Правові норми і декларації у змісті принципу верховенства права

Зміст принципу верховенства права є широким і включає до себе цілу низку засад. Кожна із цих засад є принципом за своєю сутністю, тобто вміщує в собі не тільки правову норму, а й декларацію конституцієдавця, що нормативно закріпив принцип верховенства права, про його соціальні та політичні та інші наміри. Межа між цими складовими змісту принципу верховенства права визначається за допомогою такого критерію як соціальний контекст — готовність суспільних відносин сприйняти цей принцип (засаду, що входить до його змісту) як їх нормативний регулятор. Тому застосування принципу верховенства права кожного разу потребує аргументації, наведення мотивів, з яких суд дійшов висновку про те, що у відповідній частині принцип верховенства права повинен розглядатись стосовно відносин, що є предметом судового розгляду, як нормативний регулятор, а не як декларація.

Слід також враховувати, що межа між правовою нормою і декларацією у змісті принципу верховенства права та його складових змінюється на користь правової норми в міру змін, що відбуваються у суспільних відносинах.

1. Широта змісту принципу верховенства права, регулювання цим принципом відносин, що перебувають у центрі суспільного і державного устрою, виключають неухильне застосування цього принципу, змушують визнати, що у змісті цього принципу і засад, які входять до цього змісту, поєднують правові норми (нормативний регулятор) і декларації конституцієдавця про його соціальні, політичні, економічні та інші наміри. Це надзвичайно ускладнює тлумачення і застосування принципу верховенства права.

Критерієм, за допомогою якого у змісті принципу верховенства права виокремлюються правова норма і декларація, є готовність (чи неготовність) суспільних відносин сприйняти принцип верховенства права чи засади, що входять до його змісту, як нормативний регулятор. Іншими словами ця готовність може бути позначена як врахування соціального контексту при тлумаченні і застосуванні принципу верховенства права.

Зазначена готовність є більшою у випадках неврегульованості суспільних відносин конкретними правовими нормами, у випадках використання принципу верховенства права для тлумачення оціночних понять, що вживаються в правових актах. Слід визнати зазначену готовність меншою, коли вирішуються питання про застосування принципу верховенства права всупереч конкретним правовим нормам.

2. Принцип верховенства права поширюється на відносини, які у будь-якому випадку перебувають у стані динаміки. Ця динаміка в Україні має бути особливо істотною, оскільки в нашій державі лише йде процес формування ринкової економіки, зміни політичної системи, утвердження правдивої демократії. Паралельно йде і процес утвердження принципу верховенства права.

Принцип верховенства права та інші правові норми

Принцип верховенства права, що закріплений у частині третій статті 8 Конституції України, має найвищу юридичну силу, тому підлягає переважному застосуванню перед будь-якими правовими нормами, у тому числі тими, що встановлені Конституцією України. Разом з тим, наявність у змісті принципу верховенства права декларації виключає його послідовне і неухильне застосування у кожному випадку, коли, на думку суду, конкретні правові норми суперечать принципу верховенства права. Послідовне застосування принципу верховенства права як правової норми в усіх таких випадках призвело б до того, що не буде застосовуватись широкий масив конкретних правових норм, чим буде порушуватись вимога правової визначеності, що також входить до змісту принципу верховенства права. Тому принцип верховенства права підлягає застосуванню усупереч конкретним правовим нормам тільки в тих випадках, коли є підстави для висновку про те, що з урахуванням соціального контексту останні вочевидь і грубо суперечать принципу верховенства права, коли ця суперечність є очевидною для будь-якої незацікавленої особи, коли слідування вимогам конкретних правових норм передбачає прийняття судового рішення, що було б явно несумісним з уявленням пересічної особи про моральність, справедливість і розумність. У решті випадків перевагу слід надавати конкретним правовим нормам, що вносять правову визначеність у відповідні відносини.

1. У попередньому викладенні йшлося про тлумачення актів законодавства, яке може бути назване інструментальним. Це — суто лінгвістичне та техніко-юридичне тлумачення, що здійснюється за допомогою знань української мови та певного логіко-юридичного інструментарію. Численні недоліки актів законодавства мовного та техніко-юридичного характеру, їх нечіткість і недостатня формальна визначеність, неповна відповідність суспільним відносинам та природі людини приводять до того, що лінгвістичне та техніко-юридичне тлумачення інколи дає незадовільний результат і підчас підштовхує до прийняття рішень (зокрема судових), які або очевидно не відповідають принципу розумності, або є явно несправедливими, або такими, що суперечать смислу відповідного нормативно-правового акту в цілому.

Цілком очевидно, що такі рішення не можуть прийматись. І чим далі, тим більше стає зрозумілою неприйнятність таких рішень. Будь-яке судове рішення чи рішення іншого державного чи недержавного органу, посадової особи, яким вирішується питання про права та обов’язки учасників відповідних правовідносин, повинне, образно кажучи, мати людське обличчя, тобто бути правовим. В ідеалі, це обличчя має бути красивим, тобто в максимальній мірі відповідати опрацьованим впродовж тисячоліть уявленням про право і справедливість. На масовому рівні у такий спосіб суспільство отримає красиве правосуддя, що буде першим і найважливішим кроком до красивої України, прагнення до якої свого часу задекларували деякі політики. Іншого шляху в майбутнє немає, якщо тільки це не буде шлях на узбіччя світової цивілізації, де мрія про право буде перетворена в її протилежність, а розумний суспільний устрій залишиться такою ж нереальною ідеєю, як і ідея побудови комунізму.

2. Конституція України є конституцією нової генерації. Погано, що Україна так довго йшла до своєї справжньої Конституції та отримала її тільки наприкінці XX століття. З іншого боку, добре, що Україна в зв'язку із своїм запізненням прийняття Конституції отримала можливість включити до своєї Конституції принцип верховенства права. Принагідно слід відмітити заслугу Верховної Ради, яка на п'ятому році після відмови від авторитарного державною устрою радянського зразка виявилась готовою у такий рішучий спосіб повернути Україну до європейської культурно-правової спадщини. С. В. Шевчук має рацію, коли пише про те, що основні права людини, закріплені в Конституції, здебільшого залишаються суто декларативними і використовуються як гасла для чергової політичної компанії^[457]. Але ж і саме по собі закріплення принципу верховенства права в Конституції України має історичне значення для розвитку державно-правової організації нашої країни, створює підґрунтя для розвитку України в напрямку раціонального і такого, що відповідає природі людини, суспільного устрою.

Конституція України, попри існуючі складні проблеми реалізації її положень, не може бути порівняна з радянськими конституціями. Останні як регулятори суспільних відноси вищої юридичної сили були мертвонародженими. У Конституції України закладений величезний регулятивний потенціал. Вона тільки потребує належної уваги і поваги, чого сьогодні не можна помітити з боку усіх трьох гілок влади. Відсутність таких уваги і поваги обумовлена історичними чинниками, що і сьогодні потужно проявляються у правосвідомості тих людей, які репрезентують усі три гілки влади. Навіть судова влада, що за своєю сутністю повинна була б виявляти найбільшу увагу і повагу до Конституції України і, зокрема до принципу верховенства права, інколи відверто демонструє, що їй занадто тісно у конституційних рамках. А тут ще й наука поспішає їй на допомогу. «При уважному вивченні конституційних норм, — пише С. В. Шевчук, — важко не помітити їх важливої особливості — вони сформульовані у вигляді відкритого тексту, а отже, являють собою «пусті судини», які треба заповнювати конкретним змістом у процесі реалізації Конституції^[458]. Чим же слід заповнювати ці «пусті судини»? С. В. Шевчук відповідає: «... Переважну частину конституційного права сучасних демократичних країн становлять судові рішення з питань застосування Конституції, які мають обов’язковий характер»^[459]. Мало того, що судова гілка влади не виявляє уваги і поваги до положень Конституції, так ще й наука рекомендує судам вважати ці положення суто рамковими, які суди можуть і навіть повинні заповнювати своєю творчістю.

Конституція України потребує іншого до неї ставлення як з боку всіх гілок влади, особливо судової, так і з боку юридичної науки. Конституція України ввібрала до себе світовий досвід конституціоналізму і відповідної галузі юридичної науки, а не була написана на чистому аркуші паперу. Так і застосування Конституції повинне ввібрати в себе кращий світовий досвід і кращі досягнення юридичної науки. З погляду цього досвіду, відповіді на запитання, які ставляться в науці: «Що означає принцип верховенства права? Що означає визнання України правовою державою? У чому полягає зміст конституційних обмежень прав та свобод людини і громадянина?»^[460] Відповіді на ці запитання є. Їх дає Конституція України, якщо її тлумачити з урахуванням зазначеного досвіду.

Звернемо увагу на те, що пише С. П. Головатий: «Канада стала першою країною світу, де офіційним нормативним актом принцип верховенства права було піднято на найвищий рівень конституційної теорії, завдяки чому він є вищим керівним принципом юридичної практики і політичного життя»^[461]. Йдеться про те, що в 1982 році було прийнято конституційний акт — Канадську Хартію прав і свобод, в якій було закріплено принцип верховенства права. Через 14 років принцип верховенства права було закріплено в Конституції України. Це — велике досягнення як з точки зору значення принципу верховенства права для розвитку правової системи України, так і з точки зору спроби України стати поряд з державами, які століттями шукали шляхи утвердження ідеї і принципу верховенства права.

Закріплення в Конституції України принципу верховенства права значною мірою звільняє від необхідності повторювати шлях, яким йшли країни Західної Європи, бо за умови конституційного закріплення цього принципу актуальності набуває проблема змістовного наповнення принципу верховенства права, який є основним засобом забезпечення єдності Конституції, усунення суперечностей між її положеннями, досягнення мети раціональної взаємодії органів влади в умовах поділу останньої та примирення учасників відносин, що регулюються конституційним правом.

3. Особливого значення набуває також виявлення субординації між тими засадами, які входять до змісту принципу верховенства права, та тієї міри, в якій цей принцип може бути впроваджений у суспільні відносини, що перебувають у стані динаміки, яка має наростати, оскільки треба надолужити прогаяне впродовж десятків років пошуку манівців на соціалістичному бездоріжжі. Що стосується тлумачення інших положень Конституції України, то воно має здійснюватись із застосуванням переважно того ж техніко-юридичного інструментарію, який використовується при тлумаченні будь-яких нормативно-правових актів, маючи на увазі, що результати такого тлумачення на заключному етапі мають «контролюватись» та корегуватись принципом верховенства права, особливо з урахуванням найбільш загального змісту положень Конституції та динаміки суспільних відносин.

Принцип верховенства права, закріплений у частині першій ст. 8 Конституції, — це універсальний засіб забезпечення цивілізованих результатів тлумачення і застосування не тільки Конституції України, а й усіх інших нормативно-правових актів України. Відтепер ні одне положення Конституції України чи будь-якого іншого нормативно-правового акта в кінцевому рахунку не може бути витлумачене всупереч природі людини як розумної істоти, яка Богом наділена моральними почуттями.

4. Твердження про те, що позитивне право має своє певне джерело, не було чужим навіть для позитивістської теорії права радянського зразка, яка проблему джерел права розглядала в двох аспектах: 1) як обумовленість змісту чинного позитивного права волею пануючого класу, зміст якої у свою чергу детермінується матеріальними умовами життя цього класу^[462]; 2) як писане право, що встановлює права, обов'язки та відповідальність учасників суспільних відносин^[463].

В аспекті верховенства права С. П. Головатий стверджує, що «зафіксовані в Конституції 1996 р. права і свободи людини є не наслідком цього акту позитивного права, а, безумовно, його джерелом»^[464]. У широкому філософсько-соціологічному аспекті це твердження є безумовно правильним. Але, якщо йдеться про правозастосовний аспект проблеми, то природні права людини відповідно до сьогоднішніх конституційно-правових реалій в Україні мають пройти процедуру визнання державою, несуттєво — через судову практику чи через акт прийняття конституції, яка буде визнавати принцип верховенства права. В Україні такий акт відбувся. Україна своєю Конституцією (частиною першою ст. 8) принцип верховенства права визнала. І тільки внаслідок закріплення в Конституції принципу верховенства права з'являється можливість послідовного захисту судами природних прав людини та застосування при здійсненні правосуддя тих засад, що входять до змісту цього принципу, як нормативних положень вищої юридичної сили. Унаслідок цього категоричне твердження про те, що будь-який акт позитивного права, в тому числі і Конституція, не є джерелом прав і свобод людини, оскільки якраз навпаки, природні права, і свободи людини, визначають природу української конституції і сутність українського конституційного права^[465], втрачає свою конструктивність, бо природні права і свободи в Україні набули формально-юридичного значення через Конституцію, яка як нормативно-правовий акт у правозастосовному аспекті і стала джерелом прав і свобод людини.

Подібно до цього висловлювався колишній голова Федерального конституційного суду, а пізніше — президент Федеративної Республіки Німеччини Р. Герцог: «Поняття прав людини несе навантаження й у сенсі їх походження та захищеності. Позитивізм вважає, що права діють відповідно до того та в тому обсязі, в якому вони гарантуються державно-правовими нормами (нормативістська теорія Кельзена). Від цих прав відрізняються ті, джерелом яких є християнські цінності, які не потребують державного визнання, а діють як надпозитивні права. Але такий підхід не має особливого практичного значення у ФРН, оскільки Основний закон і без цього містить широкий перелік прав, і не було особливої необхідності проголошувати або вдаватися до поняття надпозитивних прав, хоч на початку своєї діяльності ФКС користувався таким поняттям. Основний закон виключає конфлікт чинної Конституції й надпозитивних прав. Додержавні права — це ті самі права людини, санкціоновані державою»^[466].

З огляду на викладене викликає заперечення наступне твердження С. В. Шевчука: «... Українське конституційне право не може бути виключно позитивним правом та ґрунтуватися на доктрині правового позитивізму, оскільки при визначенні змісту конституційного права потрібно зважати на цілі конституційно-правового регулювання у суспільстві, головною серед яких є утвердження і забезпечення державою прав і свобод людини»^[467]. Орієнтація конституційного права України на утвердження і забезпечення державою прав і свобод досягається через положення Конституції України (ст. 3, 8, 21, 22 тощо), які не можуть бути виключені із системи законодавства як і вся Конституція України.

В умовах нормативного закріплення в позитивному праві принципу верховенства права, а також цілої низки інших засадничих положень, що охоплюються змістом цього принципу, розвивають його чи є співзвучні йому, акцент у розвитку правової системи України зміщується від проблеми повороту від позитивістської до природньо-правової доктрини до проблеми виявлення змісту, тлумачення і застосування принципу верховенства права та зазначених засадничих положень. При цьому слід враховувати, що і принцип верховенства права і ці засадничі положення до свого змісту включають не тільки елементи, що мають бути однозначно віднесені до нормативного регулятора, а й елементи, що мають бути віднесені до категорії декларації, заяви конституцієдавця про свої політичні, соціальні, економічні, культурні та інші наміри. Це передумовлює необхідність здійснення не тільки статичного, а й динамічного тлумачення принципу верховенства права та зазначених засадничих положень.

Виникає також питання про те, яке місце у системі вітчизняного права займає принцип верховенства права. Прагнення вивести принцип верховенства права за межі самої проблеми ієрархії джерел права, якими, зокрема керуються державні органи в своїй діяльності, в тому числі суди при здійсненні правосуддя, можна зрозуміти, якщо про верховенство права вести мову в межах філософської та соціологічної проблематики. Але ж для суддів, фахівців-юристів, що працюють у сфері правозастосування, необхідне чітке уявлення про місце принципу верховенства права в ієрархії джерел права, які вони застосовують при здійсненні правосуддя та при інших формах участі в правозастосуванні.

Положення, що формулюються в Конституції України, мають однакову юридичну силу. Колізії між цими положеннями, за їх наявності, мають вирішуватись з урахуванням загальновизнаного і такого, що випливає із логіки законодавства, правила про переважне застосування спеціальних правових норм перед загальними. Принципи чи основні засади (серед них — і принцип верховенства права) — це завжди загальні положення, що формулюють загальні правові норми. Тому ці норми при правозастосуванні не можуть конкурувати з конкретними нормами тієї ж юридичної сили (того ж рівня в ієрархії нормативно-правових актів). Але ж закріплений у частині першій ст. 8 Конституції принцип верховенства права має ту особливість, що він, залишаючись за формою і змістом принципом, сам визначає своє місце в системі права: вимагає підпорядкування йому не тільки інших конституційних принципів, а й інших принципів права і навіть конкретних правових норм, в тому числі і сформульованих в Конституції. Отже, принцип верховенства права має найвищу юридичну силу.

6. Частина перша ст. 8 Конституції закріплює принцип верховенства права як такий, що визнається і діє в Україні. Природно, виникає питання про зміст цього конституційного положення. Але будь-якої відповіді на це запитання Конституція прямо не дає, хоч у ній і формулюється низка положень, які можна визнати такими, що у відповідній частині розкривають зміст принципу верховенства права.

Зміст будь-якого поняття, що вживається в акті законодавства, але не розкривається у цьому акті, в одній із попередніх глав цього видання автори рекомендували тлумачити з урахуванням того, як дане поняття визначається чи хоч би розуміється в законодавчих актах. Але в законодавчих актах переважно дається лише посилання на принцип верховенства права, із яких (посилань) стає ясним, що і в законодавстві досить визначеного розуміння поняття верховенства права не існує. Спроби розкрити зміст цього поняття є окремими і фрагментарними.

Так, у ст. 4 Закону «Про прокуратуру» йдеться про те, що діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону. Автори не схильні так рішуче, як це зробив С. П. Головатий, заперечувати правомірність терміну «верховенство закону»^[468], щоб не перетворити змістовну дискусію на дискусію про терміни. Але ж поняття верховенства закону ніяк не можна ототожнювати з поняттям верховенства права. Тож виникає питання про співвідношення ст. 4 Закону «Про прокуратуру» з частиною першою ст. 8 Конституції. Але відповіді на це запитання в названому Законі немає. У принципі, відповідь лежить на поверхні: частина перша ст. 8 Конституції підлягає переважному застосуванню перед ст. 4 Закону «Про прокуратуру». Але ж залишається без відповіді питання про зміст принципу верховенства права.

У частині п’ятій ст. 2 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» не тільки закріплюється принцип верховенства закону як принцип зовнішньоекономічної діяльності, а й розкривається його зміст. Але про верховенство права тут взагалі не йдеться, як і в Законі «Про прокуратуру».

Прийняті після введення в дію Конституції України закони уже йдуть від ідеї верховенства закону, закріплюють принцип верховенства права. Так, уже в Законі «Про місцеві державні адміністрації», який було прийнято 9 квітня 1999 року, серед принципів діяльності місцевих державних адміністрацій називаються принцип верховенства права, а потім — принцип законності, що теоретично і логічно є прийнятним. На принципах верховенства права і законності приписується будувати свою роботу Центральній виборчій комісії (ч. 2 ст. 2 Закону «Про Центральну виборчу комісію»), комітетам Верховної Ради України (ст. 3 Закону «Про комітети Верховної Ради України»). Принципи верховенства права і законності закріплені в ст. 4 Закону «Про службу в органах місцевого самоврядування» як принципи служби в цих органах.

Частиною першою ст. 3 Закону «Про Кабінет Міністрів України» встановлюється, що діяльність Кабінету Міністрів ґрунтується, зокрема на принципах верховенства права і законності. Тут принцип верховенства права також ставиться попереду принципу законності. Але при визначенні правових засад діяльності (варто звернути увагу, що в цьому Законі розрізняються «принципи діяльності Кабінету Міністрів», про які йдеться в ст. 3, і «правові засади діяльності Кабінету Міністрів», про які йдеться у ст. 4) Кабінету Міністрів приписується керуватися Конституцією, Законом «Про Кабінет Міністрів України» тощо. Про верховенство права як правову засаду діяльності Кабінету Міністрів тут не йдеться, можливо, з огляду на те, що цей принцип закріплений у Конституції України. Але ж цього недостатньо, бо принцип верховенства права необхідно впроваджувати в усі державні інститути, в усі сфери суспільного життя. Про це не тільки треба нагадувати в окремих законах. У них треба розкривати зміст принципу верховенства права стосовно відносин, що є предметом регулювання відповідного закону.

У наведених тут законодавчих положеннях принципу верховенства права відводиться чільне місце, але цей принцип не розкривається, а ігнорування його при переході від вирішення питань про принципи діяльності Кабінету Міністрів (ст. 3 Закону «Про Кабінет Міністрів України») до більш конкретної проблематики правових засад діяльності Кабінету Міністрів (ст. 4 того ж Закону) свідчить про деякі симптоми прояву соціалістичної традиції: принцип (верховенства права) задекларували, але це ще не означає, що він буде реально втілюватись у життя, коли справа дійде до більш конкретних речей.

Певну ясність у розуміння законодавцем співвідношення принципу верховенства права, з одного боку, та актів законодавства, в тому числі Конституції, — з іншого, вносить ст. 2 Закону «Про судоустрій і статус суддів»: «Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України». Відповідно до цієї статті суд при здійсненні правосуддя має керуватись принципом верховенства права. Для практичних потреб тлумачення актів законодавства при здійсненні правосуддя цього недостатньо, але певний напрямок відповідній діяльності ст. 2 Закону «Про судоустрій і статус суддів» дає, оскільки у першу чергу вказує на те, що при цьому суд забезпечує кожному право на справедливий суд.

Ще одне законодавче положення певною мірою розкриває зміст принципу верховенства права. Це ч. 1 ст. 8 КАС, яка встановлює: «Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави». А ч. 2 цієї ж статті приписує застосовувати принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звідси висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого інші аспекти принципу верховенства права враховуватись не повинні. Але цей правовий припис не може застосовуватись всупереч загальному правилу ч. 1 ст. 8 КАС. Отже, відповідно до ч. 1 та 2 ст. 8 КАС принцип верховенства права має багатий зміст і не може зводитись до забезпечення визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, що визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а також до того змісту, якого принципу верховенства права надає практика Європейського Суду з прав людини.

Цікаво, що чинний Цивільний процесуальний кодекс було прийнято лише дещо (на рік і чотири місяці) раніше, ніж Кодекс адміністративного судочинства. Але в Цивільному процесуальному кодексі про принцип верховенства права взагалі не йдеться.

Викладене свідчить про те, що лише у Кодексі адміністративного судочинства деякою мірою розкривається принцип верховенства права чи вказується на джерело, із якого слід черпати інформацію про зміст цього принципу. Цього явно недостатньо, щоб з’ясувати весь зміст принципу верховенства права та його юридичне значення.

Особливо слід відмітити очевидний прогрес в розумінні принципу верховенства права з боку єдиного законодавчого органу держави, що проявився у змісті ч. 1 ст. 8 КПК («кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави»). Тут бездоганно точно виражено основний зміст (осердя) принципу верховенства права.

7. Особливості застосування принципу верховенства права передумовлюються його найвищою юридичною силою і специфікою його змісту. Як такий, що має найвищу юридичну силу, він стоїть над законами і навіть над правовими нормами, що встановлені Конституцією України. Разом з тим зміст принципу верховенства права є найширшим: йому підпорядковуються усі суспільні відносини. Тож виникає питання про те, чи не можна взагалі відмовитись від законодавчого і навіть конституційного регулювання суспільних відносин, маючи на увазі, що вони можуть регулюватись принципом верховенства права.

Досвід країни, внесок яких в утвердження принципу верховенства права є найвагомішим, свідчить про те, що зазначена відмова є нереальною. Принцип верховенства права за змістом є надзвичайно широким. Такими ж є і більшість засад, що входить до змісту цього принципу. А чим більш широкий зміст мають нормативні положення, тим меншим є рівень їх формальної визначеності. Це — об’єктивно. Тому підміна законодавчого і конституційного регулювання суспільних відносин їх регулюванням за допомогою принципу верховенства права понизило б рівень правової визначеності до показника, що має бути визнаний неприйнятним. Оскільки до змісту принципу верховенства права входить і засада правової визначеності (правопевності), то підміна конституційного і законодавчого регулювання суспільних відносин їх регулюванням за допомогою принципу верховенства права увійшла б у суперечність із самим цим принципом.

Тому виникає протиріччя між найвищою юридичною силою принципу верховенства права і неможливістю підміни ним величезної кількості більш конкретних конституційних і законодавчих положень. Це протиріччя необхідно вирішити. Його вирішення полягає в особливостях застосування принципу верховенства права.

Оскільки рівень формальної визначеності основних засад, що складають зміст принципу верховенства прав, є недостатнім, за наявності суперечності між цим принципом і більш конкретними положеннями законодавства перевагу при правозастосуванні слід надавати цим більш конкретним положенням. І тільки у тих випадках, коли ця суперечність є очевидною і грубою, тоді суд, належне вмотивувавши обумовлену цим неможливість застосування більш конкретних нормативних положень, повинен прийняти рішення на підставі принципу верховенства права. Такий підхід дає можливість послідовного застосування величезного нормативного масиву, який створений конституцієдавцем і державою та на якому тримається правопорядок, і в той же час ставить цей масив під контроль принципу верховенства права, не допускаючи підміни конституційного, законодавчого і підзаконного регулювання суспільних відносин їх регулюванням за допомогою принципу верховенства права.

Потреба у застосуванні принципу верховенства права усупереч конкретним правовим нормам, які йому суперечать, виникає досить часто. Інша справа, що і сьогодні, коли зійшло 16 років з дня конституційного закріплення принципу верховенства права, суди виявляються неготовими відкрито визнати, що вони у відповідних випадках відступають від конкретних правових норм і керуються при прийнятті рішення принципом верховенства права. Тобто повторюється практика юристів стародавнього Риму, які формально посилались на застарівші закони XII таблиць, а реально вирішували справи так, як цього вимагали суспільні відносини і суспільна мораль. Але у юристів стародавнього Риму не було такого засобу, як законодавчо закріплений принцип верховенства права. Тому вони змушені були практично відступати від букви закону, не визнаючи цього відкрито, вдаючись до нещирого мотивування судових рішень^[469].

Принцип верховенства права дає суду можливість в усіх випадках наявності очевидної і грубої невідповідності конкретних нормативних положень принципу верховенства права виносити рішення, що відповідають законодавству (ніякого contra legem!), і одночасно відповідають совісті судді.

При застосуванні принципу верховенства права у випадках, про які йдеться, буває досить важко провести межу між тими випадками, коли є наявною очевидна і груба суперечність конкретного законодавчого положення принципу верховенства права, і випадками, коли такої суперечності немає. Покажемо це на прикладі із судової практики.

Судова палата у господарських справах Верховного суду України свого часу опрацювала правову позицію, згідно з якою у випадках, коли постанова Вищого господарського суду підлягає скасуванню, але рішення суду першої інстанції чи постанова апеляційного суду відповідає закону, скасовується постанова Вищого господарського суду (а у відповідних випадках — і постанова апеляційного господарського суду) і залишається в силі рішення суду першої інстанції та (або) постанова апеляційного суду. Ця правова позиція не відповідала ст. 111¹⁸ ГПК (в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом «Про судоустрій і статус суддів»), відповідно до якої Верховний Суд мав тільки три повноваження при здійсненні касаційного провадження у господарських справах: 1) залишити постанову чи ухвалу Вищого господарського суду без змін; 2) скасувати постанову Вищого господарського суду і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції (або скасувати ухвалу і передати справу на розгляд до Вищого господарського суду); 3) скасувати постанову чи ухвалу і припинити провадження у справі.

Відступлення від букви закону Судова палата мотивувала тим, що було б неправильним одночасно із скасуванням постанови Вищого господарського суду, що не відповідає закону, скасовувати законне рішення суду першої інстанції чи законну постанову суду апеляційної інстанції. Це можна було б визнати цілком правильним відступленням від букви закону на користь принципу верховенства права: дійсно, було б нерозумним передавати справу на новий розгляд, коли суд першої інстанції чи суди першої і апеляційної інстанцій повністю з’ясували обставини справи і правильно застосували відповідні правові норми, бо є тільки потреба у виправленні правозастосовної помилки, якої припустився Вищий господарський суд.

Проте сторони у справах, яких влаштовували постанови Вищого господарського суду, скасовані Верховним Судом, стали звертатись до Європейського суду з прав людини. Вони посилались на те, що Судова палата у господарських справах Верховного Суду виходила кожного разу за межі повноважень, наданих їй ст. 111¹⁸ ГПК, а тому не може вважатись «судом, встановленим законом». Оскільки п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод надає кожному право на розгляд його справи «судом, встановленим законом», заявники вважали, що мали місце порушення п. 1 ст. 6 названої Конвенції. Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що в зазначених випадках такі порушення дійсно мали місце. При цьому Суд в рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив: «... Згідно зі статтею 111¹⁸ Господарського процесуального кодексу Верховний Суд, скасувавши постанову Вищого господарського суду, міг або повернути справу на новий розгляд до нижчого суду, або ж припинити провадження у справі... Натомість він залишив у силі постанову апеляційного суду, і такі дії не були передбачені Господарським процесуальним кодексом... Суд також зазначає, що не було іншої правової норми, яка б надавала повноваження Верховному Суду ухвалювати такого роду рішення. І, нарешті, Суд вважає, що загальні положення Конституції України, на які посилався Уряд... не могли слугувати достатньо правильною підставою для такої специфічної компетенції, яка не надавалась відповідним законодавством... Суд повторює, що у деяких випадках він визнавав, що найвищий судовий орган, уповноважений тлумачити закон, міг ухвалювати рішення, яке не було чітко визначено законом. Таке застосування закону, однак, мало винятковий характер, і зазначений суд надав чіткі і вірогідні підстави для такого відступу від застосування своїх визначених повноважень... Проте у даній справі Верховний Суд не надав жодних аргументів щодо прийняття такої постанови, виходячи за межі своїх повноважень шляхом свідомого порушення Господарського процесуального кодексу і ухвалення такого роду рішень, що стало... звичайною практикою Верховного Суду»^[470].

Наведемо ще один аргумент, що був використаний Європейським Судом з прав людини у тій же справі: «... Фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й передбачає дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії»... Комісія висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з... питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів...». На цю ж аргументацію Європейський Суд з прав людини послався і в рішенні у справі «Верітас проти України», що розглядалася пізніше^[471].