Необхідність у тлумаченні актів законодавства

У науковій літературі велась і до цього часу ведеться дискусія стосовно того, чи завжди положення актів законодавства потребують тлумачення. На цей час до навчальної літератури ввійшла думка про те, що застосуванню положень актів законодавства обов’язково передує їх тлумачення. З такою думкою слід погодитись з огляду як на законодавство, на його природу, зміст, співвідношення з правом, особливо на сучасний його стан в Україні, так і на зміст правотлумачної діяльності. Тому і суддям не слід було б надалі уникати зазначення в судових рішеннях на тлумачення актів законодавства, яке вони здійснюють при вирішенні справ. Панує уявлення, що тлумачення — це прерогатива Конституційного Суду. Так, Конституційний Суд має конституційне повноваження на здійснення нормативного (обов’язкового для невизначеного кола осіб) тлумачення Конституції та законів України. Але ж індивідуальне тлумачення актів законодавства (стосовно правовідносин, що виникли між конкретними особами) — це повноваження, яким наділяються всі суди і яке вони мають здійснювати повсякденно з метою мотивування тих рішень, які вони приймають. У судовому рішенні необхідно дати тлумачення положень законодавства, що підлягають застосуванню до конкретних правовідносин, роз’яснити, у який спосіб із відповідних положень законодавства випливають права та обов’язки сторін. Без цього судове рішення буде незрозумілим учасникам відповідного процесу, а відтак буде порушене їх право на справедливий суд.

Законодавство являє собою набір певних обов’язкових до виконання положень, об’єднаних в акти законодавства. І здається, що суддя або інша особа, яка здійснює правозастосування чи бере участь у процесі юридичної кваліфікації дій осіб чи інших обставин та з’ясуванні змісту прав та обов’язків учасників відповідних правовідносин, який (процес) має закінчитись прийняттям обов’язкового до виконання юридичного акту, повинні лише віднайти в законодавстві певне положення, уважно його прочитати та застосувати до відповідних правовідносин. Насправді, процес тлумачення є значно більш складним. Це обумовлене перш за все тим, що для правильного правозастосування треба від тексту акта законодавства як реального явища, яке сприймається людиною через її почуття та розум, перейти в систему права, що існує лише як явище логіки, та за допомогою такого переходу окреслити коло правових норм, які підлягають застосуванню до відповідних правовідносин. Крім того, система законодавства є багаторівневою, розгалуженою. Тому здійснення правозастосування передбачає врахування місця положень актів законодавства, які підлягають застосуванню, в системі законодавства, врахування системних зв’язків між положеннями актів законодавства. Є підстави навіть для твердження про те, що вирішення судом певної справи полягає у застосуванні до відповідних правовідносин не певного положення окремого акта законодавства, а законодавства в цілому. Тому «на посаду судді може бути рекомендована тільки особа, що має вищу юридичну освіту» (частина третя ст. 127 Конституції України). А положення частини четвертої цієї ж статті про те, що суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів та які відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів, більш як за 16 років з дня прийняття Конституції ні разу не було втілене в життя.

Слід також враховувати, що безвідносно до сучасної України законодавець ніколи не є художником реалістичної (натуралістичної) школи, який ретельно виписує портрет чи пейзаж. Законодавець більше схожий на художника-імпресіоніста, який за головне вважає справити враження на особу, яка розглядає картину, маючи на увазі, що деталі асоціативно домалює той, хто розглядає картину. Різниця тільки в тому, що юрист, який читає акт законодавства, не має права на асоціативне мислення. Він має суворо буквально тлумачити закон і так же суворо логічно опрацювати текст нормативно-правового акту з метою виявлення тих правових норм, які лише implicite містяться в ньому.

З урахуванням викладеного слід виділити дві (прийнятну і неприйнятну) частини у висловлюванні російського автора І. П. Малинової: «Під інтерпретацією розуміється певний клас розумових операцій, що пов’язані з виведенням з тексту прямо не окреслених у ньому значень. Інтерпретація у її герменевтичному розумінні можлива лише щодо текстів, яким властива змістова подвійність: певна система значень артикульована у них (текстах) первісно й з огляду на це — очевидна, проте за цією очевидністю приховується вторинна система значень, для якої перша є формою репрезентації»^[14]. Плідною тут є думка про вторинну систему значень, що є прихованою за первісно артикульованою в текстах системою значень, бо ця думка націлює на пошук вторинної системи значень і застерігає проти поверхневого сприйняття нормативного тексту. Неприйнятним є твердження про те, що змістовна подвійність характерна не для будь-якого тексту, що поняття інтерпретації актів законодавства не стосується первісно артикульованої в текстах актів законодавства системи значень.