Маржиналізм і класифікація економічних наук

Принципово важливим моментом дискусій останньої тре­тини XIX ст. навколо питання класифікації економічних наук було те, що позиція К. Менгера з цієї проблеми піддавалася критиці не лише його противниками зі стану нової історичної школи. До критики вдавалися й окремі відомі представники маржиналізму - того нового напряму в економічній теорії, од­ним з родоначальників якого був К. Менгер. Відмітною рисою різних шкіл цього напряму, що виникли в останній третині XIX ст. одночасно в кількох країнах (Австрія, Англія, Швей­царія, США та ін.), стали основоположні теорії граничної ко-

___________ ТЕМА 2. Становлення та розвиток фінансово'! науки...

рисності, граничної продуктивності, аналіз граничних вели­чин в економіці.

На ґрунті теорії граничної корисності в фінансовій науці виникла самостійна школа, основними представниками якої стали Е. Сакс (Чехія), Л. Вальрас (Швейцарія), У. Джевонс (Англія), С. Рікка-Салерно, А. Граціані (Італія), Е. Селігмен (США) та ін. Найбільш інтенсивно вони розробляли теорію податків і їх перекладення.

Провідний представник цієї школи - професор Празького університету Е. Сакс критично відносився до класифікації економічних наук К. Менгера. Він не заперечував проти виділення фінансової науки в самостійну галузь знання, але вважав помилковою точку зору К. Менгера про фінансову на­уку як прикладну. На думку Е. Сакса, політична економія і фінансова наука належать до розряду точних наук. Останню треба перебудувати на засадах теорій маржиналізму. Як аргу­мент вчений висунув положення про те, що колективні потре­би - це ті самі індивідуальні потреби, бо їх зазнають окремі індивіди і вони можуть бути задоволені тільки через спожи­вання матеріальних благ. Тому, на думку Е. Сакса, фінансове господарство - це споживання багатств на задоволення пев­них потреб; звідси його закони визначаються суб'єктивною цінністю. Кожний, зважаючи на своє становище (наявне багат­ство, напруженість потреб), дає суспільним потребам різну суб'єктивну оцінку, а вся сукупність цих різних оцінок утво­рює ту загальну середню, яка визначає державні доходи і вит­рати. Тому про абсолютну суму податків не можна сказати нічого певного, крім того, що відносна сума їх знаходиться у співвідношенні з граничною корисністю багатства, яке має у своєму розпорядженні платник.

Класифікація К. Воблого. Видатний вчений, професор Київського університету і Київського комерційного інституту К.Г. Воблий (1876-1947) проблему класифікації економічних наук, завдань і методів кожної з них зокрема спеціально розг-

Теорія фінансів

лянув у праці "Питання про метод в історії політичної еко­номії (історико-методологічний нарис)" (1907). Вчений вва­жав, що наука повинна дати відповідь на запитання: "Що є, як і чому воно так відбулося (звершилося) і як буде розвиватися далі?" Цей загальний принцип потрібно покласти в основу класифікації економічних дисциплін. З усіх існуючих на поча­ток XX ст. класифікацій К. Воблий найбільше задовільною вважав систему, обґрунтовану К. Менгером. "Класифікація Менгера, - писав український економіст, - завоювала загальні симпатії вчених і, можна сказати, є загальноприйнятою в на­уці. З російських учених, що дотримуються її, назвемо, між іншим, професорів Чупрова, Левитського, Желєзнова та ін. Таке ґрунтування економічних наук підказується самим пред­метом політичної економії (вивченням народного господарст­ва в його розвитку), з одного боку, а з іншого - історичним хо­дом розвитку її як науки. Народне господарство можна вивча­ти в його минулому, теперішньому і майбутньому - звідси і три ряди наукових дисциплін".

Заслуговує на увагу спроба К.Воблого пов'язати питання про класифікацію економічних наук з їх методами досліджен­ня. На думку вченого, специфічні завдання, що їх вирішує кожна з окремих економічних дисциплін, зумовлюють і відмінність їх методів. Історія народного господарства та ста­тистика переважно застосовують історико-порівняльний і ста­тистичний методи. Як допоміжний прийом дослідження за­стосовується гіпотеза. Теорія народного господарства або політична економія у вузькому значенні слова, маючи метою дослідження форм та типів народного господарства і потім встановлення економічних законів, однаково користується індукцією та дедукцією. К. Воблий вважав, що з ходом часу в політекономії описовий елемент поступається місцем систе­матичному; паралельно з цим розширюється застосування де­дуктивного методу дослідження за рахунок індуктивного. Економічна політика і наука про фінанси, через практичний

___________ ГЕМА 2. Становлення та розвиток фінансової науки...

характер їх завдань, застосовують індукцію (історико-порівняльну та статистичну) та аналогію. На грунті індуктив­них висновків може застосовуватись і дедукція для визначен­ня тих наслідків, до яких спричинять ті чи інші заходи еко­номічної й фінансової політики.

В історії методології будь-якої науки, на погляд К. Вобло-го, відбувається боротьба двох начал - емпіризму і раціоналізму. При цьому історія наук розвивається так, що спочатку переважає емпіризм, а з ходом часу перевага схи­ляється на бік раціоналізму.

У процесі боротьби емпіризму і раціоналізму в галузі ме­тодології економічної науки український вчений виділив три стадії. Перша - суміш наївного емпіризму з не менш наївним раціоналізмом. Нею відзначається фізіократія і стара класич­на школа (меркантилізм як дотеоретичну, практично-емпірич­ну систему К. Воблий залишав осторонь). Друга стадія - па­нування критичного емпіризму (історична школа), потім - пе­рехід до критичного раціоналізму (австрійська школа). За­ключна стадія - спроби поєднання емпіризму та раціоналізму з тенденцією до розширення останнього (А. Вагнер, Дж.Н. Кейнс, Л. Косса та ін.).

На жаль, К.Воблий не розвинув свої положення про зв'язок емпіризму і раціоналізму з певними школами політич­ної економії щодо економічної політики та фінансової науки. Вчений також визнавав, що його схематичне зображення роз­витку методології правильне лише в загальному, але не в по­дробицях, ігнорує велику кількість перехідних відтінків. Од­нак воно давало загальний керівний напрям при вивченні про­блеми класифікації та методології економічних наук в їх істо­ричному розвитку.

У пізніших працях К. Воблий додав до першої групи еко­номічних наук історію економічних учень та економічну (ко­мерційну) географію. До другої групи вчений відніс теорію політичної економії. Третю групу економічних наук станови-

Теорія фінансів

ли економічна політика та наука про фінанси. У свою чергу, економічна політика розпадалась на відділи залежно від галузі господарської діяльності: сільськогосподарська, промислова, торговельна, транспортна, банківська тощо. К. Воблий відзна­чав, що у викладанні ці відділи економічної політики часто ви­ступають як самостійні, спеціальні курси.

Предмет науки про фінанси вчений визначив так: вчення про державні доходи і витрати, державний кредит, фінансове управління та контроль.

Парадокси класифікації. У XIX - на початку XX ст. в еко­номічній науці реально існували дві тенденції: до дифе­ренціації (спеціалізації) наук і до утримання їх у лоні політич­ної економії. Обидві тенденції знаходили своє відбиття і в кла­сифікації економічних наук.

В останній третині XIX ст. вчені помітили прагнення в тодішній економічній літературі до зближення прикладної економії, управлінської і фінансової науки з політичною еко­номією ("поворот до Сміта"). Представники історичної школи прямо повстали проти окремого викладання економічної політики (прикладної економії) від загальної теоретичної час­тини політекономії. На думку відомого угорського історика економічних учень Ю. Каутца, від такого штучного роз'єднан­ня того, що пов'язане самою природою, важко очікувати будь-якої теоретичної чи практичної корисності. Між вченням і йо­го прикладенням не можна провести строго розмежувальну лінію. Зробити це можливо, лише впадаючи у двоякого роду помилку. З одного боку, довелось би заперечувати історичний характер об'єктивних економічних законів, тобто допустити їх вічність, незмінність, "космополітизм" тощо. З іншого боку, довелось би погодитися з тими вченими (наприклад, К. Pay, Г, Германом), які в основу першої частини політичної економії клали особистий інтерес як єдиний керівний принцип, а в ос­нову другої частини, тобто прикладної економії, - загальний (суспільний) інтерес.

___________ ТЕМА 2. Становлення та розвиток фінансової науки.".

У цьому "повороті до Сміта" ряд відомих вчених (А. Ваг­нер, Л. Штейн, Г. Симоненко та ін.) вбачали один із суттєвих недоліків тодішньої економічної літератури і підходу "нових істориків" до класифікації.

Співіснування в класифікаціях економічних наук двох тенденцій - диференціації (спеціалізації) наук і зведення їх до політичної економії - призводило до парадоксу: одночасно з диференціацією мало місце ототожнення політекономії вза­галі з економічною наукою. Це відбувалося шляхом штучного розширення меж політичної економії до меж економічних на­ук в цілому, тобто фактичного "поглинання" їх політеко­номією. Навіть наприкінці XIX ст. академік 1.1. Янжул (1846-1914) звертав увагу на те, що фінансова наука "в бага­тьох країнах ще не виділена на ступінь самостійної галузі знан­ня і трактується як частина науки про народне господарство або політичної економії'. До того ж, як уже було сказано, хоч політична економія виступала вихідним і центроутворюючим елементом, але склад внутрішніх її частин мав різне тлумачен­ня. Навіть К. Менгер, що дав розгорнуту класифікацію еко­номічних наук, не уник одночасного зведення їх до політичної економії. "Під політичною економією, - писав учений, - ми бу­демо розуміти ту сукупність теоретико-практичних знань про народне господарство (теоретичну національну економію, народногосподарську політику і фінансову науку), яку тепер звичайно охоплюють вказаною назвою". Одночасно назва "політична економія" вживалася і у вузькому смислі - для оз­начення теоретичної, абстрактної науки про народне госпо­дарство. Така нечіткість термінології, на думку ряду вчених (К. Менгер, Дж.Н. Кейнс, Г. Шмоллер та ін.), сприяла вживан­ню терміна "політична економія" поряд з іншими (наприклад, "наука про народне господарство"). Відомий історик еко­номічної думки професор Бернського університету Август Онкен писав, що наука "національна економія", на відміну від традиційної політичної економії, зовсім не досліджує фінансо-

Теорія фінансів

вих та податкових питань. Поняття "національна економія", вживане в цьому значенні, отримало права громадянства не лише в Німеччині, а і в інших країнах (Франція, Англія, Італія та ін.). Таким чином, його можна вважати загальноприйнятим. Підтримуючи класифікацію економічних наук К. Менге-ра, професор Харківського університету Володимир Левитсь-кий (1854-1939) одночасно суттєвим недоліком різних шкіл політичної економії вважав нерозуміння їх представниками неоднорідності політичної економії, зведення її лише до якоїсь однієї з чотирьох складових частин. "Для усунення плутанини, яка випливає з однобічного погляду на політичну економію, -підкреслював український вчений, - необхідно визначити за­вдання економічної науки в усьому складі її частин, тобто ок­ремо завдання теоретичної економії, прикладної економії або економічної політики, науки про фінанси і господарської історії, а також з'ясувати і ті методи дослідження, що властиві кожній із цих галузей економічної науки". В. Левитський вва­жав, що фінанси в одних випадках - це теоретична наука, а в інших - політика.

Звернемо увагу на те, що група практичних наук постійно поповнювалася, розширювалася за рахунок включення до неї нових галузей спеціалізованого економічного знання. Розви­ток фінансової науки привів до виділення в складі її (за ана­логією з розвитком і поділом політичної економії на позитив­ну і нормативну) фінансової політики. Класифікацію еко­номічних наук К. Менгера та його послідовників деякі вчені-фінансисти Російської імперії, наприклад професор І.Х. Озе­ров, критикували за нерозрізнення власне фінансової науки і фінансової політики. Подібне змішання дуже шкодить розвит­ку фінансової науки. Вона часом заповнюється чужим їй змістом; у ній даються рецепти на різні окремі випадки ігнору­ються чисто наукові завдання. На змішання фінансової науки з політикою, вважав І. Озеров, чинив вплив також етичний на­прям у політичній економії. Вчений закликав до строгого

___________ ТЕМА 2. Становлення та розвиток фінансової науки...

розрізнення чисто фінансової науки, яка ставить і вирішує те­оретичні питання, і фінансової політики, що дає вказівки, як здійснювати в даний момент певні практичні завдання.

Іншим парадоксом усіх розглянутих вище класифікацій було те, що, на жаль, у них не відбиті диференціація та інтег­рація всередині самої фінансової науки, - явища, які реально мали місце. Так, у другій половині XIX ст. фінансове право, історія фінансів та історія фінансової думки як самостійні на­укові дисципліни диференціювалися від науки про фінанси, звичайно, не втрачаючи зв'язку з останньою.

Ця диференціація відбилася в бібліографічних покажчи­ках фінансової науки. Так, приват-доцент кафедри фінансово­го права Московського університету П.П. Гензель у своїй "Бібліографії фінансової науки" виділив спеціальні розділи з історії англійських, французьких, німецьких, російських фінансів та фінансів деяких інших країн (Швейцарії, Австрії, Італії, США). Крім того, в покажчику був також розділ "Підручники, збірники та керівництва з історії фінансової на­уки". Про друге видання підручника "Финансовое право" (1889-1893) професора В.О. Лебедева читаємо: "Перший ви­пуск присвячений історії фінансової науки; цей розділ опрацьо­вано дуже докладно і він є видатною монографією з історії фінансової науки; автор розбирає і цитує велику кількість творів, переважно більш старих фінансистів усіх країн; тому перший випуск підручника професора Лебедева - це, між іншим, важливий бібліографічний посібник з історії нашої науки".

Протягом другої половини XIX ст. в самій фінансовій на­уці мали місце дві точки зору на її співвідношення з фінансо­вим правом. Згідно з першою, вчені (А. Вагнер, Л. Штейн, Г. Еллінек, І.Х. Озеров та ін.) заперечували самостійність фінан­сового права і не визнавали межі між фінансовим правом і фінансовою наукою. Професор Озеров, наприклад, ототож­нював поняття "фінанси", "фінансове право", "фінансова на­ука" і "наука про фінанси" як ідентичні. На його погляд, фінан-

Теорія фінансів

сова наука (або в просторіччі "фінанси") вивчає господарства союзів публічного характеру (держави, общин), тобто су­купність відносин, що виникають на грунті добування і витра­чання цими союзами матеріальних засобів; вона досліджує та­кож відбиття різних форм господарства на різних сторонах на­родного життя.

Інші вчені розрізняли фінансову науку і фінансове право як відносно самостійні наукові дисципліни зі своїми предме­том та методами дослідження. Вони зводили завдання науки фінансового права, що трактувались у нормативістському дусі, до вивчення позитивного законодавства.

Професор кафедри фінансового права Санкт- Петербурзь­кого університету Леонід Ходський (1854-1919) визначив фінансову науку як науку про державне господарство, предме­том якої вважав систематичне дослідження та оцінку способів добування матеріальних засобів, необхідних державі для вико^ нання її найближчих цілей і способів ведення державних підприємств. Відповідно до цього визначення вчений до скла­ду фінансової науки включив: 1) викладення теоретичних основ різних видів доходів; 2) вивчення діючого фінансового законо­давства, тобто фінансове право у тісному смислі; 3) вивчення та критичну оцінку фактичного матеріалу, що відноситься до державного господарства; 4) вироблення раціональних основ для ведення всіх частин державного господарства. Отже, за складом елементів та завданнями фінансова наука, у розумінні Л. Хомського, була набагато ширшою, ніж поняття фінансово-, го права. Як бачимо, останнє становило лише суттєву частину фінансової науки. На думку вченого, фінансове право повинно слугувати вихідним пунктом в усіх фінансових дослідженнях,-але воно вже не може вичерпати зміст фінансової науки.

Одним з наслідків виведення фінансової науки за межі політичної економії та врахування нової економічної ролі дер­жави стали класифікації німецьких вчених Роберта Моля та Лоренца Штейна. Парадокс їх полягає в тому, що фінансова

___________ ТЕМА 2. Становлення та розвиток фінансової науки...

наука одночасно розглядається як одна із самостійних так зва­них державних наук і складова частина політики управління. Р. Молль класифікував "державні науки" в такому порядку: 1) загальне вчення про державу; 2) публічне право з поділом на державне і міжнародне право; 3) етика; 4) державна політика з поділом на внутрішню і зовнішню. Внутрішня ж охоплює: а) політику державного правління; б) політику управління. А до цієї останньої віднесені: а) вчення про державний лад; б) політика правосуддя; в) поліцейська наука (або наука про поліцію); г) фінансова наука.

До схеми наук управління Л. Штейн включив: ^міжна­родне право; 2) військову справу; 3) юстицію; 4) внутрішнє уп­равління; 5) державне господарство. Це останнє розпадалось на: а) власне господарську частину або витрачання; б) отри­мання доходів, яке й становить предмет фінансової науки. У п'ятому виданні свого чотиритомного "Підручника фінансової науки" (1885-1886) Л. Штейн розвинув цю класифікацію на­ук управління на основі системи поділу праці в державі. Звідси випливали п'ять обширних галузей управління: 1) зносини з іншими державами, звідки виникає управління зовнішніми справами, - міжнародне право; 2) влаштування фізичної сили держави - відомство військове; 3) здійснення існуючого права - відомство юстиції; 4) створення умов для загального розвитку народу - відомство внутрішніх справ; 5) галузь державного (тобто фінансового) господарства, що мала предметом самостійне управління господарським життям дер­жави, а з ним - матеріальні умови всіх інших галузей уп­равління в "працюючій" державі.

Таким чином, економічна і фінансова думка XIX - почат­ку XX ст. відзначена численними спробами класифікації (сис­тематизації) економічної науки. Вони, як бачимо, адекватно відбиті в історії економічних і фінансових учень багатьма відо­мими їх представниками, в тому числі вітчизняними. Багато з питань класифікації та їх вирішення, на наш погляд, не втра­тили своєї актуальності й понині.

63'

Теорія фінансів