Право власності як невідчужуване право людини

До кола невідчужуваних прав людини, що складають зміст принципу верховенства права, входить право власності на майно, умови охорони якого визначені в ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

1. Відповідно до частини четвертої ст. 41 Конституції України «право приватної власності є непорушним». Це конституційне положення повинне тлумачитись у контексті статті, до якої воно включене. Контексту треба надати переваги перед іншими способами тлумачення. Зокрема, із положення частини четвертої ст. 41 Конституції, відповідно до якого «ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності», за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої позбавлення права власності на правовій підставі допускається. За інших обставин така правова норма не могла б застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в частині четвертій ст. 41 Конституції і відповідно до якої право приватної власності є непорушним. Але дві правові норми, одна із яких текстуально, а інша — логічно закріплені в частині четвертій ст. 41 Конституції, пов'язані контекстом. Тому правова норм, що логічно закріплена в цін частині, як така, що відповідає контексту ст. 41 Конституції, підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, яка текстуально закріплена в цій частині. Отже, право власності є непорушним тільки в частині неприпустимості протиправного позбавлення права власності. Позбавлення права власності на підставі закону допускається.

Частини п’ята і шоста ст. 41 Конституції встановлюють два випадки, коли на підставі закону можливе позбавлення права власності: 1) примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності; 2) конфіскація. Звідси за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена правова норма, згідно якої з інших підстав право приватної власності припинятись не може. І все ж — може, бо правова норма, що виявляється із текстуально закріплених (у частинах п’ятій і шостій ст. 41 Конституції) спеціальних правових норм за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із загальної норми, яка текстуально закріплена в частині четвертій ст. 41 Конституції. Таким чином, Конституція не обмежує законодавця у праві встановлювати підстави позбавлення права власності.

Отже, Конституція України в будь-який спосіб не обмежує можливість встановлення законом підстав позбавлення права власності. Таке ставлення конституцієдавця у цьому конкретному випадку до одного із фундаментальних прав людини, без якого не може бути і думки про утворення верховенства права, є нелогічним і потребує, щоб при застосуванні частини четвертої ст. 41 Конституції враховувалися інші складові принципу верховенства права.

2. Якщо виходити із того, що Конституція має безумовну перевагу перед міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких для України надана Верховною Радою України, то подальші пошуки обмежень на позбавлення права власності в міжнародних договорах України втрачають сенс. Проте в практиці Європейського Суду з прав людини немає жодного прецеденту, коли б Суд не став застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод через те, що цьому перешкоджає національне законодавство, включно з конституцією відповідної країни. Тому слід звернутись до положень про захист права власності, що включені до названої Конвенції, та до тлумачення цих положень Європейським Судом.

Слід враховувати думку Європейського Суду про те, що ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод формулює три правила: у першому реченні першого абзацу («кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном») формулюється правило, яке Суд назвав проголошенням принципу поваги права власності; у другому реченні абзацу першого («ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права») і абзаці другому («проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів») формулюються ще два правила. На думку Суду, друге і третє правила стосуються окремих випадків посягань на право власності, отже, вони повинні тлумачитись у світлі принципу, закріпленого у першому реченні. Звідси появляється ідея компромісу між окремими правилами і принципом^[537]. А із цієї ідеї виводиться думка про співрозмірність між інтересами суспільства і необхідністю захисту прав людини^[538]. Треба було б обговорити можливість застосування такого способу тлумачення у науковій дискусії. Це — не просто врахування контексту, зв’язку контекстом правила першого речення абзацу першого ст. 1 Протоколу з правилами другого речення абзацу першого і абзацу другого цієї статті. Це — дещо інше, що не повністю відповідає вимогам логіки.

Проте сама ідея «справедливої рівноваги» між інтересами суспільства і необхідністю захисту прав людини є не тільки плідною, а й такою, що відповідає «духу» Конвенції, якщо під «духом» розуміти принцип верховенства права, який закріплений у преамбулі Конвенції і має враховуватись при тлумаченні всіх положень Конвенції. Треба було б тільки не шукати ідею справедливої рівноваги усередині змісту ст. 1 Протоколу, а прямо визнати, що ця ідея привноситься до цієї статті із преамбули Конвенції. А оскільки принцип верховенства права превалює над усім змістом Конвенції, то і ст. 1 Протоколу підпорядкована цьому принципу, корегується при тлумаченні з урахуванням того, що «Конвенція забезпечує справедливу рівновагу між захистом загального інтересу суспільства і дотриманням прав людини, надаючи особливу цінність цим останнім»^[539].

3. Тлумачення ст. 41 Конституції з урахуванням частини першої ст. 8 Конституції і ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з урахуванням принципу верховенства права виявилось непосильною задачею для низки державних органів, у тому числі судів, у справі, про яку мова буде йти дещо нижче, хоч ця задача була досить простою. Останнє підтверджується тим, що Уряд України, заперечуючи проти заяви власника конфіскованого державними органами України морського пасажирського судна, що належало грецькій компанії, в Європейському Суді, ні словом не підтвердив правомірність конфіскації, а тільки посилався на формальні порушення, яких начебто припустився заявник і які повинні бути підставою для відмови у задоволенні заяви. Суть справи полягала в наступному.

Суднобудівне підприємство України як підрядник уклало договір на ремонт морського пасажирського судна з грецькою компанією. Судно було ввезено на митну територію України на максимальний строк, який допускав чинний на той час (2002 рік) Митний кодекс, тривалістю один рік. Митну декларацію оформив і підписав заступник директора суднобудівного заводу. Ремонт судна у зазначений строк закінчений не був, вимоги Митного кодексу були порушені. Митниця склала протокол про порушення митних правил заступником директора суднобудівного заводу. Суд, що розглядав справу, застосував до порушника митних правил — заступника директора заводу, адміністративне стягнення. Предмет правопорушення було конфісковано постановою суду у справі про адміністративне правопорушення, у якій власник судна участі не брав. Це був 2003 рік — сім років після прийняття Конституції України, яка не тільки проголосила, а і юридично закріпила принцип верховенства права, майже п’ять років після набуття чинності для України Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод і дванадцять років після проголошення незалежності України.

Постанови судів в адміністративних справах на той час не оскаржувались ні в апеляційному, ні в касаційному порядку. Тоді було так. Та власник судна і не був учасником судового процесу, щоб отримати право на оскарження. Позапроцесуальні звернення до голови апеляційного суду, а потім — до Верховного Суду були безрезультатними, на них не були дані навіть відповіді. У Верховному Суді на той час судді вели прийом. Тож представник грецької компанії почув слова співчуття від дуже ввічливої жінки-судді Верховного Суду.

Проте голова апеляційного суду мав право відповідно до чинного на той час законодавства з власної ініціативи скасувати постанову суду в адміністративній справі. І він цим правом скористався в частині штрафу (пропущено строк, впродовж якого могло буди застосоване адміністративне стягнення). Проте в частині конфіскації судна постанова суду залишається в силі. Тепер постанова у частині конфіскації судна набрала ще більшої ваги, бо, будучи протизаконною, вона стала «освяченою» головою апеляційного суду.

Суддя, що приймав постанову, підписує виконавчий лист, хоч останній відповідно до Закону «Про виконавче провадження» повинен був містити зазначення на боржника, але не містив, бо власник судна не брав участі у справі. У такий спосіб суддя помилився ще раз.

Відділ державної виконавчої служби в особі його начальника видає постанову про відкриття виконавчого провадження, хоч виконавчий лист не відповідав закону, а виконавчі листи, що не відповідають вимогам закону, підлягають поверненню до суду. У постанові про відкриття виконавчого провадження закон теж вимагав зазначення на боржника. Але це уже було «внутрішньою справою» державного виконавця, бо власник судна у виконавчому провадженні не був боржником і взагалі не був учасником провадження, тому оскаржити цю постанову не міг.

Представник власника судна звертається до прокурора обласного рівня. Прокурор (не заступник, не помічник, а справжній прокурор) був гранично люб’язним, але дійшов висновку, що у нього замало повноважень і порекомендував звернутись до суду.

Не маючи права оскаржити дії державного виконавця із-за відсутності статусу учасника виконавчого провадження, власник судна звертається до господарського суду з позовом до відділу державної виконавчої служби про визнання права власності на судно і про покладення на відповідача обов’язку припинити дії, що порушують право власності. Суд першої інстанції у позові відмовляє. Апеляційний суд позов задовольняє. Крапку ставить Вищий господарський суд України: касаційну скаргу відділу державної виконавчої служби задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Це — нарис із правової дійсності в Україні. Як писала Анна Ахматова, «хотелось бы всех поименно назвать, да отняли список и негде узнать». Проте називати суддів, інших високих державних посадовців — героїв цієї історії немає сенсу, бо численні грубі помилки великої кількості суб’єктів правозастосування у справі, про яку йдеться, свідчать про системне явище — незнання зазначеними суб’єктами принципу верховенства права, незнання того, що принцип верховенства права вимагає співрозмірності між інтересами суспільства і обтяженням, яке покладається на особу, що позбавляється права власності, що принцип верховенства права виключає вирішення судом питання про цивільні права особи без участі цієї особи.

Право на справедливий суд

До змісту принципу верховенства права включається право на справедливий суд, зміст якого розкривається у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до якої це право включає до себе право на доступ до суду і право на виконання судового рішення. З правом на справедливий суд пов’язане окремо закріплене в ст. 13 названої Конвенції право на ефективний засіб правового захисту, що включає до себе не тільки процесуальні, а й матеріально-правові аспекти. Останнє означає, що особа має право на вирішення справи по суті, зокрема, право на захист порушеного права не тільки у спосіб, передбачений законом, а і в будь-який інший спосіб, що відповідає змісту порушеного права, характеру і наслідкам порушення. Крім того, право на ефективний засіб правового захисту означає, що суд не може відмовити у позові в тих випадках, коли особа правильно зазначає на фактичні обставини, що є підставою позову, пред’являє фактичну вимогу (формулює фактичний спосіб захисту права, про застосування якого вона просить суд), що відповідає змісту порушеного права, характеру і наслідком порушення, але дає неправильну юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам або способу захисту права, про який вона просить суд.

1. Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини «кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у разі порушення її основних прав, наданих неї конституцією або законом». Частина друга ст. 124 Конституції гранично розширює коло правовідносин, учасники яких мають право на судовий захист: «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». Це вже стало особливістю вітчизняного законодавства — доводити все до межі і навіть ще далі. Підчас це означає доводити до безглуздя. Якщо визнається право найманого працівника на захист від безпідставного звільнення з роботи, то це право у нас стали визнавати за міністрами і Генеральним прокурором, хоч у трудовій діяльності таких високих посадових осіб публічний інтерес виражається настільки сильно і явно, що поновлення їх на роботі має виключатись. Пред’явлення вимоги про грошові компенсації в таких випадках було б адекватним способом захисту права. Якщо встановлюється повноваження суду на вирішення справ про захист прав учасників правовідносин, то міністерства стали подавати позови про визнання незаконними та скасування розпоряджень Кабінету Міністрів (кон’юнктурно: при зміні складу Кабінету Міністрів).

Позиція Європейського Суду з прав людини з цього приводу є дещо іншою. Вона не визнає право на доступ до суду абсолютним, а допускає застереження в національному законодавстві, які, однак, не повинні обмежувати або звужувати доступ до суду у такий спосіб чи до тієї міри, що самій сутності цього права особи (кожного) завдається шкоди.

У п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як і в п. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, йдеться тільки про право людини на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку компетентним, незалежним і безстороннім судом при визначенні її цивільних прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення.

Уже висновок від наступного правового явища (права на справедливий судовий розгляд) до попереднього давав Європейському Суду з прав людини підстави для твердження про те, що із п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод випливає право на доступ до суду. Уже висновок від попереднього правового явища (права на справедливий судовий розгляд) до наступного давав Європейському Суду з прав людини підставу для висновку про те, що із п. 1 ст. 6 Конвенції випливає право вимагати виконання судового рішення, зволікання з яким (виконанням) не повинне бути таким, щоб спричиняти шкоду сутності права, про яке йдеться. Але Європейський Суд з прав людини ретельно аргументує ці свої висновки. При цьому в першому випадку Суд посилається на загальновизнаний основоположний принцип права, який передбачає надання особі можливості подати цивільну скаргу суддям, і на принцип міжнародного права, який забороняє відмовляти у правосудді. Посилається Суд і на принцип верховенства права, оскільки якраз цей принцип дає можливість відступлення від букви будь-якого нормативно-правового акту, в тому числі і від букви Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на користь принципу верховенства права. Поширюючи чинність п. 1 ст. 6 Конвенції на відносини щодо виконання судових рішень, Європейський Суд з прав людини також послався на принцип верховенства права. Аргументація, яка при цьому була використана, свідчить про те, що Суд при цьому використовував принцип розумності як складову частину принципу верховенства права.

2. Існує думка про те, що право на ефективний засіб правового захисту, закріплене у ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має лише процесуальний зміст. Певною мірою ця думка підтверджується і Європейським Судом з прав людини, який в одній із справ зазначив на те, що ст. 13 Конвенції «надає процесуальні гарантії»^[540]. Разом з тим, Європейський Суд висловлював і іншу думку. Зокрема, він неодноразово зазначав на те, що на підставі ст. 13 Конвенції можна вимагати внутрішнього (національного) засобу захисту, щоб вирішити скаргу по суті відповідно до Конвенції, надати належний захист і поновити порушене право^[541]. У рішеннях у інших справах Європейський Суд наголошував на тому, що ст. 13 Конвенції вимагає, щоб положення національного законодавства про засоби правового захисту давали повноваження компетентному державному органу (переважно — суду) як розглядати суть справи, так і присуджувати відповідну компенсацію^[542], відшкодування майнової і моральної шкоди^[543].

Невиправдано обмежує захист права судом і багатократно повторюване в законодавчих актах положення про те, що суд здійснює захист права (або інтересу) у спосіб, передбачений законом (абзац дванадцятий ч. 2 ст. 16 ЦК; абзац дванадцятий ч. 2 ст. 20 ГК; п. «д» ч. 3 ст. 152 ЗК; ст. 18 СК; ст. 4 ЦПК). Лише ч. 2 ст. 162 КАС не тільки перелічує види постанов, які може прийняти адміністративний суд у разі задоволення позову (за критерієм способу захисту права), а й передбачає можливість прийняття іншої постанови, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Крім того, ст. 275 ЦК правило про те, що особисті немайнові права можуть захищатись способами, передбаченими главою 3 цього Кодексу, доповнює положенням про те, що такі права можуть захищатись також іншими способами, відповідно до змісту порушеного права, способу його порушення та наслідків, які спричинили це порушення.

Суди у низці випадків здійснюють захист прав, на які не поширюється ч. 2 ст. 275 ЦК, у спосіб, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, які спричинило це порушення. Але нерідко зустрічаються і посилання судів на те, що позовні вимоги не можуть бути задоволені з огляду на те, що позивач обрав спосіб захисту права, який не передбачений законом, оскільки суд є державним органом і як такий відповідно до частини другій ст. 19 Конституції України має діяти на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що встановлені Конституцією і законами України. У таких випадках принцип верховенства права ігнорується двічі: 1) ігноруванням тієї обставини, що принцип верховенства права виключає можливість відмови у захисті порушеного права тільки тому, що обраний позивачем спосіб захисту права, який відповідає змісту порушеного права, характеру і наслідкам порушення, не передбачений законом; 2) неврахуванням того, що частина друга ст. 19 Конституції повинна тлумачитись з урахуванням ст. 3 Конституції, що входить до змісту принципу верховенства права. Зміст і спрямованість діяльності держави, як це визначається у ст. 3 Конституції, виключає відмову суду у захисті права у спосіб, який відповідає змісту порушеного права, характеру і наслідкам порушення і про який просить позивач тільки тому, що такий спосіб не передбачений законом, а отже, відсутня вказівка Конституції і закону, стосовно того, у який же спосіб суд має захистити порушене право.