Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку a fortiori

За допомогою висновку ступеню (a fortiori) коректно виявляються правові норми у тих випадках, коли відносини, на які передбачається поширити дію диспозиції певної правової норми, не мають будь-яких відмінностей, що були б перешкодою для поширення на ці відносини зазначеної диспозиції, а навпаки, мають відмінності, які відповідно до логіки законодавства обумовлюють першочергове поширення цієї диспозиції на вказані відносини.

1. Цей висновок позначається як висновок — «від більшого до меншого і від меншого до більшого (argumenta a majori ad minus, а minori ad majus)». Є. В. Васьковський зазначає на те, що за допомогою такого висновку формулюються наступні положення: 1) особа, яка управнена чи зобов’язана до більшого, є управненою чи зобов’язаною до меншого; 2) особі, якій заборонено менше, заборонено і більше; 3) те, що є необхідним для меншого, є необхідним і для більшого. Є. В. Васьковський звертає також увагу на те, що предмети або відносини, що порівнюються, повинні мати подібну сторону, яка за певних умов могла б у них стати тотожною, тобто, стисло кажучи, що вони мають бути однорідними, інакше висновок a fortiori є неприпустимим. Так, честь є більш важливим благом, ніж майно. Однак з того, що діти не можуть у судовому порядку захищати себе від приниження їх честі та образ з боку своїх батьків (ст. 168 т. X ч. 1), не випливає, що вони не вправі висувати до батьків і позовів про майно. Честь і майно — різнорідні блага, що не мають спільних сторін, неспіврозмірні, так що їх за жодних умов не можна було б визнати рівними, а тому не можна і порівнювати^[120].

Сутність умовиводу a fortiori може бути показана на прикладі, що наводився в літературі XIX століття. Біля входу до зали для пасажирів була вивішена табличка: «Вхід собакам заборонено». Вожатий з ведмедем сміло зайшов до зали. Службовець, який побачив його, виводить його із зали, а вожатий рішуче проти цього заперечує. Кожен із цих двох використовує на своє виправдання різні аргументи. Вожатий використовує argumentum a contrario: вхід заборонено собакам, отже, — ведмедям заходити можна. Службовець використовує висновок за аналогією: ведмідь є твариною, як і собака. Уявляється, що логічним було б зробити висновок a fortiori: якщо заборонено входити до зали з собаками, то з ведмедями — і поготів.

Цьому способу прямого випливання «не пощастило» більш за все. Ще в XIX столітті висловлювалась думка про те, що такі умовиводи мають «сумнівні достоїнства». Проти плідності цих умовиводів виступає радянський і сучасний російський теоретик права А. Ф. Черданцев^[121]. Видається, що ці критичні висловлювання обумовлені виключно недостатньою роботою відповідних науковців з нормативним матеріалом. Якщо ж працювати над нормативним матеріалом, то висновок а fortiori слід визнати конструктивним і необхідними.

У цій роботі здійснюється спроба дати інтерпретацію висновку, про який йдеться.

2. Використання висновку a fortiori обумовлене тією обставиною, що законодавство є певною єдиною системою, окремі елементи якої повинні бути логічно узгодженими. Висновок a fortiori є одним із засобів такого узгодження. Неприйнятним було б тільки застосування тих правових норм, які виявлені з використанням такого висновку і які покладають на особу (фізичну чи юридичну) обов’язки перед державою, Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою, у тому числі ті, що пов’язані з кримінальною чи адміністративною відповідальністю. Аргументи на користь такого твердження є наступними. Стан наукової розробки проблем тлумачення правових актів і обумовлене ним використання (невикористання) висновку ступеню дає підстави стверджувати, що зони застосування цього висновку є, певною мірою, зонами правової невизначеності. За існування цих зон відповідає держава, а їх наявність — це порушення державою принципу верховенства права, до змісту якого входить засада правової визначеності. Якщо держава допускає існування нормативних положень, що потребують використання при їх тлумаченні висновку ступеню, вона зобов’язана забезпечити, у тому числі шляхом здійснення відповідних освітніх програм для суд дів, що дали б їм змогу оволодіти цим інструментом логічного опрацювання нормативних положень. Сьогодні ступінь досягнення правової визначеності є незадовільним у цілому, і виривати із контексту одну проблему використання висновку ступеню було б неправильним. Але там, де держава покладає на осіб обов’язки перед нею ж, вона повинна поступитися і не наполягати на тому, що положення, якими встановлюються обов’язки осіб перед державою, Автономною Республікою Крим і територіальними громадами, у тому числі пов’язані з покладанням на фізичних осіб кримінальної чи адміністративної відповідальності, повинні тлумачитись з використанням висновку ступеню.

3. За допомогою висновку ступеню (a fortiori) виявляються правові норми, що закріплені в актах законодавства логічно, текстуально вони не закріплені, але вони складають невід’ємну частину змісту нормативного тексту. Це — окремі правові норми, а не складова частина тих норм, із яких вони виведені за допомогою висновку ступеню. Є. В. Васьковський розглядав правові норми, що виявляються за допомогою висновку ступеню, як один із видів правових норм, що виявляються шляхом логічного розвитку правових норм^[122]. Проте належного розуміння тієї обставини, що за допомогою висновку ступеню виявляються повноцінні правові норми, на цей час не виявляє навіть В. А. Белов, який добре вивчив теоретичний спадок Є. В. Васькоьського. Ст. 183 ЦК РФ, що передбачає наступне схвалення правочину, вчиненого представником, він витлумачив у такий спосіб, що тим більше можливе схвалення відповідним органом юридичної особи правочину, вчиненого (виконавчим) органом юридичної особи, і зазначив, що це є застосуванням ст. 183 ЦК РФ за аналогією^[123]. Але ж є різниця між застосування закону за аналогією і застосуванням правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку ступеню: такі норми здатні на рівних конкурувати з іншими правовими нормами, а застосування закону за аналогією можливе тільки за наявності прогалин у законодавстві.

Але недостатнє розуміння висновку ступеню має загальний характер. С. А. Муромцев, характеризуючи перетворення в римському цивільному праві, що почалося в І столітті нової ери, звернув увагу і на новий порядок тлумачення договорів і законів. Проте думки С. А. Муромцева з цього приводу є дещо суперечливими. Він писав і про тлумачення законів «за смислом»^[124], і про відхід від формалізму та пошук намірів сторін правочинів, і про тлумачення двозначних формулювань договорів відповідно до намірів сторін з метою забезпечення справедливості^[125]. Але ж тлумачення за смислом більш точно повинне інтерпретуватись як врахування контексту, використання висновків від протилежного, від попереднього правового явища до наступного або навпаки, ступеню. Без такої диференціації слова «тлумачення за смислом» втрачають будь-яку визначеність. Термін «пошук намірів сторін» також потребує уточнення, бо пошук таких намірів у тексті договору не виходить за межі концепції волевиявлення, а пошук намірів за межами цього тексту -— це концепція волі, що передбачає пошук змісту волі як у тексті договору чи закону, так і за їх межами. Останнє є неприйнятним. Що стосується справедливості, то принаймні на сьогодні — це окрема проблема, хоч поглиблене проникнення у зміст договору чи закону на відміну від формалізму епохи прийняття Законів XII таблиць історично було значним кроком до справедливості.

За таких умов С. А. Муромцев^[126] лише описує спір з приводу духовного заповіту Капунія на користь свого сина, якщо він народиться впродовж найближчих 10 місяців. Якщо ж син народиться і помре до досягнення повноліття, то заповідач призначав своїм спадкоємцем Курія. Вийшло так, що син у Капунія не народився. С. А. Муромцев пише, що такий випадок заповітом не передбачений. Це твердження потребує уточнення. Текстом заповіту такий випадок дійсно не був передбачений. Але ж логічно у змісті заповіту він був врахований: якщо Курій призначався спадкоємцем на випадок, коли син Капунія, на народження якого мав надію останній, не доживе до повноліття, то тим більше Курій мав бути спадкоємцем за заповітом, якщо ніхто не народився взагалі. О. А. Беляневич охарактеризувала рішення суду у цій справі як віднайдена судом воля заповідача^[127]. Але суд віднайшов волевиявлення заповідача, яке, правда, текстуально в заповіті не виражене, а в змісті заповіту логічно було присутнє.

4. Сьогодні використання висновку ступеню не має такого загального значення, як використання при тлумаченні правових актів висновків від протилежного, від попереднього правового явища до наступного і навпаки. І все ж у цьому параграфі буде показано, що положення правових актів, які потребують використання при їх тлумаченні висновку ступеню, є непоодиноким. Є свідчення і того, що використання висновку ступеню у судовій практиці інколи набуває істотної гостроти.

Так, Конституційний Суд України при прийнятті одного і з рішень не ставив прямо питання про співвідношення скасування прав і свобод людини і громадянина і їх обмеження^[128]. Але суддя Конституційного Суду України Д. Д. Лилак висловив щодо цього рішення окрему думку, в якій він зазначив, що ст. 22 Конституції забороняє змінювати Конституцію, якщо ці зміни передбачають скасування або обмеження прав і свобод людини і громадянина. Що стосується скасування і обмеження законами прав і свобод, встановлених законами, то частина третя ст. 22 Конституції України забороняє при прийнятті нових законів або внесених змін до чинних законів лише звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Скасування прав і свобод, встановлених законами, Конституція не забороняє. У такий спосіб Д. Д. Лилак виявив належну увагу і високу повагу до відповідних конституційних положень, подав гарний урок усім своїм колегам, але тільки в частині букви. Проте він не виявив ні уваги, ні поваги до логіки частини третьої ст. 22 Конституції. У цьому конституційному положенні текстуально закріплена правова норма, зміст якої вище наводився. Тільки цю норму і помітив вельми поважний суддя Конституційного Суду. Але ж у цьому законодавчому положенні вміщується і логічно закріплена в ньому норма. Вона виявляється при тлумаченні за допомогою висновку ступеню: якщо забороняється звужувати зміст і обсяг встановлених законом прав та обов'язків, то тим більше забороняється їх скасовувати. Це — окрема правова норма, яка текстуально в частині другій ст. 22 Конституції не закріплена, але закріплена у цьому конституційному положенні логічно. Питання про те, чи слід визнавати такі правові норми — це все те ж застаріле питання, що йде від часів Законів XII таблиць. Якщо слідувати жорсткому формалізму тих часів, то, звичайно, треба визнати, що наведена окрема думка відповідає Конституції. Але сьогодні нормативно-правові акти читають інакше і процес відходу від жорсткого формалізму почався ще в епоху римського права.

Далі ми наведемо цілу низку нормативних положень, що потребують використання при їх тлумаченні висновку ступеню, з метою показати, що цей висновок не є якоюсь химерою, а є реальним практичним інструментом логічного опрацювання нормативного тексту.

5. Без висновку ступеню не можна задовільно витлумачити положення ч. 2 ст. 81 ЗК^[129] («іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності»), ч. 3 цієї ж статті («іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; в) прийняття спадщини») і ч. 4 тієї ж статті («землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню»). Ч. 2 ст. 81 ЗК допускає можливість набуття іноземцями і особами без громадянства права власності на два види земельних ділянок. У ч. 3 ст. 81 ЗК встановлюються підстави набуття іноземцями та особами без громадянства права власності на земельні ділянки. При цьому дається посилання на ч. 2 ст. 81 ЗК. Це свідчить про те, що на підставах, передбачених ч. 3 ст. 81 ЗК іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності тільки на земельні ділянки двох видів, на які вказується в ч. 2 ст. 81 ЗК. Отже, з підстав, передбачених ч. 3 ст. 81 ЗК, іноземці та особи без громадянства не можуть набувати права власності на земельні ділянки інших видів, ніж зазначені в ч. 2 ст. 81 ЗК (висновок від протилежного). Тим більше зазначені особи не можуть набувати права власності на такі (не передбачені ч. 2 ст. 81 ЗК) земельні ділянки на інших підставах, ніж передбачені ч. 3 ст. 81 ЗК), це — висновок ступеню.

Здавалося б, що у викладений спосіб група суспільних відносин щодо набуття іноземцями та особами без громадянства права власності на землю урегульована спеціальними правовими нормами. Але законодавець вирішив інакше. У ч. 4 ст. 81 ЗК він встановлює: «Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню». Із цього законодавчого положення випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (обов’язку іноземців та осіб без громадянства здійснити відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, прийнятих у спадщину) до попереднього виявляється правова норма, згідно якої в порядку спадкування іноземці та особи без громадянства все-таки можуть набувати права власності в порядку прийняття спадщини не тільки на земельні ділянки, зазначені в ч. 2 ст. 81 ЗК, а й на землі сільськогосподарського призначення. Це — спеціальна правова норма, бо вона стосується відносин щодо набуття прав власності тільки на одній підставі (прийняття спадщини) і тільки на один вид земель (сільськогосподарського призначення). Та обставина, що ця правова норма виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього, не перешкоджає її переважному застосуванню перед правовою нормою, яка виявляється за допомогою висновку від протилежного із ч. 2 ст. 81 ЗК і відповідно до якої іноземці і особи без громадянства не можуть набувати прав власності на інші види земельних ділянок, ніж ті, на які зазначається у ч. 2 ст. 81 ЗК.

У свою чергу із правової норми, що виявляється за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього при тлумаченні ч. 4 ст. 81 ЗК, за допомогою висновку ступеню виявляється ще одна правова норма, відповідно до якої іноземці і особи без громадянства тим більше можуть отримувати в порядку прийняття спадщини землі несільськогосподарського призначення, на які не зазначається у ч. 2 ст. 81 ЗК. Логічна бездоганність висновку ступеню при цьому ґрунтується на забороні передачі у власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам і іноземним державам земель сільськогосподарського призначення (ст. 22 ЗК): раз ті землі, що спеціально оберігаються від передання іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам, іноземним державам у власність, можуть переходити у власність іноземців і осіб без громадянства в порядку прийняття спадщини, то тим більше іноземці і особи без громадянства можуть отримувати в порядку спадкування землі несільськогосподарського призначення, хоч би вони і не підпадали під дію ч. 2 ст. 81 ЗК. Оскільки право власності при цьому отримується на підставі ч. 4 ст. 81 ЗК, то у разі отримання іноземцями і особами без громадянства в порядку прийняття спадщини права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення, не зазначені в ч. 2 ст. 81 ЗК, ці земельні ділянки підлягають відчуженню відповідно до ч. 4 ст. 81 ЗК і з дотриманням правил ст. 145 ЗК.

6. Без використання висновку ступеню не може бути задовільно витлумачена ч. 1 ст. 231 ГК («законом щодо окремих видів зобов’язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається»). У цьому законодавчому положенні текстуально закріплюється правова норма, яка забороняє в господарському договорі змінювати розмір штрафних санкцій, встановлений законом. Однак тут немає відповіді на запитання про те, чи можна в господарському договорі встановити умову, якою б виключалось застосування штрафних санкцій, встановлених законом стосовно даного виду зобов’язань. Жорстко формальне тлумачення цього законодавчого положення буде таким, що таку умову в господарському договорі встановлювати можна. Але при цьому ігнорується правова норма, яка логічно закріплена в ч. 1 ст. 231 ГК: якщо забороняється змінювати в господарському договорі розмір штрафних санкцій, встановлених законом, то тим більше забороняється встановлювати в господарському договорі умови, що виключають застосування штрафних санкцій, встановлених законом щодо даного виду зобов’язань. Інша справа, що такі умови господарських договорів не є нікчемними, вони є оспорюваними, а тому підлягають застосуванню за відсутності позову про визнання їх недійсними.

7. Частина п’ята ст. 75 ГК встановлює: «державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати майнові об’єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами... Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України». Правова норма, яка текстуально закріплена в цьому законодавчому положенні, не поширюється на казенні підприємства. Але ж метою цієї правової норми, як це випливає із її контексту, є обмеження права державного комерційного підприємства розпоряджання майном, яке закріплено за таким підприємством і є в державній власності. Ця мета має бути тим більше притаманною правовим нормам, що встановлюють правовий режим майна, яке закріплено за казенними підприємствами на праві оперативного управління. Тому, якщо майно державного комерційного підприємства, що належить до основних фондів, які не є повністю амортизованими, може списуватись з балансу лише за згодою органу, до сфери якого входить дане підприємство, то тим більше це правило має застосовуватись до казенних підприємств. Це стосується і застосування прискореної амортизації основних фондів.

8. Низка положень Цивільного кодексу (ч. 1 ст. 131; ч. 2 ст. 149; ч. 5 ст. 166) встановлює однотипні правила, якими допускається звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства, у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, звернення стягнення на пай члена виробничого кооперативу «тільки» в разі недостатності іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Правові норми, які текстуально закріплені в цих законодавчих положеннях, не можуть застосовуватись у випадках відсутності у учасника господарського товариства, члена кооперативу іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Але ж незастосування цих правових норм до зазначених випадків порушує логіку законодавчих положень. Тому слід дійти висновку про те, що в цих положеннях логічно закріплюються правові норми, що дозволяють звернення стягнення на частку учасника в складеному капіталі повного товариства, у статутному капіталі товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю у разі відсутності іншого майна у учасника відповідного господарського товариства або у члена кооперативу. Ці правові норми виявляються при тлумаченні за допомогою висновку ступеню: якщо звернення стягнення допускається у разі недостатності майна, то тим більше воно повинне допускатись за відсутності майна.

9. Специфіка правових приписів, про які тут йдеться, обумовлюється тим, що вони ґрунтуються на логічній тотожності правових явищ у частині, що відповідає меті положення нормативно-правового акта, із якого такий припис випливає. Покажемо це на прикладі тлумачення формулювань «якщо інше не випливає із закону (законодавства)».

Відповідно до ч. 1 ст. 528 ЦК виконання обов’язку може бути покладене боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто. Виникає питання про те, чи може застосовуватись правовий припис, який прямо встановлений законом чи підзаконним актом та покладає на боржника обов’язок виконувати зобов’язання особисто, маючи на увазі, що в попередньому викладенні було задовільно доведено, що поняття випливання (непрямого встановлення) правових приписів відповідно до термінології законодавства не охоплює собою прямого встановлення правових приписів. Відповідь на це питання має бути дана з використанням висновку a fortiori. Якщо із закону чи підзаконного нормативного акту може випливати обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто, то тим більше такий обов’язок може бути встановлений таким актом прямо.

Метою ч. 1 ст. 528 ЦК є, зокрема, залишення відкритою можливості встановлення іншого варіанту правового регулювання, ніж передбачений ч. 1 ст. 528 ЦК, актами цивільного законодавства, в тому числі і підзаконними. Але при цьому зазначається на те, що інші варіанти правового регулювання мають випливати із актів законодавства. Як було показано в одній із попередніх глав цього розділу, випливання — це лише відповідно до термінології чинного законодавства один із способів встановлення правових приписів. Іншим таким способом є пряме встановлення правових приписів. З точки зору мети ч. 1 ст. 528 ЦК немає абсолютно ніякої різниці, інший варіант правового регулювання буде встановлений прямо актами законодавства чи буде випливати із таких актів. Ця різниця з’явилась би, якби у ч. 1 ст. 528 ЦК замість слова «випливає» вживались слова «прямо встановлено». Останні слова обмежують техніко-юридичні засоби встановлення правових приписів. Слово «випливає» гранично розширює вибір техніко-юридичних засобів встановлення правових приписів. Тому до слова «випливає», що вживається в ч. 1 ст. 528 ЦК, як логічно тотожне за критерієм мети цього законодавчого положення слід прирівняти слово «прямо встановлено». Зворотна логічна операція — визнання випливання правових приписів тотожним прямому встановленню правових приписів, якщо закон передбачає можливість прямого встановлення якогось правового припису, суперечила б меті відповідного законодавчого положення, бо, зазначаючи на пряме встановлення, законодавець має на меті обмежити коло техніко-юридичних засобів встановлення певного правового явища.

Аналогічним чином слід тлумачити і подібні формулювання абзацу другого ч. 1 ст. 28 ЦК («ім’я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить»); ч. 2 ст. 328 ЦК («право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону...»); ч. 3 ст. 397 ЦК («фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону...»); ч. 2 ст. 530 ЦК («боржник має виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства»); ч. 1 ст. 915 ЦК («перевезення, що здійснюється юридичною особою, вважається перевезенням транспортом загального користування, якщо із закону, інших нормативно-правових актів або ліцензії, виданої цій організації, випливає, що вона має здійснювати перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти за зверненням будь-якої особи»); ч. 3 ст. 1088 ЦК («безготівкові розрахунки провадяться через банки, інші фінансові установи (далі — банки), в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумовлено видом безготівкових розрахунків»); ч. 1 ст. 194 ГК («управнена особа зобов’язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою — безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов’язання не випливає обов’язок сторони виконати зобов’язання особисто»); ч. 4 ст. 203 ГК («господарське зобов’язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов’язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов’язання»); ч. 2 ст. 294 ГК («товарний склад є складом загального користування у разі якщо із закону, інших правових актів або виданого суб’єкту господарювання дозволу (ліцензії) випливає, що він зобов’язаний приймати на зберігання товари від будь-якого товароволодільця»); ст. 27 Закону «Про міжнародне приватне право» («якщо така організація діє на території України, до її діяльності застосовується законодавство України, яке регулює діяльність юридичних осіб, якщо інше не випливає з вимог законодавства чи суті правовідносин»); ст. 7 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» («іноземці та особи без громадянства мають право займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України. При цьому вони мають такі ж права і обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України»); ч. 3 ст. 10 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» («зазначені органи територіального регулювання зовнішньоекономічної діяльності створюються за погодженням з відповідними місцевими Радами народних депутатів України та в межах загального ліміту бюджетних коштів, що виділяються на утримання відповідних органів державного регулювання України. Дії зазначених підрозділів (відділень) не повинні суперечити нормативним актам місцевих Рад народних депутатів України, за винятком випадків, коли такі дії передбачені або випливають із законів України») тощо.

10. «Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення» (ч. 3 ст. 551 ЦК). Якщо значне перевищення розміром неустойки розміру збитків визнається підставою зменшення розміру неустойки за рішенням суду, то тим більше підставою такого зменшення має бути відсутність збитків. Але і при цьому ознака значного перевищення має бути. Це означає, що при незначному розмірі неустойки та відсутності збитків на боці кредитора зменшення розміру неустойки є неможливим.

11. Відповідно до ч. 1 ст. 241 ЦК «правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання». Звідси випливає і при тлумаченні висновком a fortiori виявляється правовий припис, згідно з яким викладене правило застосовується і до випадків, коли правочин від імені особи вчинений за відсутності повноваження на представництво взагалі. Судова практика йде шляхом якраз такого застосування ч. 1 ст. 241 ЦК. Але ж таке правозастосування без посилання на висновок a fortiori видається пов’язаним або з нехтуванням буквою закону, або з протизаконним розширеним тлумаченням положень актів законодавства, або з недоречним застосуванням закону за аналогією.

12. Враховуючи особливості правових приписів, які непрямо закріплюються в актах законодавства та виявляються висновком a fortiori, та на підставі аналізу нормативно-правових актів, автори цієї книги стверджують, що такі правові приписи підлягають переважному застосуванню перед правовими приписами, які непрямо випливають із актів законодавства та виявляються при тлумаченні висновком а contrario).

«Територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов’язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до статті 1231 цього Кодексу» (ч. 4 ст. 1277 ЦК). Ст. 1231 ЦК вирішує питання про спадкування обов’язків відшкодувати майнову шкоду (збитки), моральну шкоду і сплатити неустойку. Тобто, вона не вирішує питання виконання договірних зобов’язань, в тому числі грошових зобов’язань, повернення безпідставно отриманого (питання виконання основних зобов’язань). Непрямо із ч. 4 ст. 1277 ЦК випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким територіальна громада не несе обов’язку виконання тих вимог кредиторів спадкодавця, які виходять за межі формулювань ст. 1231 ЦК (за межами додаткових зобов’язань). Але правовий припис, який непрямо випливає із положень актів законодавства і при тлумаченні виявляється висновком a contrario, не може суперечити правилу, що непрямо випливає із положення акта цивільного законодавства і встановлюється висновком a fortiori. Якщо на територіальну громаду покладається обов’язок задовольнити вимоги, що складають зміст додаткових зобов’язань відшкодування збитків, моральної шкоди, сплати неустойки (зобов’язань, що є формою відповідальності), то тим більше територіальна громада несе обов’язок задовольнити вимоги, що складають зміст основних зобов’язань спадкодавця перед кредиторами (ми тут не зачіпаємо проблему виконання цих зобов’язань в натурі чи виплати відповідних грошових сум).

13. Частина третя ст. 99 ЦК встановлює: «Члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов’язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов’язків». Чи можна застосовувати цей правовий припис до керівника і заступника керівника виконавчого органу товариства? Так, можна. Якщо можливе усунення від виконання своїх обов’язків членів виконавчого органу товариства, то тим більше можуть бути усунені керівник і заступник керівника товариства. Усунення від виконання обов’язків означає звільнення з роботи. Отже, звільнення з роботи керівника, заступника керівника, члена виконавчого органу товариства можливе за наявності не тільки підстав, передбачених законодавством про працю (у відповідних випадках — контрактом, укладеним відповідно до частини третьої ст. 21 КЗпП), а й безпосередньо на підставі ч. 3 ст. 99 ЦК.

Аналогічним чином на керівника, заступника керівника органу юридичної особи поширюється чинність ч. 4 ст. 92 ЦК («якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі»).

14. Відповідно до ч. 1 ст. 1214 ЦК особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, відповідає за допущене нею погіршення майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. «Відповідає... за допущене... погіршення майна» — це диспозиція правової норми, яка сформульована в ч. 1 ст. 1214 ЦК та з урахуванням ч. 1 ст. 22 і ч. 1 ст. 1166 ЦК має тлумачитись як покладення на зазначену особу обов’язку відшкодувати шкоду, що виникла на боці власника майна в результаті погіршення майна. Гіпотезу цієї правової норми складають погіршення майна та інші обставини, на які зазначається у ч. 1 ст. 1214 ЦК. Із ч. 1 ст. 1214 ЦК непрямо випливає і висновком a fortiori при тлумаченні виявляється ще одна гіпотеза, відповідно до якої особа, яка безпідставно набула майно, відповідає також і за допущену нею втрату майна. Якщо ж за допомогою висновку а fortiori не виявити правовий припис, який непрямо випливає із ч. 1 ст. 1214 ЦК, то виникне нелогічна ситуація: особа, яка безпідставно набула майна, відповідає за його погіршення, але не відповідає за його втрату, а застосування ч. 1 ст. 1214 ЦК набуває вульгарно-бюрократичного характеру.

15. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 263 ЦК перебіг позовної давності зупиняється «якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан». Буквально умовою зупинення перебігу позовної давності є перебування у складі Збройних Сил України однієї із сторін (або позивача, або відповідача). Але із п. 4 ч. 1 ст. 263 ЦК непрямо випливає і висновком a fortiori виявляється ще один правовий припис, відповідно до якого підставою зупинення позовної давності є одночасне перебування і позивача, і відповідача у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан (якщо для зупинення перебігу позовної давності достатньо перебування однієї із сторін у складі Збройних Сил, то тим більше позовна давність зупиняється в разі перебуванні у складі Збройних Сил обох сторін спору).

16. Підставою для скасування постанови або ухвали в адміністративній справі є «порушення норм матеріального або процесуального права, що привело до неправильного вирішення справи або питання» (п. 4 ст. 202 КАС). Цей правовий припис застосовується у разі порушення норм або матеріального, або процесуального права. Якщо п. 4 ст. 202 КАС тлумачити буквально, його не можна застосовувати за наявності одночасного порушення норм матеріального і норм процесуального права. Але із ч. 4 ст. 202 КАС непрямо випливає і висновком a fortiori виявляється правовий припис, згідно з яким це законодавче положення підлягає застосуванню і до випадків порушення норм і матеріального і процесуального права (якщо рішення або ухвала суду підтягають скасуванню у разі порушення норм або матеріального, або процесуального права, то тим більше вони підлягають скасуванню при порушенні норм і матеріального, і процесуального права).

17. «Юридична чи фізична особа, яка має намір придбати істотну участь у банку або збільшити її таким чином, що така особа буде прямо чи опосередковано володіти чи контролювати 10, 25, 50 та 75 відсотків статутного капіталу банку чи права голосу придбаних акцій (паїв) в органах управління банку, зобов’язана отримати письмовий дозвіл Національного банку України» (частина перша ст. 34 Закону «Про банки і банківську діяльність»). Зазначення на відповідні показники за допомогою висновку a fortiori слід тлумачити так, що письмового дозволу Національного банку потребує придбання істотної участі, яке веде до володіння (чи контролю) десятьма або більше, двадцятьма п’ятьма або більше, п’ятдесятьма або більше, сімдесятьма п'ятьма або більше відсотками статутного капіталу банку. Якщо не звернутись до висновку a fortiori, то неможливо задовільно мотивувати застосування положення про 75 відсотків до випадків, коли особа прямо чи опосередковано володіє 80 відсотками чи контролює 80 відсотків статутного капіталу банку.

18. «У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник розглядає у п’ятнадцятиденний термін обґрунтоване письмове подання роботодавця про розірвання трудового договору з працівником» (частина перша ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Встановлено також, що «орган первинної профспілкової організації повідомляє роботодавця про прийняте рішення у письмовій формі у триденний термін після його прийняття.

У разі пропуску цього терміну вважається, що профспілковий орган дав згоду на розірвання трудового договору» (ч