Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються за допомогою висновку від протилежного, як невід’ємна частина змісту нормативно-правових актів

Правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, текстуально в актах законодавства не закріплюються, але вони закріплюються в них логічно і є невід'ємною частиною змісту нормативних правових актів. За допомогою висновку від протилежного може виявлятись також юридичний зміст інших правових актів.

1. Можна було б зразу перейти до аналізу практичних проблем використанім висновку від протилежного при тлумаченні нормативно-правових актів та застосування правових норм, виявлених у такий спосіб, маючи на увазі, що особа, яка має диплом юриста, розуміє, про що йдеться. Виявляється, однак, що ця думка є помилковою. По-перше, в підручниках, на яких студенти юридичних факультетів опановують професію юриста, висновок від протилежного у кращому випадку лише згадується, а зазвичай — і не згадується. Тож пересічний власник диплома юриста взагалі не розуміє, що це таке — правові норми, що логічно закріплюються в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. За таких умов з фахівцями взагалі не можна вести дискусію на тему особливостей застосування таких правових норм.

По-друге, в науковій літературі висновок від протилежного отримав вельми суперечливу інтерпретацію. Так, І. С. Перетерський писав про те, що висновок від протилежного ґрунтується на середньовічному вислові «expressio unius — exclusion alterius» (твердження чого-небудь виключає протилежне), що мав поширення в «буржуазній» доктрині, що була сучасною творчості І. С. Перетерського^[196]. А. Ф. Черданцев, що тривалий час досліджував проблеми тлумачення права і договору, також стверджує, що висновок від протилежного «ґрунтується на логічному законі суперечності»^[197]. Цю думка підтримали Ю. М. Тодика^[198], О. В. Капліна^[199]. Правда, О. В. Капліна зауважує, що «для точності і ясності цей закон слід було б назвати законом недопущення суперечності або принципом несуперечності», оскільки неможливо що-небудь водночас стверджувати і заперечувати^[200]. Це дійсно так, але ж справа в тому, що висновок від протилежного, якщо йдеться про використання цього висновку для виявлення правових норм, які логічно закріплені в актах законодавства, не ґрунтується на законі недопущення суперечності чи принципі несуперечності. Висновок від протилежного у такому розумінні є дещо іншим інструментом, хоч його використання передбачає дотримання закону несуперечності. Отже, є потреба охарактеризувати висновок від протилежного як інструмент правотлумачення на елементарному рівні.

Сутність цього висновку на такому рівні пояснював англійський науковець-фахівець у галузі логіки У. Мінто ще в другій половині XIX століття. Серед фахівців-юристів ім’я У. Мінто відоме не дуже широко, тому слід пояснити, що йдеться про одного із провідних фахівців у галузі логіки, стаття про якого була включена до видання «Малая Советская Энциклопедия»^[201]. До таких видань статті про зірок другої величини не включали — тільки першої. У. Мінто писав: «Припустимо, наприклад, ваш співрозмовник, говорячи про дітей, зауважує, що Джон є гарним хлопчиком; природно зробити звідси висновок, що в голові особи, що таке сказала, є уявлення про інших дітей, яких не можна зарахувати до гарних хлопчиків. Такий висновок зразу міг би зробити кожен, хто почув би таку думку, і даремно особа, що таке сказала, стане заперечувати, що вона говорить виключно про Джона. Або, наприклад, є два кандидати на посаду шкільного вчителя, А і Б, і хто-небудь підкреслює ту обставину, що А є чудовим викладачем. Зразу можна зробити висновок, що той, хто хвалить А, не вважає Б таким чудовим учителем, як А»^[202].

На той час і в юридичній науці було розуміння сутності висновку від протилежного як інструменту тлумачення правових норм. Не говорячи уже про Є. В. Васьковського, що створив потужне логіко-юридичне вчення про тлумачення цивільних законів, пошлемося на наступне висловлювання М. М. Коркунова: «Коли в законі дається лише загальне правило, то не можна сказати, щоб у ньому були прямо виражені і всі окремі з нього висновки; тим часом і вони мають силу закону. Так само, якщо закон що-небудь забороняє в точно перелічених випадках, то у всіх інших випадках це вважається дозволеним. Словом, силу закону має не лише те, що в ньому прямо сказано, але й те, що логічно випливає із сказаного»^[203]. О. В. Капліна зрозуміла наведену цитату у такий спосіб, що М. М. Коркунов «підкреслює, що навіть коли правозастосовнику норма права здається лексично і граматично завершеною і цілісною, її смисл може мінятися залежно від логічного акценту»^[204]. Але ж М. М. Коркунов говорив про норми, які логічно випливають із змісту положень закону, у тому числі і ті, що виявляються за допомогою висновку від протилежного. Вони первинно входять до змісту відповідних положень законодавства, а не з’являються у результаті зміни смислу норми залежно від логічного акценту. Такі норми, за М. М. Коркуновим, існують поряд з правовими нормами, які текстуально закріплені в нормативно-правових актах.

2. Той же У. Мінто знайомить нас із ставленням до висновку від протилежного з боку науки логіки в цілому: «Ні одно логічне вчення не заперечує подібних висновків (висновків від протилежного. — Авт.); логіка просто ігнорує їх. Такі висновки виходять за межі логіки тільки тому, що вони не ґрунтуються на законах тотожності, протиріччя і виключеного третього, логіка ж обмежує свою область цими законами, тому що для теорії силогізму і допоміжних силогізму процесів нічого більше не вимагається»^[205]. Проте Є. В. Васьковський цитує і аналізує думки цілої низки авторів, які здійснювали небезуспішні спроби осмислити цей феномен. Свій вклад у наукове дізнання висновку від протилежного вніс і сам Є. В. Васьковський. Проте він не зумів довести цей методологічний інструмент до стану придатності до повсякденного застосування. Досить звернути увагу на те, що приділивши достатню увагу проблемі «логічної правильності» (істинності) висновку від протилежного, Є. В. Васьковський не помітив логічної бездоганності такого висновку у тих випадках, коли він зроблений із нормативних положень, які містять слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», хоч такі слова в російському законодавстві того часу зустрічались доволі часто.

І все ж слід визнати, що Є. В. Васьковський високо підняв рівень наукового осмислення висновку від протилежного як інструменту тлумачення актів законодавства. Проте в подальшому юридична наука не змогла не тільки ще більше підняти цей рівень, а й підтримувати цей рівень. Врешті-решт дійшли до твердження про те, що висновок від протилежного ґрунтується на законі несуперечності (чи, як стали висловлюватись — суперечності). Але закон несуперечності застерігає проти, наприклад, наступних висновків. Відповідно до ч. 1 ст. 34 ЦК «повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття)». Зазначений закон логіки застерігає проти таких висновків: «фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття), не має повної цивільної дієздатності»; «фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття), має неповну цивільну дієздатність»; «фізична особа, яка не досягла вісімнадцяти років (повноліття), має повну цивільну дієздатність». Ці висновки порушують логічний закон несуперечності, а тому є неправильними, неістинними судженнями, не мають значення правових норм, у той час як правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, є істинними судженнями навіть тоді, коли вони суперечать іншим правовим нормам і внаслідок цього не підлягають застосуванню. Так, закону несуперечності буде відповідати наступне судження, отримане за допомогою висновку від протилежного із наведеної вище ч. 1 ст. 34 ЦК: «Фізична особа, що не досягла вісімнадцяти років (повноліття), не має повної цивільної дієздатності». Це — правова норма. Інша справа, що вона частково не відповідає іншим текстуально закріпленим нормам цивільного права і у відповідній частині не може застосовуватись. Але це — уже інша проблема — проблема вирішення колізій між правовими нормами.

Якщо ж висновком від протилежного порушено закон несуперечності, то отримане за допомогою такого висновку судження є неправильним, не має ознаки істинності і не може претендувати на роль правової норми.

3. Після Є. В. Васьковського впродовж більше, ніж 100 років, юридична наука не отримала будь-яких нових наукових результатів в осмисленні висновку від протилежного як інструменту тлумачення нормативно-правових актів. Отримані Є. В. Васьковським і до нього наукові результати і положення впродовж більше, ніж 100 років, лише повторювались. Non progredi est regredi. Тож у науці з’явилось, нарешті, і таке висловлювання, що висновок від протилежного є інверсією. Для менш просунутих колег науковець, що має найвищу наукову ступінь і найвище наукове звання, пояснює, що інверсія — це перевертання, що спотворює юридичний зміст нормативного тексту. При цьому наводиться приклад із рубрики «Анекдоти»: якщо комунізм є радянською владою плюс електрифікація всієї країни, то радянська влада — це комунізм мінус електрифікація. Анекдоти законам логіки підкоряються погано, тому зроблений тут висновок викликає посмішку у людей, що не є членами комуністичної партії. Незрозуміло, чому науковець не звернувся до елементарної математики, що суворо підпорядковується законам логіки: три плюс два дорівнює п’яти; п’ять мінус три дорівнює двом. Зовсім не смішно, бо відповідає логіці і є елементарно простим.

Але ж, оскільки думка про нелогічність висновку від протилежного в науці висловлена, нагадаємо, що конструктивний характер цього висновку визнавали і визнають такі автори як У. Мінто^[206], Є. В. Васьковський^[207], М. М. Коркунов^[208], А. Ф. Черданцев^[209], О. В. Капліна^[210], С. Й. Вільнянський^[211], І. С. Перетерський^[212], Ю. М. Тодика^[213], В. А. Бєлов^[214], А. М. Мірошниченко^[215], В. М. Коваль^[216].

Найдосвідченіший російський фахівець у галузі міжнародного приватного права професор М. Г. Розенберг пише: «При тлумаченні цього правила (п. 5 ст. 453 ЦК РФ — Авт.) з використанням прийому «а contrario» може бути зроблений висновок, що у випадках, коли підставою зміни або розірвання договору стало його порушення, яке не може бути кваліфіковане як істотне, інша сторона не вправі вимагати відшкодування завданих у зв’язку з цим збитків. Припустимість такого висновку не викликає сумнівів»^[217]. Разом з тим, професор М. Г. Розенберг не взяв на себе обтяження вирішення колізій між правовою нормою, що виявлена ним при тлумаченні п. 5 ст. 453 ЦК РФ та іншими правовими нормами, а тільки констатував: «Однак при застосуванні цього припису вирішального значення набувають характер його обов’язковості і співвідношення з іншими нормами ЦК»^[218].

Німецькі дослідники К. Цвейгерт і X. Кьотц визнають само собою зрозумілою логічну правильність висновку від протилежного: із вимоги закону про відповідність правочину публічному порядку і добрій совісті вони формулюють «висновок, виходячи від протилежного: якщо договір не суперечить публічному порядку і добрій совісті, то його дійсність не залежить від його змісту, а особливо від того, чи збалансовані взаємні зобов’язання сторін за договором»^[219]. Змістовні аргументи на користь висновку від протилежного будуть наведені дещо нижче. Тут же тільки зауважимо, що все-таки рішучі заперечення проти позиції наведеного переліку відомих науковців, до яких автори цього видання лише приєдналися, треба було б аргументувати більш ретельно.

І все ж слід визнати, що стан наукової розробки проблеми використання при тлумаченні актів законодавства висновку від протилежного залишається незадовільним.

4. Стан науки обумовлює стан юридичної, зокрема судової практики. Не володіючи цим методологічним інструментом, вона його просто ігнорує. При цьому виявляються два способи ігнорування. Перший — це надання нормативному положенню того значення, яке виявляється за допомогою висновку від протилежного, без використання цього висновку, без розуміння того, що за допомогою такого висновку виявляється правова норма, що має істотну специфіку як засіб правового регулювання і як предмет застосування при здійсненні правосуддя. При цьому відповідна правова норма відчувається інтуїтивно (чи, словами німецьких науковців К. Цвайгерта і X. Кьотца, — органоліптично^[220]).

Так, предметом розгляду у судах була справа за позовом теплопостачального підприємства до споживача про стягнення заборгованості за централізоване опалення, трьох процентів річних від суми заборгованості і суми, на яку заборгованість збільшується у зв’язку з інфляцією. Позивач в обґрунтування своїх вимог посилався на ч. 2 ст. 625 ЦК («боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом»). Відповідач посилався на п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги» («споживач зобов’язаний... у разі несвоєчасного здійснення платежів за житлово-комунальні послуги сплачувати пеню у встановлених законом чи договором розмірах»), п. 23 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення («за несвоєчасну оплату послуг споживач сплачує пеню в установлених законом та договором розмірах») і п. 20 Типового договору про надання послуг з централізованого позбавлення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення («споживач несе відповідальність згідно із законодавством і цим договором за: 1) недотримання вимог нормативно-правових актів у сфері житлово-комунальних послуг; 2) несвоєчасне внесення платежів за послуги шляхом сплати пені; 3) втручання у роботу засобів обліку води і теплової енергії; 4) порушення зобов’язань, установлених законодавством і цим договором»). Відповідач вважав, що ці законодавчі положення виключають застосування до спірних правовідносин ч. 1 ст. 625 ЦК. У рішенні суду першої інстанції було зазначено, що суд вважає, що, оскільки переліченими вище нормативно-правовими актами передбачена інша відповідальність сторін у правовідносинах з наданням послуг централізованого опалення, застосування ч. 2 ст. 625 ЦК, яка передбачає індексацію заборгованості за грошовим зобов’язанням і сплату боржником трьох процентів річних від суми заборгованості, не можна визнати обґрунтованим. Словами «суд вважає» проблема була виведена із сфери інтелектуальної у сферу вольову. Воля замінила інтелект і зробила його зайвим. У теорії права ця ситуація була відображена у визначенні тлумачення як «складного вольового процесу»^[221]. Дійсно, сьогодні тлумачення є хоч і складним, але ж переважно вольовим процесом. Завдання ж полягає в тому, щоб перетворити цей процес в інтелектуальний.

Але ж такий підхід («суд вважає»), коли суд відмовляється пояснювати, у який саме спосіб, якими інтелектуальними шляхами він дійшов відповідного висновку, сьогодні має кваліфікуватись як відмова у правосудді. Сторона звертається до суду. Свої позовні вимоги чи заперечення на позов вона обґрунтовує посиланням на певне нормативне положення, а суд спростовує це обґрунтування тим, що він вважає, що це нормативне положення до спірних правовідносин не застосовується, а застосовується інше. Суд зобов’язаний пояснити, чому саме одна норма підлягає застосуванню, а інша — ні. Немає таких пояснень — немає і правосуддя. У даному випадку суд врахував норму, яка логічно закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги». Суд інтуїтивно відчував наявність у цьому законодавчому положенні норми, відповідно до якої споживач не несе іншої відповідальності, ніж та, що встановлена цим положенням. Але виявляти цю норму як окрему поряд з текстуально закріпленою в п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги» правовою нормою не став, бо він і не зміг би на рівні інтелекту, а не інтуїції, вирішити колізію між правовою нормою, яка логічно закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 названого Закону, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, і правовою нормою, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 625 ЦК.

Інший спосіб ігнорування висновку від протилежного у судовій практиці полягає у прямому запереченні бездоганного з точки зору логіки людського мислення факту, що за допомогою такого висновку виявляються правові норми. На підтвердження цієї думки можна послатись на опрацьовану судами правову позицію, згідно якої Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», не поширюється на правовідносини, в яких позикодавцем не є фінансова установа чи суб’єкт підприємницької діяльності—фізична особа, що отримала в силу прямої вказівки закону право надавати фінансові послуги. Уже преамбула цього Закону не давала підстави для такого висновку, не говорячи про інші, більш конкретні його положення. Так, ч. 3 ст. 5 названого Закону встановлює, що надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів має право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа. Звідси випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена у наведеному законодавчому положенні правова норма, згідно якої інші особи права надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів не мають. Це — повноцінна правова норма, що поширюється на відносини, у яких фінансові установи участі не беруть. Унаслідок наявності у нормативному положенні, що встановлює цю норму, слова «лише» вона здатна на рівних конкурувати з іншими правовими нормами. Отже, ч. 3 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює правову норму, яка забороняє будь-яким особам, крім тих, що названі у цій частині, надавати фінансові кредити, що є різновидом позики, за рахунок залучених коштів. Ураховуючи цю правову норму не можна стверджувати, що цей Закон не поширюється на відносини щодо надання позики юридичним особами, що не мають статусу фінансової установи, та суб’єктами підприємницької діяльності — фізичними особами, яким прямою вказівкою закону не надане право здійснювати підприємницьку діяльність на ринках фінансових послуг.

Подібно до викладеного із ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» («фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами-підприємцями») випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої інші особи (юридичні і фізичні) надавати фінансові послуги не вправі. Тут не стверджується, що ця правова норма обов’язково підлягає застосуванню у кожному конкретному випадку, але ж існування цієї правової норми не можна ігнорувати. Її треба враховувати і правильно вирішувати колізії між нею та іншими правовими нормами. Отже, і ця правова норма, що встановлена Законом «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», поширюється на відносини з участю будь-яких осіб, що не є фінансовими установами. Вона забороняє їм надавати фінансові послуги. Вирішення колізії між цією правовою нормою та іншими правовими нормами — це окрема проблема. Тут же поки що йдеться про те, що така правова норма існує. І з нею треба вміти працювати, а не ігнорувати її.

Таким чином, існує проблема виявлення і тлумачення правових норм, які текстуально в актах законодавства не закріплені, але логічно є наявними у змісті нормативних положень і виявляються при тлумаченні, зокрема за допомогою висновку від протилежного.

5. Без використання висновку від протилежного і без врахування особливостей правових норм, що виявляються при тлумаченні актів законодавства за допомогою цього висновку, не можна здійснювати професійне опрацювання положень нормативно-правових актів. Так, у розділі II Конституції України, присвяченому правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина, переважно зазначається на те, що відповідні права надаються кожному. Але відповідно до частини шостої ст. 43 Конституції «громадянам гарантується захист від незаконного звільнення», а згідно частини першої ст. 54 Конституції «громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності». Частина друга цієї ж статті також встановлює, що «кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом». Із цих конституційних положень випливають і за допомогою висновку від протилежного виявляються правові норми, згідно з якими іноземним громадянам і особам без громадянства відповідні права та гарантії не надаються. Це — повноцінні правові норми. До того ж вони підпадають під застереження «за винятками, встановленими Конституцією...», що додане до ст. 26 Конституції, яка визнає за іноземцями та особами без громадянства ті ж самі права та свободи, що надаються громадянам України.

Тут поставлене дуже незручне запитання. Воно задовільно може бути вирішене за допомогою раціонального опрацювання відповідних конституційних положень. Неприйнятним є тільки ігнорування таких незручних запитань, що виникають при опрацюванні положень Конституції та інших актів законодавства.

Перелік таких незручних запитань можна продовжувати до безкінечності. Наведемо лише наступну інформацію. В. В. Хахулін критично оцінює ч. 1 ст. 1 ЦК («цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників»), із якої випливає, що цивільним законодавством не регулюються цивільні відносини, яким не притаманні ознаки юридичної рівності, вільного волевиявлення і майнової самостійності. Отже, робить висновок від протилежного науковець, є такі цивільні відносини, які не мають ознак юридичної рівності, вільного волевиявлення і майнової самостійності, а тому однойменним законодавством не регулюються. Із ч. 2 ст. 1 ЦК («до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом») той же автор за допомогою висновку від протилежного виявив правову норму, згідно якої цивільне законодавство застосовується до особистих немайнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій^[222]. В. В. Хахулін зробив цілком коректні висновки від протилежного із положень ст. 1 ЦК, і за допомогою цих висновків поставив дуже незручні і для розробників Цивільного кодексу, і для суб’єктів правозастосування запитання. Ці запитання свідчать про те, що і законопроекти з точки зору висновку від протилежного не опрацьовуються, що і породжує відповідні незручні запитання.

6. Визнаючи значення суджень, що отримуються за допомогою висновку від протилежного, як правових норм, слід звернути увагу на те, що в науці висловлена також і думка про те, що висновок від протилежного є засобом подолання прогалин у законодавстві. Відразу зауважимо, що така думка суперечить чинному законодавства і України, і Російської Федерації, на матеріалах якого формулюється така думка^[223]. Суперечила б вона і радянському цивільному законодавству (якщо б вона висловлювалась на той час). Засобами подолання прогалин законодавство України визнає аналогію закону і аналогію права (ст. 8 ЦК; ч. 8 ст. 8 ЦПК; ч. 7 ст. 9 КАС). А за допомогою коректно зробленого висновку від протилежного виявляються повноцінні правові норми. Тільки треба вміти вирішувати колізії між такими правовими нормами та іншими правовими нормами, закріпленими в актах законодавства текстуально і логічно.

З точки зору теоретичної, визнання висновку від протилежного засобом заповнення прогалин у законодавстві є неприйнятним з урахуванням наступного. По-перше, якщо стверджувати, що за допомогою висновку від протилежного заповнюються прогалини у законодавстві, то це означає, що за судженнями, що виявляються за допомогою такого висновку, не визнається значення правових норм: раз є відповідна прогалина, то немає правової норми. Але ж, стверджується, висновком від протилежного прогалина все-таки заповнюється. Отже, судження, отримане за допомогою висновку від протилежного, все-таки здатні заповнювати прогалини, тобто ці судження є правилами, здатними регулювати суспільні відносини. Вони є правовими нормами. А раз вони є правовими нормами, то прогалин у законодавстві у відповідних випадках немає. Можливо тоді, що за допомогою висновку від протилежного виявляються правові норми, які є нездатними конкурувати з іншими правовими нормами? Ця думка видається дещо ближчою до істини, але ж вона у численних випадках суперечить логіці актів законодавства, із якої часто випливає, що правові норми, які логічно закріплені в положеннях актів законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, здатні «на рівних» конкурувати з іншими правовими нормами, у тому числі з тими, які текстуально закріплені в актах законодавства.

По-друге, існування прогалин у законодавстві — це об’єктивне явище. Проте визнання тієї обставини, що за допомогою висновку від протилежного заповнюються прогалини у правовому регулюванні, означає, що кількість прогалин у законодавстві приблизно є рівною усій кількості наявних правових норм. Як писав Є. В. Васьковський, «одна й та ж норма може нерідко бути підставою не для одного, а для двох і навіть декількох висновків a contrario»^[224]. Тож не виключається, що кількість коректних суджень, отриманих за допомогою висновку від протилежного, буде перевищувати кількість інших правових норм.

Слід, однак, визнати, що сам Є. В. Васьковський був непослідовним в оцінці висновку від протилежного. З одного боку, він визнавав, що за допомогою висновку від протилежного виявляється протилежна за змістом «норма»^[225]. З іншого боку, він цитує Броше, який писав про те, що висновком від протилежного заповнюється прогалини в законодавстві^[226].

С. И. Вільнянський протиставляв висновок від протилежного «висновку за аналогією», дещо повторюючи думку науковців, яку наводив Є. В. Васьковський^[227], і тут же визнавав висновок від протилежного способом заповнення прогалин у законодавстві^[228]. Але ж за допомогою висновку від протилежного виявляється дійсний юридичний зміст, первинно наявний у нормативному положенні, а аналогія — чи то як логічний висновок, чи то як аналогія закону поширює дію нормативного положення за межі його змісту.

І. С. Перетерський прямо називав висновок a contrario способом заповнення прогалин у праві^[229] і цитував думку європейського науковця Жокла (Jokl), який писав, що висновок a contrario не є способом тлумачення, а є лише частиною досить довгого ланцюга аргументів, якими користується суб’єкт тлумачення для розвитку міркування, яке повинне привести його до логічних висновків; це — путівник, який може сприяти правильному розвитку думки^[230].

В. А. Бєлов (це — безперечна зірка цивілістики на російських просторах, та й на решті пострадянського простору теж. Він часто помиляється тому, що занадто багато пише: думка не встигає за ручкою. Але і його помилки є не тільки цікавими, а й мають ознаки плідності і конструктивності) пише про те, що шляхом перетворення норм-суджень із писаного права робляться такі висновки, які прямо в законодавстві не виражаються, але, «будучи отриманими із нормативного матеріалу, самі повинні розглядатись так же, як начебто вони є нормами обов’язкової юридичної сили»^[231]. Усі правові норми, що отримані шляхом логічного перетворення нормативних положень, В. А. Бєлов називає засобом заповнення законодавчих прогалин^[232], а висновок від протилежного він розглядає разом з проблемою аналогії закону^[233] і навіть (услід за С. Й. Вільнянським) здійснює спробу (на нашу думку, — безуспішну і приречену на невдачу з самого початку) розмежування сфер застосування аналогії закону і висновку від протилежного.