Виявлення логічно закріплених правових норм, що випливають із контексту

За допомогою логічного тлумачення положень актів законодавства виявляються текстуально не закріплені в них правові норми (ті норми, які випливають із контексту і заперечення яких порушує логіку відповідних законодавчих положень). У судовій практиці при цьому посилаються на «смисл» або на «зміст» відповідних нормативних положень. Але посилання на «смисл» чи на «зміст» набуло невиправдано широких масштабів, що виключає можливість використання цих слів для позначення операцій з нормативним текстом, про які йдеться.

1. Приклад логічного розвитку юридичного тексту, що тлумачиться, виявлення текстуально не закріпленого, але закріпленого логічно у юридичному документі змісту, ми находимо в практиці архаїчного Риму. Римлянин склав заповіта, в якому написав: якщо після моєї смерті народиться син, то він має отримати дві третини спадкового майна, а решту має успадкувати дружина; якщо ж народиться дочка, то вона має отримати одну третину спадкового майна, а решту — дружина. До Ювенція Цельза (друга половина І — перша половина II століття н. е.) такі заповіти вважались недійсними. Ю. Цельз дійшов висновку, що такий заповіт має вважатись дійсним, а спадкове майно підлягає поділу на сім часток, одна із яких повинна спадкуватись дочкою, дві — дружиною, а чотири — сином^[116]. Це — дійсно, словами Ф. К. ф. Савіньї, великий зразок минулого, бо така інтерпретація заповіту відповідала логіці, яка закладена в ньому і відповідно до якої дочка (якщо вона народиться) мала отримати в порядку спадкування певну частку спадкового майна; дружина мала отримати удвічі більше, тобто дві частки, а син (якщо він народиться) — удвічі більше, ніж дружина, тобто чотири частки. Усього — сім часток, на які треба було розділити спадкове майно, щоб розподілити його відповідно до волі заповідача, що логічно вміщувалась у заповіті, хоч текстуально в ньому і не була виражена.

Такого заповіту можна скласти і сьогодні. Якщо події будуть розвиватись так, як у наведеному випадку, тлумачити заповіт треба буде так же, як і в цьому випадку. Це — логічний розвиток положення правового акта, який (розвиток) здійснюється шляхом врахування контексту.

2. Логічного розвитку шляхом врахування контексту потребують положення Цивільного кодексу про віндикаційний позов. В епоху видання Законів XII таблиць, коли сторона пред’являла позов про витребування рухомої речі, річ повинна була знаходитись в місці вирішення спору, а сторони здійснювали певні формальні дії щодо речі. За таких умов виключалась сама постановка питання про можливість витребування речей, визначених родовими ознаками. Зараз таких формальностей, як в архаїчному Римі, цивільне законодавство України не передбачає. Але ж і не встановлюється, що пред’явлення віндикаційного позову можливе тільки щодо речей, визначених родовими ознаками. Навпаки, встановлюється, що власник має право на витребування майна, яке в ч. 1 ст. 190 ЦК визначається досить широко («майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки»). Передбачається також можливість витребування грошей: у ст. 389 ЦК («гроші, а також цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача») логічно закріплена правова норма, яка виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої у недобросовісного набувача (володільця) гроші можуть бути витребувані. При цьому ніяких застережень у ст. 389 ЦК не робиться, що дає підставу для висновку про те, що будь-які гроші можуть бути витребувані у недобросовісного набувача (володільця). Це відповідає тексту ст. 388, 389 ЦК. Якщо гроші можуть бути витребувані із чужого незаконного володіння, то за аналогією це правило слід поширити і на інше майно, визначене родовими ознаками.

Але із контексту ст. 388 ЦК випливає, що це законодавче положення допускає витребування тільки речей, що визначені індивідуальними ознаками. Правда, це потребує деякого уточнення визначення речей, визначених індивідуальними ознаками, як речей незамінних (ч. 1 ст. 184 ЦК). Усі речі, які можна індивідуалізувати, є речами, визначеними індивідуальними ознаками, хоч би єдиною ознакою, за якою їх можна індивідуалізувати, були, наприклад, вибиті на них індивідуальні номери, які речі індивідуалізують, а на їх споживчі якості не впливають. Таке корегування змісту понять, визначених у законі, є цілком припустимою логічною операцією, оскільки контекст має перевагу перед текстом. Отже, із контексту ст. 387, 388 ЦК випливає, що майно, позов про витребування якого пред’явлено, повинне бути індивідуалізоване. Власнику дається право витребувати «своє» майно. Оскільки «кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень...» (ч. 1 ст. 60 ЦПК), власник повинен доказати, що він витребовує «своє» майно. Якщо ж він не надасть доказів того, що витребуване майно для нього є «своїм», тобто не індивідуалізує це майно, не вкаже на ознаки, які виокремлюють його із роду, до якого воно належить, суд не зможе задовольнити позов про витребування майна. Із ст. 388 ЦК також випливає, що тут йдеться про майно, яке індивідуалізоване в судовому процесі.

Повертаючись до ст. 389 ЦК слід звернути увагу на те, що можливість витребування грошей із чужого незаконного володіння, передбачена цією статтею, контекстом ст. 387-389 ЦК обмежується до можливості витребування грошових знаків, які власник зуміє індивідуалізувати шляхом вказівки на номери грошових знаків чи за допомогою інших доказів. Проте слід враховувати, що відповідно до спеціальної правової норми, яка прямо випливає із ч. 2 ст. 1062 ЦК, особа, кошти якої помилково зараховані на рахунок іншої особи-вкладника в банку, має право пред’явити якраз позов про витребування цих коштів відповідно до ст. 388 ЦК. Підстав для того, щоб не застосовувати цю правову норму, немає.

3. Правова норма, що випливає із контексту, повинна чітко проглядатись у тексті. Ця вимога тим більше повинна дотримуватись тоді, коли правова норма, що виводиться із контексту, конкурує з іншою правовою нормою. Проте Конституційний Суд України в одному із рішень конкретне положення Конституції протиставив контексту всієї Конституції: «Тлумачення положень частин першої та другої статті 27 Конституції Україні в контексті всіх інших положень Конституції України як єдиного цілісного документа дає підстави стверджувати, що вони не припускають смертної кари як виду покарання»^[117]. Тут конкретні положення Конституції з метою вирішення колізії не були протиставлені іншим, а зразу ж стали розглядатись у широкому контексті, що не має ознаки формальної визначеності. У той же час найближчий зв’язок контекстом між частинами першою та другою ст. 27 Конституції, контекст, що має ознаку формальної визначеності, не був врахований. На нашу думку, у такий спосіб тлумачити нормативні положення та вирішувати колізії між ними не можна.