Колізії між принципами та іншими правовими нормами

Принципи (загальні засади чи просто «засади») також встановлюють правові норми, але широка сфера їх дії означає, що вони є найбільш загальними нормами, а тому вони не можуть конкурувати при правозастосуванні з правовими нормами, що регулюють більш вузьке коло суспільних відносин, а тому є спеціальними правовими нормами у відношенні до принципів (основних засад). Крім того, слід враховувати, що у змісті принципів поєднуються нормативний регулятор і декларація конституцієдавця чи законодавця про його наміри. Співвідношення між ними з часом змінюється на користь нормативного регулятора. Тому при тлумаченні принципів завжди враховується соціальний контекст. Нарешті, не можна не враховувати і ту обставину, що, приписуючи застосовувати принципи в порядку аналогії права, ст. 8 ЦК, ст. 8 ЦПК, ст. 9 КАС виключають можливість прямого застосування принципів (крім конституційних). С. П. Погребняк, що досліджував принципи права пише: «... Для принципів, що виконують регулятивну функцію, характерна опосередкована форма реалізації: відповідно до них формулюються норми права, що знаходять своє закріплення в юридичних актах, й здійснюється весь процес правового регулювання. Проте принципи можуть бути і безпосередньою правовою підставою для вирішення справ — наприклад, при застосуванні аналогії права...» ^[172].

1. Проблема принципів права, принципів законодавства, принципів галузей та інститутів права і законодавства була традиційною для радянської юридичної науки. Юридична наука незалежної України продовжує радянську традицію. Це — позитивно. Правда, разом з цим позитивом вітчизняна юридична наука успадкувала і негатив, яким є радянська традиція заідеологізованого підходу до дослідження принципів законодавства і права. Інший підхід за радянських часів був неможливим, бо принципи законодавства і права — це перш за все конституційні принципи, а радянська конституція не була реальним регулятором суспільних відносин. Це був красиво оздоблений фасад, що прикривав усі прояви тоталітарного режиму. Навіть у сучасному ідеологічно стриманому виданні стверджується, що «протягом тривалого попереднього періоду конституційно-правове регулювання у нашій країні відзначалося декларативністю, безсилістю (значною мірою навіть фіктивністю)»^[173]. За таких умов принципи права і законодавства більше описувались за допомогою метафор, а не шляхом строго наукового аналізу.

Провідний радянський теоретик права С. С. Алєксєєв відносив принципи до нетипових нормативних приписів у праві і називав їх «носіями інтегративного», вищим виявленням властивих правовій системі нормативних начал^[174]. Якщо принципи — це виявлення нормативних начал, та ще й вище, то чому ж вони при правозастосуванні часто ігноруються? Того ж часу інший широко відомий теоретик права Л. С. Явич характеризував принципи як несучі конструкції, навколо яких формуються норми, інститути, галузі й уся система права^[175].

Образна характеристика принципів продовжується і цього часу. Г. Л. Знаменський вказує на роль принципів як «важеля (стиснутої пружини)», енергія якого збільшує цілеспрямованість і точність здійснення норм^[176]. С. П. Погребняк пише, що основоположні принципи утворюють душу права^[177]. Зарубіжні діячі сфери правосуддя також використовують образні засоби для характеристики принципів. М. Чешін називає принципи поряд з цінностями, доктриною якорем для права: «Закон без такого якоря схожий на будинок без фундаменту; позаяк він не може встояти без нього, те ж саме й закон, який спирається сам на себе, схожий на повітряний замок»^[178].

2. Проте від образної характеристики принципів слід переходити до з’ясування регулятивної ролі принципів, до проблеми їх тлумачення і застосування. Перше питання, яке при цьому виникає, — це питання про те, що ж саме мається на увазі, коли йдеться про принципи.

А. М. Колодій, що здійснив монографічне дослідження принципів права, пише, що керівні положення, щоб отримати статус принципів права, обов'язково мають бути закріплені в нормативно-правових актах^[179]. С. П. Погребняк, який також присвятив свою монографію принципам права, пише про «надпозитивні принципи», проте вони «записуються в конституції... набувають особливої переваги, що дозволяє судам розглядати їх як такі, що мають вищу силу і пріоритет над будь-якими юридичними актами в разі конфлікту»^[180]. В. С. Мілаш також пише про наднормативне регулювання, «утворене правовими принципами як правовими аксіомами»^[181]. Що стосується надпозитивного характеру принципів, то, очевидно, тут йдеться про той час, коли вони ще не закріплені в конституції. Після закріплення в конституції вони стають частиною позитивного права, але не можна не помітити, що С. П. Погребняк, говорячи про закріплення принципів у конституції, переходить від проблеми регулятивної ролі принципів до проблеми субординації нормативно-правових актів: закріплені в конституції принципи набувають вищої сили не самі по собі, а внаслідок їх закріплення в нормативно-правовому акті вищої юридичної сили — конституції. Але є правотворча традиція закріплювати принципи не тільки в конституціях. В Україні принципи (основні засади) закріплюються не тільки в Конституції, айв кодексах і навіть в окремих законах. Виникає питання про значення цих принципів та про їх співвідношення з іншими правовими нормами.

Про наднормативний характер принципів, як видається, говорити стосовно сучасної системи законодавства України недоречно. Ця система інтегрувала до себе принципи природнього права, а процес цієї інтеграції завершився конституційним закріпленням принципу верховенства права. Навряд чи буде конструктивним і пошук принципів, які текстуально в законодавчих актах не закріплені, але виводяться із змісту численних правових норм. Правда, як свідчить російський дослідник В. А. Слєсарєв, президія Вищого арбітражного суду РФ спочатку із змісту ЦК РФ вивела принцип, а потім застосувала його усупереч конкретній законодавчій нормі^[182]. Видається, що і такий спосіб виявлення принципів і такий спосіб їх застосування не має нормативної підстави, а є відкритим посяганням судової гілки влади на прерогативи законодавчої влади. Отже, треба шукати шляхи застосування тих принципів (основних засад) права і законодавства, які текстуально закріплені в законодавчих актах.

При цьому загальні оцінки принципів як критеріїв легітимності чинного законодавства, засобів забезпечення єдності правотворчості, правореалізації і правопорядку, обов’язкових правових приписів, що застосовуються як правила для тлумачення відповідних нормативних актів» потребують істотної конкретизації.

З цієї точки зору не можна позитивно оцінити думку А. М. Мірошниченка, який пише, що «у разі неврахування принципів права в законодавстві, при колізії принципу права і нормативно-правового акту будь-які принципи права... мають пріоритет. Такий висновок випливає із самої природи принципів права»^[183]. Далі він зазначає, що вища сила принципів права ґрунтується на їх «окремому, найвищому місці... в ієрархії джерел права»^[184]. Проти такого підходу заперечують французькі дослідники у сфері порівняльного права: «Підміна конкретних правових норм принципами позбавляє систему права формальної визначеності, якої вимагає принцип верховенства права, тому слід повернутись до раніше висловленої думки про те, що основні засади, принципи є положеннями найбільш загального змісту, тому вони не можуть застосовуватись усупереч конкретним (спеціальним) положенням законів»^[185]. Разом з тим слід враховувати, що принципи можуть закріплюватись в Конституції і законодавчих актах, а тому вони можуть відрізнятись за критерієм юридичної сили (навряд чи можна вважати за прийнятне закріплення принципів у підзаконних актах).

3. Як видається, проблему тлумачення і застосування принципів (основних засад) не можна вирішити виходячи із їх характеристики як основоположних (керівних) ідей. Спроби підняти принципи (основні засади) над правовими нормами, що закріплені в нормативно-правових актах того ж ієрархічного рівня, порушує всю логіку зв’язків між загальними і спеціальними нормами. Лише принцип верховенства права, закріплений у частині першій ст. 8 Конституції, за юридичною силою піднімається над усіма нормами, що встановлені не тільки законодавчими актами, а й Конституцією України. Це обумовлено тим, що у принципі верховенства права зосереджені найвищі соціальні цінності у їх зв’язку з державно-правовою організацією суспільства. Суспільство потребує такого наріжного каменю як принцип верховенства права, якому не можуть суперечити будь-які інші законодавчі і навіть конституційні положення.

Решта принципів є керівною ідеєю для конституційної, законодавчої і підзаконної правотворчості, а як нормативний регулятор вони мають перевагу тільки над правовими нормами, що встановлені актами меншої юридичної сили. Але припис застосовувати принципи (основні засади) законодавства в порядку аналогії права (ст. 8 ЦК; ст. 8 ЦПК; ст. 9 КАС) дає підстави для висновку від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, згідно якої в інший спосіб принципи (основні засади) законодавства застосуванню не підлягають. Ця правова норма не суперечить будь-якій іншій, а тому підлягає застосуванню. Зауважимо тільки, що вона не може застосовуватися до конституційних принципів, оскільки законом дія будь-яких конституційних положень обмежуватись не може.

4. Крім того, слід враховувати, що в змісті принципів поєднується нормативний регулятор і декларація конституцієдавця чи законодавця про його політичні, соціальні, економічні та інші наміри. Виявлення часток нормативного регулятора і декларації у змісті принципів — це дуже складна задача, що обумовлює суперечність між застосуванням принципів і засадою правової визначеності. Це — ще один аргумент на користь неможливості переважного застосування принципів усупереч конкретним правовим нормам, що закріплені в актах того ж ієрархічного рівня, що і принципи.

Проте в науці ідея про поєднання у змісті принципів нормативного регулятора і декларації не сприймається. Законодавча практика також не сприймає цю ідею. Про це свідчать, наприклад, формулювання загальних засад цивільного законодавства у ст. 3 ЦК. Так, у п. 2 ст. 3 ЦК закріплюється принцип неприпустимості позбавлення права власності, але тут же у цьому пункті встановлюється застереження «крім випадків, встановлених Конституцією України та законом». Це застереження перетворює принцип, закріплений п. 2 ст. 3 ЦК, в конкретну правову норму. Аналогічно і принцип свободи підприємницької діяльності, закріплений у п. 4 ст. 3 ЦК, доповнений застереженням «яка не заборонена законом», перетворюється у конкретну правову норму. З іншого боку, в п. 3 ст. 3 ЦК закріплюється принцип свободи договору. До цього законодавчого положення не додається будь-яке застереження. Це — правильне формулювання принципу. Для порівняння слід звернути у вагу на ст. 627 ЦК. У ній закріплюється правова норма. А тому тут не тільки розкривається зміст свободи договору, а й вказується на те, що свобода договору здійснюється з урахуванням вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту; вимог розумності і справедливості.

5. Наявність у змісті принципів права нормативного регулятора і декларації не означає, що декларація є простим побажанням конституцієдавця чи законодавця. Декларація надає принципам динамічного характеру. З часом, у міру змін у суспільних відносинах декларація перетворюється в нормативний регулятор.