Механізм, правила, етапи та стадії кваліфікації злочинів.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Механізм, правила, етапи та стадії кваліфікації злочинів.



Важливими моментами при характеристиці кваліфікації злочинів є розгляд положень про її механізм, правила, етапи та стадії.

Механізм кваліфікації злочинів являє собою комплексну систему, котра дає уявлення про основні складові частини, функціональний устрій і порядок процесу кваліфікації злочинів. Слід зазначити, що кваліфікація злочину – це певна пізнавально-оціночна діяльність, розумовий процес при якому використовуються певні прийоми та враховуються особливості окремих кримінально-правових ситуацій (наприклад, конкуренції кримінально-правових норм, множинності злочинів тощо). За суттю кваліфікація злочинів є як константним, так і динамічним явищем. Константність кваліфікації виявляється у тому, що вона втілюється у формулу кваліфікації злочинів, котра є сталою і непорушною (якщо не буде змінена у передбачених законом випадках). Динамічність кваліфікації полягає в тому, що вона проходить відповідні етапи, здійснюється на певних стадіях, а тому може змінюватися, набувати чи позбавлятися певних цифр і букв у формулі кваліфікації.

У процесі кваліфікації спочатку відбувається діяльність правозастосовчого органу з встановлення фактичних обставин. Така діяльність здійснюється з дотриманням вимог КПК та з використанням досягнень криміналістики, а через це власного кримінально-правового змісту не має. Але саме завдяки їй отримується важливий результат: встановлюються фактичні обставини (юридичні факти), які правозастосовчий орган вважає доведеними та які, на його думку, мають значення для кваліфікації.

Встановлення фактичних обставин, що мають значення для кваліфікації (фактичний склад злочину) тягне за собою їх співставлення з юридичним складом злочину. При цьому задіюється правосвідомість і правова культура особи, яка репрезентує правозастосовчий орган, відбувається тлумачення кримінального закону, здійснюються логічні операції, використовуються знання з юридичної психології, кримінології тощо. Все це загалом має вплинути на висновок щодо відповідності фактичних обставин скоєного діяння юридичному складу злочину. І насамкінець, цей висновок слід належним чином закріпити у відповідних процесуальних документах, використавши для цього необхідні правила та форми.

Зрозуміло, що така схема відбиває лише загальний механізм кваліфікації злочинів, який може мати свою специфіку залежно від виду та характеру злочину, суб’єкта, котрий його скоїв, особливостей етапів і стадій кваліфікації тощо [48].

Кримінально-правовою теорією та судово-слідчою практикою вироблені спеціальні правила кваліфікації злочинів.Головні з них такі:

1. Всі фактичні ознаки вчиненого повинні відповідати юридичним ознакам складу злочину.

2. Ознаки вчиненого злочину повинні бути відмежовані, відокремлені від суміжних складів злочинів.

3. До вчиненого злочину завжди повинна бути застосована та кримінально-правова норма, яка найбільш повно містить його ознаки.

4. За наявністю у вчиненому діянні ознак загальної та спеціальної норм застосованою повинна бути спеціальна норма.

5. Кваліфікований склад злочину має пріоритет (перевагу) перед основним складом, а особливо кваліфікований – перед кваліфікованим і поглинає його.

6. Діяння, при якому заподіяння шкоди додатковому безпосередньому об’єктові посягання є способом, складовою частиною заподіяння шкоди головному об’єктові, кваліфікується як один злочин; діяння, при вчиненні якого шкода додатковому об’єктові заподіюється факультативно, кваліфікується за сукупністю злочинів.

7. Спосіб вчинення злочину не утворює сукупності злочинів, якщо він є обов’язковою, необхідною і невід’ємною ознакою певного діяння.

8. Кожна наступна стадія завершення злочину поглинає попередню: склад закінченого злочину поглинає склад замаху, а склад замаху поглинає склад готування до цього злочину.

9. Умисел завжди поглинає необережність, а будь-яка вища ступінь вини поглинає нижчу.

10. При конкуренції самостійної, окремої, норми і норми про співучасть у більш тяжкому злочині застосовується норма про співучасть тощо [49].

Додержання цих правил є гарантією правильної, точної та неупередженої кваліфікації злочинів.

Розглядаючи механізм і правила кваліфікації злочинів, особливої уваги заслуговують міжнародний та іноземний чинники, які обов’язково мають бути враховані у процесі кваліфікації. Сутність цих чинників випливає з положень Конституції України (ст. 9), деяких норм кримінального та некримінального законодавства, а також міжнародних конвенцій (договорів, протоколів тощо), згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада України. Роль цих чинників значно підвищилася в сучасних умовах, коли Україна стала активним учасником міжнародних ініціатив, визначивши свій стратегічний шлях на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Низка положень чинного КК прямо чи опосередковано вказує на те, що застосування національного кримінального законодавства потребує звернення до іноземних кримінально-правових норм (статті статті 7-10, ст. 209 тощо). Зокрема, мають бути переосмислені положення ст. 9 КК “Правові наслідки засудження особи за межами України”. Оскільки жодний суд якої-небудь держави не зобов’язаний надсилати до України матеріали про кожний випадок розгляду ним конкретної кримінальної справи, то національному законодавцю слід ретельно поміркувати яким чином створити такий правовий механізм, який би дозволяв максимально швидко й об’єктивно одержувати необхідну кримінальну інформацію про обвинуваченого (підсудного). Важливо це тому, що рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються в Україні при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання. І якщо особа, котра була засуджена, наприклад, судом Польщі за вчинення простої крадіжки (судимість не знята і не погашена в установленому порядку), а потім знов вчиняє такий злочин, проте вже на території Україні, то наш суд має кваліфікувати дії винного як крадіжку, вчинену повторно, тобто за ч. 2 ст. 185 КК. Усе це орієнтує на докладне вивчення іноземних кримінально-правових стандартів і судово-слідчої практики за кордоном.

Ще один момент. Предметом легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 КК), є кошти та інше майно, одержані внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, а також права на такі кошти або майно. У п. 1 примітки до ст. 209 КК вказано про таке: суспільно небезпечним протиправним діянням, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, відповідно до цієї статті є діяння, за яке КК України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох і більше років (за винятком діянь, передбачених статтями 207 і 212 КК України) або яке визнається злочином за кримінальним законом іншої держави і за таке ж саме діяння передбачена відповідальність КК України та внаслідок вчинення якого незаконно одержані доходи. Такі положення національного КК спрямовують юристів (слідчих, прокурорів, суддів тощо) на опанування нормами іноземного законодавства (наприклад, нормами щодо протидії відмиванню грошей), оскільки не знаючи їх не можна здійснити правильну та точну кваліфікацію злочинів.

Далі розглянемо стадії та етапи кваліфікації злочинів, оскільки їх з’ясування дозволяє зрозуміти як кваліфікація розвивається у часі, яка її динаміка та з якими процесуальними діями вона пов’язана.

Стадії – це певні ступені (фази) у розвитку кваліфікації злочинів. Усі стадії кваліфікації злочинів є рівноцінними, серед них нема стадій головних і другорядних, первинних і вторинних тощо. Кваліфікація має пройти всі стадії, оскільки відсутність хоча б однієї з них свідчить, що процес кваліфікації не відбувся взагалі чи був не завершеним. Стадії включають у себе етапи.

Етапи – це окремі моменти, частини, складові процесу кваліфікації злочинів. Етапи кваліфікації мають виділятися в межах окремих її стадій. Тому етапи є частинами стадій, межами, що виділяють одну стадію від іншої. Між окремими стадіями та етапами кваліфікації злочинів існує діалектичний зв’язок.

В юридичній літературі існують різні позиції та думки з приводу кількості, видів, назв, ролей і змісту стадій та етапів кваліфікації злочинів. Позиція одних вчених полягає в тому, що етапами процесу кваліфікації злочинів мають бути визнані стадії кримінального процесу. Так, академік В. Кудрявцев пропонує основними етапами кваліфікації розглядати рішення про кримінально-правову оцінку скоєного, ухвалені в процесі: а) порушення кримінальної справи за тією чи іншою статтею КК; б) притягнення особи як обвинуваченого; в) складання обвинувального висновку; г) віддання до суду; ґ) винесення обвинувального вироку; д) зміни вироку у порядку касації або нагляду [50]. Практично однаковий погляд щодо цього питання має С. Тарарухін, котрий вважає, що у теоретичному плані прийнято виділяти шість етапів (стадій) кваліфікації, починаючи від порушення кримінальної справи і закінчуючи вироком, який вступив у законну силу [51].

Якщо виходити з того, що кваліфікація злочинів здійснюється на ycix стадіях кримінального процесу і при цьому змінюються суб’єкти кваліфікації та їхні повноваження щодо кваліфікації, то етапними для кваліфікації є такі процесуальні дії:

1) порушення кримінальної справи. Кваліфікація здійснюється органом, який порушив справу, та відображається у постанові про порушення кримінальної справи. Кримінальну справу не можна порушити взагалі, обов’язково має бути вказана стаття кримінального закону, за ознаками якої порушена справа (ст. 98 КПК). Кваліфікація на цій стадії є первісною, вона може й повинна бути уточнена по мірі з’ясування нових фактичних обставин справи;

2) пред’явлення обвинувачення. На цій стадії кваліфікація здійснюється органом дізнання чи досудового слідства, відображається у постанові про притягнення особи як обвинуваченого. Прокурор та начальник слідчого відділу вправі давати слідчому обов’язкові вказівки щодо кваліфікації злочину (ст. 114, 114-1 КПК). До моменту пред’явлення обвинувачення мають бути зібрані достатні дані, що дають підставу для такої дії. Кваліфікація стає більш стійкою, оскільки ґрунтується на встановлених обставинах справи. Для того, щоб змінити кваліфікацію, здійснену на цій стадії, слід знов пред’явити обвинувачення;

3) складання обвинувального висновку. Ця стадія завершує кваліфікацію, яка здійснюється органами дізнання та досудового слідства, є підсумком їх роботи. В обвинувальному висновку обов’язково вказується стаття кримінального закону, що передбачає конкретний злочин (ст. 223 КПК);

4) перевірка прокурором справи з обвинувальним висновком. При цьому, зокрема, підлягає перевірці, чи правильно кваліфіковані дії обвинуваченого за статтями кримінального закону (п. 6 ст. 228 КПК). За наслідками перевірки справи прокурор вправі змінити кваліфікацію (ст. 231 КПК);

5) віддання до суду. На цьому етапі серед інших питань з’ясовується, чи правильно кваліфіковані дії обвинуваченого за статтями кримінального закону. Якщо на думку суду кваліфікацію необхідно змінити, то справа зі свого попереднього розгляду може бути повернута на додаткове розслідування (ст. 246 КПК). Кваліфікація у стадії віддання до суду є первісним етапом судової кримінально-правової оцінки скоєного;

6) судовий розгляд справи. На цій стадії відбувається не тільки перевірка правильності кваліфікації, яка дана органами дізнання та досудового слідства, а й проводиться самостійна оцінка скоєного судом, або у випадках, передбачених законом, суддею одноособово. Суд (суддя) не зв’язаний кваліфікацією, що давалася раніше органами попереднього розслідування. У разі необхідності доповнити чи змінити пред’явлене обвинувачення або порушити кримінальну справу по новому обвинуваченню чи щодо нових осіб суд додержується правил, установлених в статтях 276, 277, 278 КПК (ст. 275 КПК). У процесі судового розгляду суд (суддя) може також направити справу для додаткового розслідування, зокрема з мотивів неповноти або неправильності досудового слідства (ст. 281 КПК);

7) винесення вироку. У вироці суду знаходить своє відображення остаточна кваліфікація посягання. При постановленні вироку суд (суддя) повинен вирішити, чи містить діяння склад злочину i якою саме статтею кримінального закону він передбачений (п. 2 ст. 324 КПК), а у мотивувальній частині вироку – обґрунтувати свій висновок щодо кваліфікації (ст. 334 КПК);

8) апеляційний розгляд. У ході апеляційного розгляду відбувається перевірка рішення суду першої інстанції, у тому числі й у частині кваліфікації скоєного. При скасуванні або зміні вироку (постанови) в ухвалі апеляційного суду повинно бути зазначено, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необгрунтованість вироку (постанови). Одна з підстав для зміни або скасування вироку – неправильне застосування кримінального закону (ст. 371 КПК), за суттю включає й неправильну кваліфікацію злочину. Апеляційний суд скасовує вирок суду першої інстанції і постановляє свій вирок у випадках необхідності застосування закону про більш тяжкий злочин чи збільшення обсягу обвинувачення, за умови, що засудженому було пред’явлено обвинувачення у вчиненні такого злочину чи у вчиненні злочину в такому обсязі і від цього обвинувачення він захищався в суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не вправі вирішувати наперед питання про застосування судом першої інстанції того або іншого кримінального закону;

9) касаційний розгляд. Касаційна інстанція, так само, як i апеляційна, перевіряє законність i обґрунтованість рішень, прийнятих по справі, у тому числі, й щодо кваліфікації скоєного. Повноваження суду касаційної інстанції щодо кваліфікації, й зміни у цілому такі самі, як i суду апеляційної інстанції.

На відміну від В. Кудрявцева та С. Тарарухіна, І. Малахов висловив критичні зауваження з приводу такого поділу етапів кваліфікації злочинів, оскільки вважає, що зазначений вище підхід означає ділення кваліфікації нібито за розрядами та сортами [52].

Інший погляд на етапи кваліфікації злочинів сформулювали А. Наумов та А. Новіченко, котрі виокремлюють три таких етапи: 1) встановлення фактичних обставин справи, що полягає в аналізі об’єктивних і суб’єктивних ознак, що характеризують вчинене діяння та суб’єкта злочину; 2) встановлення кримінально-правової норми, яка передбачає суспільно небезпечне діяння, що кваліфікується; 3) встановлення тотожності ознак суспільно небезпечного діяння, що кваліфікується, з ознаками певного складу злочину, передбаченими знайденою кримінально-правовою нормою [53]. Однак такий підхід не обґрунтовує зміст першого етапу як частини процесу кваліфікації злочинів, а також не дозволяє чітко уявити різницю між другим і третім етапами.

Ще одна позиція щодо стадій та етапів кваліфікації злочинів відображена у працях Є. Сухарєва, А. Горбузи та Б. Курінова. Відповідно до неї, на першому етапі кваліфікації (рівень загального) встановлюються загальні ознаки злочину і тим самим дається відповідь на питання, чи є діяння злочином. На другому етапі (рівень особливого) встановлюються родові ознаки посягання, тобто визначається, яким розділом Особливої частини кримінального закону охоплюється вчинене. Третій етап (рівень одиничного) визначає конкретну кримінально-правову норму, що передбачає відповідальність за скоєне посягання [54]. Абсолютно бездоганною таку позицію згаданих авторів визнати не можна, оскільки вона вже на першому етапі дозволяє визначити злочинність (незлочинність) діяння, а лише згодом встановити правову норму, яка підлягає застосуванню.

Більш прогресивний погляд на стадії та етапи кваліфікації злочинів має професор В. Навроцький, який пропонує виділяти три стадії та дванадцять етапів у процесі кримінально-правової кваліфікації (при цьому кваліфікація злочинів не ототожнюється з процесом застосування кримінального закону, тобто стадії кримінального процесу та кваліфікації злочинів розмежовуються) [55]. На думку цього вченого, кваліфікація злочинів складається з таких стадій і відповідних ним етапів:

Стадія № 1. Вибір кримінально-правової норми (норм), що передбачає вчинене діяння. При цьому робиться попередній висновок про те, що посягання є саме злочином, а не адміністративним проступком, цивільним деліктом чи іншим правопорушенням, висуваються версії щодо того, яка з кримінально-правових норм може ставитися у вину в даному випадку, а також констатується, що скоєне не підпадає під ознаки інших кримінально-правових норм (проводиться розмежування злочинів).

Ця стадія включає чотири етапи:

1) етап впорядкування зібраних фактичних даних;

2) етап висунення версій кваліфікації;

3) етап розмежування діянь;

4) етап виявлення правової норми (норм), що підлягає застосуванню.

Стадія № 2. Встановлення відповідності між юридично значущими фактичними ознаками діяння і ознаками, передбаченими законом. Для цього з yciєї інформації про злочин виділяють ту, яка по-перше, зібрана законним процесуальним шляхом, бо лише така інформація має доказове значення, а, по-друге, що характеризує ознаки юридично значущі, з якими закон пов’язує наявність певного злочину. З обраної норми виділяють ознаки, які відносяться до вчиненого посягання, а при наявності в диспозиції статті кількох альтернативних ознак вибирають ті з них, які характерні для посягання, що підлягає кваліфікації. Наприклад, при кваліфікації злочину за ст. 191 КК “Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем”, визначають: а) ознаки, котрі характеризують спрямованість посягання проти чужого майна; б) cпoci6 викрадення – привласнення, розтрата чи зловживання службовим становищем; в) особу, яка вчинила злочин тощо. Одночасно відбувається співставлення – констатація відповідності (тотожності) фактичних ознак посягання i ознак злочину, вказаних у кримінальному законі. При цьому використовується конструкція складу злочину (з’ясовується, який склад має злочин – формальний, матеріальний або усічений). Саме склад злочину виступає безпосередньою юридичною підставою кваліфікації злочину та є своєрідним інструментом, за допомогою якого встановлюється відповідність між ознаками діяння i кримінально-правової норми. Будучи юридичною конструкцією та правовим поняттям, склад злочину служить для упорядкування співставлення факту i права.

При цьому склад злочину: 1) дозволяє визначити коло ознак, що слід співставляти; 2) дає можливість з’ясувати послідовність співставлення окремих ознак; 3) сприяє абстрагуванню від тих ознак, що не мають значення для кваліфікації; 4) у випадку відсутності співпадіння хоча б однієї ознаки дозволяє зробити висновок про відсутність даного складу злочину й перейти до встановлення наявності іншого складу злочину; 5) у разі відсутності співпадання з ознаками жодної з чинних норм Особливої частини КК є підставою для висновку, що дане діяння не є кримінально-караним; 6) при констатації наявності ycix ознак складу злочину є підставою для переходу до вирішення інших кримінально-правових питань, зокрема призначення покарання, звільнення від покарання тощо.

Ця стадія містить шість етапів:

1) етап доведення наявності ознак складу злочину;

2) етап визначення стадії вчинення злочину;

3) етап оцінки діяння, що виконане спільно кількома особами (суб’єктами);

4) етап оцінки діяння, що передбачене кількома нормами;

5) етап оцінки суспільної небезпеки діяння;

6) етап визначення наявності обставин, що усувають злочинність діяння.

Стадія № 3. Юридичне закріплення висновку стосовно того, що вміненню підлягає конкретна норма (норми) – юридичне закріплення результатів кваліфікації. Кримінально-правова оцінка (кваліфікація злочину) може привести до таких результатів (висновків): 1) має місце злочин; 2) має місце діяння, вчинене у стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні особи, що вчинила злочин, чи за інших обставин, що виключають злочинність вчиненого; 3) наявна добровільна відмова від вчинення злочину; 4) має місце діяння, котре в силу малозначності не становить суспільної небезпеки; 5) у скоєному відсутні ознаки будь-якого злочину, передбаченого кримінальним законом.

Рішення органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду про кваліфікацію скоєного у якості злочину й відповідно про необхідність застосування тієї чи іншої статті Особливої частини КК знаходить своє закріплення у відповідних процесуальних документах – постановах, протоколах, обвинувальному висновку, вироку, ухвалах суду тощо. Кваліфікація, що знайшла своє закріплення у процесуальних документах, стає обов’язковою, тягне певні правові наслідки для учасників процесу. Наприклад, застосувати запобіжний захід у вигляді взяття під варту можна лише тоді, коли скоєне кваліфіковане за статтею закону, що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки (ст. 155 КПК).

Ця стадія передбачає два етапи:

1) етап формулювання результатів кваліфікації;

2) етап мотивування кваліфікації.

Наведені вище наукові позиції та думки щодо стадій та етапів кваліфікації злочинів свідчать про те, що вони повною мірою не реалізовані, до кінця не розроблені, а тому є потреба в подальшому уточненні та вдосконаленні певних теоретичних положень кримінального права.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 361; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.211.101.93 (0.008 с.)