Формування спілкування в онтогенезі. Спілкування і розвиток особистості.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Формування спілкування в онтогенезі. Спілкування і розвиток особистості.



 

Під структурою (від лат. structura – розташування, порядок) об'єкта розуміють порядок стійких зв’язків між елементами об’єкта дослідження, котрі забезпечують цілісність цього феномену, тотожність самому собі в процесі зовнішніх і внутрішніх змін. З тієї самої причини, з якої важко дати вичерпне визначення спілкуванню, так само важко визначити структуру спілкування. Водночас формалізація будь-якого явища, у тому числі й спілкування, виявлення в ньому стійких зв'язків між структурними компонентами, дає змогу глибше його зрозуміти й проаналізувати. Відомі різні підходи до проблеми структури спілкування: через виокремлення рівнів аналізу цього явища, через аналіз структурних елементів спілкування в ситуаціях безпосередньої взаємодії або через перелік його основних функцій. Стосовно рівнів аналізу, то згадаємо класифікацію Б.Ф. Ломова, який запропонував три рівні:

• макрорівень: спілкування являє собою складну сітку взаємозв'язків індивіда з іншими людьми та соціальними групами й розглядається як важливий аспект способу життя особи (процес спілкування вивчається в інтервалах часу, що порівнюються, зіставляються з тривалістю людського життя; при цьому акцент робиться на аналізі психічного розвитку індивіда);

• мезарівень: спілкування розглядається як сукупність цілеспрямованих, логічно завершених контактів чи ситуацій взаємодії, які змінюються і в яких опиняються люди в процесі життєдіяльності на конкретних часових відрізках свого життя (акцент робиться на змістових компонентах ситуацій спілкування – «у зв'язку з чим» і «з якою метою»; навколо цього предмета спілкування розкривається динаміка спілкування, аналізуються вербальні й невербальні засоби, етапи спілкування); мікрорівень: увага зосереджується на аналізі елементарних одиниць спілкування як взаємодії поведінкових актів (взаємодія охоплює дію одного партнера і протидію іншого, наприклад «питання – відповідь», «повідомлення інформації – ставлення до неї» тощо).

Г.М.Андрєєва визначає структуру спілкування як виокремлення в ньому трьох взаємопов'язаних чинників: комунікативного (передбачає обмін інформацією між індивідами), інтерактивного (організація взаємодії між учасниками спілкування, тобто обмін не лише знаннями, ідеями, а й діями), перцептивного (процес сприймання й пізнання партнерами один одного і встановлення на цій основі взаєморозуміння). Б. Паригін розглядає структуру спілкування як взаємозв'язок двох аспектів – змістового й формального, тобто комунікацію та взаємодію зі своїми змістом і формою. О. Бодальов у структурі спілкування виокремлює гностичний (пізнавальний), афективний (емоційний) і праксичний (діяльний) компоненти.

Логічним підґрунтям для моделювання структури спілкування як процесу (передавання інформації, взаємовплив, пізнання один одного, обмін результатами діяльності тощо) може бути характеристика його стосовно автономних компонентів, таких як: мета, зміст, засоби спілкування; учасники процесу, тип зв'язку, що встановлюється між ними; мотиви, потреби, ціннісні орієнтації учасників спілкування; комунікативний потенціал суб'єктів спілкування; види й форми спілкування; соціокультурна та етнопсихологічна специфіка спілкування; етико-психологічні й тендерні особливості спілкування; стилі, стратегії і тактики спілкування; результат спілкування.

В цьому контексті важливо підкреслити роль середовища, в якому реалізується взаємодія. Йдеться про соціальну ситуацію спілкування, передусім про присутність інших людей під час спілкування, які змінюють цей процес. Зокрема люди комунікабельні швидко орієнтуються в будь-якій ситуації, дістають задоволення й відчувають піднесення від «роботи на публіку», а ті, котрі мають труднощі в налагодженні контактів, губляться, діють імпульсивно, втрачають контроль над своєю поведінкою й тим, що говорять.

У характеристиці безпосереднього спілкування варто розрізняти інструментальну спрямованість (на виконання соціально-значущого завдання, на справу, результат) і особистісну спрямованість (на задоволення особистісних потреб і бажань).

Процес спілкування можна вважати повноцінним, якщо в ньому гармонійно поєднуються два взаємопов'язаних чинники: зовнішній (поведінковий, операційно-технічний) і внутрішній (ціннісні особливості індивіда).

Зовнішній – проявляється в комунікативних діях учасників процесу, у виборі стилю, форми, стратегії спілкування, у мовній активності, інтенсивності дій, адекватності поведінки тощо.

Внутрішній – відтворює суб'єктивне сприймання ситуації взаємодії, що виражається за допомогою вербальних і невербальних сигналів.

Щодо функцій (від лат. functio – виконання, здійснення) спілкування, то під ними розуміють зовнішній прояв властивостей спілкування, ті ролі й завдання, які воно виконує у процесі життєдіяльності індивіда в соціумі.

Відомі різні підходи до класифікації функцій спілкування. Одні дослідники, розглядаючи спілкування в контексті його органічної єдності із життям суспільства в цілому та з безпосередніми контактами людей і внутрішнім духовним життям людини, виокремлюють такі функції: спілкування є формою існування і прояву людської сутності; воно відіграє в колективній діяльності людей комунікативно-сполучну роль; являє собою найважливішу життєву потребу людини, умову її благополучного існування; має психотерапевтичне, підтверджувальне значення (підтвердження власного «Я» іншою особою) в житті індивіда будь-якого віку.

Перелічені функції, з огляду на їхній інтегральний характер, є тими чинниками, які показують суттєво вагомішу роль спілкування для людини, аніж просте передавання інформації. І знання цих інтегральних функцій, які виконує спілкування в процесі індивідуального розвитку людини, дає змогу виявити причини відхилень, порушень процесу взаємодії, неповноцінної структури й форми спілкування, до яких була залучена людина впродовж усього життя. Неадекватність форм спілкування людини в минулому суттєво впливає на її особистісний розвиток, визначає проблеми, які постають перед нею сьогодні.

Значна частина дослідників виокремлює функції спілкування, пов'язані з обміном інформацією, взаємодією та сприйняттям людьми один одного. Так, Б. Ломов виокремлює у спілкуванні три функції: інформаційно-комунікативну (полягає в будь-якому обміні інформацією), регуляційно-комунікативну (регуляція поведінки й регуляція спільної діяльності у процесі взаємодії) і афективно-комунікативну (регуляція емоційної сфери людини).

Перша, інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передавання та прийому інформації, її реалізація має кілька рівнів: на першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформованості людей, що вступають у психологічний контакт; другий рівень передбачає передавання інформації та прийняття рішень (тут спілкування реалізує цілі інформування, навчання та ін.); третій рівень пов'язаний із прагненням людини зрозуміти інших (спілкування, спрямоване на формування оцінок досягнутих результатів). Друга функція – регуляційно-комунікативна – полягає в регуляції поведінки. Завдяки спілкуванню людина здійснює регуляцію не лише власної поведінки, а й поведінки інших людей, і реагує на їхні дії, тобто відбувається процес взаємного налагодження дій. За таких умов виявляються феномени, властиві спільній діяльності, зокрема сумісність людей, їх спрацьованість, здійснюються взаємна стимуляція й корекція поведінки. Цю функцію виконують такі феномени, як імітація, навіювання та ін. Третя функція – афективно-комунікативна – характеризує емоційну сферу людини, в якій виявляється ставлення індивіда до навколишнього середовища, в тому числі й соціального.

Можна навести іншу, трохи подібну до попередньої чотирьох-елементну модель О. Реана, в якій спілкування утворюють когнітивно-інформаційний (прийом і передавання інформації), регулятивно-поведінковий (загострює увагу на особливостях поведінки суб'єктів, на взаємній регуляції їхніх дій), афективно-емпатійний (описує спілкування як процес обміну й регуляції на емоційному рівні) та соціально-перцептивний компоненти (процес взаємного сприйняття, розуміння й пізнання суб'єктів).

А. Брудний вирізняє інструментальну функцію, необхідну для обміну інформацією в процесі управління і спільної праці; синдикативну, яка знаходить своє відбиття в згуртуванні малих і великих груп; трансляційну, необхідну для навчання, передавання знань, способів діяльності, оціночних критеріїв; функцію самовираження, зорієнтовану на пошук і досягнення взаємного розуміння.

Л. Карпенко відповідно до «мети спілкування» виокремлює вісім функцій, які реалізуються в будь-якому процесі взаємодії і забезпечують досягнення в ньому певних цілей:

контактну функцію – встановлення контакту як стану взаємної готовності до прийому й передавання повідомлення та підтримки зв'язку під час взаємодії у формі постійної взаємоорієнтованості;

інформаційну функцію – обмін повідомленнями (інформацією, думками, рішеннями, задумами, станами), тобто прийом – передавання якихось даних у відповідь на одержаний від партнера запит;

спонукальну функцію – стимулювання активності партнера зі спілкування, що спрямовує його на виконання тих чи інших дій;

координаційну – взаємне орієнтування й узгодження дій для організації спільної діяльності;

функцію розуміння – не тільки адекватне сприйняття й розуміння сутності повідомлення, але й розуміння партнерами один одного;

емотивну функцію – виклик у партнера зі спілкування потрібних емоційних переживань і станів, зміна з його допомогою власних переживань і станів; функцію встановлення стосунків – усвідомлення й фіксування свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв'язків, в яких належить діяти індивідові;

функцію здійснення впливу – зміна стану, поведінки, особистісно-зміс-тових утворень партнера (намагань, думок, рішень, дій, потреб, активності, норм і стандартів поведінки тощо).

Серед функцій спілкування вчені вирізняють також соціальні. Основна з них пов'язана з управлінням трудовими процесами, інша – із встановленням людських стосунків. В утворенні спільноти полягає ще одна функція спілкування, яка спрямована на підтримку соціально-психологічної єдності в групах і пов'язана з комунікативною діяльністю (сутність діяльності у створенні й підтримці конкретного взаємозв'язку людей у групах; вона допускає інформаційний обмін знаннями, стосунками й почуттями між людьми, тобто має на меті передавання–сприйнятгя індивідом громадського досвіду).

Серед соціальних функцій спілкування важливими є функції наслідування досвіду та зміни особистості (остання здійснюється на основі механізмів сприйняття, наслідування, переконання, зараження).

Вивчення специфіки суспільно-політичної діяльності дає змогу вирізнити такі основні функції спілкування в цій галузі знання:

■ соціально-психологічного відображення. Спілкування виникає як результат і як форма свідомого відображення партнерами особливостей протікання взаємодії. Соціально-психологічний характер цього відображення проявляється в тому, що передусім через мовну й інші форми сигналізації елементи ситуації взаємодії, що сприйняті й перероблені окремою людиною, стають реально дійсними для його партнерів. Спілкування стає не стільки обміном інформацією, скільки процесом спільної взаємодії і впливу. Залежно від характеру цих взаємовпливів відбувається узгодження, уточнення, взаємне доповнення змістового й кількісного аспектів «індивідуального» відображення з утворенням групової думки як форми колективного мислення людей або, навпаки, зіткнення думок, їх нейтралізація, стримування, як це буває в міжособистісних конфліктах і неадекватних взаємовпливах (припиненні спілкування);

■ регулятивну. В процесі спілкування здійснюється безпосередній або опосередкований вплив на члена групи з метою зміни або збереження на тому ж рівні його поведінки, дій, стану, загальної активності, особливостей сприйняття, системи цінностей або стосунків. Регулятивна функція дає змогу організувати спільні дії, планувати і узгоджувати, координувати і оптимізувати групову взаємодію членів колективу. Регуляція поведінки й діяльності є метою міжособистісної комунікації як компонента предметної діяльності й кінцевим її результатом. Саме здійснення цієї важливої функції спілкування дає змогу оцінити ефект спілкування, його продуктивність або непродуктивність;

■ пізнавальну. Названа функція полягає в тому, що внаслідок систематичних контактів у ході спільної діяльності члени групи оволодівають різними знаннями про самих себе, своїх друзів, способи найраціональнішого вирішення поставлених перед ними завдань. Оволодіння відповідними вміннями й навичками, можлива компенсація недостатніх знань в окремих членів групи й досягнення ними необхідного взаєморозуміння забезпечуються саме пізнавальною функцією спілкування в поєднанні з функцією соціально-психологічного відображення;

■ експресивну. Різні форми вербального й невербального спілкування є показниками емоційного стану й переживання члена групи часто всупереч логіці й вимогам спільної діяльності. Це своєрідний вияв свого ставлення до того, що відбувається через звернення до іншого члена групи. Деколи незбіг у способах емоційного регулювання може призвести до віддалення партнерів, порушення їхніх міжособистісних стосунків і навіть до конфліктів;

■ соціального контролю. Способи вирішення завдань, певні форми поведінки, емоційного реагування і стосунків мають нормативний характер. їх регламентація за допомогою групових і соціальних норм забезпечує необхідну цілісність і організованість колективу, погодженість спільних дій. Для підтримки погодженості і організованості групової діяльності використовуються різні форми соціального контролю. Міжособистісне спілкування здебільшого виступає в ролі негативних (осуд) або позитивних (схвалення) санкцій. Слід, однак, зазначити, що не тільки схвалення чи осуд сприймається учасниками спільної діяльності як покарання або заохочення. Нерідко і відсутність спілкування може сприйматись як та чи інша санкція;

■ соціалізації. Ця функція – одна із найважливіших у роботі суб'єктів діяльності. Прилучаючись до спільної діяльності і спілкування, члени групи засвоюють комунікативні вміння й навички, що дає їм змогу ефективно взаємодіяти з іншими людьми. Хоча вміння швидко оцінити співбесідника, орієнтуватись у ситуації спілкування і взаємодії, слухати й говорити відіграють важливу роль в міжособистісній адаптації людини, ще більше значення мають вміння діяти в інтересах групи, доброзичливе, зацікавлене й терпляче ставлення до інших членів групи.

Аналіз особливостей спілкування у сфері ділових взаємостосунків також вказує на його багатофункціональність (А. Панфілова, Є. Руденський):

інструментальна функція характеризує спілкування як соціальний механізм управління, що дає змогу отримати й передати інформацію, необхідну для здійснення певної дії, прийняття рішення тощо;

інтегративна – використовується як засіб об'єднання ділових партнерів для спільного комунікативного процесу;

• функція самовираження допомагає самоутвердитися, продемонструвати особистісний інтелект і психологічний потенціал;

трансляційна – слугує для передавання конкретних способів діяльності, оцінок, думок та ін.;

• функція соціального контролю покликана регламентувати поведінку, діяльність, а іноді (коли йдеться про комерційну таємницю) й мовні акції учасників ділової взаємодії;

• функція соціалізації сприяє розвиткові навичок культури ділового спілкування;

• за допомогою експресивної функції ділові партнери намагаються виразити і зрозуміти емоційні переживання один одного.

В. Панферов вважає, що основні функції спілкування часто характеризують, не вдаючись до аналізу функцій людини як суб'єкта взаємодії з іншими людьми у спільній життєдіяльності, що призводить до втрати об'єктивованих основ їх класифікації. Аналізуючи класифікацію функцій спілкування, запропоновану Б. Ломовим, дослідник ставить запитання: «Чи вичерпними є ряди функцій за їх кількістю? Як багато може бути таких рядів? Про які підвалини класифікації може йти мова? Як різні основи пов'язані між собою? Принагідно нагадаємо, що Б. Ломов виокремив два ряди функцій спілкування за різними основами. Перший з них містить три класи відомих вже функцій – інформаційно-комунікативну, регуляційно-комунікативну та афективно-комунікативну, а другий (за іншою системою основ) – охоплює організацію спільної діяльності, пізнання людьми один одного, формування й розвиток міжособистісних стосунків.

Відповідаючи на перше поставлене запитання, В. Панферов серед основних функцій спілкування виокремлює шість: комунікативну, інформаційну, когнітивну (пізнавальну), емотивну (ту, що викликає душевні переживання), конативну (регуляцію, координацію взаємодії), креативну (перетворювальну). Всі наведені функції трансформуються в одну головну функцію спілкування – регуляторну, яка проявляється у взаємодії індивіда з іншими людьми. І в цьому смислі спілкування є механізмом соціально-психологічної регуляції поведінки людей в їхній спільній діяльності. Виокремленні функції, на думку дослідника, варто розглядати як одну з підвалин для класифікації всіх інших функцій людини як суб'єкта спілкування.

Слід вести мову про властивості людини, які залучаються до процесу спілкування у вигляді психічних відправлень як функцій мозку, соціально-психологічних явищ як функцій людських стосунків, соціальних проявів індивіда як функцій суспільно-трудової життєдіяльності. При цьому низка психічних функцій у процесі спілкування набуває значення функцій-засобів, клас соціально-психологічних функцій розкриває процес міжособистісної взаємодії, а низка соціальних функцій охоплює зовнішні цілі спілкування (до цих функцій-цілей належать такі: утворення спільноти, наслідування досвіду, формування самосвідомості, формування та прояв міжособистісних стосунків, організація та управління, виховання й навчання).

Отже, підвалинами класифікації функцій людини як суб'єкта спілкування автор вважає психічні, соціально-психологічні й соціальні властивості особистості з диференціацією їх за шістьма основними функціями індивіда як суб'єкта спільної діяльності.

Як основу класифікації функцій використовується внутрішня логіка проблем, що розв'язуються людиною в процесі спілкування. Йдеться про гносеологічну формулу спілкування, яка передбачає послідовну залежність таких явищ:

 

людина - канал - знак - значення - смисл - ставлення - поведінка - особистість.

 

У цій формулі представлена логіка взаємозалежності при розгляді функцій по «вертикалі й горизонталі», а також ілюструється відповідь на четверте-запитання.

В цілому, узагальнюючи підходи вчених до проблеми структури й функцій спілкування, не важко помітити багатоаспектний характер цього феномену: спілкування є потребою людини й умовою її виживання; воно мас інформаційно-комунікативне та інтерактивне навантаження; спілкування передбачає процес обміну цінностями й соціальним досвідом; виступає як специфічна знакова система й посередник у функціонуванні різних знакових систем (ідеться про семіотичний аспект спілкування); воно є засобом нормативного регулювання поведінки індивідів; формує ставлення до себе, до інших і суспільства тощо.

Структурно-функціональні можливості спілкування можна розглядати як взаємозв'язок різних рядів і рівнів (оцінюючи спілкування як важливий чинник розвитку психіки, на соціальному рівні функціонування суб'єкта спілкування, на рівні життєдіяльності конкретної людини, на рівні розв'язання конкретної ситуації взаємодії та ін.), враховуючи особливості соціально-психологічного середовища, соціальну ситуацію спілкування, змістовий і цільовий характер взаємодії. В єдності структурно-функціональних компонентів спілкування не втрачається відносна самостійність кожного з них. Залежно від реальної ситуації взаємодії, змістового контексту спільної діяльності кожен з елементів може набувати характеру автономності чи домінування.

Запитання для самоконтрол:

1. Сутність і природа спілкування.

2. Основні види та функції спілкування.

3. Основні потреби, мотиви і цілі спілкування.

4. Формування спілкування у філогенезі.

5. Формування спілкування в онтогенезі.

6. Задачний підхід до розуміння професійного спілкування.

 

Теми рефератів:

Спілкування як об’єкт міждисциплінарних досліджень. Мова тварин. Спілкування та розвиток мовлення у продавніх народів. Письменність та її роль у розвитку культури. Розвиток мови і мовлення у дитячому віці. Професійне спілкування дипломата, розвідника, бізнесмена, вчителя, лікаря й т. ін. Етнопсихологічні відмінності спілкування.

Завдання для самостійної роботи:

Необхідно опрацювати наступні літературні джерела:

1. Бодалев А. А. Личность и общение: Избранные труды. / А.А. Бодалев. – М.: Педагогика, 1983. – 272 с.

2. Добрович А. Б. Общение: наука и искусство. / А.Б. Добрович.– М.: Знание, 1980. – 136 с.

3. Злобина Е. Г. Общение как фактор развития личности. / Е. Г. Злобина. – К.: Наукова думка, 1982. – 115 с.

4. Цимбалюк І. М. Психологія спілкування. / І. М. Цимбалюк. – К.: ВД “Професіонал”, 2006. – 244 с.

ЛЕКЦІЯ 2.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.215.177.171 (0.014 с.)