Структура джерел фінансування інвестицій

Будь-яка економічна система не може існувати без форму­вання та використання інвестиційних ресурсів. Вирішення питання пошуку інвестиційних джерел дає змогу підвищити ефективність функціонування економіки.

У більшості економічних праць джерела фінансування класифікуються за трьома напрямами: власні, залучені, пози­кові. Джерела фінансування можна розширити, додавши до трьох попередніх бюджетні інвестиції та безоплатні й бла­годійні внески. Кожний можливий напрям фінансування може бути представлений складовими, роль, обсяги і значимість яких значною мірою відріжняються з точки зору доступності, поверненості, ефективності, платності тощо.

Класифікацію можливих джерел фінансування інвес­тиційної діяльності підприємств показано на рис. 19.

Кожний період економічного розвитку країни передбачає надання переваги тому чи іншому методу фінансування інвес­тицій та, відповідно, і джерелам фінансування інвестиційних процесів. Так, в умовах адміністративно-командної системи господарювання відсутня така група інвестиційних коштів як залучені кошти інвестора та благодійні внески. На перехідно­му етапі, або етапі трансформаційних економічних процесів,

Рис. 19. Джерела фінансування інверстицій

Теорія фінансів

домінуючим є фінансування інвестиційних процесів за допо--могою залучених інвестиційних коштів, що дає змогу форму­вати реального власника і реалізувати права громадян на част­ку державної власності.

В умовах адміністративно-командної системи господарю­вання та в умовах формування і функціонування ринкових відносин інвестиційні джерела суттєво відрізняються.

На думку західних експертів та вчених-економістів, в адміністративно-командній економіці не існувало про­порційного співвідношення між введенням в експлуатацію та виведенням із неї засобів виробництва.

Нормативні терміни експлуатації обладнання не відповіда­ли темпам інноваційного розвитку. Виходячи з практики функціонування обладнання на підприємствах, де вироблялися предмети споживання, можна зробити висновок, що дуже часто виникали ситуації, коли воно використовувалося за межами нормативних термінів експлуатації. При цьому на таке облад­нання нараховувалась амортизація, а сумарна вартість ремонт­них робіт при поточному та капітальному ремонтах здебільшо­го у кілька разів перевищувала вартість нового обладнання.

Паралельно з цим спостерігались надмірні обсяги інвес­тицій в основний капітал для фондостворюючих галузей про­мисловості. Пояснити такий стан речей можна, проаналізував­ши джерела формування та напрями використання інвес­тиційних ресурсів.

Обсяг предметів споживання, що виробляються та спожи­ваються, визначає економічний рівень життя населення країни, а обсяг засобів виробництва, що виробляється в країні, є свідченням інноваційного та матеріального потенціалу ви­робництва. Перший залежить від другого. Ця залежність про­являється не лише на поточний момент, а й визначає май­бутній розвиток економіки: значне розширення споживання потребує попереднього нарощування виробництва засобів ви­робництва, тобто інвестування.

______ ТЕМА 10. Фінансове забезпечення інвестиційного процесу

Основними факторами, які впливають на якість і обсяги інвестиційних процесів на підприємствах, є вартість інвесто­ваного капіталу, ступінь ризику повернення інвестицій та час, на який інвестують кошти. Саме ці три фактори в різних еко­номічних системах мають різну значущість та вплив.

Відмінностями формування інвестиційних коштів у країнах з різними системами господарювання є черговість у здійсненні процесів накопичення - інвестування, що визначає різні умови залучення та формування джерел інвестиційних коштів, ступінь ризику їх вкладення і час повернення цих коштів.

З розвитком ринкових відносин намітилася стійка тен­денція до децентралізації інвестиційного процесу та зміни структури джерел інвестиційних вкладень. При переході до ринкової моделі інвестування джерела фінансування інвес­тицій стають дедалі різноманітнішими. Це пов'язано з пере­розподілом функцій держави і підприємства в інвестиційному процесі, розвитком інвестиційного ринку та інституціональ-них структур, функціональним призначенням яких є накопи­чення інвестиційних ресурсів з подальшим їх вкладенням у підприємницьку діяльність.

Отже, інвестиційний процес потребує значних коштів, акумуляція яких може відбуватися завдяки здійсненню, на­самперед, інвестиційних змін: проведення економічно ефек­тивної приватизації, формування правової бази і ринкової інфраструктури, розроблення та провадження виваженої інве­стиційної політики.

Розглянемо можливості активізації необхідних інвес­тиційних джерел для забезпечення якісних змін і в розвитку української економіки. Незважаючи на суттєвий прогрес, яко­го було досягнуто в Україні протягом останніх років за раху­нок ринкової саморегуляції, необхідність впливу держави на інвестиційний процес і, насамперед, на джерела фінансування інвестицій, які в свою чергу формують основу функціонуван­ня інвестиційної сфери в ринковій економіці, набуває акту-

Теорія фінансів

альності. Держава повинна стати активним учасником інвес­тиційного процесу, проте способи участі її в інвестиційній діяльності можуть бути різними.

Держава має бути організатором інвестиційного процесу і головним інвестором з метою розвитку фінансового, матеріаль­ного, виробничого потенціалу країни, підтримувати певні тем­пи економічного зростання і виконувати роль гаранта.

Нині в держави немає іншого виходу, ніж безпосередньо брати участь у процесі накопичення суспільного багатства -бути водночас і ініціатором, і гарантом цього процесу. Тільки в такий спосіб можуть бути "подолані" існуюча виробнича ре­цесія і низька інвестиційна активність. В результаті буде до­сягнуто зміщення суспільних переваг на користь необхідності нагромадження виробничого капіталу і на цій основі забезпеч чено стале економічне зростання.

Звичайно, активне, хоча і структурно-вибіркове втручань ня держави в інвестиційний процес не сумісне з принципами "чистої" ринкової демократії. Однак, така інвестиційна політи­ка не суперечить інтересам ринкових інвесторів, оскільки вона має бути спрямована на подолання наслідків попередніх поза-ринкових деформацій ринку капіталу. До того ж у перспективі повинні проявитися всі переваги такого втручання, головним результатом якого буде висока ефективність інвестицій.

В ринковій економіці роль держави як безпосереднього інвестора зберігається для базових життєзабезпечуючих ви­робництв і соціальної сфери, непривабливих для приватного капіталу, а також галузей, які мають важливе загальнодержав­не значення. Так, особливу підтримку держави нині мають га­лузі нематеріального виробництва, що сприяють підвищенню наукомісткості і конкурентоспроможності товарів. У деяких західних країнах через бюджет перерозподіляється від ЗО до 50% ВВП. Разом з тим значення державного інвестування зро­стає не стільки з точки зору обсягу централізованих джерел, скільки з позицій державних гарантій, страхування та орієнтир для приватних інвесторів.

______ ТЕМА 10. Фінансове забезпечення інвестиційного процесу

У вітчизняній економіці необхідність активізації інвес­тиційної ролі держави посилюється з огляду на те, що з об'єктивних економічних обставин приватний капітал не спрямовується у виробничу сферу (за винятком ряду галу­зей). Тому послідовна інвестиційна політика повинна розгля­датися як важливий інструмент загальної стратегії соціально-економічного розвитку.

Друге завдання держави в частині інвестування еко­номічного зростання стосується його участі у фінансуванні і кредитуванні інвестицій. Вирішення завдання державного фінансування і кредитування інвестиційної діяльності потре­бує вибору форм і напрямів інвестування.

Як відомо, фінансування і кредитування залежать від умов надання коштів. Фінансування передбачає надання коштів без умови їх повернення. Водночас кредитування передбачає на­дання певної грошової суми за умови повернення її через пев­ний проміжок часу. Залежно від економічного еквіваленту кре­дитування може бути платним або безоплатним.

Фінансування може здійснюватися шляхом оплати певних витрат (об'єктів) підприємств і галузей в цілому, надання до­тацій, субсидій, компенсацій. Державне фінансування перед­бачає безпосереднє виділення відповідних грошових сум гос­подарюючим суб'єктам. Разом з тим воно може здійснюватися й опосередковано, через бюджети місцевих органів влади і уп­равління. Таким чином, надання централізованої фінансової допомоги передбачає надання субвенцій. У країнах Західної Європи і США фінансова допомога держави здійснюється пе­реважно саме у вигляді субвенцій. І це закономірне явище: по-перше, частина субвенцій має статус "інвестиційних", а по-дру­ге, субвенційне фінансування здійснюється у формі дольової участі державного і регіонального бюджетів, а також передба­чає суворе цільове використання І повернення коштів у разі використання їх не за призначенням.

Державний кредит може надаватися суб'єктами держав­ного управління вітчизняним та іноземним юридичним і

Теорія фінансів

фізичним особам. Слід мати на увазі, що суб'єкти державного управління можуть бути різного рівня.

Державний кредит, як правило, може надаватися конкрет­ному позичальнику через банківську систему або безпосеред­ньо відповідним органам державного управління.

У першому випадку виділені бюджетні кошти передають­ся в державний банк, який продасть їх комерційним банкам як кредитні ресурси, що мають цільове призначення, а останні на­дадуть кредит тим юридичним особам, яким були виділені бю­джетні кошти. Безумовно, держава переважно зобов'язує бан­ки надавати кредити на пільгових умовах.

У другому випадку державний кредит надається пози­чальнику державними органами управління безпосередньо із державного бюджету. Але способи надання кредиту при цьому можуть бути різними. Наприклад, державний кредит може бу­ти наданий певним платникам податку шляхом відстрочення сплати окремого податкового платежу в бюджет або частини податкових платежів (інвестиційний податковий кредит), а також надання податкових канікул. Крім цього, дедалі ва­гомішого значення в державній підтримці інвестицій набува­ють державні гарантії щодо реалізації інвестиційних проектів. В умовах ринкової економіки ця форма підтримки визнається найбільш ефективною

Сама проблема державного фінансування і кредитування стосується вибору напрямів розміщення коштів по галузях і підприємствах.

Концепція досягнення економічного зростання на основі вибору невеликої кількості чітких пріоритетів в інвестиційній діяльності зовсім не нова, оскільки була розроблена англійським економістом У. Ростоу ще в першій половині XX ст. і одержала назву концепції самопідтримуючого зростання.

Цікавий той факт, що в якосгі практичного підтвердження свосї теорії У. Ростоу навів приклад радянської індустріалізації, коли було різко збільшено норму накопичен­ня в національному доході (від 15,9% у 1926 р. до 26,4% у 1932

______ ТЕМА 10. Фінансове забезпечення інвестиційного процесу

p.), швидкими темпами розвивалися провідні галузі (машино­будування, металургія, енергетика і хімія), що зумовило ви­сокі темпи зростання національного доходу - протягом 1928-1932 pp. вони становили у середньому 16,2% на рік.

Проблеми виділення конкретних пріоритетів інвестуван­ня (або, по-іншому, проблема ідентифікації "точок зростан­ня") є дуже складними і при вирішенні потребують урахуван­ня комплексу умов і сучасних соціально-економічних завдань. Той або інший елемент економічної системи може бути відне­сений до "точок зростання" в розумінні пріоритетів структур­ної політики, якщо він діє економічно ефективно, розширює обсяги залучених у сферу своєї діяльності фінансових, трудо­вих та інших ресурсів, сприяє формуванню на базі "точок зро­стання" так званих "секторів зростання". Крім названих, до критеріїв "точок зростання" відносяться також експортна орієнтація і забезпечення імпортозаміщення, збільшення над­ходжень до бюджетів усіх рівнів.

Також важливою є дія експортного мультиплікатора як ко­ефіцієнта, що показує відношення зростання національного до­ходу до початкового приросту експортних поставок. Додаткове збільшення експортних поставок, пов'язане з розвитком інозем­ного попиту, спричинює за інших рівних умов збільшення ви­робництва, що зумовлює додаткові доходи, які через витрати на споживання та інвестування впливають, у свою чергу, на зрос­тання виробництва. Саме тому експортний мультиплікатор та­кож є "інвестиційним стосовно відкритої економіки".

Необхідно також зазначити, що "інвестиційний" характер експортного мультиплікатора залежить від стану та динаміки обсягів виробництва в переробному секторі економіки. Якщо експорт сировинних ресурсів нарощується, а власні виробничі потужності з їх переробки не задіяні, то інвестиційної функції такий експорт не має, а скоріше навпаки - звужує сферу її за­стосування.

Таким чином, належність проекту до розряду експортних не є обов'язковим критерієм при визначенні пріоритетів інве-

Теорія фінансів

стування. Виробництво розвивається швидше й ефективніше, якщо воно зорієнтоване на досить великий і диференційова­ний внутрішній ринок збуту. За цієї умови формується тісний зворотний зв'язок: споживач - виробник, який за наявності потенційного зростання (що визначається розмірами ринку) одночасно "відслідковує" якість товару. Але цей зв'язок існує, коли держава здійснює політику захисту внутрішнього ринку від іноземних конкурентів для розвитку вітчизняного вироб­ництва. Прикладом реалізації державної політики згідно з ви-щевикладеними принципами може бути Японія. Так, "Новий економічний план Японії", прийнятий на період 1988-1992 pp., переорієнтував розвиток японської економіки з не­стабільної зовнішньоторговельної основи у вигляді експорту на порівняно стійкий внутрішній попит.

Практично економічна роль держави вже не зводиться, згідно з мінімалістським підходом Фрідмена (інвестиційна те­орія Фрідмена передбачає наявність двох постулатів - обме­ження втручання держави в економічні процеси, зокрема у гро­шову сферу, і вільне та необмежене функціонування інвес­тиційних ринків), до підтримання правової бази, виконання ролі "третейського судді" і забезпечення функціонування гро­шової системи. Більше того, американські вчені зазначають, що "в останні роки на державу покладаються великі надії... у здійсненні різних форм об'єднання і посилення виробників".

Безпосереднє державне інвестування в певні галузі еко­номіки дозволить створити сприятливий клімат для ак­тивізації вкладень приватних інвесторів. Отже, з одного боку, держава є ініціатором і учасником інвестиційного процесу, а з другого - через економіко-правове регулювання вона врахо­вує і забезпечує інтереси приватних інвесторів. Залучення коштів приватних інвесторів як інвестиційного джерела на су­часному етапі економічного розвитку є найважливішим за­вданням. Аналіз показує наявність достатньо великих обсягів ресурсів, що не використовуються для інвестування еко­номічного зростання.

______ ТЕМА 10. Фінансове забезпечення Інвестиційного процесу

Діяльність приватних інвесторів можна розглядати на

концептуальному, функціональному і параметричному рівнях. На концептуальному рівні визначається задум інвес­тиції. Наприклад, інвестор вважає необхідним здійснювати певну разову інвестицію для підвищення рівня споживання в майбутньому. На функціональному рівні задум інвестора кон­кретизується. Тут розглядаються потреби, пов'язані, по-пер­ше, з цілями інвестування і строками вкладень коштів, і, по-друге, з правами і пільгами акціонерів, ставиться завдання здійснити разову інвестицію з максимальною доходністю, прийнятним рівнем ризику і з розрахунком на імовірний виг­раш. Позначимо потреби масових інвесторів величинами N_K і N₄. Величина N_K характеризує пріоритетність для інвестора критеріїв доходності, зростання, ліквідності і збереженості вкладень, а величина N₄ - горизонт планування інвестицій: ко­ротко-строкових (до року) або довгострокових:

N = (N N N N)

де Л'вд - пріоритет доходності вкладень; N_Kp - пріоритет зростання вкладень; N^ - пріоритет ліквідності вкладень; JV_KC-пріоритет збереженості вкладень.

На параметричному рівні потреба ще більше конкрети­зується: потрібно інвестувати суму 5_t так, щоб до терміну Т одержати S₂ і придбати акцій на суму 5₃ за пільговою ціною. Цей рівень аналізу можливий для приватних інвесторів.

В Україні на шляху приватних інвестицій стоять вагомі перешкоди: ними можна вважати інфляцію, збитковість і дез­організацію виробництва, високу "відтягальну" доходність альтернативних вкладень. Інфляцію не можна розглядати як нездоланну перешкоду. Навпаки, вона може сприяти пере­орієнтації власників заощаджень на вкладення в цінні папери, оскільки, крім одержання доходів у межах фондового ринку, метою інвесторів може бути захист заощаджень. Цей висновок підтверджують відомі економісти Л. Енджел та Б. Бойд, які

Теорія фінансів

вважають, що "есе ж таки складно знайти більш надійну га-. рантію від інфляції, ніж звичайні акціГ. Слід зауважити, що в деяких наукових працях захист заощаджень серед цілей інвес­торів зовсім не розглядається. Вилучення з аналізу цього мо­тиву інвестора є невиправданим. Захист заощаджень як спро­ба обмежити або усунути негативний вплив інфляції на цінність заощаджень має розглядатися в системі мотивації інвестора, який діє на ринку акцій. Відповідні наміри інвесто­ра грунтуються на сподіванні, що зростання курсової вартості акцій не буде меншим, ніж зростання загального рівня цін за відповідний період часу. Такі сподівання не виправдані у період поєднання в економіці спаду та інфляції. Про це, як правило, свідчать показники змін ринкової вартості акцій, які неспроможні змінюватись відповідно до коливання рівня інфляції. Лише в стабільній економіці за умов зростання вало­вого внутрішнього продукту та досить помірного рівня інфляції може зростати вартість акцій у межах реального за своєю тривалістю періоду інвестування.

Оцінка характеру та власних цілей придбання акцій свідчить про те, що в системі мотивацій вітчизняного інвесто­ра на ринку акцій поки що дуже слабко діє такий мотив прид­бання акцій, як захист заощаджень від інфляції. Лише 3% рес­пондентів віддали перевагу акціям, вважаючи їх найбільш надійною формою захисту заощаджень від інфляції; тільки 15% опитаних поставили акції на одне з перших трьох місць серед запропонованих варіантів способів заощаджень. Ук­раїнці в цьому питанні явну перевагу віддають нерухомості та іноземній валюті.

Збитковість та організація виробництва більше є наслідком розриву між виробничою і фінансовою сферами. Вони існують майже ізольовано одна від одної. З одного боку, у фінансовій сфері діють фінансові інституції, які багато в чо­му відповідають світовим вимогам. З другого бок, автономно функціонує виробничий сектор, у якому відбулась абсолютно

______ ТЕМА 10. Фінансове забезпечення інвестиційного процесу

незбагненна з точки зору ринкової економіки натуралізація господарських зв'язків, яка проявилась у підміні товарно-гро­шових відносин бартерними. Слід нагадати і про неринкову поведінку органів державної влади, яка проявляється в непла­тежах за одержані за держзамовленням товари та послуги, в нав'язуванні в оплату неліквідних платіжних інструментів, у примушуванні підприємств поставляти продукцію неплатос­проможним споживачам.

Важливо зазначити, що йдеться саме про системні "особ­ливості", а не про поодинокі "випадки". Банки не можуть інве­стувати підприємств, які неспроможні одержувати гроші за свою продукцію. Органи влади не можуть нормально стягува­ти податків із таких підприємств і відповідним чином вирішу­вати соціально-економічні завдання. Через такий стан ук­раїнської економіки багато підприємств опиняються у стано­вищі понаднормального ризику. Понаднормальні ризики - це той бар'єр, який гальмує будь-які позитивні процеси в еко­номічній системі і веде до можливого колапсу. Зниження ри­зиків, структурні реформи і відповідне поновлення інвесту­вання в реальний сектор - напрями, що спроможні забезпечи­ти швидкий ефект в плані поліпшення динаміки ВВП і наповг нення бюджету, а з часом воно може стати фактором, що стри­муватиме відплив ресурсів з економіки.

Ризики, притаманні конкретним підприємствам, можуть бути знижені, повністю або частково вилучені завдяки їх рест­руктуризації. Хоча традиційно "реструктуризація" і в Україні, і на Заході вважається "удосконаленням діяльності підприємств", в українських умовах це місткіше поняття, що передбачає адаптацію реального сектора до зміни попиту за номенклатурою і якістю продукції, її вартісними параметрами. Нині частина вітчизняних виробників успішно впроваджують у виробництво нові управлінські механізми, які дають змогу реалізувати стратегію діяльності компаній, оптимізувати ви­робничий і збутовий "портфелі". Однак для більшості

Теорія фінансів

підприємств головним завданням залишається фактична пе­реорієнтація з виробничого процесу на ринок.

Збереженість вкладень інвесторів у реальний сектор може забезпечуватися розмірами активів підприємств, використан­ням окремих форм страхування, а також інвестування підприємств, продукція яких має стійкий платоспроможний попит.

Таким чином, можна зробити висновок, що на поточний момент потреби підприємств в інвестуванні незадоволені, то­му державі необхідно створити умови для знаходження інвес­тиційних джерел, які в своїй переважній масі виступають первісно у формі грошових ресурсів.

Основні інвестиційні канали

Перетворення грошових ресурсів в інвестиції може відбу­ватися різними шляхами. Найбільш простий шлях вбачається в тих випадках, коли сам господарюючий суб'єкт, маючи певні власні кошти, використовує їх для розширення та удоскона­лення виробництва або створення невиробничих об'єктів.

Залежно від того, як саме здійснюється передача грошо­вих ресурсів від постачальників до споживачів, на фінансово­му ринку можна виділити два основних канали. Один з них -це ринок банківських кредитів. Банки акумулюють тимчасово вільні кошти юридичних і фізичних осіб, виплачуючи за залу­чені кошти певний процент, а потім надають кредити пози­чальникам (тим, хто здійснює реальні інвестиції) під більш високий процент. Таким чином, процес руху грошей від їх власника до позичальника опосередковується банками.

Можна стверджувати, що функцію фінансових посеред­ників нині виконують переважно банки. Але не будь-яка банківська позика є інвестиційним капіталом. Класична функція банків - кредитування торгівлі, тобто поповнення обігових коштів підприємств і надання споживчого кредиту. Банк може вважатися постачальником інвестиційного капіталу

______ ТЕМА 10. Фінансове забезпечення Інвестиційного процесу

тією мірою, якою позики мають середньо- і довгостроковий ха­рактер. Такі позики використовуються з метою розширення або модернізації виробництва. У певних ситуаціях банки, виступа­ючи в ролі стратегічних інвесторів, купують досить великі паке­ти акцій для безпосередньої участі в управлінні компанією-емітентом і опрацювання ефективної стратегії компанії.

Необхідність активізації участі банків в інвестиційному процесі випливає із взаємозалежності успішного розвитку банківської системи та економіки в цілому. З одного боку, ко^ мерційні банки зацікавлені в стабільному економічному ста­новищі, яке є необхідною умовою їх діяльності, з другого -стабільність економічного розвитку багато в чому залежить від ступеня стійкості й гнучкості банківської системи, її ефек­тивного функціонування.

Інвестиційна діяльність банків з позицій розвитку еко­номіки враховує ті вкладення, які сприяють одержанню дохо­ду не тільки на рівні банку, а й суспільства в цілому (на відміну від тих форм інвестиційної діяльності, які забезпечу­ють збільшення доходу конкретного банку, що пов'язано з пе­рерозподілом суспільного доходу). Отже, критерієм віднесен­ня до інвестиційної діяльності з точки зору макроекономіки є виробнича спрямованість вкладень банку.

Підвищена залежність банків від спекуляції на фінансо­вих ринках і обмеженість сфер застосування банківського капіталу в реальному секторі економіки мали в період кризи руйнівний вплив на фінансовий стан значної частини банків. Разом з тим кризові події чітко показали небезпеку дис-танціювання банків від виробничої сфери і необхідність пере­орієнтації їх інвестиційної політики в напрямі пошуку прий­нятних з точку зору прибутковості і ризику сфер вкладень капіталу в реальний сектор.

Активізація інвестиційної діяльності комерційних банків та інших фінансових посередників (пенсійних фондів, інвес­тиційних компаній і фондів, страхових товариств та інших

 

Теорія фінансів

фінансово-кредитних інститутів, що відіграють важливу роль у трансформації заощаджень в інвестиції в ринковій економіці) передбачає розроблення і реалізацію комплексної системи за­ходів щодо створення сприятливих умов, пільг і гарантій.

Стосовно споживачів капіталу, то їм також іноді вигідно налагоджувати безпосередні зв'язки з постачальниками капіталу. Банки часто не в змозі надати кредит на той термін, якого потребує позичальник. Банк може не мати потрібної су­ми кредиту, потрібної позичальнику для здійснення капіта­ломістких проектів.

У сукупності це приводить до того, що споживачі капіталу поряд з банківськими кредитами у широких масштабах залуча­ють вільні кошти за допомогою використання акціонерного ме­ханізму. У цьому процесі суттєву роль відіграють кошти домо-господарств та інституційних інвесторів. Так, у США акціями володіють 51,4 млн громадян (21,1% усього населення), в Японії - 11 млн (9%), у Великій Британії - 3 млн (15,8%), у ФРН - 4,5 млн громадян (5,5%). Для порівняння зазначимо, що в Україні, за даними Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, налічується 35 млн акціонерів - фізичних осіб, що є результатом проведення масової сертифікатної при­ватизації в країні. Щодо інституційних інвесторів (інвес­тиційних компаній, інвестиційних фондів, приватних пенсійних фондів тощо), то вони переважно використовують кошти, які були передані їм домогосподарствами. Наприклад, у США загальна сума коштів, вкладених населенням тільки у відкриті взаємні фонди, дорівнює приблизно 2 трлн дол.

За певних обставин цей спосіб більше відповідає інтере­сам і постачальників, і споживачів інвестиційних ресурсів. По­стачальники ресурсів часто можуть вкладати свої кошти на вигідніших умовах, ніж банківські вклади, і на триваліші терміни. Найчастіше достатньо простою є процедура вкла­день, здійснювана шляхом купівлі-продажу цінних паперів. Крім того, якщо цінні папери мають досить високу ліквідність,

^ ______ ТЕМА 10. Фінансове забезпечення Інвестиційного процесу

тоді інвестор може в разі потреби легко повернути витрачені кошти, продавши належні йому цінні папери.

З точки зору споживачів інвестиційних ресурсів випуск цінних паперів має також певні переваги порівняно з банківськими кредитами. У споживачів капіталу з'являється можливість залучати кошти багатьох постачальників капіталу і забезпечити потрібні суми. Крім того, кошти можуть бути за­лучені на більш тривалий строк, інколи на необмежений термін, якщо йдеться про випуск акцій.

Процес фінансування інвестицій шляхом емісії цінних па­перів нагадує рух позикового капіталу, де капітал надходить від власних заощаджень до споживача капіталу на певних умовах.

У випадку з позиковим капіталом продавець капіталу (кредитор) і покупець (позичальник) вступають між собою в певні відносини, зафіксовані у кредитному договорі. Суть цих відносин полягає в тому, що позичальник через певний термін зобов'язується повернути позичену суму грошей і заплатити за користування капіталом певну плату - позиковий процент, який є ціною позикового капіталу (капіталу як товару). При цьому власники грошових ресурсів виступають як продавці позикового капіталу, а споживач капіталу є покупцем позико­вого капіталу.

Подібні відносини між сторонами виникають і при випус­ку цінних паперів. Характер цих відносин зафіксований не в кредитному договорі, а в умовах емісії цінних паперів, а носіями цих умов є цінні папери. Якщо б цінні папери увесь час після закінчення строку позики залишалися в руках кре­дитора, то ситуація не відрізнялася б від ситуації з позиковим капіталом. Однак, як справедливо підкреслює Ю.Е. Петруня, "власне назва документа "цінний папір" свідчить про те, що сторони погоджуються вступити в особливі, що виникають на його грунті, відносини".

Особливості цих відносин порівняно з відносинами, що виникають при русі позикового капіталу, полягають у тому,

Теорія фінансів

що предметом угоди є не та чи інша сума капіталу, а цінні па­пери. При цьому споживач капіталу (позичальник) виступає в ролі продавця цінного папера, а власник заощаджень (поста­чальник капіталу) - в ролі покупця цінного папера. І якщо відносини, які виникають згідно з договором позики, що сто­суються тільки даного кредитора і даного позичальника, не можуть бути перенесені на інших осіб, то інакше складається ситуація при випуску цінних паперів. Тут обов'язки емітента зберігаються за ним на весь період дії цінного папера. Однак права покупця (держателя) цінного папера, що випливають з умов випуску цінних паперів, можуть бути передані третій особі шляхом купівлі-продажу цінного папера (або в будь-який інший спосіб). Таким чином, цінні папери стають об'єктом купівлі-продажу і набувають властивостей спе­цифічного товару. Як зазначав К. Маркс, цінні папери стають "товарами, ціна яких має особливий рух і особливим чином встановлюється. їх ринкова вартість одержує відмінне від номінальної вартості визначення, не пов'язане зі зміною вар­тості реального капіталу".

Цінні папери як носії тих відносин, які виникають між емітентом та інвестором при випуску цінних паперів, набува­ють властивостей специфічного товару. Права інвестора (поку­пець цінного папера) можуть бути передані іншій особі шляхом купівлі-продажу цінного папера. Передача цінного папера від одного держателя іншому не пов'язана з реальним рухом капіталу або майна емітента, тому цінні папери починають свій самостійний рух незалежно від тієї цінності, того майна, на ос­нові яких виникли ці цінні папери. їх рух здійснюється на рин­ку цінних паперів, який в сучасних умовах стає необхідною ланкою інвестиційного процесу, одним з тих каналів, у яких за­ощадження перетворюються в реальні інвестиції.

В умовах слабкого розвитку акціонерних товариств вільні капітали надходили у виробництво переважно у формі пози­кового капіталу. Реальні інвестиції здійснювались у вироб-

______ ТЕМА 10. Фінансове забезпечення інвестиційного процесу

ництво функціонуючими виробниками за рахунок власного і позичкового капіталів.

З розвитком акціонерної форми підприємств характер інвестиційного процесу суттєво змінюється. Звичайно, і в цьо­му випадку акціонерні товариства можуть здійснювати ре­альні інвестиції за рахунок власних коштів (нерозподіленого прибутку) або банківських кредитів, не вдаючись до фінансо­вих інвестицій. Не супроводиться фінансовими інвестиціями і процес створення індивідуальних підприємств за рахунок коштів їхніх власників.

Однак зовсім по-іншому складається ситуація в разі ор­ганізації акціонерного товариства. При створенні акціонерно­го товариства його засновники вносять до статутного капіталу майно, грошові ресурси, інтелектуальну власність. Внесок кожного засновника оцінюється в грошовій формі, і кожний засновник стає власником певного пакета акцій, відповідно до долі, вкладеної у статутний фонд товариства. Одна і та сама сума інвестицій набуває форми і реальних, і фінансових інвес­тицій. Причому реальні інвестиції не можуть бути здійснені без випуску акцій, тобто без фінансових інвестицій.

У разі збільшення статутного капіталу акціонерного това­риства спочатку випускають нові акції, після чого здійсню­ються реальні інвестиції. Таким чином, фінансові інвестиції -необхідна ланка інвестиційного процесу. Реальні інвестиції неможливі без фінансових інвестицій, а фінансові інвестиції одержують своє завершення у здійсненні реальних інвестицій.

Розширення виробництва може здійснюватися також за ра­хунок позикових коштів, залучених на основі випуску боргових цінних паперів. Отже, і в цьому випадку процес реального інве­стування здійснюється за допомогою фінансових інвестицій.

Фінансові інвестиції є сполучною ланкою на шляху пере­творення заощаджень в реальні інвестиції і одним з важ­ливіших каналів, яким заощадження надходять у вироб­ництво, і водночас вони можуть бути відносно самостійною

Теорія фінансів

формою інвестицій. Враховуючи те, що нині досить поширю ною організаційно-правовою формою підприємств є акціонерні товариства, а також те, що розширення вироб­ництва часто здійснюється за допомогою позикових коштів; залучених шляхом випуску цінних паперів, можна стверджу­вати, що ринок цінних паперів відіграє дуже важливу роль в інвестиційному процесі на шляху перетворення заощаджень в реальні інвестиції.

Розвиток акціонерного капіталу та акціонерних товариств суттєво вплинув на "субординацію" ринків у структурі госпо­дарства. У міру того, як акціонерні товариства (корпорації) зай­мали провідні позиції в галузях та економіці в цілому (у цьому переконує світовий та певною мірою вітчизняний досвід), обіг акцій та інших цінних паперів на фондовому ринку почав бути своєрідним індикатором стану економіки. Фондові біржі не просто стали місцем купівлі-продажу цінних паперів, вони пе­ретворились на нервові вузли економіки. Якщо в XIX ст. еко­номічна криза виражалася в масовому перевиробництві товарів, то вже в першій третині XX ст. сигналом до початку небаченого економічного спаду став обвал на Нью-Йоркській фондовій біржі восени 1929 р. Після цього почалося розбалансування банківської системи, різкий спад попиту і пропозиції спровоку­вав і товарне перевиробництво. Криза 1919-1933 pp. дала США та іншим країнам повчальний урок. Стало зрозумілим, що неке-рована і безконтрольна стихія на фондовому ринку спроможна знищити будь-які досягнення в інших галузях і на інших рин­ках. Підтримуючи найбільш ліберальні принципи економіки, водночас держава була ви