Кваліфікація триваючих, продовжуваних та складених злочинів, їх відмінність від множинності злочинів.

Про одиничний злочин ми говоримо, коли діяння передбачено КК як окремий самостійний склад злочину. Він констру­юється у кримінальному законодавстві, на підставі соціальних властивостей окремого діяння, єдності його об’єктивних і су­б’єктивних ознак. З цієї точки зору, одиничний злочин – це вбивство, крадіжка, контрабанда тощо. Поєднання типових ознак цих злочинів дає законодавцю підставу визнати їх одиничними зло­чинами, що охоплюються відповідними нормами закону.

Одиничні злочини поділяються на прості й ускладнені одиничні злочини.

Прості одиничні злочини, як правило, мають місце в тих ситуаціях, коли одній дії (бездіяльності) відповідає один наслідок, перед­бачений у законі про кримінальну відповідальність. Наприклад, таким злочином є вбивство: одне діяння – протиправне позбавлення життя іншої особи й один наслідок – смерть особи. Простий одиничний злочин може скла­датися з однієї дії, наслідки якої лежать за межами відповідного скла­ду (так звані злочини з формальним складом), як, наприклад, контрабанда, погроза вбивством тощо.

На перший погляд, одиничний злочин дуже просто відмежувати від сукупності злочинів, але в судово-слідчій практиці іноді трапляються помилки при визнанні винності військової службової особи у вчиненні злочину, передбаченого ст. 426 КК, якщо крім вчинення злочину така особа ще й не припинила злочинних дiй iнших спiвучасникiв його вчинення.

Так, вироком військового суду Ужгородського гарнізону молодшого сержанта Л. засуджено за ч. 1 ст. 222 КК 1960 р. (ч. 1 ст. 263 КК 2001 р.) та п. „а” ст. 254-33 КК 1960 р. (ч. 1 ст. 426 КК 2001 р.) за те, що вiн за пропозицiєю рядового С. придбав для нього за винагороду боєприпаси. Квалiфiкуючи дiї Л. за п. „а” ст. 254-3 КК 1960 р., суд першої iнстанцiї виходив iз того, що вiн як вiйськова посадова особа (начальник за вiйськовим званням) не припинив злочинних дiй пiдлеглих та не вчинив дiй, якi повинен був вчинити за своїм службовим становищем, тобто не вилучив у винних осiб патрони i не доповiв про це командуванню.

Разом з тим суд гарнізону хоч i встановив, що Л. сам брав активну участь у злочинних дiях i не був зобов’язаний контролювати дiї спiвучасникiв злочину, однак не дав цим даним належної правової оцінки.

Перевіряючи зазначену справу, військовий суд Захiдного регiону дiйшов правильного висновку про помилковість квалiфiкацiї дiй Л. за п. „а” ст. 254-3 КК 1960 р. [147]

До простих одиничних злочинів належать і злочини з альтерна­тивними діями (наприклад, зґвалтування, яке може вчинятися із застосуванням фізичного насильства чи погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи).

Отож, простий одиничний злочин характеризується на­явністю однієї дії (бездіяльності) й одного наслідку чи однієї дії та декількох наслідків або, нарешті, наявністю альтернативних дій.

Будь-який одиничний злочин кваліфікується за однією статтею або частиною статті КК. Так, та ж крадіжка кваліфікується за ч. 1 ст. 185 КК, умисне вбивство за ч. 1 ст. 115 КК, хуліганство – за ч. 1 ст. 296 КК.

Ускладнені одиничні злочини характеризуються більш склад­ною структурою, в них більш складні об’єктивні та суб’єктивні сторони вчиненого. Є такі види ускладнених одиничних злочи­нів: триваю­чі, продовжувані, складені злочини, а також злочини, що кваліфікуються за настанням додаткових тяжких наслідків (в теорії кримінального права їх називають злочинами, кваліфікованими за наслідками).

Триваючий злочин можна визначити як одиничний злочин, який, розпочавшись дією чи бездіяльністю особи, далі вчиняється безпе­ре­рвно протягом більш-менш тривалого часу.

У КК передбачена кримінальна відповідальність за окремі три­ваючі злочини. Це ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових плате­жів (ст. 212 КК), недбале зберігання вогнепальної зброї чи бойових припасів (ст. 264 КК), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК) тощо.

Винний у триваючому злочині ніби перебуває в певному злочинному стані, бо цей злочин характеризується непе­рервним здійсненням складу закінченого злочину. Триваючий зло­чин, будучи вчиненим один раз, триває весь час. Він не перериваєть­ся новими злочинними актами, він ніби “тягнеться” за першим зло­чинним діянням. У Кримінальному кодексі України, як правило, триваючий злочин позначається вказівкою в диспозиції норми на певну діяльність: „зберігання”, „ухилення” тощо. Наприклад, особа злісно ухиляється від сплати податків: від моменту ухилення (бездіяльності) злочин вчинено, і він триває протягом певного часу. Або, скажімо, особа вступила до бан­ди: як тільки відбувся такий вступ (дія), цей злочин учинено й відтак він увесь час триває. Те ж можна сказати й про інші триваючі злочини, зокрема про незаконне зберігання вогнепальної зброї. Як тільки винний придбав пістолет, вчинено злочин, і він три­ває певний час на стадії закінченого злочину.

Отже, можна зробити висновок, що початком триваючо­го злочину є вчинення особою певної дії чи бездіяльності. Напри­клад, незаконне позбавлення людини волі починається зі вчинення дій, що позбавляють потерпілого свободи пересування; початок ухилення особи від сплати аліментів на утримання дитини (бездія­льність) – невиконанням винним рішення суду, що зобов’язує спла­чувати аліменти. Із цього моменту й починає тривати злочин, тому він і називається триваючим.

В усіх зазначених випадках триваючий злочин закінчується з моменту явки з повинною особи у правоохоронні органи, затримання особи за цей злочин, вилучення забороненого предмета (наприклад, зброї), збуту (чи іншої форми позбавлення) такого предмета, діяльного каяття та іншого закінчення злочинного процесу. Тіль­ки після цього починає спливати строк давності притягнення до кри­мінальної відповідальності, а також можливе застосування амністії.

Триваючий злочин – це одиничний злочин, і тому він кваліфі­кується за однією частиною статті чи статтею КК. Наприклад, створення з метою використання шкідливих програмних чи технічних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку кваліфікується за ч. 1 ст. 361-1 КК. Момент закінчення злочину в даному випадку може залежати і від моменту створення до часу використання отримання шкідливих програмних чи технічних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж.

Тривалість пере­бування особи в стані неперервного вчинення злочину, тобто три­валість власне злочину, на його кваліфікацію не впливає, проте береться до уваги судом при призначенні покарання.

Продовжуваний злочин. Таким визнається злочин, який склада­ється з декількох тотожних злочинних діянь, спрямованих на досягнення єдиної мети, що складають єдиний злочин. У ч. 2 ст. 32 КК продовжуваний злочин визначається як діяння, що складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним на­міром. Цим поняттям широко користується судова практика у спра­вах про крадіжки, привласнення та розтрати, даван­ня–одержання хабара, статеві злочини та в інших ситуаціях.

Продовжуваному злочину властиві такі ознаки:

1) він складається з двох або більшої кількості самостійних, тобто відда­лених одне від одного в часі, тотожних злочинних діянь;

2) усі ці діяння об’єднані єдиним наміром і прагненням до­сягти спільної, кінцевої мети;

3) діяння розглядаються не як множинність злочинів, а як одиничний злочин;

4) продовжуваний злочин кваліфікується за однією, окремою статтею (частиною статті) КК.

Судово-слідча практика правильно визначає правила кваліфікації продовжуваного злочину. Так, якщо винний викрадав складові частини, деталі чи вузли, комплект яких дозволяє виготовити придатну до використання вогнепальну зброю, дії особи слід розцінювати як закінчений злочин і кваліфікувати за ст. 262 КК (п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 3 „Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами”).

У п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 „Про судову практику у справах про хабарництво” чітко визначений критерій відмежування продовжуваного злочину і сукупності злочинів. Так не об’єднане єдиним умислом одержання декількох хабарів, кожен з яких не перевищує в 200 (500) разів неоподатковуваний мінімум доходів громадян, не може кваліфікуватись як одержання хабара у великому (особливо великому) розмірі, навіть якщо загальна їх сума перевищує останній. У зв’язку з цим послідовне одержання одного хабара у великому, а другого — в особливо великому розмірі належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, тобто за частинами 2 і 3 ст. 368 КК. Тобто маємо сукупність злочинів.

Коли ж умисел службової особи при одержанні декількох хабарів був спрямований на збагачення у великих чи особливо великих розмірах (наприклад, у випадках систематичного одержання хабарів на підставі так званих такс або у формі поборів, данини тощо), її дії треба розцінювати як один злочин і залежно від фактично одержаного кваліфікувати за відповідною частиною статті 368 КК. В цьому випадку є продовжуваний злочин.

На практиці, іноді трапляються помилки щодо відмежування продовжуваного злочину від повторності.

Так вироком Біляївського районного суду Одеської області від 20 грудня 2002 р. О. за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачено ч. 1 ст. 185 та ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК, із застосуванням ст. 70 цього Кодексу засуджено на два роки позбавлення волі. Із застосуванням статей 75, 104 КК її від відбування покарання звільнено з випробуванням з іспитовим строком один рік.

О. визнано винною в тому, що вона 16 жовтня 2002 р. з 10-ї до 11-ї години в кабінеті завідуючої дитячим відділенням лікарні викрала із сумочки В. майно — 14 грн. і пластикову картку на ім’я останньої (на рахунку було 336 грн.). Того ж дня приблизно о 12-й годині О. в банку отримала 300 грн. за карткою потерпілої. Наступного дня о 10-й годині засуджена намагалась у тому ж відділенні банку за тією ж карткою отримати ще 36 грн., але свій злочинний намір не довела до кінця, оскільки була затримана працівниками банку.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про зміну вироку щодо засудженої з виключенням з нього кваліфікації дій О. за ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК, посилаючись на те, що дії засудженої, кваліфіковані за двома різними епізодами, були тотожними, охоплювались єдиним умислом, тому кваліфікація замаху на викрадення 36 грн. за ознакою повторності зайва, оскільки вчинений злочин є продовжуваним.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, міркування прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України подання задовольнила з таких підстав. Як убачається з матеріалів справи, засуджена вчинила крадіжку чужого майна, а суд помилково розцінив її наступні дії, пов’язані із розпорядженням цим майном, як замах на повторне викрадення чужого майна і додатково кваліфікував її дії за ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК. З огляду на наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Одеської області задовольнила, виключивши з вироку Біляївського районного суду Одеської області від 20 грудня 2002 р. щодо О. кваліфікацію дій засудженої за ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК і призначивши покарання за ч. 1 ст. 185 цього Кодексу у виді одного року позбавлення волі, а із застосуванням статей 75, 104 КК О. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік ^[148] .

Тобто особа вчинила продовжуваний злочин, а суд помилково кваліфікував такі дії, як замах на повторне викрадення майна.

Початком продовжуваного злочину слід вважати вчинення першо­го із декількох тотожних діянь. Тотожними є однакові за озна­ками складу злочину діяння. Закінченням продовжуваного злочину є момент вчинен­ня останнього із задуманих злочинних діянь, тобто досягнення тієї спільної, єдиної мети, якої прагнув досягти винний.

Продовжувані злочини відрізняються від триваючих злочинів. Якщо триваючий злочин – це неперервне здійснення особою скла­ду певного злочину, то продовжуваний злочин припускає наявність двох або біль­шої кількості самостійних злочинних діянь, відділених одне від одного певним проміжком у часі. Триваючий злочин – це неперерв­ний злочин, а продовжуваний – ніби “перерваний” злочин. Окрім того, триваючий злочин характеризується вчиненням однієї дії чи бездіяльності. Продовжуваний злочин складається з декількох (двох або більше) тотожних злочинних діянь. Закінчення продовжуваного злочину пов’язано з моментом вчинен­ня останнього із задуманих злочинних діянь, а триваючий злочин закінчується з моменту явки з повинною особи у правоохоронні органи, затримання особи за цей злочин, вилучення забороненого предмета (наприклад, зброї), збуту (чи іншої форми позбавлення) такого предмета, діяльного каяття та іншого закінчення злочинного процесу.

Складений злочин – це злочин, який складаєть­ся з двох або біль­шої кількості злочинних діянь, кожне з яких, якщо розгляда­ти їх ві­д­о­кремлено (ізольовано), є єдиним самостійним злочином, але вна­слідок їх органічної єдності утворюють один одиничний злочин, який охоплюється ознаками однієї статті (частини статті) КК. У КК такі злочини передбачено в багатьох статтях. Наприклад, катування (ст. 127 КК), яке складається з насильст­ва над особою (умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій) і примушування давати показання (з метою отримати від затриманого або іншої особи інформацію, свідчення або визнання). Можна визначити такі ознаки складеного злочину:

1) він складається з двох або більшої кількості злочинних діянь;

2) кожне з цих злочинних діянь, якщо розглядати його ізольовано, утворює окремий злочин, містить ознаки самостійного складу злочину;

3) окремі злочини внаслідок органічної єдності, типовості їхніх зв’язків, поширеності розглядаються законодавцем як єдиний одинич­ний злочин;

4) одиничний злочин охоплюється ознаками однієї статті (части­ни статті) КК, тобто передбачений у диспозиції кримінально-правової норми як єдиний скла­де­ний злочин.

М. Панов, досліджуючи загальні закономірності впливу способу вчинення злочину на суворість покарання, справедливо відзначав, що в тих випадках, коли спосіб виступає в структурі складеного злочину у виді діяння, що підпадає під ознаки самостійного злочину, передбаченого статтею Особливої частини КК, суспільна небезпека складеного злочину визначається “сукупною небезпекою” злочинів, що охоплюються його змістом. Чим небезпечніше, інтенсивніше спосіб (тим більше, якщо він лежить в основі побудови кваліфікованого чи особливо кваліфікованого складів або спеціальної норми КК) і чим суворіше покарання встановлено за нього відповідною статтею КК, тим більш суворим повинно бути покарання за складений злочин. Зазначена посилка дозволила виробити загальне правило побудови санкцій складених злочинів з урахуванням інтенсивності й ступеня караності діянь, які є способами вчинення названих злочинів: “…максимальна межа покарання за складений злочин не може бути меншою, ніж максимальна межа кожного з покарань, передбачених законом за діяння, яке утворює простий (основний) склад, і діяння, що виступає як спосіб учинення злочину”[149].

Можна погодитися з думкою Г. Анісімова, що використання зазначеного правила законодавцем при конструюванні санкцій дозволило б уникнути протиріч щодо правил кваліфікації злочинів при конкуренції кримінально-правових норм, що співвідносяться між собою як загальна і спеціальна. Відомо, що правозастосовча практика найчастіше вдається до створення “штучної” сукупності злочинів, обумовленої недосконалістю санкцій, у яких не враховані небезпека й караність діяння, яке виконує функції способу вчинення злочину[150].

Аналіз санкцій складених злочинів, обов’язковою ознакою яких виступає зловживання довірою, зумовлене службовим становищем особи, дозволяє зробити висновок про те, що вони далеко не завжди відповідають виробленому в науці правилу їхньої побудови. Наприклад, такі складені злочини, що являють собою спеціальні види перевищення влади, як передбачені ч.2 ст.160 (перешкоджання насильством або погрозою вільному здійсненню права брати або не брати участі в референдумі), ч.2 і 3 ст.161 (порушення рівноправності громадян …), ч.2 ст.162 (порушення недоторканності житла), ч.2 ст.189 (вимагання), ч.3 ст.206 (протидія законній господарській діяльності), ст.371 (завідомо незаконні затримання…), ч.1 ст.372 (притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності), ст.373 (примушування давати показання), ст.374 (порушення права на захист), ст.375 (постановлення суддею завідомо неправосудного вироку…), не одержали відповідної соціально зумовленої юридичної оцінки, вираженої у співвідносній суворості покарання, закріпленого в санкції. У такому випадку, щоб винний не уник відповідальності за більш небезпечний злочин (перевищення влади - ст.365), імовірно, варто вдаватися до “штучної” сукупності й застосовувати не тільки вказані статті, а й ст.365 КК. Для усунення зазначеного недоліку суворість покарання, закріпленого в санкціях перелічених норм, вбачається необхідним підвищити, як мінімум, до меж мінімального і максимального розмірів основного й додаткового покарання, передбачених у відповідній частині ст.365 КК[151].

У чинному КК перед­бачена низка складів злочинів, які в літературі називають “ злочи­ни, що кваліфікуються за наслідками ”, або “злочини, що характеризуються наявністю додаткових тяжких наслідків”. Зазначеною термінологією, що в принципі ідентична, намага­ються показати спе­цифіку таких злочинів. До них належать, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК); умисне знищення або пошкодження чужого майна громадян, що спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194 КК); угон або захоплення повітряного судна, що спричинили загибель лю­дей або інші тяжкі наслідки (ч. З ст. 278 КК), тощо.

При аналізі конструкції складів цих злочинів очевидними стають їхні два наслідки: основний (проміжний) і додатковий (похідний). Ці наслідки настають хронологічно (послідовно) один за одним у ре­зультаті вчиненого особою діяння. Причому основний (проміжний) наслідок тягне за собою додатковий (похідний) наслідок, тому що містить ре­альну можливість настання цього похідного наслідку. Діяння безпо­середньої “участі” в настанні додаткового наслідку не бере. Воно по­роджує проміжний наслідок, а той своєю чергою викликає наслідок похідний.

Наявність проміжного наслідку в цих злочинах відрізняє їх від будь-якого іншого діяння, що спричиняє настання наслідків. Так, ч. 2 ст. 361-1 КК передбачає відповідальність за створення з метою використання, розповсюдження або збуту, а також розповсюдження або збут шкідливих програмних чи технічних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку, якщо вони заподіяли значну шкоду.

Цей злочин не може бути віднесено до злочину, кваліфікованого за наслідками, тому що в передбаченому делікті немає проміжного наслідку. Значна шкода у такому разі є результатом власне дій, а не проміжного наслідку.

Отож, якщо немає проміжного наслідку – немає і зло­чину, кваліфікованого за наслідками.

Існують також інші особливості цих злочинів – наявність двох без­по­середніх об’єктів, опосередкований характер причинового зв’язку, за­звичай, подвійна змішана форма вини – що мають важливе зна­чення для їх характеристики, але випливають із головної, суттєвої їх ознаки, якою є наявність проміжного та похідного наслідків.