Кваліфікація при конкуренції частини і цілого.

Конкуренція частини і цілого є не загальновизнаним видом конкуренції в кримінально-правовій літературі. Стосовно цього питання можна визначити 2 основні позиції.

Перша з них полягає у запереченні необхідності виділення конкуренції частини та цілого.

Так, В. Малков відзначив, що сумнів викликає розгляд як виду конкуренції норм, конкуренції частини та цілого. Обґрунтовує автор свою позицію тим, що наявний зв’язок між нормами в таких випадках не задовольняє вимог, які характерні для взаємозв’язку конкуруючих норм, зокрема, норми, які знаходяться в конкуренції, розраховані на урегулювання одного і того ж питання.^[95]

М. Коржанський зазначає, що взагалі конкуренція частини і цілого окремого ні теоретичного, ні практичного значення не має.^[96] На його думку, уважний аналіз конкуренції частини і цілого, легко переконує, що вона є іншою назвою конкуренції безпосередніх об’єктів кримінально-правової охорони. І, хоча, різні посягання на об’єкти, які конкурують між собою, мають деякі різні ознаки об’єктивної і суб’єктивної сторони злочину, сутність явища від цього не змінюється.^[97] Разом з тим, саме таке визначення цього правового явища викликає певні зауваження в теорії кримінального права. Тому, можна погодитися з О. Маріним, що це пов’язано якраз із природою конкуренції, яка відбувається тільки між кримінально-правовими нормами і неможлива між об’єктами кримінально-правової охорони цих норм^[98]. Кримінальний закон, який містить кримінально-правові норми, охороняє суспільні відносини різної складності, різного рівня їх організації і соціальної значимості.^[99] А суспільні відносини об’єктивно не здатні конкурувати між собою.

В кримінально-правовій літературі можна зустріти спроби уникнути розгляду цього виду конкуренції, тобто, деякі автори, розглядаючи питання конкуренції кримінально-правових норм в цілому, не зверталися до конкуренції частини і цілого, не аналізували підставність або безпідставність її виділення, не констатували реальність існування (чи неіснування) цього виду конкуренції^[100].

Інша позиція ґрунтується на тому, що такий вид конкуренції має право на існування і тому наведемо деякі визначення цього явища.

Під конкуренцією частини і цілого, на думку В.Кудрявцева, розуміють випадки, коли є дві або декілька норм, одна з яких охоплює вчинене діяння в цілому, а інші норми - лише його окремі частини. При цьому вказані норми, як і у першому виді конкуренції (загальної та спеціальної), знаходяться у відношенні підпорядкування, але вже не за об’ємом, а за змістом.^[101] У висвітленні змісту цього виду конкуренції автор відзначив, що така відбувається за ознаками об’єкта, суб’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторони злочину або за декількома з них одночасно. Крім того, співвідношення частини і цілого автор пропонує враховувати у справах про готування до злочину та замах на нього і у справах про співучасть.^[102]

Конкуренція частини та цілого, за О. Маріним - це вид конкуренції кримінально-правових норм, при якому вчинений злочин підпадає під дію двох (або більше) кримінально-правових норм, одна з яких - ціле, охоплює вчинене в цілому та разом, а інша (інші) - норми - частини, визнають як самостійні злочини лише частини вчиненого суспільно небезпечного посягання^[103].

Крім загальних рис конкуренції кримінально-правових норм, які без сумнівів властиві наведеним співвідношенням, спільною, загальною властивістю, яка об’єднує згадані співвідношення є те, що частини загальної норми можуть бути кваліфіковані самостійно і знаходяться по відношенню до норми про ціле у відношенні підпорядкування за змістом.

Конкуренція частини і цілого виступає у кримінальному праві у таких основних формах:

1) конкуренція норм про простий та складений склади злочинів (ч.1 ст. 121 та ч.4 ст. 187 КК);

2) конкуренція норм про незакінчену злочинну діяльність та закінчений злочин (ст. 129 і ст. 115 КК);

3) конкуренція норм про співучасть у злочині та “самостійний” злочин (ч.4 ст. 27, ч.2 ст. 384 і ст.. 386 КК).

При цьому, звичайно, конкуренції частини і цілого притаманні всі загальні ознаки конкуренції кримінально-правових норм й відповідні специфічні ознаки. В таких випадках, за наявності однієї фактичної підстави кримінально-правової кваліфікації, наявні принаймні дві юридичні підстави такої кваліфікації, з яких обрати необхідно лише одну.

Загальне правило для кваліфікації злочину при конкуренції частини і цілого, за єдиним твердженням науковців, які розділяють правомірність виділення цього виду конкуренції, полягає в тому, що завжди повинна застосовуватись та норма, яка охоплює з найбільшою повнотою всі фактичні ознаки вчиненого діяння. Вона має перевагу перед нормою, яка передбачає лише частину того, що вчинив злочинець.^[104]

Принципова підстава саме такого вирішення конкуренції кримінально-правових норм цього виду очевидна. Норми про частину і ціле знаходяться у підпорядкуванні за змістом, перевага при якому віддається поняттю (нормі), що з найбільшою повнотою охоплює явище (вчинене). Крім того, таке вирішення проблеми відповідає, на думку В. Навроцького, принципу повноти кримінально правової кваліфікації^[105].

З цього можна зробити висновок про те, що конкуренція частини і цілого наявна лише у випадках, коли норма про ціле враховує як конститутивну або кваліфікуючу ознаку однозначно злочинний прояв поведінки особи. Іншими словами, в складі злочину, що закріплений в нормі про ціле, повинна міститися вказівка на врахованість вчинення при цьому саме іншого злочину. У випадках, коли в складі злочину позначається форма поведінки, що може діставати як злочинний, так і не злочинний вияв (приклад з обманом) і спосіб вчинення злочину отримав саме злочинний вияв, тобто “основний” злочин вчинений шляхом вчинення іншого, навіть менш тяжкого злочину, кваліфікувати все скоєне слід за сукупністю. Правила подолання конкуренції частини і цілого в таких випадках не застосовуються.

Так, якщо приватна особа вчиняє шахрайські дії через підробку документів – її дії слід кваліфікувати за ст. 190 і ст. 358 КК. Не можна погодитися з точкою зору, висловленою в кримінально-правовій літературі, що підробка є способом шахрайства і скоєне слід кваліфікувати лише за ст. 190 КК. Це пов’язано з тим, що підробка не єдиний і не конструктивний елемент шахрайства і, зважаючи на це, вказані дії слід кваліфікувати за сукупністю.

Так, згідно п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 р. № 15 „Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів „у разі, коли ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів або його приховання вчинено шляхом службового підроблення чи підроблення документів, дії винної особи додатково кваліфікуються за ст. 366 чи ст. 358 КК.”

У випадках, коли норма про “основний” злочин не враховує як конститутивну або кваліфікуючу ознаку певний злочинний прояв поведінки особи, іншими словами, складом злочину не охоплюються певні дії, які виходять за межі визначеного складу кількісно чи якісно, говорити про конкуренцію кримінально-правових норм немає підстав, оскільки таке явище не наділене загальними ознаками конкуренції. Так, згідно п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р. № 3 «Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності» спосіб вчинення злочину (ухилення від сплати податків) якісно (за наслідками) відрізняється від «основного складу» (шахрайство з фінансовими ресурсами) і тому Пленум вказує в своїй постанові на відсутність, фактично, конкуренції частини та цілого.

Тобто, вирішуючи ситуацію, коли спосіб вчинення злочину є більш тяжким злочином, ніж сам “основний” злочин, ми можемо говорити не про виняток з правил подолання конкуренції кримінально-правових норм, а про відсутність конкуренції й, відповідно, вирішувати проблему на підставі інших правил.

Цей висновок не суперечить і принципу повноти кримінально-правової кваліфікації, згідно якому при кваліфікації повинно бути враховане все вчинене злочинцем.

Так, вироком Великоберезнянського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2003 р. Д. і К. визнано винними й засуджено за ч. 2 ст. 296 та ч. 1 ст. 122 КК за те, що вони у співучасті з Б. та М. 18 грудня 2002 р. приблизно о 21-й годині вчинили на вулиці хуліганські дії щодо М. М. та П. При цьому Д. і К. після того, як М. М. упав на землю, руками й ногами побили його, внаслідок чого останній одержав тілесні ушкодження середньої тяжкості. Діями всіх засуджених П. було заподіяно легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров'я.

Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 19 червня 2003 р. вирок залишено без зміни.

У касаційному поданні заступник прокурора Закарпатської області порушив питання про зміну судових рішень щодо К. і Д. - виключення з кваліфікації їхніх дій ч. 1 ст. 122 КК як зайвої, оскільки склад злочину "хуліганство" охоплює заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала у своїй ухвалі від 3 лютого 2004 року, що воно задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до чинного кримінального закону такі насильницькі дії, як побої, мордування, умисне заподіяння легких тілесних ушкоджень, а також умисне знищення чи пошкодження майна характеризують особливу зухвалість як одну з ознак хуліганства і тому додаткової кваліфікації не потребують. Якщо ж під час хуліганських дій вчинено злочини, які за своїми ознаками і ступенем тяжкості істотно відрізняються від хуліганства (у даному випадку - умисне заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості), то ці злочини мають кваліфікуватися за сукупністю з хуліганством, оскільки вони не охоплюються жодною з частин ст. 296 КК.

За таких обставин дії К. і Д. правильно кваліфіковані за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 296 та ч. 1 ст. 122 КК. Тому колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційного подання відмовила [106].

У вирішенні конкуренції частини і цілого велике значення відіграє об’єкт злочинного посягання - те коло суспільних відносин, якому заподіюється шкода або створюється загроза її заподіяння. У зв’язку з цим, розглядаючи питання співвідношення частини і цілого, не можна оминути проблему співвідношення об’єктів злочинів, склади яких закріплені у відповідних конкуруючих нормах.

Однак, як справедливо відзначається в кримінально-правовій літературі, встановлення основного та додаткового об’єктів того чи іншого злочину в значній мірі визначає правильну кваліфікацію, однак повністю не знімає цю проблему. Необхідно з’ясувати роль додаткового безпосереднього об’єкта в самому механізмі спричинення йому шкоди при вчиненні злочину.^[107]

Дослідженнями таких механізмів встановлено, що в багатьох випадках (як і в окресленому вище) спричинення шкоди додатковому об’єкту є способом, складовою частиною спричинення шкоди основному, а іноді шкода основному об’єкту може бути спричинена тільки шляхом спричинення шкоди додатковому об’єкту^[108]. Іншими словами, посягання на додаткові об’єкти в таких складах злочинів не утворюють самостійної дії.

Потрібно згадати, що розбійний напад завжди охоплює за­подіяння потерпілому будь-яких тілесних ушкоджень, тоб­то завжди охоплює заподіяння шкоди здоров'ю, оскільки без заподіяння шкоди здоров'ю (чи погрози заподіяти таку шкоду) немає розбою. У ч. 4 ст. 187 КК йдеться про заподіяння потерпілому тяжких тілесних уш­коджень. Але заподіяння смерті потерпілому складом роз­бою не охоплюється. В таких випадках скоєне утворює су­купність злочинів. Обґрунтування такої кваліфікації є в законі. В диспозиції статті 187 КК вказується на на­сильство, небезпечне для життя чи здоров'я особи, яка за­знала нападу, або погрозу застосувати до неї таке насиль­ство, а також на заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Про заподіяння смерті потерпілому у статті 187 КК не йдеться.

Отже, розбійний напад завжди поєднаний з посяганням на здоров'я потерпілого. Заподіян­ня смерті при розбійному нападі не є обов'язковою озна­кою злочину.

Не можна погодитися з тим, що розбійний напад охоплює також заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть з необережності, тобто злочин, передбачений ч. 2 ст. 121 КК.

В постанові Пленуму Верховного Суду України про кваліфікацію розбійного нападу, поєднаного із за­подіянням смерті потерпілому, зазначено, що такі дії кваліфікуються, в усіх випадках за су­купністю злочинів.

Отже, розбійний напад як діяння, що ніяк не пов'язане із заподіянням смерті потерпілому, ні в яких випадках не охоплює заподіяння смерті потерпілому, а тому таке діяння завжди кваліфікують за сукупністю злочинів: ч. 4 ст. 187 і п. "6" ч.1 ст. 115 КК або за ч. 4 ст. 187 і ч. 2 ст. 121 КК, або за ч. 4 ст. 187 і ст. 119 КК.

Властивість окремих злочинів спричиняти шкоду не тільки основному, але й додатковому об’єктам враховується законодавцем при визначенні видів та розмірів покарання за них в санкціях відповідних статей КК, оскільки законодавча оцінка суспільної небезпеки будь-якого злочину, як і оцінка тяжкості шкоди, яка спричиняється об’єкту, що охороняється кримінальним законом, знаходить своє відображення та правове закріплення в санкції норми. Як відомо, законодавець, конструюючи санкції таких норм, які передбачають відповідальність за вчинення подібних діянь, виходить з можливої сумарної шкоди, яка спричиняється охоронюваним суспільним відносинам посяганням на два (або більше) об’єкти.

Розглянемо згаданий вид конкуренції на прикладі конкуренції ст. 258 КК з іншими нормами: конкуренція цілого (ст. 258 “Терористичний акт”) і частини (ст.147 “Захоплення заручників”, ст.194 “Умисне знищення або пошкодження майна”, ст.229 “Пошкодження об'єктів магістральних нафто-, газо- та нафтопродуктопроводів”, ст.439 “Застосування зброї масового знищення”, ст. 441 “Екоцид”, ст.442 “Геноцид”). При такій конкуренції норм застосовується норма (ціле), яка найбільш повно охоплює всі фактичні ознаки скоєного. Розглянемо більш детально окремі аспекти співвідношення цих злочинів.

Виникає питання, якщо особа захоплює іншу особу з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місце­вого самоврядування, службовими особами цих органів, об'єднаннями громадян, юридичними особами, що це – захоплення заручників чи терористичний акт? Перш за все не можна погодитись з тим, що завжди родовим об’єктом захоплення заручників є воля особи. Звичайно, воля особи може виступати основним безпосереднім об’єктом. Головна ж спрямованість посягання при вказаних цілях саме на відносини в сфері громадської безпеки в самому широкому розумінні цього поняття. Тому в такій ситуації воля особи є лише додатковим безпосереднім об’єктом. Враховуючи більш підвищу небезпеку терористичного акту вважається, що даний злочин в даному контексті повністю охоплює захоплення заручників.

Виникає проблема у відмежуванні терористичного акту від умисного знищення чи пошкодження майна, вчиненого шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом, або яке заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, чи інші тяжкі наслідки. Безумовно терористичний акт є більш небезпечним злочином. Знищення чи пошкодження майна є способом, однією з ознак терористичного акту. Але дивлячись на санкції стає незрозумілим як санкція за спосіб є більш суровою у порівнянні із розміром покарання за самий злочин. Це пояснюється, мабуть, тим, що в ч.2 ст.194 КК передбачена така кваліфікуюча обставина як “загибель людей”. Виходячи з цього, вважається за необхідне виділити окремо цю кваліфікуючу обставину, а розмір покарання за ч.2 привести у відповідність з ч.2 ст.258 КК^[109].

Також необхідно відмежовувати терористичний акт від посягання на життя представника іноземної держави (ст.443 КК) і посягання на життя державного чи громадського діяча (ст.112 КК). При наявності дій передбачених вказаними кримінально-правовими нормами кваліфікація за ст.258 є зайвою. Взагалі такі дії раніше охоплювалися ст. 64 КК УРСР 1922 року^[110]. В даному контексті виникає сумніви щодо окремого регламентування таких дій і поведінки, передбаченої ст.444 “Злочини проти осіб та установ, що мають міжнародний захист”, яка повністю охоплюються ч. 1 ст.258, та іншими статтями кримінального законодавства.

При цьому аналогічне положення повинно стосуватися і ст.349 “Захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника”, але виходячи з більшої караності цього злочину, на відміну від терористичного акту, необхідно такі дії особи кваліфікувати лише за ст.349 КК.

Напад на об'єкти, на яких виготовляються, зберігаються, використовуються або якими транспортуються радіоактивні, хімічні, біологічні чи вибухонебезпечні матеріали, речовини, предмети, з метою захоплення, пошкодження або знищення цих об'єктів, тобто фактично з метою порушення громадської безпеки потрібно кваліфікувати за ст.261 КК при відсутності кваліфікованих наслідків. Якщо ж вони призвели до заподіяння значної майнової шкоди чи інших тяжких наслідків або до загибелі людини, то такий напад слід кваліфікувати лише за ч.2 ч.3 ст.258 КК.

Отже, враховуючи наведене, можна запропонувати такі правила кваліфікації:

1) Винна особа вчинила один злочин.

2) Встановити, що за вчинене суспільно небезпечне діяння кримінальна відповідальність передбачена двома або більше кримінально-правовими нормами.

3) Кримінально-правові норми, які є підставами кримінальної відповідальності особи, перебувають у підпорядкуванні за змістом, а саме: одна з них - ціле - охоплює все вчинене в цілому, при цьому провідну роль тут відіграє об’єкт кримінально-правової охорони. Тобто конкуренція частини і цілого наявна лише у випадках, коли норма про ціле враховує як конститутивну або кваліфікуючу ознаку однозначно злочинний прояв поведінки особи, або, іншими словами, в складі злочину, що закріплений в нормі про ціле, повинна міститися вказівка на врахованість вчинення при цьому саме іншого злочину.

4) Застосовується ціле, тобто норма, яка охоплює все вчинене в цілому.

5) У випадках, коли в складі злочину позначається форма поведінки, що може діставати як злочинний, так і не злочинний характер і спосіб вчинення злочину отримав саме злочинний вияв, тобто “основний” злочин вчинений шляхом вчинення іншого, навіть менш тяжкого злочину, кваліфікувати все скоєне слід за сукупністю. Говорити про конкуренцію кримінально-правових норм в цих випадках немає підстав, оскільки таке явище не наділене загальними ознаками конкуренції. Так само, вирішуючи ситуацію, коли спосіб вчинення злочину є більш тяжким злочином, ніж сам “основний” злочин, ми можемо говорити не про виняток з правил подолання конкуренції кримінально-правових норм, а про відсутність конкуренції й, відповідно, вирішувати проблему на підставі інших правил. Правила подолання конкуренції частини і цілого в таких випадках не застосовуються.