Істотне значення для тлумачення правових актів мас синтаксичне тлумачення, що передбачає врахування порядку слів у реченнях, врахування сполучників, які використовуються в нормативних текстах тощо.

1. Судова практика опрацювала певне розуміння численних термінів. І це розуміння, по суті, стало у відповідних випадках єдиною підмогою при тлумаченні зазначених термінів. Так, у коментарі до законодавства про працю детально розкривається зміст терміну «пряма дійсна шкода»^[92]. Але цей зміст автори взяли не із наведених у лапках слів, а із судової практики, яку вони добре вивчали впродовж тривалого часу. Якщо ж спробувати задуматись над терміном «пряма дійсна шкода», виходячи із значення кожного із слів, що входять до цього словосполучення, то це не дасть конструктивного результату.

2. Очевидно, слід враховувати і те розуміння певних термінів, яке опрацьоване не тільки судовою, а й іншою практикою. С. П. Головатий зверну в увагу на прямолінійно-механістичний підхід до пошуку змісту терміну (принципу) «верховенство права», за якого слова «верховенство» і «право» поєднуються в одно словосполучення, а перед цим з'ясовується значення кожного із цих слів^[93]. Натомість він дійшов висновку про те, що для з’ясування змісту принципу верховенства права слід звернутися до того, як цей зміст досконало опрацьовано в науці і державно-правовій практиці, що стало класичним набутком у розумінні й тлумаченні принципу верховенства права. Це — спадщина античних мислителів; юридичні формули Великої Хартії вольностей 1215 р.; надбання прабатьків ідеї природнього походження прав людини і послідовників цієї ідеї—європейських філософів доби Просвітництва; творчість провідників трьох великих революцій — англійської, американської і французької, і документи, які віддзеркалюють наслідки цих подій; класичні трактати англійського правника Альберта Дайсі; еволюція доктрини верховенства права впродовж XX століття; доробок Міжнародної комісії юристів; внесок у розвиток доктрини і принципу верховенства права міжурядових інститутів Ради Європи і Європейського Союзу; практика Європейського Суду з прав людини. Такий шлях, стверджує Є. П. Головатий, може зробити доволі перспективною спробу досягти мало помилкового тлумачення принципу верховенства права.

3. У другу чергу термінам слід надавати того значення, яке випливає із змісту акта законодавства, положення якого тлумачаться. Підкреслюємо, що такому розумінню термінів слід надати переваги перед легальними визначеннями понять. Так, в одному із видань стверджувалось, що відповідно до ст. 293 ГК^[94] не визнаються договорами міни договори, що виходять за межі обміну одного товару на інший (якщо в обмін на товар виконуються роботи або надаються послуги). О. П. Подцерковний пише, що автор не врахував ту обставину, що товари визначаються у ч. 6 ст. 139 ГК, відповідно до якої цим поняттям охоплюються продукція, виконані роботи та послуги^[95]. У цій полеміці зіштовхнулись два підходи до тлумачення. Один із них виходить із того, що із положень глави 30 Господарського кодексу, що має заголовок «Особливості правового регулювання господарсько-торговельної діяльності», випливає розуміння товарів як продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, бо тут зазначається на те, що «матеріально-технічне постачання та збут продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання як власного виробництва, так і придбаних у інших суб’єктів господарювання, здійснюється суб’єктами господарювання шляхом поставки, а у випадках, передбачених цим Кодексом, також на основі договорів купівлі-продажу» (ч. 1 ст. 264 ГК), що «предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками» (ч. 1 ст. 266 ГК). Інші положення глави 30 Господарського кодексу також свідчать про те, що під товарами тут не розуміються ні роботи, ні послуги.

О. П. Подцерковний виходить із того, що при тлумаченні ст. 293 ГК слід виходити із того розуміння терміну «товар», яке випливає із визначення поняття товарів у ч. 6 ст. 139 ГК («товарами у складі майна суб’єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги»). Нетрудно помітити, що ч. 6 ст. 139 ГК, уся ст. 139 ГК не стосуються обороту товарів, робіт, послуг, а тільки визначають види майна суб’єктів господарювання. Виводити розуміння товарів, що випливає із ч. 6 ст. 139 ГК, за межі дії цієї статті і поширювати її дію на господарські зобов’язання було б неправильним.

Службовий твір визначається у ст. 1 Закону «Про авторське право і суміжні права» як «твір, створений автором у порядку виконання службових обов’язків відповідно до службового завдання чи трудового договору (контракту) між ним і роботодавцем». У ч. 2 ст. 16 цього ж Закону («виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем») використовується термін «службовий твір». Із контексту цього законодавчого положення чітко видно таке розуміння цього терміну, яке не відповідає визначенню відповідного поняття у ст. 1 цього Закону, бо до таких творів відповідно до цієї статті належать і ті, що створені на виконання цивільно-правового договору. Таке розуміння поняття службового твору, що випливає із ч. 2 ст. 16 названого Закону, має перевагу перед законодавчим визначенням поняття службового твору у ст. 1 цього ж Закону при тлумаченні усіх положень даного Закону.

У судовій практиці також проявляється прагнення надати нормативному визначенню поняття переваги над тим розумінням поняття, що випливає із законодавства. Так, відповідно до ч. 2 ст. 785 ЦК, «якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення». Розуміння неустойки, що випливає із цього законодавчого положення, виходить за межі поняття неустойки, як вона визначена в ч. 1 ст. 549 ЦК («неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання»), а її види (штраф і пеня) визначені у ч. 2 («штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання») і ч. 3 («пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання») ст. 549 ЦК. Отже, коли в актах цивільного законодавства вживається термін «неустойка», то мається на увазі як неустойка, що передбачена ст. 549 ЦК, так і неустойка, про яку йдеться у ч. 2 ст. 785 ЦК. Зокрема, коли в п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК йдеться про вимоги про «стягнення неустойки (штрафу, пені)», то під неустойкою тут розуміється і неустойка, визначена у ст. 594 ЦК, і неустойка, про яку йдеться у ч. 2 ст. 785 ЦК.

Натомість Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у постанові від 20 березня 2012 р. дійшла висновку про те, що неустойка, передбачена ч. 2 ст. 785 ЦК, не відповідає визначенням штрафу і пені в ч. 2, 3 ст. 549 ЦК, а тому «є самостійною майновою відповідальністю... а тому застосування до неї спеціальної позовної давності є неправильним»^[96]. Цей висновок безпідставно надає переваги визначенням видів неустойки (штрафа і пені) у ст. 549 ЦК перед тим розумінням неустойки, що випливає із ч. 2 ст. 785 ЦК. Крім того, надання переваги визначенням штрафа і пені у ст. 549 ЦК перед розумінням неустойки, що випливає із ч. 2 ст. 785 ЦК, виходить із неправильного розуміння співвідношення між ч. 1 ст. 549 ЦК, з одного боку, і ч. 2, 3 ст. 549 ЦК, — з іншого. Для визначення співвідношення названих законодавчих положень із ч. 2 і 3 ст. 549 ЦК слід зробити висновок від протилежного. У такий спосіб виявляється логічно закріплена у ч. 2, 3 ст. 549 ЦК правова норма, згідно якої інших видів неустойки не буває. Ця правова норм не підлягає застосуванню, оскільки вона суперечить правовій нормі, що текстуально закріплена в ч. 1 ст. 549 і ч. 2 ст. 785 ЦК Отже, поняттям неустойки охоплюється будь-яка грошова сума, яка передбачена договором або законодавством і яку боржник повинен сплатити кредитору у разі порушення зобов’язання (зрозуміло, крім тих грошових сум, які сплачуються боржником у разі порушення зобов’язання і які не позначаються законом як неустойка).

Судова палата не врахувала також ту обставину, що в п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК немає зазначення на ст. 549 ЦК. Отже, при застосуванні п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК поняття неустойки має тлумачитись так, що охоплює собою неустойку, передбачену ч. 2 ст. 785 ЦК, не говорячи уже про те, що неустойка, передбачена ч. 2 ст. 785 ЦК, охоплюється поняттям неустойки, що визначається у ч. 1 ст. 549 ЦК.

Відповідно до частини другої ст. 15 Закону «Про оренду землі» відсутність у договорі оренди землі однієї із істотних умов є підставою для визнання його недійсним за рішенням суду. Таке ж правило було передбачено частиною третьою ст. 14 Закону «Про оренду землі» у його попередній редакції (від 6 жовтня 1998 р.). Це свідчить про послідовність законодавця у розумінні наслідків відсутності в договорі хоч би однієї із умов, що відповідно до законодавства є істотними.

Частина друга ст. 18 Закону «Про іпотеку» у первісній редакції встановлювала, що відсутність в іпотечному договорі однієї із істотних умов означає, що договір є неукладеним. Але 15 грудня 2005 року до цієї частини були внесені зміни, відповідно до яких відсутність в іпотечному договорі хоч би однієї із істотних умов є підставою для визнання його недійсним за рішенням суду. Отже, у цьому випадку законодавець дійшов висновку про те, що зазначення на неукладений договір є неправильним, а тому він вніс зміни до частини другої ст. 18 Закону «Про іпотеку» і визнав відсутність в іпотечному договорі хоч би однієї із істотних умов підставою для визнання договору недійсним за рішенням суду. У такий спосіб законодавець чітко висловив своє розуміння поняття неукладеного договору: це — договір, що має правовий режим оспорюваного правочину, він підлягає визнанню недійсним судом. Лише стосовно господарських договорів ч. 8 ст. 181 ГК встановлює, що неукладений договір є «таким, що не відбувся», тобто таким, що не має значення юридичного факту, прирівнюється до нікчемного правочину.

Проте, судова практика виявилась не готовою сприйняти те розуміння неукладеного договору, яке випливає із наведених законодавчих положень.

Те розуміння поняття, що випливає із положень законодавства, що тлумачаться, має перевагу при правозастосуванні навіть перед тим визначенням поняття, яке поширюється і на положення законодавства, що тлумачиться. Так, «зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку» (ч. 1 ст. 509 ЦК). Доповненням до цього визначення є положення ч. 3 ст. 510 ЦК: «Якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї». Тут фактично уточнюється, що на підставі двостороннього договору (ч. 3 ст. 626 ЦК), як і на підставі одностороннього договору (ч. 2 ст. 626 ЦК), виникає єдине зобов’язання. Це відповідає розумінню поняття зобов’язання в науковій і навчальній літературі. Але ж таке розуміння зобов’язання виключає розумне застосування положень ст. 608 ЦК. Якщо художник прийняв замовлення на створення твору образотворчого мистецтва, отримав в порядку попередньої оплати 50 відсотків передбаченої договором плати та загинув в результаті нещасного випадку до закінчення виконання замовлення, то при розумінні зобов’язання як такого, до змісту якого входять права і обов’язки обох його учасників, припиняються як обов’язки і права художника, так і права та обов’язки замовника. Отож, замовлення не повинне виконуватись, а гроші не повинні сплачуватись, а якщо вони були частково або повністю сплачені — не повинні повертатись.

При викладеному розумінні зобов’язання смерть замовника дорогого костюма вартістю 50000 грн., які (костюми) так люблять не тільки успішні бізнесмени, а й успішні політики, припиняє як зобов’язання щодо виготовлення костюма, так і зобов’язання щодо повернення отриманої попередньої оплати за договором підряду (ч. 2 ст. 608 ЦК).

Але із змісту Цивільного кодексу випливає, що зобов’язання завжди є виключно одностороннім зв’язком: у зобов’язанні беруть участь кредитор, що у даному зобов’язанні має виключно цивільні права, і боржник, що має у даному зобов’язанні виключно цивільні обов’язки.

Отже, у першому із наведених прикладів смерть художника припиняє зобов’язання створити твір образотворчого мистецтва, оскільки це зобов’язання мав виконати тільки цей художник. Припиняється як обов’язок художника створити і передати замовникові твір, так і право замовника вимагати створення та передання йому зазначеного твору, яке (право) кореспондує обов’язку художника. Зустрічне грошове зобов’язання смертю художника не припинилось, бо воно не є нерозривно пов’язаним з особою кредитора (художника). Воно тільки втратило свою підставу, якою було зобов’язання художника створити та передати замовникові твір. Отже, отримання художником 50 відсотків вартості замовлення втратило підставу, набуло ознак безпідставного, а тому відповідна грошова сума боргу підлягає поверненню на підставі ст. 1212 ЦК. Вона включається до складу спадкового майна (ст. 1218 ЦК), а спадкоємці художника зобов’язані сплатити цю суму замовникові в межах вартості майна, отриманого ними у спадщину (ч. 1 ст. 1282 ЦК).

У другому із наведених випадків смерть замовника припиняє зобов’язання підрядника виготовити та передати костюм, бо це зобов’язання нерозривно пов’язане з особою кредитора (замовника). З припиненням цього зобов’язання грошове зобов’язання замовника не припинилось, бо воно не є нерозривно пов’язаним з собою замовника. Але воно втратило правову підставу, якою було зустрічне зобов’язання підрядника виготовити та передати замовникові костюм. Втрата правової підстави означає, що підрядник, який отримав попередню оплату в сумі повної вартості замовлення, отримав ці кошти безпідставно. Вони мають бути сплачені на користь спадкоємців замовника.

При визначенні господарсько-виробничих відносин у ч. 5 ст. 3 ГК («господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності») здійснюється посилання на безпосереднє здійснення господарської діяльності. При тлумаченні поняття безпосереднього здійснення господарської діяльності можна йти двома шляхами. Один із них — формально-юридичний. Інший — змістовно-юридичний. Перший шлях передбачає визначення двох понять: 1) поняття господарської діяльності. Визначення цього поняття не викликає будь-яких труднощів, оскільки воно наводиться у ч. 1 ст. 3 ГК («під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність»); 2) поняття безпосередності. Визначити це поняття також нетрудно, оскільки в тлумачних словниках наводиться тлумачення відповідного слова. Безпосередній — такий, що не має проміжних ланок, здійснюється без посередництва^[97].

Змістовно-юридичне тлумачення передбачає з’ясування того, як же розуміються господарсько-виробничі відносини у Господарському кодексі. Із ч. 3 ст. 173 ГК випливає, що господарсько-виробничим відносинам як предмету правового регулювання відповідають майново-господарські зобов’язання як результат такого врегулювання. Отже, господарсько-виробничі відносини виникають між суб’єктами господарювання (в тому числі фізичними особами-підприємцями). Якщо один із учасників таких відносин є суб’єктом господарювання, то іншим їх учасником можуть бути негосподарюючі суб’єкти-юридичні особи. Як бачимо, із змісту Господарського кодексу випливає таке розуміння господарсько-виробничих відносин як предмета Господарського кодексу, що далеко не повністю відповідає ознаці безпосереднього здійснення господарської діяльності, задекларованої у ч. 5 ст. 3 ГК.

Цьому розумінню господарсько-виробничих відносин слід надати переваги при тлумаченні цього терміну перед визначенням господарської діяльності в ч. 5 ст. 3 ГК.

Особливо гостро виявилась суперечність у розумінні поняття власності (права власності). У ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини йдеться про право користування майном та про користування власністю. Розуміння поняття майна передумовлює зміст понять власності та права власності. Практика Європейського Суду з прав людини виробила таке розуміння майна, відповідно до якого цим поняттям охоплюється будь-який актив — рухоме і нерухоме майно, будь-який економічний актив (майнове право чи інтерес) — право на отримання плати за передання майна у користування на умовах найму, право на пенсію, економічний інтерес, пов’язаний з веденням бізнесу, право на зайняття професійною діяльністю та отримання відповідної винагороди, судове (арбітражне) рішення, яким на користь особи присуджене певне майнове право тощо.

В одному із рішень Європейського Суду з прав людини зазначалось на те, що право мирного володіння майном, передбачене ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, може застосовуватись до великої кількості речей, вимог, майнових прав та інтересів. Для визначення змісту поняття власності у практиці Європейського Суду з прав людини були вироблені такі критерії як економічна цінність права чи інтересу і адекватне визначення об’єкта володіння^[98]. Не слід вважати, що Європейський Суд з прав людини дав розширене тлумачення понять права власності, права володіння чи майна. При тлумаченні ст. 1 Протоколу^[99] Європейський Суд, по-перше, виходив із того, що поняття «власність» для цілей тлумачення Конвенції та протоколів до неї має автономне значення, тобто не залежить від того, який зміст вкладається в це поняття відповідним національним законодавством. По-друге, Європейський Суд виходив із закріпленої в преамбулі Конвенції її мети, якою є «захист і розвиток прав людини і основоположних свобод». Це підштовхувало до широкого розуміння права власності, до розгляду його як такого, що охоплює собою не тільки права на матеріальні речі, а й певні інші права та інтереси, що складають матеріальний актив. По-третє, при тлумаченні ст. 1 Протоколу Європейський Суд враховував принцип верховенства права, що також закріплений у преамбулі Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Стосовно здійснення правосуддя судами України із викладеного випливає, що при застосуванні національного законодавства право власності мас розумітись так, як воно визначається у ст. 316 ЦК та як його зміст розкривається у ст. 317 ЦК. Якщо ж до спірних відносин підлягає застосуванню ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, то і право власності треба розуміти широко, як це склалось у практиці Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» «умови договору оренди є чинними на весь строк дії договору і у випадках, коли після його укладення (приведення у відповідність з цим Законом) законодавством встановлено правила, які погіршують становище орендаря». Згідно ч. 1 ст. 628 ЦК «зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства». Виникає думка з урахуванням ч. 1 ст. 628 ЦК витлумачити термін «умови договору», що вживається в ч. 4 ст. 10 названого Закону, як умови, погоджені сторонами, і «умови, що є обов'язковими для сторін відповідно до актів цивільного законодавства». Але таке тлумачення цього терміну суперечить тому його розумінню, яке випливає із ст. 10 зазначеного Закону. Тут про умови договору йдеться виключно в розумінні умов, погоджених сторонами. При цьому ч. 2 ст. 10 Закону «Про оренду державного і комунального майна» ставить вимогу відповідності істотних умов змісту типового договору оренди відповідного майна, що затверджується у встановленому цією статтею порядку.

4. Порядок слів у реченнях необхідно враховувати при тлумаченні правових актів навіть тоді, коли простіше було б цей порядок ігнорувати. Так, науковці — фахівці у галузі господарського права не без підстав стверджують, що слово «особисті» у ч. 1 ст. 1 ЦК («цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини...») відноситься і до слова «немайнові», і до слів «майнові відносини». Це — явний недолік наведеного законодавчого тексту. Його слід визнати, але в кінцевому рахунку слід зробити висновок про те, що цивільне законодавство (крім ч. 1 ст. 1 ЦК) не використовує такого поняття як «особисті майнові відносини», не встановлює правового режиму таких відносин, тобто де-факто усупереч ч. 1 ст. 1 ЦК воно їх не регулює.

Сам законодавець виявився неспроможним зрозуміти написане у першому реченні ч. 1 ст. 33 ЦПК, а тому включив до первісної редакції цього законодавчого положення і друге речення («суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред’явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. У разі відсутності згоди на це позивача суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача»). Слова «за клопотанням позивача» у першому реченні ч. 1 ст. 33 ЦПК відносяться і до слів «або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача». Тому друге речення ч. 1 ст. 33 ЦПК (у первісній редакції) суперечило першому реченню. Ця суперечність була усунена шляхом вилучення другого речення із тексту ч. 1 ст. 33 ЦПК (Законом від 7 липня 2010 р.). Суперечності не стало. Але ж не стало і права суду залучити співвідповідача за відсутності клопотання позивача.

У такий спосіб стали виникати ситуації, із яких не можна знайти вихід у межах букви і логіки конкретних правових норм. Наприклад, судове рішення про поновлення на роботі керівника державного підприємства, звільненого з роботи наказом міністерства, і про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу має бути виконане міністерством і підприємством, що є стороною трудових правовідносин з участю керівника. Відтак і відповідачів (співвідповідачів) має бути двоє — і міністерство, і підприємство. Але за відсутності клопотання позивача суд не вправі залучити до участі у справі співвідповідача (міністерство, якщо керівник звернувся з позовом до підприємства, або підприємство, якщо позов подано до міністерства). Ця незручність не може бути ні підставою для ігнорування тексту ч. 1 ст. 33 ЦПК та твердження про те, що суд може залучити співвідповідача незалежно від наявності клопотання позивача, ні для відмови у задоволенні позову. З урахуванням принципу верховенства права суд повинен залучити до участі у справі співвідповідача незалежно від клопотання позивача.

У науковій літературі зверталась увага на випадки некоректного використання сполучників «і» («та»), «або». Зокрема, сполучник «або», що вживається у ч. 5 ст. 226 ГК («у разі невиконання зобов’язання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі (речей) у зобов’язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків»), невиправдано обмежує можливості захисту прав кредитора. Ситуація набуває характеру нормальної тільки з урахуванням того, що правова норма, яка логічно закріплена в положенні акта законодавства і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам. Йдеться про правову норму, що логічно закріплена в ч. 5 ст. 226 ГК і відповідно до якої у разі, коли право захищається шляхом відібрання речі (речей), управнена сторона не має права на відшкодування збитків. Ця правова норма не може застосовуватись усупереч правовій нормі, що текстуально закріплена у ч. 1 ст. 224 ГК («учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено»).

Автори цього видання здійснювали наполегливі спроби довести, що сполучник «а також» надає за певних умов іншого значення нормативному тексту, відмінного від того, якого йому надають сполучники «і», «та». Проте спроби довести, що сполучник «а також» виключає застосування до слів і словосполучень, що розташовані до цього сполучника, додаткових речень і дієприкметникових зворотів, що розташовані після цього сполучника, наштовхнулись на реальність: цей сполучник використовується в нормативно-правових актах не як засіб надати певних особливостей змісту нормативного тексту, а для надання цьому тексту ознаки вишуканості.