Принципи кваліфікації злочинів.

Кваліфікація злочинів ґрунтується на певних загальних положеннях (принципах) і може бути здійснена лише за підстав і в порядку, пере­дбачених законом. Знання цих принципів є запорукою успіху в науково-теоретичному та практичному плані. Кваліфікація злочину буде правильною й науково обґрунтованою тоді, коли дотримуються відповідні принципи, що дозволяють виявити демократичні риси правової системи, забезпечити законність, продемонструвати гуманізм кримінально-правової політики держави та досягти справедливості у процесі здійснення правосуддя.

Принципи кваліфікації злочинів – це загальні начала, вихідні положення, якими слід керуватися при встановленні відповідності між фактичними ознаками скоєного і ознаками, закріпленими у кримінально-правовій нормі, при пошуку статей кримінального закону, якими передбачена відповідальність за злочин. На підставі таких принципів здійснюється вибір кримінально-правової норми, яка передбачає скоєне діяння, доводиться необхідність застосування саме цієї норми і процесуально закріплюється висновок, що діяння охоплюється саме обраною нормою. Таким принципам властиві як всі риси цілого – правових принципів, так і специфічні риси, що зумовлюються процесом правозастосовчої діяльності.

Принципи кваліфікації злочинів не закріплені у кримінальному законі, тому їх види, систему та зміст розкриває лише теорія кваліфікації злочинів. Встановити, які положення є принципами кваліфікації злочинів можна базуючись на аналізі норм Конституції України, кримінально-правових положень Загальної та Особливої частини, міжнародно-правових актів, схвалених нашою державою, виходячи з загальновизнаних теоретичних постулатів та позицій, яких притримується правозастосовча практика. Принципи кваліфікації злочинів не лише відображають домінуючі погляди з питань пошуку норми Особливої частини, якою передбачена відповідальність за скоєне, з приводу встановлення (доведення) відповідності між фактом i нормою, а й містять вимоги, які адресовані до законодавця, учасників правозастосовчої діяльності. Вони повинні бути відомими i зрозумілими особами, дії яких кваліфікуються, всім громадянам.

Уявляється, що кваліфікація злочинів повинна здійснюватися з дотриманням таких принципів, як:

1) законність;

2) офіційність;

3) об’єктивність;

4) точність;

5) індивідуальність;

6) повнота;

7) вирішення спірних питань на користь особи, дії якої кваліфікуються;

8) недопустимість подвійного інкримінування;

9) стабільність [21].

Розкриємо зміст цих принципів докладніше.

Принцип законності. За суттю цей принцип пов’язаний з вирішенням ycix питань кваліфікації злочинів. Найбільш чітко дія цього принципу виявляється у наступних положеннях:

– фактичною підставою кваліфікації можуть виступати лише дані, отримані відповідно до вимог кримінально-процесуального закону. Інформація, здобута без дотримання відповідних положень КПК, в т.ч. оперативним шляхом, внаслідок примушування до дачі показань, фальсифікацією доказів не повинна враховуватися при кваліфікації скоєного. Також при кваліфікації повинні бути враховані як обставини, що погіршують, так і обставини, що покращують становище особи, дії якої кваліфікуються;

– посягання кваліфікуються за законом, який вступив в силу до вчинення посягання. Ця теза прямо випливає з ч. 2 ст. 58 Конституції України, згідно зякою нixтo не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення;

– при кваліфікації має місце пріоритет диспозиції над санкцією кримінально-правовою нормою. Це означає, що кваліфікуючи посягання слід виходити з ознак посягання, які закріплені в диспозиції статті Особливої частини, а не з санкції – можливого покарання. Санкції статей Особливої частини в ході кваліфікації беруться до уваги лише при потребі порівняти суспільну небезпеку конкуруючих норм;

– не допускається кваліфікація за аналогією, тобто за нормою, яка прямо не передбачає скоєне посягання (ч. 4 ст. 3 КК). Також слід врахувати, що діяння кваліфікується як злочин лише тоді, коли воно не підлягає кваліфікації в якості адміністративного чи дисциплінарного проступка або іншого правопорушення.

Принцип офіційності. Кваліфікація злочинів є оцінкою скоєного від імені державних органів, уповноважених на застосування кримінального закону, а кваліфікація, здійснена у вироці суду, – від імені держави. Тому правові наслідки тягне за собою лише кваліфікація, яка дається органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду у відповідній процесуальній формі. Так звана неофіційна кваліфікація, яка дається іншими учасниками процесу, науковцями, студентами, окремими громадянами кримінально-правового значення не має; її авторитет полягає лише у вагомості аргументів, висунутих на користь певного рішення.

З принципу офіційності кваліфікації випливає, що законодавець не може покладати на окремих громадян обов’язку кваліфікувати чи то свої дії, чи дії інших oci6. Разом iз тим, існуюча в чинному КК конструкція кримінальної відповідальності приховування злочину (ст. 396), навпаки передбачає, що рядовий громадянин повинен кваліфікувати посягання, до якого він причетний, визначити, якою статтею та частиною статті Особливої частини КК воно передбачене, з’ясувати, чи є відповідний злочин тяжким або особливо тяжким. Це очевидний недолік чинного КК, порушення в ньому принципу офіційності кваліфікації.

Принцип об’єктивності. Кваліфікація здійснюється особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором, суддею самостійно. Вказівки щодо кваліфіка­ції діяння можуть бути дані лише в порядку, передбаченому законом. При кваліфікації злочинів виходять із встановлених у процесуальному порядку обставин справи, а не з власних догадок, припущень чи уподобань. Водночас необхідно керуватися кримінальним законом, актами його офіційного тлумачення, а не своєю суб’єктивною оцінкою скоєного та розумінням закону.

Принцип точності. Діяння кваліфікується за статтею кримінального закону, що най­більш точно описує його ознаки. У випадках, коли стаття кримінального закону, за якою кваліфіку­ється діяння, викладена в іншій редакції, зазначається, закон в редакції від якого числа застосовується в даному випадку. Здійснення кваліфікації злочинів передбачає вказівку на статтю кримінального закону, а якщо стаття містить у собі частини чи пункти – то й на відповідну частину чи пункт. Формулюючи звинувачення вказують на всі наявні ознаки відповідного злочину. Якщо аналізуються нормативно-правові акти інших галузей права (при наявності бланкетних диспозицій), то треба визначити статтю, пункт, параграф, які передбачають допущене порушення, та розкрити їхню суть, що допоможе при формулюванні звинувачення.

При кваліфікації готування до злочину або замаху на злочин вказує­ться частина статті кримінального закону, яка передбачає відповідний вид попередньої злочинної діяльності. При кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті вказується частина статті кримінального закону, яка передбачає відповідний вид співучасника, крім виконавця (співвиконавця). При цьому враховується форма співу­часті.

При конкуренції статей кримінального закону, одна з яких є спеці­альною –призначена для кваліфікації даних діянь, а інша загальною – поряд з цим діянням охоплює й інші діяння, застосовується тільки спеціальна стаття. Одночасна кваліфікація за загальною і спеціальною статтями виключається. Якщо діяння не охоплюється жодною із спеці­альних статей, то воно кваліфікується за загальною статтею.

Точність кваліфікації злочинів повинна бути досягну­та незалежно від того, чи впливає це на можливе покарання чи іншим чином відбивається на кримінально-правовому становищі особи, діяння якої кваліфікуються.

Принцип індивідуальності кваліфікації. Цей принцип базується на вимогах ч. 2 ст. 61 Koнcтитyцiї України, яка передбачає, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Тому посягання кожної особи кваліфікується індивідуально, окремо, самостійно. Навіть співучасники одного й того жзлочину можуть нести відповідальність за різними нормами кримінального закону. Якщо кримінальний закон встановлює відповідальність в окремій нормі з врахуванням обставин, які характеризують лише особу певного учасника злочину (наприклад, повторність чи рецидив), то за цією нормою кваліфікуються посягання лише суб’єкта, який наділений відповідними ознаками.

Принцип повноти кваліфікації. Кваліфікація має охоплювати всі посягання, вчинені винною особою. Неприпустимо зосереджувати увагу лише на частині скоєного й ставити у вину порушення лише окремих норм Особливої частини, хоча б ця частина являла собою найбільш небезпечні злочини, а інша – порівняно менш небезпечні посягання. Якщо діяння вчинене при наявності одночасно кількох кваліфікуючих ознак, передбачених різними частинами, пунктами статті, воно кваліфікується за усіма частинами, пунктами статті. Якщо особа при вчиненні злочину у співучасті виконувала одночасної кілька ролей, діяння повинно кваліфікуватися з посиланнями на всі частини статті про співучасть, які передбачають відповідні дії. При конкуренції статей кримінального закону, одна з яких охоплює все скоєне діяння, а інша лише його частину, застосовується стаття, яка найповніше охоплює це діяння.

Принцип вирішення спірних питань на користь особи, дії якої кваліфікуються. У ч. 3 ст. 62 Конституції України прямо зазначено, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Міжнародно-правові пакти про права людини також виходять з позиції, згідно якої недоліки в законодавстві та сумнівні положення не можуть погіршувати положення людини. Через це питання, що виникають у зв’язку з проведенням кваліфікації, та прямо не врегульовані чинним кримінальним законо­давством, вирішуються на користь особи, діяння якої кваліфікуються.

Закінчений злочин, вчинений з неконкретизованим чи альтернатив­ним умислом, кваліфікується за статтею кримінального закону, яка передбачає фактично вчинене діяння. Готування до злочину чи замах на злочин, вчинений з альтернативним чи неконкретизованим умислом, кваліфікується як готування чи замах на найменш небезпечний із злочинів, що охоплювалися умислом особи. При помилці особи у визначенні фактичних обставин справи ді­яння кваліфікується як замах на вчинення того злочину, який охоплював­ся умислом особи.

Зміна кваліфікації можлива лише в сторону покращення кримінально-правового становища обвинуваченого чи підсудного, тобто на норму Особливої частини КК, яка передбачає менш тяжкий вид злочину. Якщо ж в процесі розслідування чи розгляду справи у суді виникає потреба перекваліфікувати скоєне на норму, яка передбачає більш тяжкий вид злочину (поставити у вину статтю КК, яка передбачає більш суворе покарання, притягти до відповідальності не за простий, а за кваліфікований вид злочину), то справа має бути повернута на попередню стадію, де пред’являється нове звинувачення, проводиться додаткове розслідування тощо.

Наявність сумнівних, з позиції кваліфікації, положень свідчить про недоліки кримінального закону й необхідність його вдосконалення, тому є потреба закріпити в кримінальному законі правило про те, як слід кваліфікувати скоєне в розглядуваних ситуаціях.

Принцип недопустимості подвійного інкримінування. Конституція України закріпила загальноправовий принцип “non bis in idem”, передбачивши в ч. 1 ст. 61, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Стосовно кваліфікації злочинів цей принцип повинен мати таку інтерпретацію: посягання не може кваліфікуватися за статтею Особливої частини КК, якщо інша норма з числа вмінених цій же oco6i, повністю охоплює скоєне.

На вказаному принципі базується ряд правил кваліфікації злочинів. Так, діяння, яке є необхідною ознакою іншого злочину, окремо не кваліфікується, якщо воно є менш небезпечним, ніж цей злочин. Діяння, яке отримало правову оцінку як адміністративний проступок чи інше правопорушення, не може одночасно виступати як ознака злочину.

При конкуренції кількох статей, які передбачають злочини, вчинені за пом’якшуючих ознаках, діяння кваліфікується за статтею, що пе­редбачає найменш небезпечний вид злочину. При конкуренції кількох статей, частин статей, які передбачають злочини, вчинені за обтяжуючих (кваліфікуючих) ознак, діяння кваліфі­кується за статтею (частиною статті), що передбачає найбільш не­безпечний вид злочину.

Посягання, яке передбачене самостійною кримінально-правовою нормою та яке виступає способом вчинення іншого злочину (основного), повністю охоплюється нормою про цей злочин, якщо cпoci6 менш небезпечний, ніж основний злочин.

Принцип стабільності кваліфікації. На всіх етапах розслідування i судового розгляду справи кваліфікація не може змінюватись довільно. Якщо виникає потреба в змiнi раніше даної кваліфікації, то це свідчить, що наявна щонайменш одна з таких обставин:

1) встановлені нові фактичні обставини справи, які мають кримінально-правове значення, або ж навпаки, ті обставини, які раніше бралися до уваги при кваліфікації, визнані недоведеними;

2) змінився кримінальний закон в сторону пом’якшення відповідальності, а тому він набув зворотної сили;

3) виявлена помилка, допущена при попередній кваліфікації;

4) встановлено зловживання службових осіб, які кваліфікували скоєне на попередньому етапі;

5) змінилися обов’язкові правила кваліфікації.

Зміна кваліфікації повинна бути обґрунтована та належним чином оформлена процесуально.