Щодо можливості (неможливості) використання широти диспозицій як критерію поділу правових норм на загальні і спеціальні

Якщо правові норми поширюються на одні й ті ж правовідносини, їх диспозиції є сумісними і співвідносяться як рід і вид, а їх співвідношення не ускладнене хронологічним компонентом, застосування кожної із цих правових норм не виключає застосування іншої. При цьому слід враховувати, що диспозиції правових норм не можуть бути критерієм їх поділу на загальні та спеціальні.

1. Якщо співпоставити ч. 2 ст. 4 ГК («особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання визначаються цим Кодексом») і ч. 2 ст. 9 ЦК («законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання»), то нетрудно помітити, що встановлені цими законодавчими положеннями правові норми мають одну й ту ж сферу дії. Більш чітко ця сфера виражена у ч. 2 ст. 9 ЦК, але порівняння ч. 2 ст. 4 ГК з положеннями ст. 175 ГК дає можливість досить чітко витлумачити і ч. 2 ст. 4 ГК. Диспозиція правової норми, встановленої ч. 2 ст. 9 ЦК, і диспозиція правової норми, встановленої ч. 2 ст. 4 ГК, співвідносяться як рід і вид (ст. 9 ЦК передбачає можливість встановлення особливостей регулювання майнових відносин у сфері господарювання будь-яким законом, а ст. 4 ГК — Господарським кодексом). Але за критерієм широти диспозиції правові норми як загальна і спеціальна не визначаються. Тому слід зробити висновок про те, що ці дві правові норми не співвідносяться як загальна і спеціальна, а визначення характеру їх співвідношення має здійснюватись з використанням іншого методологічного інструментарію, а не правила «lex spesialis derogat generali»: застосування кожної із цих правових норм не виключає застосування іншої.

2. Абзац четвертий ч. 1 ст. 88 ГК надає учасникам господарського товариства право «одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов’язане надати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства тощо». У той же час п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК передбачає, що «учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом.... одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом». Отже, є дві правові норми одного й того ж ієрархічного рівня, що поширюються на одні й ті ж правовідносини. Ні одна із цих правових норм не може бути визнана спеціальною відносно іншої, бо сфери їх дії співпадають. Проте Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що «господарське товариство зобов’язане надавати учаснику... на його вимогу лише документи звітного характеру (річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства) та інформацію, що міститься в установчих документах товариства, а не будь-яку інформацію щодо господарської діяльності товариства» (п. 36 постанови «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»^[170]). Видається, що Верховний Суд при виборі правової норми, що підлягає застосуванню, врахував рівень деталізації змісту диспозицій правових норм, встановлених наведеними вище законодавчими положеннями і визнав спеціальною і такою, що підлягає переважному застосуванню правову норму, що має вужчу диспозицію (ту, що встановлена ч. 1 ст. 88 ГК). Але ж диспозиція не може бути критерієм для поділу правових норм на загальні та спеціальні та вибору на підставі такого поділу правової норми, що підлягає переважному застосуванню. У таких випадках застосування однієї норми не перешкоджає застосуванню іншої.

Несумісні загальні і спеціальні норми

Правило про перевагу при правозастосуванні спеціального закону (спеціальної правової норми) застосовується тільки тоді, коли правові норми, що співпоставляються на предмет їх визнання однієї загальною а другої — спеціальною, є несумісними.

Несумісними є такі дві правові норми, одночасне застосування яких є неможливим, бо застосування однієї із цих норм виключає застосування іншої. При цьому йдеться про текстуально закріплені правові норми, про правові норми, що виявляються за допомогою висновків ступеню, від попереднього правового явища до наступного або навпаки, а також про правові норми, що виявляються та допомогою висновку від протилежного при тлумаченні нормативних положень, що містять слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як». Несумісність однієї із таких норм з правовою нормою, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із іншої правової норми, не впливає на визначення таких двох текстуально закріплених правових норм як сумісних.

Якщо спеціальна правова норма визнається такою не за змістом диспозиції (тобто у разі співпадання диспозицій загальної і спеціальної правових норм), а за особливостями її гіпотези, така правова норма завжди є несумісною із загальною правовою нормою.

1. Сфера дії правила «lex spesialis derogat generali» обмежується тільки випадками, коли диспозиції загальної і спеціальної правових норм є несумісними (російською мовою — «несовместимыми»). Несумісність є тоді, коли застосування диспозиції однієї із правових норм, про які йдеться, виключає застосування іншої правової норми. Інший вид несумісності — це несумісність загальних і спеціальних правових норм, які визнані такими за змістом їх гіпотез, якщо диспозиції правових норм співпадають. Далі на конкретних прикладах покажемо явище несумісності диспозицій і гіпотез правових норм.

Загальна правова норма, що поширюється на всі правовідносини, що виникають у разі завдання працівником роботодавцю (підприємству, установі, організації) прямої дійсної шкоди, обмежує матеріальну відповідальність працівників середнім місячним заробітком (ст. 132 КЗпП). На виняток із цієї загальної правової норми ст. 134 КЗпП встановлює спеціальну правову норму. Ця правова норма встановлює іншу диспозицію — іншу межу матеріальної відповідальності працівників за пряму дійсну шкоду, завдану роботодавцеві (підприємству, установі, організації). Дві межі не буває: матеріальна відповідальність працівників відповідно до чинного законодавства про працю повинна обмежуватись або середнім місячним заробітком або повним розміром прямої дійсної шкоди, завданої працівником. Отже, правові норми, що встановлені ст. 132 КЗпП, з одного боку, і ст. 134 КЗпП, — з іншого, є несумісними за змістом їх диспозицій. Правова норма, що встановлена ст. 132 КЗпП, є загальною, бо сфера її дії — це усі відносини, що виникають у разі завдання працівником роботодавцеві шкоди, що має ознаку прямої дійсної. Правова норма, що встановлена ст. 134 КЗпП, є спеціальною, бо поширюється тільки на частину відносин, що виникають у разі завдання працівником роботодавцеві (підприємству, установі, організації) прямої дійсної шкоди. Ця спеціальна правова норма підлягає застосуванню до відносин, передбачених ст. 134 КЗпП, і виключає застосування до цих відносин загальної правової норми, встановленої ст. 132 КЗпП.

2. Загальна правова норма, що закріплена в ч. 2 ст. 530 ЦК, встановлює семиденний строк для виконання зобов’язання від дня пред’явлення кредитором вимоги. Це — диспозиція правової норми. Гіпотеза цієї правової норми — «якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений...». Диспозиція правової норми, що встановлена ч. 2 ст. 538 ЦК є іншою: вона приписує сторонам виконувати свої обов’язки одночасно. Сфера дії цієї правової норми є вужчою, ніж сфера дії правової норми, що встановлена ч. 2 ст. 530 ЦК: правова норма, передбачена ч. 2 ст. 538 ЦК, застосовується тільки у випадках, коли строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений, і тільки тоді, коли має місце зустрічне виконання зобов’язання. У цій сфері застосовується правова норма, що встановлена ч. 2 ст. 538 ЦК. Ця правова норма є спеціальною у відношенні до правової норми, що передбачена ч. 2 ст. 530 ЦК, яка є загальною. Ці дві правові норми є несумісними. Спеціальна норма ч. 2 ст. 538 ЦК виключає застосування у сфері, визначеній ч. 2 ст. 538 ЦК, загальної правової норми, передбаченої ч. 2 ст. 530 ЦК.

3. Несумісними є правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 1167 ЦК («моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті»), з одного боку, і правові норми, що встановлені частиною другою цієї ж статті і передбачають випадки, коли моральна шкода відшкодовується незалежно від вини, — з іншого. Їх несумісність ніяк не пов’язана із змістом диспозицій конкуруючих правових норм, оскільки їх диспозиції є тотожними. Їх несумісність пов’язана із змістом гіпотез. Правова норма, що встановлена ч. 1 ст. 1167 ЦК, допускає виникнення зобов’язань відшкодування моральної шкоди за наявності вини особи, яка її завдала. Навпаки, ч. 2 ст. 1167 ЦК виникнення зобов’язання відшкодування моральної шкоди не пов’язує з виною особи, яка цієї шкоди завдала. Одночасне застосування цих конкуруючих правових норм є неможливим. У ч. 1 ст. 1167 ЦК встановлюється загальна правова норма, що поширюється на всі відносини щодо відшкодування моральної шкоди. Вона визнає однією із умов виникнення зобов’язання відшкодування моральної шкоди вину особи, що завдала шкоди.

Правові норми, що встановлені ч. 2 ст. 1167 ЦК, є спеціальними, бо їх дія поширюється на окремі види відносин щодо відшкодуванню моральної шкоди. Ці правові норми передбачають відшкодування моральної шкоди незалежно від вини особи, яка цієї шкоди завдала. Ці спеціальні правові норми виключають застосування до відносин, на які поширюється дія ч. 2 ст. 1167 ЦК, правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 1167 ЦК.