Необхідність в історичному тлумаченні обумовлюється змінами у правовій системі, що вимагають корегування практики тлумачення і застосування нормативно-правових актів, що прийняті до таких змін.

1. Зміни в системі судових органів, у тому числі поширення юрисдикції міжнародних судових установ на Україну, тягнуть за собою відповідні зміни в тлумаченні і застосуванні положень актів законодавства. Особливо істотний вплив на правотлумачну діяльність в Україні був здійснений поширенням юрисдикції Європейського Суду з прав людини на Україну. Українські суди не можуть не враховувати ту обставину, що справа, яку вони вирішують, може стати предметом розгляду у Європейському Суді. Відповідно корегується правотлумачення і правозастосування. Правда, ці зміни ще не відповідають очікуванням ні українського суспільства, ні європейської спільноти. Такі зміни тільки тоді будуть визнані адекватними, коли зменшиться до середньоєвропейської кількість рішень, якими Європейський Суд задовольняє вимоги заявників до України.

2. До змін у правовій системі, що обумовлюють необхідність нових підходів до правотлумачної діяльності, належить поступове осмислення і впровадження в цю систему принципу верховенства права. Якщо в країнах, що давно ведуть пошуки шляхів утвердження принципу верховенства права, якщо на міжнародних форумах і в міжнародних організаціях визнається, що фраза «верховенство права» певною мірою є фразою з невизначеним змістом, то для української правової системи і навіть для правової науки України визначення змісту принципу верховенства права являє собою вельми складну задачу. Філософсько-правові, теоретико-правові та історико-правові проблеми верховенства права досліджені українською правовою науковою непогано. Складні проблеми прикладного характеру недостатньо досліджуються і недостатньо розуміються, що перешкоджає послідовному впровадженню цього принципу в практику здійснення правосуддя. За таких умов не може бути і мови про те, щоб принцип верховенства права тлумачився статично. За своєю природою він потребує динамічного тлумачення. Практика правозастосування, спираючись на науку, повинна вести подальший пошук змісту принципу верховенства права, а особливо, — його системних зв’язків з іншими положеннями законодавства.

3. Зміни, які відбуваються в системі національного законодавства, часто змінюють правове середовище, у якому перебували раніше прийняті нормативно-правові акти, і потребують застосування історичного методу тлумачення останніх. Покажемо таке явище на наступних прикладах.

Ст. 35 ГПК передбачає, що юридичні факти, які встановлені рішенням господарським судом, вироком суду у кримінальній справі, рішенням суду у цивільній справі, не підлягають доказуванню. Вищий господарський суд роз’яснив, що таке ж преюдиційне значення при вирішенні господарських справ мають і юридичні факти, встановлені рішеннями судів в адміністративних справах: «Відсутність безпосередньої вказівки з цього приводу в зазначеній статті ГПК зумовлена виключно тією обставиною, що її формулювання належить до того періоду часу, коли адміністративного судочинства як такого ще не існувало»^[334]. Це — елементарний приклад історичного тлумачення, необхідність у якому виникла у зв’язку з тим, що на момент прийняття Господарського процесуального кодексу адміністративних судів і адміністративного судочинства не існувало. Тому у первісній редакції нього Кодексу не могло міститись зазначення на рішення суду в адміністративній справі. При прийнятті Кодексу адміністративного судочинства відповідні доповнення до ст. 35 ГПК не були внесені. Це викликає необхідність в історичному тлумаченні цієї статті. Підкреслимо, що це — саме історичне тлумачення ст. 35 ГПК, пов’язане з тим, що ця стаття після прийняття Кодексу адміністративного судочинства опинилась в іншому нормативному середовищі порівняно з тим, у якому вона первинно перебувала. Таке тлумачення не може вважатись розширеним тлумачення ст. 35 ГПК. Воно є лише обґрунтуванням застосування ст. 35 ГПК за аналогією до випадків, коли певні факти встановлені рішенням (постановою) суду в адміністративній справі.

4. Коли уже було вирито котлован під будівлю комунізму, і Україна відмовилась від подальшого комуністичного будівництва, залишався чинним Цивільний кодекс Української РСР 1963 р., в якому, зокрема широко використовувався термін «соціалістична організація». Судова практика аж до моменту введення в дію Цивільного кодексу України 2003 р. не виробила єдиного підходу до тлумачення наведеного терміну, маючи на увазі, що соціалістичних організацій в Україні не стало. Правильним був би висновок про те, що терміном «соціалістична організація» в Цивільному кодексі 1963 р. охоплювались всі види організацій (соціалістичними на час прийняття цього Кодексу не визнавались лише релігійні організації, але вони і взагалі не визнавались організаціями, юридичними особами, суб’єктами будь-якої галузі права), а тому відповідні положення цього Кодексу та інших актів законодавства слід було застосовувати до відносин з участю всіх юридичних осіб.

До прийняття Конституції України в законах та інших актах законодавства використовувались як родові поняття державної власності та державного підприємства, видовими щодо яких були поняття відповідно загальнодержавної власності (державного підприємства) і державної комунальної власності (державного комунального підприємства). Конституція чітко розділила державну і комунальну власність, державні і комунальні підприємства. Але в тих випадках, коли йдеться про державну власність і державні підприємства в нормативно-правових актах, що прийняті до 28 червня 1996 р., слід мати на увазі, що відповідні положення, в яких використовуються терміни «державна власність», «державні підприємства» тощо, поширюються не тільки на відносини щодо державної власності та на відносини з участю державних підприємств, а й на відносини щодо комунальної власності і на відносини з участю комунальних підприємств. Зокрема, коли у постанові Кабінету Міністрів «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій» йдеться про державні підприємства та організації, з урахуванням часу прийняття цієї постанови (3 квітня 1993 р.) відповідні положення слід поширювати і на підприємства, установи, організації, що є комунальними (перебувають у комунальній власності). Це ж стосується і Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій^[335].

5. Справляє враження та обставина, що аспект врахування історичного чинника при тлумаченні нормативно-правових актів, про який (аспект) тут йдеться, в судовій практиці часто не враховується. Зокрема, Конституційний Суд України в одному з рішень дійшов висновку про те, що після набрання чинності Законом «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р., яким було визнано таким, що втратив чинність Закон «Про селянське (фермерське) господарство», поняття «селянське (фермерське) господарство» не існує. Тому і положення абзацу другого п. 6 Перехідних положень Земельного кодексу, яким регулювались відносини з участю селянських (фермерських) господарств, застосуванню не підлягають через відсутність таких господарств^[336]. Видається, однак, що у зв’язку з втратою чинності Законом «Про селянське (фермерське) господарство» всі положення нормативно-правових актів, що регулюють відносини з участю таких господарств, слід поширювати на відносини з участю фермерських господарств.

Відповідно до Закону «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. назва цього Кодексу була замінена на «Господарський процесуальний кодекс України», а в його тексті слова «арбітражний», «доарбітражний», «арбітражний процес» в усіх відмінках замінені словами «господарський», «досудовий» і «судовий процес» у відповідних відмінках. Якщо виходити із тієї логіки, із якої виходив Конституційний Суд при прийнятті згаданого вище рішення від 22 вересня 2005 р., то арбітражних судів більше не існує, а тому і численні положення чинного законодавства, які містять посилання на арбітражні суди, застосуванню не підлягають. Це — неправильно. Зазначення в актах законодавства, які прийняті до 21 червня 2001 р., на арбітражні суди слід тлумачити так, що у всіх відповідних випадках йдеться про господарські суди. У таких же спосіб слід тлумачити і термін «Ради народних депутатів», що вживається в нормативно-правових актах, прийнятих до введення в дію Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» (до 12 червня 1997 р.).

Подібно до цього і п. 5 Постанови Кабінету Міністрів «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівниками підприємства, що є у державній власності»^[337] («рекомендувати місцевим органам виконавчої влади при укладанні контрактів з керівниками підприємств, що є у комунальній власності, застосовувати порядок, передбачений Положенням, затвердженим цією постановою») не може не застосовуватись тільки тому, що він адресується органам державної влади, а, як правило, керівників комунальних підприємств приймають на роботу органи місцевого самоврядування. З урахуванням історичного тлумачення зазначеного пункту його слід розуміти так, що він адресується органам місцевого самоврядування. І тільки у містах Києві і Севастополі, де комунальні підприємства перебувають в управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій, згаданий пункт поширюється на ці адміністрації.

5. Історичний метод тлумачення використовується також у випадках, коли вносяться зміни до акту законодавства чи приймається новий акт, а зміни в інші акти не вносяться. Так, своєрідним хобі для вищого керівництва країни стало внесення змін до структури центральних органів виконавчої влади, ліквідація одних органів та створення інших органів. При цьому в решту актів законодавства тривалий час зміни не вносяться. Повноваження новоствореного державного органу в таких випадках слід визначати на підставі актів законодавства, якими раніше визначались повноваження ліквідованого органу.

6. Є такі випадки, коли в зв’язку із змінами в законодавстві певні нормативні положення втрачають предмет правового регулювання. Так, ч. 1 ст. 535 ЦК встановлює: «У разі збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян сума, що виплачується за грошовим зобов’язанням фізичній особі (на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, за договором довічного утримання (догляду) та в інших випадках, встановлених договором або законом), пропорційно збільшується». Але невдовзі після прийняття чинного Цивільного кодексу Верховна Рада прийняла Закон «Про податок з доходів фізичних осіб», яким виключається зміна розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Оскільки подальше збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян здійснюватись не буде, ч. 1 ст. 535 ЦК застосовуватись не може внаслідок утрати предмета правового регулювання.

Глава XIII II Дискусійні питання правотлумачення

Офіційні роз’яснення

Офіційні нормативні роз’яснення (офіційне нормативне тлумачення) Конституції, законів та інших нормативно-правових актів (роз’яснення, що стосуються невизначеного кола осіб) є обов’язковими лише у випадках, коли повноваження давати такі роз’яснення державному органу, органу влади АРК надане Конституцією України або законом, коли дотримано встановлений порядок надання роз’яснень (тлумачень), що забезпечує набуття чинності актами, якими роз’яснення (тлумачення) оформляються. Виходячи із цих критеріїв обов’язковими слід вважати: 1) рішення Конституційною Суду України (в їх резолютивній частині), в яких дається тлумачення Конституції і законів України; 2) тлумачення, яке дав Верховний Суд нормам матеріального права, неоднаково застосованим касаційними судами, якщо неоднакове застосування стало підставою перегляду відповідних судових рішень; 3) роз’яснення, які дає в межах своїх повноважень Центральна виборча комісія, якщо вони оформлені постановами; 4) роз’яснення, які оформлені указами Президента, постановами Кабінету Міністрів, постановами і наказами центральних органів виконавчої влади, якщо ці постанови і накази набули чинності у встановленому законом порядку (зокрема, у відповідних випадках зареєстровані в Міністерстві юстиції). Ці роз’яснення (оформлені указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів, постановами і наказами центральних органів виконавчої влади) набувають чинності у встановленому законом порядку, і їм не може надавить зворотна сила. Роз’яснення, що не відповідають зазначеним вище вимогам, не мають будь-якої юридичної сили, хоч би закон і надавав відповідному державному органу повноваження давати роз’яснення відповідних законів, а мають інформаційне значення.

1. Як свідчить аналіз наукової літератури, який дав Є. В. Васьковський, у XІX столітті панувало уявлення, відповідно до якого офіційне тлумачення нормативно-правових актів визнавалось не тільки припустимим, а й обов’язковим для учасників відносин, які цими актами регулюються. Тому офіційне тлумачення позначалось Є. В. Васьковським як легальне, що поділяється на автентичне та узуальне. Офіційне (легальне) тлумачення Є. В. Васьковський визнавав видом авторитетних роз’яснень. Авторитетні роз’яснення Є. В. Васьковський визнавав безумовно обов’язковими^[338].

Автентичне тлумачення здійснює державний орган, що видав нормативно-правовий акт. Є. В. Васьковський писав, що до актів автентичного тлумачення можуть бути віднесені також постанови, розпорядження, рішення, роз’яснення органів влади, які підпорядковані тому державному органу, який видав акт, що тлумачиться. Свою думку Є. В. Васьковський аргументував тим, що підпорядковані органи влади дають роз’яснення за дорученням законодавчої влади^[339]. Єдине зауваження щодо юридичної сили таких роз’яснень Є. В. Васьковський пов’язував з тим, щоб відповідні органи діяли в межах своєї компетенції.

Що стосується узуального тлумачення, то Є. В. Васьковський пов’язував його з юридичним звичаєм^[340].

Слід визнати, що на той час на адресу офіційного тлумачення висловлювались і критичні зауваження. Так, Н. М. Коркунов, заперечуючи проти автентичного тлумачення законів, писав, що «практичне значення цього безглуздого виразу — «законодавче тлумачення законів», зводиться до того, що іноді, прикриваючись ним, надають закону зворотну силу»^[341]. Стосовно автентичного тлумачення інший російський професор-юрист В. М. Хвостов писав, що «таке роз’яснення само є нормою права: значення його тримається не на внутрішніх достоїнствах, а на велінні влади. Єдина відмінність його від інших норм полягає в тому, що йому надається зворотна сила»^[342].

Викладене розуміння офіційного тлумачення Є. В. Васьковським — найбільшим авторитетом у сфері тлумачення нормативно-правових актів — в основному відповідало комуністичним уявленням щодо методів правового регулювання суспільних відносин, а тому офіційні роз’яснення набули поширення в Радянському Союзі та в інших соціалістичних країнах. Конституція Союзу РСР 1936 року до повноважень Президії Верховної Ради СРСР відносила тлумачення чинних законів СРСР. На початку 60-х років минулого століття П. О. Недбайло писав про те, що потреба в офіційному тлумаченні актів законодавства є особливо важливою в повсякденній організаційно-юридичній діяльності органів державного управління^[343]. Він визнавав право державних органів тлумачити нормативно-правові акти, а юридичну силу актів тлумачення пов’язував з місцем і роллю державного органу, що видав акт тлумачення, «в системі державних установ»^[344]. Зокрема Рада Міністрів СРСР, як писав П. О. Недбайло, вправі давати тлумачення правових норм з усіх питань своєї компетенції. Про масштаби офіційного тлумачення нормативно-правових актів в СРСР свідчить монографія Н. Н. Вопленко^[345]. Він пише про багаторівневий характер системи актів офіційного тлумачення та цілісність цієї системи. На це слід звернути увагу з огляду на неоднозначність підходу до проблеми офіційного тлумачення і науковців і правотворчих органів у сучасній Україні.

У країнах так званого соціалістичного табору також визнавалось офіційне тлумачення, про що свідчить монографія Б. П. Спасова «Закон та його тлумачення»^[346], вперше видана в Народній Республіці Болгарії, що у цій справі виявилась найбільш «просунутою», оскільки в цій країні діяв закон про правові акти, якого не було в інших країнах «соціалістичного табору».

Дискусія стосовно юридичної сили постанов пленумів Верховного суду Союзу РСР, верховних судів союзних і автономних республік в радянський період велась, але формально-юридично все було зрозуміло. Повноваження верховних судів давати керівні роз’яснення було закріплене нормативно. Субординація між роз’ясненнями, які вправі давати верховні суди, також питань не викликала. За таких умов жвава дискусія на тему про юридичну силу роз’яснень верховних судів лише підкреслювала особливість радянської юридичної науки: практично питання було всім зрозуміле, зрозумілою була і відповідь на нього, але дискусія на теоретичному рівні не змовкала, перейшла в період так званого «розвинутого соціалізму», потім — у період перебудови, а ще пізніше була продовжена в умовах незалежної України.

Прийняття в СРСР Конституції 1977 року істотно не вплинуло на підходи до офіційного тлумачення нормативно-правових актів. Президія Верховної Ради СРСР і президії верховних рад союзних республік зберегли право давати офіційні роз’яснення законів. Де-факто такі можливості зберегли за собою і органи виконавчої влади.

Проголошення незалежності України і навіть прийняття Конституції України не привело до рішучого перегляду вітчизняною юридичною наукою соціалістичних поглядів на офіційне тлумачення нормативно-правових актів. М. В. Цвік відстоював право кожного державного органу, який уповноважений приймати нормативно-правові акти, тлумачити ці акти^[347]. Ю. М. Тодика також писав: «Питання про можливість, правомірність і необхідність автентичного тлумачення закону було вирішене ще давньоримськими юристами, які виходили із аксіоматичності того, що «efus est interpretation legem chins est condera» — той має право тлумачити закон, хто має право його встановлювати.

Правомірність автентичного тлумачення визнавалась завжди незалежно від того, чи отримав орган право на відповідне тлумачення за законом, чи ні»^[348]. І ще одне висловлювання Ю. М. Тодики: «Вважаємо, що офіційне тлумачення має право давати будь-який орган, що видав відповідний нормативно-правовий акт, оскільки ніхто краще цього органу не знає, що він мав на увазі, приймаючи дані норми. Тому Верховна Рада має право на офіційне тлумачення (автентичне)»^[349].

2. Таке розуміння права органів, що уповноважені видавати акти законодавства, на офіційне тлумачення — автентичне, яке (право) не потребує закріплення в законі, і делеговане, що потребує надання відповідному органу повноваження законодавчими актами, втілюється в нормативну систему України.

Коли читаєш монографію Н. Н. Вопленка, яка була видана в умовах «розвинутого соціалізму» (1976 р.) та яка присвячена офіційному тлумаченню норм права, відчуваєш дух права сталінсько-брежневської епохи^[350]. Вивчення ж актів законодавства України, що є чинними на цей час, запевнює, що Н. Н. Вопленко був правий, коли писав про багаторівневий характер системи актів офіційного тлумачення та цілісність системи офіційних роз’яснень. Здається, що такого бурхливого розвитку, як у сучасній Україні, система офіційних роз’яснень нормативно-правових актів не набувала навіть в період «розвинутого соціалізму».

Сам термін «офіційне тлумачення» використовується у ч. 1 ст. 8 Закону «Про міжнародне приватне право», правда, стосовно випадку застосування права іноземної держави (приписується встановлювати зміст права іноземної держави, зокрема згідно з офіційним тлумаченням норм відповідного права). Але тут під терміном «офіційне тлумачення», очевидно, мається на увазі тлумачення судове.

3. Після прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. Верховна Рада України отримала повноваження здійснювати тлумачення законів на період до створення Конституційного Суду України (п. 5 розділу XV «Перехідні положення» Конституції). Спроба Верховної Ради в цей період дати тлумачення ст. 98 Конституції^[351] наштовхнулась на опір Конституційного Суду. Однією із перших справ, яку розглянув Конституційний Суд України, була справа про конституційність Постанови Верховної Ради України «Про тлумачення статті 98 Конституції України», рішення у якій було прийняте 1 жовтня 1996 року^[352]. Названа Постанова була визнана такою, що не відповідає Конституції. При цьому Конституційний Суд звернув увагу на сутність Конституції: «Вживання такого словосполучення (йдеться про словосполучення «Конституція України і (та) закони України» — Авт.) у тексті Конституції України, зокрема у статті 150, не є випадковим. Конституція України прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу (преамбула Конституції України), який відповідно до статті 5 Конституції України має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Це право не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами (там же). Отже, прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. Це підтверджується пунктом 1 статті 85 Конституції України, яка не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції України, а також статтею 156 Конституції України, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись всеукраїнським референдумом».

Із п. 6 розділу XV «Перехідні положення» Конституції («до створення Конституційного Суду України тлумачення законів здійснює Верховна Рада України») за допомогою висновку a contrario слід зробити висновок про те, що після створення Конституційного Суду Верховна Рада втратила повноваження здійснювати офіційне тлумачення законів. Це правило не суперечить будь-якому іншому правилу, а навпаки, відповідає п. 2 частини першої ст. 150 Конституції, який відносить до компетенції Конституційного Суду офіційне тлумачення Конституції і законів України. Отже, здавалося б, питання про офіційне нормативне тлумачення Конституції і законів України вирішено однозначно. Стосовно Конституції так воно і є. Стосовно інших актів законодавства такої визначеності немає.

4. Стосовно законів, як і стосовно Конституції України, питання про право їх офіційного тлумачення також вирішується п. 2 частини першої ст. 150 Конституції України, із якої випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена у цьому конституційному положенні правова норма, згідно з якої інші державні органи не мають права давати офіційне тлумачення законів. Це означає, що право тлумачення законів належить тільки Конституційному Суду України. Але це не стало перешкодою для прагнень до роз’яснень законів в інший спосіб. Мова не йде про речі суто формального характеру, коли статті 56 Закону України «Про прокуратуру» дали назву «Роз’яснення поняття «прокурор». Звичайно, це — не шедевр вишуканої словесності. І не варто було використовувати тут поняття «роз’яснення». Але ж тут дається не роз’яснення закону, а визначення поняття, що використовується в законі. Тому немає будь-яких сумнівів у тому, що ст. 56 Закону України «Про прокуратуру» не суперечить Конституції.

Тут не йдеться також про положення законів, які прийняті до введення в дію Конституції України та якими допускається тлумачення законів Верховною Радою України. Так, відповідно до п. 3 ст. 26 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» Центральна комісія з всеукраїнського референдуму входить у разі необхідності до Верховної Ради України з поданням про його тлумачення. Це положення втратило чинність у зв’язку із втратою Верховною Радою України повноваження тлумачити закони відповідно до п. 6 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.

Але ж у численних законах, в тому числі прийнятих і після початку роботи Конституційного Суду України, відповідним державним органам надається повноваження роз’яснювати закони. Оскільки це — певне явище, масштаби і зміст якого треба уявляти, зупинимось на аналізі відповідних положень законів, поділивши їх на декілька груп.

До першої групи належать формулювання законів, якими не тільки надається відповідним органам повноваження надавати роз’яснення законів та інших нормативно-правових актів, а й безумовно визнається обов’язковість таких роз’яснень. Так, Центральна виборча комісія «приймає обов’язкові для використання в роботі виборчих комісій та комісій з референдумів роз’яснення і рекомендації з питань застосування законодавства України про вибори і референдуми» (п. 5 ст. 17 Закону України «Про Центральну виборчу комісію»), «приймає обов'язкові роз’яснення з питань застосування законодавства про всеукраїнський референдум» (п. 6 ст. 20 того ж Закону). Формулювання п. 5 ст. 17 названого Закону («обов’язкові... роз’яснення і рекомендації...» може залишити певні сумніви в обов’язковому характері названих роз’яснень. І все ж ці роз’яснення Центральної виборчої комісії визнаються обов’язковими, якщо вони оформлені постановою, як це передбачено ст. 12 названого Закону. Такі постанови, як підтверджує практика роботи Центрвиборчкому, не реєструються в Міністерстві юстиції. Притому, коло суб’єктів, для яких зазначені роз’яснення є обов’язковими, статтею 13 згаданого Закону значно розширюється: «Рішення Комісії, прийняте в межах її повноважень, є обов’язковим для виконання всіма суб’єктами відповідного виборчого процесу чи процесу референдуму, в тому числі відповідними виборчими комісіями і комісіями з референдумів нижчого рівня, а також органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та громадянами України». Суперечність між ст. 13 і п. 5 ст. 17 названого Закону при визначенні кола осіб, на яких поширюється обов’язковість роз’яснень роз’яснення Центральної виборчої комісії, має вирішуватись на користь ст. 13 цього Закону з урахуванням наступного. Із п. 5 ст. 17 Закону за допомогою висновку a contrario слід зробити висновок про те, що для інших осіб, крім названих у цьому пункті, роз’яснення Центральної виборчої комісії є необов’язковими. Але це правило лише непрямо випливає із названого Закону, а тому не може застосовуватись всупереч наведеній правовій нормі, що текстуально закріплена в ст. 13 Закону України «Про Центральну виборчу комісію». Отже, роз’яснення, які Центральна виборча комісія вправі давати на підставі п. 5 ст. 17 Закону України «Про Центральну виборчу комісію», є загальнообов’язковими. Викладене стосується і п. 1 ч. 2 ст. 25 Закону України «Про вибори Президента України» в редакції від 18 березня 2004 року (Центральна виборча комісія «приймає обов’язкові для застосування виборчими комісіями роз’яснення з питань виконання цього Закону»).

Роз'яснення Центральної виборчої комісії, оформлені постановами, вважаються обов’язковими дія застосування, в тому числі і судами при вирішенні відповідних справ. Провадження у справах, що пов’язані з виборчим процесом, як правило, не може бути призупинене, в тому числі з метою наступного звернення Верховного Суду України до Конституційного Суду з поданням щодо конституційності положень Закону «Про Центральну виборчу комісію», про які вище йшлося, як це передбачено ч. 5 ст. 10 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки до вирішення справи Конституційним Судом виборчий процес має закінчитися. Проблема відповідності ст. 150 Конституції положень Закону «Про Центральну виборчу комісію» існує. Суперечність між ними мала б вирішуватись на користь Конституції. Але суспільство не готове до такого послідовного застосування Конституції, хоч і проблема зводиться до того, щоб визнати за роз’ясненнями Центровиборчкому тільки рекомендаційний характер.

5. Друга група роз’яснень, які вправі давати відповідні органи на підставі закону, представляє такі роз’яснення, щодо яких не зазначається прямо на їх обов’язковість. Але такі роз’яснення оформляються нормативно-правовими актами і є обов’язковими, оскільки дія названих актів не зупинена і вони не визнані неконституційними.

Право тлумачення Конституції Автономної Республіки Крим, яка має юридичну силу закону України, як це випливає із п. 6 розділу XV і частини другої ст. 150 Конституції, належить тільки Конституційному Суду України. Цьому конституційному положенню деякою мірою суперечать наступні правила Конституції Автономної Республіки Крим: 1) «віданню Автономної Республіки Крим підлягає...прийняття відповідно до Конституції України Конституції Автономної Республіки Крим, нормативно-правових актів Автономної Республіки Крим, внесення змін і доповнень до них, роз’яснення порядку їх застосування, контроль за їх дотриманням (п. 1 ч. 1 ст. 18 Конституції Автономної Республіки Крим); 2) «до компетенції Верховної Ради Автономної Республіки Крим відноситься прийняття Конституції Автономної Республіки Крим та подання її на затвердження Верховної Ради України, нормативно-правових актів, внесення в установленому порядку змін і доповнень до них, роз’яснення порядку їх застосування; визначення порядку і забезпечення контролю за виконанням Конституції Автономної Республіки Крим і нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим в межах її компетенції» (п. 1 ч. 2 ст. 26 Конституції Автономної Республіки Крим).

Треба витлумачити наведені положення на предмет дачі відповіді на питання про те, чи відносять вони до відання Автономної Республіки Крим і до компетенції Верховної Ради Автономної Республіки Крим роз'яснення порядку застосування Конституції Автономної Республіки Крим. Граматичне тлумачення наведених положень свідчить про те, що повноваження роз’яснювати порядок застосування стосується, зокрема Конституції Автономної Республіки Крим, оскільки і всі інші повноваження, закріплені в наведених положеннях, також стосуються Конституції Автономної Республіки Крим. Але наведені вище положення Конституції Автономної Республіки Крім можуть застосовуватись тільки в частині, в якій вони не суперечать п. 2 частини першої ст. 150 Конституції України, який не допускає тлумачення законів іншими органами, крім Конституційного Суду України.

П. 1 ч. 1 ст. 18 і п. 1 ч. 2 ст. 26 Конституції Автономної Республіки Крим надають Верховній Раді Автономної Республіки Крим також повноваження роз’яснювати нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим. Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим про роз’яснення порядку застосування нормативно-правових актів Автономної Республіки Крим мають прийматися Верховною Радою в загальному порядку. Вони підписуються Головою Верховної Ради Автономної Республіки Крим, впродовж двотижневого строку публікуються в газеті «Крымские известия». Вони публікуються також в журналі «Сборник нормативно-правовых актов Автономной Республики Крым» і вводяться в дію не пізніше 10 днів після опублікування в одному із названих видань, якщо інший строк введення в дію нормативно-правових актів Автономної Республіки Крим не встановлений самими цими актами.

Роз’яснення нормативно-правових актів Автономної Республіки Крим мають ту ж юридичну силу, що і самі ці нормативно-правові акти. Вони набирають чинності в такому ж порядку, що і інші нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим. Тому насправді вони є змінами та/або доповненнями до нормативно-правових актів, які роз’яснюються. Вони підлягають переважному застосуванню перед базовими нормативно-правовими актами, оскільки приймаються пізніше.

6. Третя група роз’яснень може в силу формулювань відповідних положень законів даватись у вигляді нормативно-правових актів, а також у вигляді листів, які мають лише авторитет, що обумовлений професійним рівнем спеціалістів державного органу, від якого таке роз'яснення виходить. Якщо державний орган отримав право роз’яснювати закон чи інший нормативно-правовий акт, він може видавати з метою здійснення цього повноваження нормативно-правові акти, що мають обов’язковий характер (за умови реєстрації такого акту у відповідних випадках у Міністерстві юстиції та офіційного його оприлюднення). Нормативно-правові акти, якими роз’яснюється закон, набирають чинності у встановленому порядку, і зворотної сили не мають. Що стосується листів, якими роз’яснюються закони, то вони не можуть розглядатись як обов’язкові. Посилання на них у юридичних документах, в тому числі і в судових рішеннях, є припустимим в тій же мірі, в якій припустимими є посилання на доктрину (останнє в практиці судів не визнається. Виняток складає тільки практика Конституційного Суду України).

Викладене означає, що, наприклад, Антимонопольний комітет України, який отримав повноваження «здійснювати офіційне тлумачення власних нормативно-правових актів» (п. 12 ст. 7 Закону «Про Антимонопольний комітет України»), може реалізувати це повноваження шляхом видання нових нормативно-правових актів (тоді ці акти набувають ознаки обов’язковості) або шляхом розсилки листів (такі листи відображають певне розуміння нормативно-правового акту і мають значення лише інтелектуальне, а не юридичне).

Слід враховувати, що серед листів, які розсилають центральні органи виконавчої влади в порядку реалізації повноваження роз’яснювати нормативно-правові акти, зустрічаються і такі, яким однозначно надається юридичного значення. Зокрема, Кабінетом Міністрів було затверджено Перелік продукції, яка може містити озоноруйнівні речовини і експорт та імпорт якої підлягає ліцензуванню у 2005 році^[353]. У примітці до цього Переліку було встановлено, що ліцензії на експорт і імпорт такої продукції видаються Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції за погодженням з Мінприроди, а митне оформлення продукції, що підпадає під зазначений Перелік, але не містить озоноруйнівних речовин, здійснюється на підставі листів-роз’яснень Мінприроди (його територіальних органів) про те, що така продукція не містить озоноруйнівних речовин і ліцензування не потребує.

До повноважень Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва належить «надання роз’яснень положень законодавства про державну регуляторну політику» (абзац одинадцятий частини 2 ст. 30 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності». Аналогічне положення включене до Положення про Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва (п. 149)^[354]. Відповідно до п. 7 названого Положення Держпідприємництво в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази та приймає рішення. Але склалась така практика, що свої роз’яснення Держпідприємництво дає у вигляді листів, що підписуються переважно першим заступником Голови, а інколи — Головою або заступником (зазвичай такі листи не реєструються в Міністерстві юстиції, а тому не отримують статусу нормативно-правових актів). На той час такими, що є чинними, є декілька сот листів Держпідприємництва. Оскільки ці листи юридичного значення нормативно-правових актів не мають, вони можуть враховуватись як думка спеціалістів з приводу того, як треба розуміти відповідні положення нормативно-правових актів, а саме положення абзацу одинадцятого ч. 2 ст. 30 названого вище Закону слід розуміти як покладення на Держпідприємництво завдання здійснювати висококваліфіковану пропаганду цього Закону. Викладене стосується навіть тих випадків, коли відповідно до ст. 6 Указу Президента України «Про деякі заходи щодо забезпечення здійсн<