Висновки від попереднього правового явища до наступного або навпаки у практиці європейського суду з прав людини

Європейський Суд з прав людини не використовує терміни «висновки від попереднього правового явища до наступного або навпаки», але фактично дає зразки високопрофесійного використання цих методологічних інструментів при тлумаченні і застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

1. «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...» (п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Як бачимо, тут прямо йдеться про право на справедливий і публічний розгляд справи. Але Європейський Суд з прав людини робить із п. 1 ст. 6 Конвенції висновки від наступного правового явища до попереднього і навпаки, хоч на використання таких техніко-юридичних прийомів Європейський Суд прямо і не зазначає. Так, у рішенні у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1975 Суд зазначив: «На думку Суду, було б немислимо, щоб п. 1 ст. 6 Конвенції містив детальний опис процесуальних гарантій, які надаються сторонам у цивільних справах і не захищав у першу чергу того, що надає можливість практично користуватись такими гарантіями, а саме — гарантією доступу до суду. Такі характеристики процесу як справедливість, публічність, динамізм позбавляються сенсу, якщо немає самого судового розгляду»^[279]. З тих пір стало загальновизнаним, що п. 1 ст. 6 названої Конвенції встановлює право на доступ до суду. Сам Суд посилається на це рішення при вирішенні інших справ: «Суд повторює, що згідно з його практикою, на п. 1 ст. 6 також може посилатись кожен, хто, вважаючи незаконним втручання у здійсненні одного із його прав (цивільно-правового характеру), заявить про те, що він не мав можливості ініціювати відкриття справи в суді, який відповідає вимогам п. 1 статті 6. Суд уже зазначав у справі Голдера, що стаття 6 закріплює «право на суд», де право доступу, що розуміється як можливість ініціювати судове провадження у цивільній справі, складає лише один із його аспектів»^[280]. Таке тлумачення наведеного вище положення Конвенції не слід інтерпретувати як створення Судом прецеденту, що виходить за межі змісту п. ст. 6 Конвенції. Воно відповідає змісту п. 1 ст. 6 Конвенції, який Суд витлумачив без будь-якого розширення цього змісту. У крайньому випадку слід мати на увазі, що у подібних випадках Європейський Суд з прав людини не тільки тлумачить п. 1 ст. 6 Конвенції, а й застосовує принцип верховенства права, що закріплений у преамбулі Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та передбачає врахування засади розумності при тлумаченні і застосуванні Конвенції.

2. Із цього ж пункту Європейський Суд робить також висновок від попереднього правового явища до наступного, зазначаючи на таке: «П. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охороняє право кожного подавати будь-яку скаргу до суду чи трибуналу стосовно його цивільних прав і обов’язків. У цьому сенсі стаття містить поняття «право на суд», в якому право на доступ, тобто право ініціювати провадження в судах з розгляду цивільних справ, становить одну з її складових. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система однієї з Договірних Сторін дозволяла, аби остаточне, зобов’язуюче судове рішення залишалося бездієвим на шкоду одній зі сторін. Було б незрозумілим, якби пункт 1 ст. 6 деталізував процедурні гарантії, надані сторонам судового процесу, — розгляд справ у суді, який є справедливим, прилюдним і швидким, — без захисту впровадження судових рішень. Розуміння значення ст. 6 як такої, що переймається виключно доступом до суду та проведенням процедур, ймовірно, призвело б до ситуацій, несумісних із принципами верховенства права, поважати які зобов’язувалися Договірні Сторони, ратифікувавши Конвенцію. Виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має, таким чином, вважатися невід’ємною частиною «суду» для цілей ст. 6 Конвенції. Своєю неспроможністю упродовж 5 років 5 місяців та 15 днів вжити необхідних заходів для виконання рішення комісії з трудових спорів і нездатністю виплатити заявникові компенсацію, призначену рішенням від 23 січня 2002 р., українські владні органи позбавили гарантії, що надаються п. 1 ст. 6 Конвенції, будь-якої корисної дії».

Тут також немає будь-якого насильства над буквою Конвенції чи виходу за межі її змісту, бо зроблено лише висновок від попереднього правового явища до наступного. Європейський Суд з прав людини дав витончене тлумачення положення міжнародно-правового акта та виявив у такий спосіб глибоку логіку, що закладена у це положення. У цьому разі Європейський Суд з прав людини також спирався на принцип верховенства права.

Правильність висновків від наступного до попереднього і від попереднього до наступного, які зробив Європейський Суд з прав людини. підтверджується телеологічним тлумаченням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини. Цей пункт має на меті забезпечити реальне здійснення права на справедливий і публічний судовий розгляд цивільних справ. Досягнення цієї мети унеможливлюється і відсутністю доступу до суду, і невиконанням судового рішення в розумний строк.

3. У такий же спосіб із ст. 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, що визнає та передбачає охорону законом права на життя, в поєднанні із ст. 1 цієї ж Конвенції, що покладає на держави обов’язок гарантувати права і свободи людини, Європейський Суд з прав людини виводить обов’язок держави щодо здійснення ефективного розслідування фактів насильницького позбавлення людини життя. «Органи влади мають вжити всіх розумних заходів для збору всіх доказів стосовно інциденту. Будь-які недоліки у розслідуванні, які підривають можливість встановити причину смерті або відповідальних осіб... становлять небезпеку недотримання цього стандарту» (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Гонгадзе проти України»^[281]). Якщо в цьому випадку не зробити висновок від попереднього правового явища до наступного, то зазначені право людини і обов’язок держави набувають декларативного характеру і позбавляються значення нормативного регулятора суспільних відносин.

Крім того, слід враховувати і зміст Конвенції, яка не є актом процесуального права, в якому детально викладаються положення про порядок розслідування кримінальних справ, звернення до суду, судового розгляду цивільних справ та виконання судових рішень. Конвенція закріплює права людини та основоположні свободи і не деталізує їх. Тому при її тлумаченні слід використовувати весь відомий у науці інструментарій.

4. Зв’язок попереднього і наступного правових явищ став логічною підставою для автономного і більш широкого, ніж в актах національного законодавства, тлумачення понять майна, володіння і власності Європейським Судом з прав людини. Право, що має економічну цінність, у процесі його реалізації дає можливість отримати у власність матеріальні об’єкти, які є традиційними об’єктами права власності. Якщо ж не забезпечувати охорону прав, що мають економічну сутність, то страждає право власності, що є наступним правовим явищем у відношенні до названих прав як попередніх правових явищ. Тому Європейський Суд з прав людини захищає на підставі ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод будь-які права, що встановлені національним законодавством і мають економічний зміст, зокрема право на отримання пенсій і соціальних допомог (рішення у справі «Тайгусуз проти Австрії»^[282]), право на здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (рішення у справі «Пудас проти Швеції»). Європейський Суд не виключає можливості захисту на підставі ст. 1 Протоколу права, що випливає із наданої державою ліцензії: «Що стосується питання про те, чи надає ліцензія на здійснення певних видів господарської діяльності її володільцю право, що захищається статтею 1 Додаткового Протоколу, Комісія вважає, що відповідь залежить, зокрема від того, чи може ця ліцензія розглядатись як така, що породжує у її володільцю законне і розумне очікування стосовно строку дії ліцензії і можливості продовжувати отримувати доходи від здійснення діяльності, зазначеної в ліцензії»^[283].

Виникає питання про те, чому при тлумаченні національного законодавства право власності не тлумачиться з урахуванням висновку від попереднього правового явища до наступного. Це має місце тільки тому, що права у відносних цивільних правовідносинах захищаються спеціальними нормами національного законодавства. Якщо такий захист є недостатнім порівняно з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, то національні суди України повинні застосовувати Конвенцію і відповідну практику Європейського Суду з прав людини, захищати право власності відповідно до ст. 1 Протоколу до Конвенції.

5. Цікаво звернути увагу на те, як інтерпретується практика Європейського Суду в науковій літературі в умовах відсутності загальновизнаної методології тлумачення актів законодавства. Відомий ще за радянських часів російський науковець В. А. Туманов писав, що завдяки практиці Європейського Суду з прав людини деталізувався й поширився каталог прав, що знаходили захист у Суді; обмежені формулювання доповнювалися ширшим змістом, формулювалися норми, які лише explicite не виражені в змісті Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, а в дійсності ж у завуальованому вигляді містяться в ній^[284]. Ці думки вельмишановного професора і колишнього судді Європейського Суду з прав людини відображають рівень розуміння проблеми логічного закріплення правових норм в актах законодавства. Якщо правова норма explicite в Конвенції не виражена, а в дійсності у завуальованому вигляді міститься в ній, то її Суд не повинен «формулювати», бо це функція правотворців. Суд такі норми «виявляє» за допомогою методологічних засобів. Та і Європейський Суд не визнає того, що він «поширив» каталог прав: «Суд не може виводити (із Конвенції) через розширене тлумачення право, яке не було до неї первинно включено»^[285].

Приблизно таку ж оцінку, як і В. А. Туманов, дає діяльності Європейського Суду з прав людини правознавець із Голандії Д. Гом’єн^[286]. У цьому виданні, яке читач тримає в руках, замість понять правових норм, що формулюються в актах законодавства «implicite» і «у завуальованому вигляді», використовується поняття правових норм, що логічно закріплюються в положеннях актів законодавства. При цьому розкривається сутність логічних операцій, які дають змогу виявити в нормативному тексті ті правові приписи, що лише логічно закріплені в таких текстах, а не робиться невизначене посилання на необхідність розширеного тлумачення положень нормативно-правових актів.

Видається, що прецедентне право Європейського Суду з прав людини є не чим іншим, як глибоким проникненням у зміст правової матерії і грамотне тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. По суті, це — не прецедентне право, а уроки тлумачення нормативного тексту, в тому числі і принципу верховенства права, що закріплений у преамбулі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Інша справа, що практика Європейського Суду потребує наукового осмислення та вираження в наукових поняттях. І тому відповідь на питання про те, чи можуть українські суди використовувати накопичений Європейським Судом досвід тлумачення нормативно-правових положень, має бути позитивною. Інша справа, що ця практика має бути належне осмислена разом з осмисленням усієї специфіки Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У цій роботі здійснюється спроба терміни «explicite», «implicite», «завуальований вигляд» замінити науковими поняттями, що відображають зміст діяльності щодо тлумачення нормативно-правових актів.

Глава XI Інші питання системного тлумачення