Поняття кваліфікації злочинів. 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття кваліфікації злочинів.



Кваліфікувати злочин – означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, що передбачає відповідальність за вчинення саме цього злочину. Тобто, кваліфікація злочину полягає у пошуку (визначенні) статті КК (статей, їх частин або пунктів), що передбачає відповідальність за скоєне суспільно небезпечне діяння. Термін “кваліфікація” походить від латинських слів – “qualis” (якість, який за якістю) та “facio” (роблю) [1]. У буквальному перекладі кваліфікація означає визначення якості, оцінку. Разом з тим цей термін багатозначний, оскільки може позначати й певну професію, спеціальність, рівень фахової підготовки до якої-небудь діяльності (праці), характеристику предмета чи явища, віднесення до певної категорії чи групи. З позиції права кваліфікація означає оцінку скоєного на підставі чинних правових норм, віднесення соціальних дій людей до певних нормативних категорій.

Що ж конкретно являє собою кваліфікація злочину та яке наукове визначення можна дати цьому поняттю? Щоб дослідити це питання пропонуємо прослідкувати генезис проблеми кваліфікації злочинів. З історичного погляду розвиток вчення про кваліфікацію злочинів можна поділити на декілька етапів:

1) стародавні часи;

2) середньовіччя;

3) кінець XVIIІ – початок XX століття;

4) радянський період;

5) сучасний період.

Відомо, що основи кваліфікації злочинів були закладені ще за часи Стародавнього Риму. У працях римських юристів (приміром, у Дігестах Юстиніана) розроблялися питання, пов’язані з тлумаченням і застосуванням закону, усуненням його прогалин і суперечностей, виробленням відповідних правил оцінки діянь тощо [2]. Деякі з принципових надбань далеких часів не втратили актуальності для кваліфікації й дотепер (наприклад, прийнятними і зараз є положення, які в перекладі з латинської мови інтерпретуються таким чином: “спеціальний закон скасовує загальний”, “співучасник слідує за головним виконавцем”, “у подібних справах виносяться однакові рішення” тощо).

У період середньовіччя з його орієнтирами на інквізиційні процеси спостерігається майже повна відсутність уваги до питань кваліфікації злочинів. Головним завданням для обвинувачення у той час було не вирішення загальних питань, а лише встановлення конкретного злочинця [3]. У пошуках відступників від віри (єретиків) злочином могла бути проголошена будь-яка дія, що не відповідала релігійним канонам чи інтересам феодалів. Суд не був пов’язаний з існуючим правом, а міг за власним розсудом і переконаннями притягувати осіб до кримінальної відповідальності. Зрозуміло, що період середньовіччя проблему кваліфікації злочинів наврядчи можна було зрушити з місця.

З кінця XVIIІ століття спостерігається підйом кримінально-правової науки та виникнення різних шкіл кримінального права, зокрема, антропологічної, соціологічної та класичної (її внесок оцінюється сучасниками як суттєвий). Цей період припадає на епоху буржуазних революцій, становлення та розвиток ідей законності, реформування системи правосуддя тощо. Усе це посприяло створенню національних кримінальних кодексів, ретельній диференціації кримінальної відповідальності та регулюванню положень, пов’язаних із правозастосовчою діяльністю. У працях видатних вчених-криміналістів тих часів (Ч. Беккарія, М. Таганцев, П. Люблінський тощо) висвітлювалися питання про суддівську роль щодо встановлення істини у кримінальних справах, значення складу злочину та вироблення чітких критеріїв у реалізації законодавчих норм [4]. На початку XX століття правники не тільки вказували на наукові проблеми кваліфікації злочинів, а вже намагалися запропонувати конкретні шляхи їх вирішення. Іноді це призводило до численних дискусій і полеміки з боку опонентів (Є Васьковський, Г. Шершеневич тощо), проте саме таким чином досягалася істина [5].

Розвиток вчення про кваліфікацію злочинів у радянській науці включає два періоди: перший – від 1917 р. до кінця 50-х років, другий – від кінця 50-х років і практично до наших днів. У перші роки радянської влади ті, на кого держава покладала здійснювати кримінально-правову оцінку діянь винних осіб керувалися своєю “революційною свідомістю” та “пролетарським (селянським) походженням”, а відтак цей процес був занадто швидким і, як правило, закінчувався розстрілом. Тим же розстрілом або концтаборами переважно закінчувалася кваліфікація злочинів під час сталінських репресій [6]. Панування тоталітарного режиму та зневага до законності аніяк позитивно не позначалися на розробці положень про кваліфікацію злочинів. Проте подальший розвиток історії посприяв активізації наукових пошуків щодо питань кваліфікації злочинів.

Перші вагомі праці з теорії кваліфікації злочинів були надруковані лише після Другої світової війни. Зумовлювалося це, якнайменш, двома чинниками: по-перше, послабленням репресійних механізмів сталінізму у колишньому СРСР і посиленням позицій громадської думки та кримінально-правової науки; по-друге, наявністю низки міжнародних зобов’язань, які взяв на себе СРСР щодо дотримання прав і свобод людини і громадянина. Однією з важливих праць на цю тему була робота професора О. Герцензона “Квалификация преступлений”. Кваліфікацію злочинів О. Герцензон визначав як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом [7]. У подальшому найбільший внесок у розвиток теорії кваліфікації злочинів зробив академік В. Кудрявцев. На його думку, кваліфікація злочинів – це встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою [8]. Це визначення з невеликими уточненнями було підтримано й іншими вченими – А. Зелінським [9], Б. Куріновим [10], С. Тарарухіним [11].

Дефініція, яка була запропонована В. Кудрявцевим і підтримана іншими криміналістами, в цілому є вдалою. Разом з тим, наведене визначення викликає низку зауважень: 1) воно стосується лише офіційної кваліфікації (оскільки юридичне закріплення результатів кваліфікації характерне лише для неї), проте ця обставина у визначенні не відзначена; 2) встановлення відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання і ознаками, передбаченими кримінально-правовою нормою, це лише один із етапів процесу кваліфікації злочину, оскільки кваліфікація починається з пошуку кримінально-правової норми, яка передбачає відповідальність за скоєне; 3) не зазначено, що при кваліфікації враховуються не вci ознаки скоєного, а тільки ті, що мають юридичну значущість; 4) неточною є позиція, що кваліфікація стосується тільки юридичної оцінки діяння (насправді вона поширюється на все посягання в цілому, включаючи його предмет, потерпілого, суспільно небезпечні наслідки, ознаки суб’єкта тощо); 5) сумнівно, що в процесі кваліфікації встановлюється відповідність між фактичними ознаками скоєного i ознаками складу злочину, бо склад злочину, як юридична конструкція, виступає в ролі інструменту, що використовується при кваліфікації (через це кваліфікація скоріш за все полягає у встановленні відповідності між фактичними ознаками посягання i законом, який передбачає відповідальність за це посягання); 6) із визначення не випливає, що при кваліфікації злочинів застосовується як кримінальний закон, так i нормативні акти інших галузей права (а це має місце при наявності бланкетних диспозицій).

Проблеми кваліфікації злочинів були предметом уваги й Я. Брайніна, який досліджував їх як частину процесу застосування кримінально-правової норми. Цим вченим у публікаціях 60-х років минулого століття [12] було акцентовано увагу на питаннях розмежування стадій застосування кримінального закону та додатково аргументовано, що кваліфікація злочину є необхідним елементом об’єктивної істини, котра встановлюється у справі. Таким же чином – як складову процесу застосування кримінального закону – розглядають кваліфікацію злочинів А. Наумов та А. Новіченко, які у своїх роботах зупинилися на питаннях щодо колізії кримінально-правових норм, конкретизації оціночних понять, подолання помилок при кваліфікації тощо [13]. Одні праці вчених були присвячені методиці кваліфікації злочинів [14], інші – встановленню суб’єктивної сторони для кваліфікації скоєного [15], треті – аналізу практично-прикладних питань кваліфікації та кваліфікації окремих видів злочинів [16].

Сучасна кримінально-правова доктрина України дає декілька визначень поняттю “кваліфікація злочинів”. Найбільш вживаним є таке визначення: кваліфікація злочинів – це встановлення і юридичне закріплення точної відповідності між ознаками діяння, вчиненого суб’єктом, й ознаками складу злочину, передбаченого законом про кримінальну відповідальність. У широкому розумінні кваліфікація злочинів – це: 1) “результат кримінально-правової оцінки діяння органами дізнання, попереднього розслідування, прокуратури та суду внаслідок чого констатовано, що скоєне є злочином, визначена норма(и) кримінального закону, яка(і) передбачає(ють) відповідальність за скоєне, встановлена відповідність між юридично-значущими ознаками посягання і ознаками злочину, передбаченими законом і процесуально закріплений висновок про наявність такої відповідності” (професор В. Навроцький) [17]; 2) “кримінально-правова оцінка вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує його ознаки” (професор М. Коржанський) [18].

У науці кримінального права слід відмежовувати поняття “кримінально-правова кваліфікація” та “кваліфікація злочинів”. Поняття “кваліфікація злочинів” є видовим і вужчим за обсягом, а тому воно входить в родове “кримінально-правова кваліфікація” (ширше за обсягом) і становить лише його частину. При цьому кримінально-правова кваліфікація включає у себе не тільки кваліфікацію злочинів, а й кваліфікацію інших діянь, які можуть і не бути злочинами (малозначних діянь, діянь, вчинених за обставин, що виключають злочинність діяння, діянь осіб, які є неосудними або не досягли віку кримінальної відповідальності, тощо). У свою чергу кваліфікація злочину – це реалізація кримінального закону, застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми або підведення певного злочину під ознаки конкретної норми.

З поняттям “кваліфікація злочину” щільно пов’язані поняття “застосування кримінального закону”, “притягнення до кримінальної відповідальності”, “кримінально-правове ставлення у вину” тощо. Зазначимо, що ці поняття не є рівнозначними, повністю не співпадають з поняттям “кваліфікація злочину”, а тому використовуються паралельно та є суміжними кримінально-правовими категоріями. Так, професор П. Воробей, досліджуючи проблеми кваліфікації злочину та кримінально-правового ставлення у вину, відзначив що ці два поняття співвідносяться між собою як форма і зміст, де формою є кваліфікація, а ставлення у вину – її змістом [19]. Формальність кваліфікації злочинів ґрунтується на формальності кримінально-правової норми. Саме тому кваліфікація злочину неможлива без певної форми, яка завжди чітка, відповідна та конкретна. Конкретність кваліфікації полягає у застосуванні конкретної кримінально-правової норми – статті, її частини чи пункту частини статті кримінального закону. Такий підхід визначає конкретність, персоніфікованість і відповідність кримінальної відповідальності, а також сутність, зміст і обсяг обвинувачення. При цьому кваліфікація злочину повинна повною мірою дорівнювати обвинуваченню, а обвинувачення – кваліфікації злочину.

Слід констатувати, що у процесі застосування кримінально-правових норм кваліфікація займає центральне місце. Будучи однією з форм реалізації права (поряд з такими, як його дотримання, виконання, використання), застосування закону вирішує конкретні справи на підставі правових норм. Змістом застосування кримінального закону є примушення до реалізації кримінально-правових норм, покладення відповідальності з боку держави (в особі її компетентних органів) на осіб, які припустили порушення відповідних заборон.

Для кваліфікації важливо додержуватися стадій (етапів) застосування кримінального закону:

– проаналізувати (встановити) фактичні обставини справи;

– знайти (здійснити вибір) норми, що має бути застосована;

– переконатися у правильності (істинності) тексту джерела, яке містить необхідну норму;

– визначити межі дії обраної норми у часі, у просторі та за колом осіб;

– зробити тлумачення (з’ясувати зміст) норми;

– прийняти рішення та втілити його у нормативно-правовий акт, що закріплює таке рішення [20].

Однак застосування кримінально-правових норм включає не тільки кваліфікацію злочинів, а й призначення покарання, звільнення від нього та його відбування тощо. Через це кваліфікація злочинів охоплює лише ту частину процесу застосування кримінального закону, що полягає у виборі кримінально-правової норми та процесуальному закріпленні цього вибору в юридичному акті (постанові, протоколі, обвинувальному висновку, обвинувальному вироку, ухвалі тощо).

Щодо наукових основ кваліфікації злочинів, то вони охоплюють розгляд положень щодо принципів, видів, функцій, значення, структури, підстав, передумов, правил, механізму, етапів і стадій кваліфікації злочину, юридичного закріплення її результатів тощо. Усе вищенаведене дозволяє стверджувати, що поняття кваліфікації злочинів у юридичній літературі характеризується складністю та багатоаспектністю, а вчення про кваліфікацію злочинів потребує свого подальшого розвитку та вдосконалення у різноманітних напрямках.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 542; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 75.101.211.110 (0.026 с.)