суд може відхилитись від прямої дійсної шкоди як у бік збільшення, так і в бік зменшення. Але друге речення цього тексту слід тлумачити як конкретизацію першого. А тому відхилення від прямої дійсної шкоди в бік збільшення є неприпустимим.

4. Частиною другою ст. 98 ЦК встановлюється: «Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом... Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить п’ятдесят і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом».

В абзаці першому ч. 2 ст. 98 ЦК не тільки встановлюється більшість, що має право прийняти відповідне рішення, а й визначається базовий показник, від якого визначається більшість від числа присутніх учасників, зрозуміло, за наявності кворуму, встановленого законом. У положеннях абзацу другого ч. 2 ст. 98 ЦК встановлюється тільки необхідна більшість, а від якого базового показника вона має визначатись, — не встановлюється. Але із логічного зв’язку між абзацами першим та другим ч. 2 ст. 98 ЦК слід зробити висновок про те, що базовий показник для обчислення більшості у випадках, передбачених абзацом другим ч. 2 ст. 98 ЦК, має прийматись той же (кількість присутніх), який передбачений абзацом першим цієї ж частини.

5. «Видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

На момент видачі переказного векселя особа, зазначена у векселі як трасат, або векселедавець простого векселя повинні мати перед трасантом та/або особою, якій чи за наказом якої повинен бути здійснений платіж, зобов’язання, сума якого має бути не меншою, ніж сума платежу за векселем.

Умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів обов’язково відображається у відповідному договорі, який укладається в письмовій формі...» (частини перша-третя ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні»). При розгляді справи судом частина третя ст. 4 названого Закону була витлумачена так, що вона допускає можливість проведення розрахунків із застосуванням векселів незалежно від наявності умов, передбачених частинами першою та другою цієї ж статті. Це — неправильне тлумачення. Воно обумовлене неврахуванням логічних зв’язків між частиною третьою ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні», з одного боку, та частинами першою та другою цієї ж статті, — з іншого. Якщо ці зв’язки врахувати, то слід визнати, що із названої статті випливає, що розрахунки із застосуванням векселів допускаються тільки за наявності умов, передбачених частинами першою, другою і третьою ст. 4 Закону «Про обіг векселів в Україні».

6. «Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого» (ч. 5 ст. 1187 ЦК). Можливі два варіанти тлумачення умислу потерпілого, про який йдеться у наведеному законодавчому тексті: 1) цей умисел може розумітися як умисне порушення певної вимоги актів законодавства (формальне порушення). Так, особа, повністю усвідомлюючи протиправність дій, що порушують правила дорожнього руху, та бажаючи порушити ці правила, може здійснити таке порушення, не усвідомлюючи можливість настання шкідливих наслідків або не бажаючи їх настання; 2) цей умисел може означати усвідомлення протиправності дій чи бездіяльності, передбачення можливості настання шкідливих наслідків та бажання їх настання. У наведеному законодавчому тексті йдеться про умисел потерпілого, яким завдано шкоду. Оскільки у ч. 5 ст. 1187 ЦК йдеться про відшкодування шкоди, логічно зробити висновок про те, що цей умисел має полягати у завданні потерпілим шкоди собі, а не в здійсненні формального порушення.

7. Якщо тлумачити ч. 2 ст. 790 ЦК («плата за прокат речі, що сплачена наймачем за весь строк договору, зменшується відповідно до тривалості фактичного користування річчю») буквально, то «тривалість фактичного користування річчю» можна зрозуміти досить широко. Але тлумачення ч. 2 ст. 790 ЦК з урахуванням її логічного зв’язку з частиною першою цієї ж статті («наймач має право відмовитися від договору прокату і повернути річ наймодавцеві у будь-який час») дає підстави для висновку про те, що до тривалості фактичного користування річчю не включається час від дня дострокового повернення речі наймачем наймодавцеві до закінчення строку договору (у разі дострокового повернення речі).

8. «Перебіг позовної давності щодо вимог наймодавця починається з моменту повернення речі наймачем, а щодо вимог наймача — з моменту припинення договору найму» (ч. 2 ст. 786 ЦК). Якщо буквально тлумачити ч. 2 ст. 786 ЦК, то чинність цього положення слід поширити на всі вимоги, що випливають із правовідносин щодо найму.

І такий висновок буде відповідати заголовку ст. 786 ЦК. Але врахування логічного зв’язку ч. 2 ст. 786 ЦК з положенням частини першої тієї ж статті («до вимог про відшкодування збитків у зв’язку з пошкодженням речі, яка була передана у користування наймачеві, а також до вимог про відшкодування витрат на поліпшення речі застосовується позовна давність в один рік») дає підстави для висновку про те, що позовна давність обчислюється відповідно до правил ч. 2 ст. 786 ЦК тільки у випадках пред’явлення вимог про відшкодування збитків у зв’язку з пошкодженням предмета найму та про відшкодування витрат на поліпшення речі. Як раз таке роз’яснення дає Вищий господарський суд в інформаційному листі «Про деякі питання практики застосування статей 785 та 786 Цивільного кодексу України»^[133]. Але за традицією, що склалась, Вищий господарський суд не дає посилання на зв’язок контекстом ч. 1 і ч. 2 ст. 786 ЦК, а вказує: «За змістом приписів частини першої і частини другої ст. 786 ЦК України...».

9. Коригуванню шляхом логічного тлумачення підлягає абзац третій ч. 3 ст. 1197 ЦК («якщо потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється, за його бажанням, виходячи з його заробітку до звільнення або звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості»). Справа в тому, що тут некоректно використані формулювання «на момент» і «не працював». До речі, у ч. 2 ст. 1195 ЦК використовується ще менш коректний вираз «в момент» в поєднанні з формулюванням «особа... не працювала». Із логічного зв’язку абзацу третього ч. 3 ст. 1197 ЦК з попереднім текстом цієї ж статті ми бачимо, що тут йдеться не про роботу в даний момент, а про перебування у трудових правовідносинах. Це підтверджується і зазначенням в абзаці третьому ч. 3 ст. 1197 ЦК на «заробіток до звільнення». Отже, в будь-який момент до звільнення з роботи потерпілий вважається таким, що працював. У такий же спосіб слід тлумачити і ч. 2 ст. 1195 ЦК.

10. Відповідно до частини другої ст. З Закону «Про господарські товариства» «підприємства, установи та організації, які стали учасниками товариства, не ліквідуються як юридичні особи». «Не ліквідуються» — це буквально має означати «не можуть бути ліквідовані аж до того моменту, коли вони втратять статус учасників господарських товариств». Але із логічного зв’язку цього законодавчого положення з частиною першою цієї ж статті («засновниками та учасниками товариства можуть бути підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених законодавчими актами України») слід зробити висновок про те, що частина друга ст. 3 Закону «Про господарські товариства» не визнає набуття підприємством, установою, організацією статусу учасника господарського товариства юридичним фактом, який є підставою ліквідації цього підприємства (організації’).

11. Буквальне тлумачення другого речення ч. 1 ст. 241 ЦК («правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання») дає безглуздий висновок, бо виходить, що особа є представником правочину. Якщо ж врахувати логічний зв’язок наведеного тексту з текстом першого речення ч. 1 ст. 241 ЦК, то дефект формулювання другого речення усувається, оскільки таке врахування дає підстави для висновку, що в другому реченні під словом «він» слід розуміти не «правочин», як це випливає із тексту другого речення, а «представник», як це видно із логічного зв’язку другого речення з першим.

12. Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» можлива відмова в переведенні на іншу роботу з мотивів інвалідності, якщо переведення «загрожує погіршенню здоров’я» інваліда. У наведеній цитаті міститься очевидна помилка, бо треба було написати загрожує «погіршенням» здоров’я, а не «погіршенню». Ця помилка виправляється за допомогою логічного тлумачення ч. 2 ст. 17 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Зроблений висновок підтверджується офіційним перекладом цього Закону на російську мову, опублікованим у Відомостях Верховної Ради України. Тут наведене формулювання перекладене як (російською мовою) «угрожает ухудшением».

13. В п. 5 ст. 17 Закону «Про Центральну виборчу комісію» вживається вираз «обов’язкові... рекомендації». Якщо це — рекомендації, то вони не можуть бути обов’язковими. А якщо вони обов’язкові, то це — уже не рекомендації. Ця суперечність усувається наданням переваги слову, зміст якого є більш визначеним. Таким є слово «обов’язкові». Якщо законодавець зазначив на обов’язковість рекомендацій, то це означає, що такі рекомендації також бувають.