Комунікативні здібності та уміння

ВСТУП

 

Спілкування - багатогранний процес, що вивчається різними науками: лінгвістикою, теорією інформації, психологією, педагогікою та ін. Лінгвістика розкриває особливості функціонування мови та мовлення, теорія інформація – кодування та розкодування текстів у вигляді знаків, психологія досліджує - стосунки між тим, хто спілкується, чинники порозуміння, комунікативні здібності, а педагогіка – умови їх розвитку та удосконалення.ми

Психологи відзначають, що спілкування дозволяє одночасно вирішувати різні задачі: обмінюватися інформацією, виявляти ставлення один до одного, співчуття і взаємне розуміння, здійснювати взаємний вплив. Багатофункціональність спілкування дозволяє виділити наступні його аспекти:

1) інформаційно-комунікативний (спілкування розглядається як вид міжособистісної комунікації, в процесі якої здійснюється обмін інформацією);

2) інтерактивний (спілкування аналізується як взаємодія індивідів в процесі кооперації);

3) гносеологічний (людина виступає у якості суб'єкта й об'єкта соціального пізнання);

4) аксеологічний (вивчення спілкування як процесу обміну цінностями);

5) нормативний (виявляє місце і роль спілкування в процесі нормативного регулювання поведінки індивідів, а також процес передачі і закріплення норм в свідомості, реального функціонування стереотипів поведінки);

6) семіотичний (спілкування як специфічна знакова система, з одного боку, і посередник у функціонуванні різних знакових систем, з іншого);

7) соціально-практичний (аспект спілкування, де цей процес розглядається як обмін результатами діяльності, здібностями, уміннями і навичками).

У спілкуванні можна розрізнити:

а) інструментальну спрямованість: на виконання соціально-значущої задачі, на справу, на результат;

б) особистісну спрямованість: на задоволення особистих потреб, певний взаємозв'язок між людьми, що не обмежений тільки інформаційним обміном, але і передбачає співпереживання, взаємний обмін емоціями.

 

Здатність до комунікації

 

Розпочинаючи спілкування, тобто взаємодіючи один з одним, люди звичайно переслідують конкретні цілі (або, іншими словами, вирішують певні комунікативні завдання):

- обмін (отримання або передача) інформації;

- формування умінь і навичок або розвиток професійних якостей;

- організація спільної діяльністі;

- взаємовплив, зміна мотивації поведінки;

формування ставлення до себе, до інших людей, до суспільства в цілому;

дозвілля.

У реальній практиці спілкування ми зустрічаємося з взаємодією типу "Я - Я" (наприклад: юрист-клієнт, керівник-підлеглий, громадянин-міліціонер); "Я - МИ" (міліціонер-журналісти, керівник-колектив); "МИ – МИ” (фахівці з переговорів і супроводжуючі їх особи, адміністративно-управлінський персонал організації і трудовий колектив). Перший тип спілкування прийнято називати індивідуально-особистісним; другий - індивідуально-груповим; третій – міжгруповим. Кожному типу спілкування властиві специфічні цілі і задачі, лексика, прийоми і технології.

Змістовний характер взаємодії людей визначається предметом спілкування. На основі цього критерію розрізняють такі види спілкування, як: міжособистісне, ділове, спеціально-професійне і наукове, соціально-політичне та інформаційно-комунікативне тощо. Способи взаємодії залежать від цілей, які переслідує спілкування, від особливостей його організації, емоційного настрою партнерів, рівня їх культури.

Спілкування - це триєдиний процес, що включає комунікацію, інтеракцію і перцепцію ]. Розглянемо їх більш докладно.

Комунікація (від лат. communication - повідомлення) - процес обміну інформацією, включаючи її інтелектуальні та емоційні складові.

А.Звєринцев у книзі "Комунікаційний менеджмент" наводить легенду одного з африканських племен: Бог при створенні людей зробив спочатку барабанщика і тільки потім мисливця і коваля. Виникає питання: чому?

Мудрий африканський Бог розумів: плем'я виживе не стільки завдяки влучному мисливцю або спритному ковалю, скільки за наявності умілого барабанщика, який в хвилину небезпеки миттєво збере одноплемінників, що метушаться в хатинах або блукають у навколишніх чагарниках. Барабан в житті африканських племен грає настільки значну роль, що кожному з новонароджених дається два імені - одне звичайне, мовне, а друге - спеціально для барабана. Барабанне ім'я! Барабанну мову розуміє практично кожний африканець, народжений в селі, більш того, село з селом переговорюються за допомогою барабану, звук якого чути на відстані декількох кілометрів, причому предмет спілкування вельми різноманітний: оголошують війну, поширюють відомості про стан здоров'я, про весілля, засідання суду... До речі, в Київській Русі роль "колективного організатора" виконували дзвони.

Завдяки комунікації здійснюється збір, аналіз і систематизація інформації як усередині будь-якої організації, так і поза її межами, прийняття та передача управлінських рішень.

Для передачі інформації використовуються вербальні (висловлювання за допомогою мови) та невербальні засоби (міміка, пантоміма, жестикуляція, інтонація та ін.). Для ефективної комунікації необхідно, щоб люди розуміли один одного, тобто говорили б на одній мові, мали загальний соціальний досвід. Погане знання "мови" партнерів може привести не тільки до непорозуміння, але і до фінансових прорахунків. Автомобіль „Жигулі” не хотіли купувати в Іспанії та Фінляндії можливо тому, що це слово нагадує звучання слів „свиня” фінською, "джігало" - іспанською. Тому цей автомобіль стали продавати у цих країнах під назвою „Лада”.

В соціально-психологічному значенні комунікація - це процес передачі інформації від відправника до одержувача. Одержувачу для розуміння інформації необхідно розкодувати повідомлення. Таким чином, повний одиничний цикл комунікації складається з почергових кроків партнерів.

У структурі комунікації слід відрізняти мету, як раціонально обґрунтований намір, від спонукального мотиву, як прихованого наміру або мотиву, який часто відслідковується лише на невербальному рівні.

Комунікативна дія може виражатися твердженням, запитанням або спонуканням, яке приховує чи розкриває особисті цілі і мотиви. Комунікація припускає зворотний зв'язок і розуміння, причому відповідальність за зрозумілість інформації більшою мірою покладається на ініціатора спілкування. При цьому зрозумілість інформації є основною умовою ефективності комунікації.

Інтеракція - організація взаємодії між людьми. Основними компонентами у цьому процесі є самі люди, їх взаємний зв'язок і дія один на одного, що передбачає взаємні зміни.

Виділяють наступні види взаємодії:

- групова інтеграція (спільна трудова діяльність, кооперація)

- конкуренція (суперництво)

-конфлікт.

Для того щоб спілкування було ефективним, необхідно підкреслювати:

1) рівність психологічних позицій суб'єктів спілкування, незалежно від їх соціального статусу;

2) рівність у визнанні активної комунікативної ролі один одного;

3) рівність в психологічній взаємо підтримці.

Специфікою взаємодії є те, що кожний його учасник зберігає свою автономність і може забезпечувати саморегуляцію своїх комунікативних дій.

Взаємодія складається з дій, які, у свою чергу, містять наступні елементи: діючий суб'єкт, об'єкт дії або суб'єкт, на якого спрямовано дію, засоби або знаряддя дії, метод дії або спосіб застосування засобів дії, реакція людини, на яку впливають, або результат дії.

При взаємодії здійснюється фізичний контакт, спільна організація просторового середовища і переміщення в ньому, спільна групова або масова дія, вербальний і невербальний інформаційний контакт.

Перцепція (від лат. регсерtio - психологічне сприйняття) - процес сприйняття, що сприяє взаєморозумінню учасників спілкування. У результаті соціологічних досліджень виявлено, що сприйняття соціальних об'єктів має певну специфіку:

а) особа, яку сприймають прагне трансформувати уявлення про себе в бік сприятливий для своєї мети;

б) увага особи, яка сприймає зосереджена перш за все на змістових і оцінних (у тому числі причинних) інтерпретаціях об'єкту:

в) велика залежність перцепції від мотиваційно-смислової діяльності і зв'язок її з афектами.

Перцептивна функція спілкування у спільній діяльності направлена на вирішення наступних задач:

1) формування змісту міжособистого сприйняття;

2) сприяння встановленню взаєморозуміння;

3) забезпечення впливу учасників спільної діяльності один на одного.

Один з учасників комунікативного тренінгу на запитання: „чи вмієте Ви спілкуватися? впевнено відповів – „звичайно, ще з дитинства”. А після завершення тренінгу заявив: „в дитинстві я навчився говорити, але не навчився слухати інших та помовчати, коли треба; тепер я розумію, що вдосконалювати комунікативні уміння можна й бажано все життя”.

Пропонована тренінгова програма розглядається нами як початковий етап підготовки справжнього „майстра спілкування”. Працівники ОВС мають пройти цикл тренінгів різного цільового спрямування і рівня складності, зорієнтованих на формування здатності вирішувати такі головні комунікативні задачі, як:

1) встановлення, збереження, відновлення або припинення психологічного контакту;

2) отримання достовірної інформації в процесі спілкування з різними категоріями громадян;

3) передача інформації громадянам, колегам, керівництву.

4) управління поведінкою оточуючих за допомогою використання різних методів правомірного психологічного впливу.

Це – складні задачі, умовно кажучи, „першого порядку”, в яких можуть бути виокремленні похідні від них завдання „другого порядку”, вирішення яких, у свою чергу, потребує від людини певних умінь та особистих якостей.

Уміння, зокрема, комунікативні, являють собою досить складні психологічні утворення. Для розуміння їх операціонального складу потрібні спеціальні дослідження, результатом якого може стати реконструкція конкретних операцій і дій, прийомів роботи з людьми, знання яких має велику практичну цінність. В цьому контексті доречно згадати Л.Б.Філонова, який виокремив 6 етапів встановлення психологічного контакту та описав близько 90 прийомів, що можуть застосовуватися при контактній взаємодії [6].

Оскільки у доступній нам літературі не вдалося знайти опису комунікативних умінь та якостей, важливих для вирішення таких задач, нами була зроблена спроба з’ясувати” їх шляхом опитування понад 100 курсантів старших курсів психологічного факультету та психологів-працівників ОВС, слухачів факультету підвищення кваліфікації Київського юридичного інституту.

На думку опитуваних, для вирішення першої задач – встановлення, збереження, відновлення або припинення психологічного контакту необхідні такі уміння:

Ø Розуміти наявність і сутність проблем у сфері професійного спілкування, загальних підходів до їх вирішення.

Ø Розуміти інших (розпізнавати соціально-демографічні особливості, психотип, поточний психічний стан, установки щодо спілкування).

Ø Уникати соціальних стереотипів, поспішних необґрунтованих висновків стосовно інших людей, використовувати наявність соціальних стереотипів у інших людей на свою користь.

Ø Розуміти стосунки між людьми, з якими доводиться спілкуватися, робити їх своїми прихильниками, інформаторами.

Ø Справляти приємне враження, бути привабливими, подобатися іншим, вміти обдумано оформляти власну зовнішність.

Ø Уміння відрекомендуватися, познайомитися, при необхідності використовувати „легенду прикриття”, грати певну роль.

Ø Правильно обирати місце та час для спілкування, встановлювати адекватну дистанцію спілкування.

Ø „Приєднатися” до іншого, до загальної розмови, вести „вільну бесіду, активно слухати.

Ø Підтримувати дружні стосунки, в тому числі шляхом надання певних послуг, підтримки, захисту, не провокувати ворожості при розриві контакту („не бити горшків”) залишати „кінці” для відновлення стосунків.

Для вирішення другої комунікативної задачі – отримання достовірної інформації в процесі спілкування з різними категоріями громадян, опитувані вважали корисними такі уміння:

Ø Планувати підходи до носія інформації, „входити в довіру”, Швидко та невимушено встановлювати психологічний контакт з будь-якою людиною, „скорочувати” психологічну дистанцію, „працюючи” з іменем (від повного імені до дружнього звернення), особистими займенниками (Ви – ти), контактом очей тощо.

Ø Використовувати мовленнєві навички (варіювати гучність, темп та тембр мовлення), а також адекватну лексику, міміку та пантоміміку.

Ø Передавати та брати ініціативу у спілкуванні, знаходити тему розмови, цікаву для співрозмовника, направляти (повертати) бесіду у бажане річище.

Ø Висловлювати приязнь, повагу (зневагу), робити компліменти, заспокоювати, просити, пробачатися, ставити вимоги, робити зауваження, критикувати, давати обіцянки, залякувати, „тиснути”, „заганяти в глухий кут”, шантажувати, обманювати, розуміти „механізми психічного захисту” іншого та використовувати їх у власних цілях тощо.

Ø Заохочувати надання співбесідником необхідної інформації, емпатійно вислуховуючи та фіксуючи у пам’яті всі важливі деталі розповіді, щоб згодом повно та безпомилково відтворювати та використовувати одержану інформацію.

Ø Проводити цілеспрямоване опитування (допит, очну ставку), продумано вести оперативну гру, ставити „хитрі” запитання („капкани”), маніпулювати іншими, уміти самому уникати маніпуляцій та провокацій.

Ø Ставити доречні запитання, запам’ятовувати відповіді, зіставляти їх між собою, виявляти суперечність отриманих даних.

Ø Розпізнавати ознаки нещирості та обману за паралінгвістичними проявами співбесідника, помічаючи суперечність інформації, її неповноту.

Ø Надавати допомогу щодо пригадування „забутої” інформації.

Ø Переносити негативні прояви з боку іншого (горе, агресивність, гнів, грубість, страх, відчай тощо) без шкідливих наслідків для себе.

Для вирішення третьої комунікативної задачі – передачі інформації громадянам, колегам, керівництву, на думку опитуваних, необхідні такі уміння:

Ø Переконувати, підбирати аргументи в залежності від особливостей об’єктів впливу, навіювати директивно, приховано, заражати власним прикладом.

Ø Логічно і послідовно викладати матеріал, будувати речення ясно, говорити коротко і по суті.

Ø Говорити красномовно, виразно, емоційно, з гумором, нав’язувати власну точку зору, перебивати інших, „закривати” їм рот.

Для вирішення четвертої комунікативної задачі – управління поведінкою оточуючих за допомогою використання різних методів правомірного психологічного впливу, на думку опитуваних, працівникам міліції необхідно уміти:

Ø Відрекомендуватися і чітко формулювати вимоги, накази, розпорядження, прохання тощо.

Ø Готувати публічні виступи, переконливо інформувати громадян у межах своєї компетенції (наприклад, з правових питань).

Ø Впливати на свідомість, думки, емоції та почуття, моральні переконання, впливати на несвідоме окремих громадян, груп и людей, натовп тощо.

Ø Здійснювати правомірний психологічний вплив на окрему особу, малу групу, натовп з метою отримання бажаних змін у їх поведінці.

Ø Ставити себе на місце іншої людини, враховувати її інтереси, бажання. Ясно виражати або навпаки, маскувати свої наміри та інтереси.

Ø Маніпулювати інформацією і людьми, здійснювати рефлексивне управління, дезінформувати, приховувати важливу інформацію, приголомшувати несподіваною інформацією. Морочити голову”, відволікати увагу від головного, заплутувати, дезорієнтувати тощо.

Ø Попереджати та урегульовувати конфлікти між громадянами, створювати конфлікти між людьми з метою їх зіткнення для досягнення власних цілей.

Ø Налагоджувати ділові стосунки з колегами, оперативно проводити службові наради, звітуватися, вносити пропозиції, хвалити, критикувати, лаяти, пропонувати допомогу, підлещуватися. Промовчати, щоб уникнути неконструктивного конфлікту, негативного ставлення до себе.

Коментуючи наведені дані, відзначимо, що цей перелік не є вичерпним чи логічно побудованим. Він тільки віддзеркалює думки опитуваних осіб і може слугувати корисним матеріалом для узагальнень та планування подальших досліджень, які мають уточнити „номенклатуру” комунікативних завдань, умінь та якостей різних категорій працівників міліції, служити орієнтиром для розробки цільових тренінгових програм.

Наведений перелік містить деякі сумнівні „уміння”, застосування яких суперечать моральним та професійним нормам. Зважаючи на це, слід враховувати, що деякі учасники комунікативного тренінгу можуть бажати, аби їх „навчили плохому” – негуманним та незаконним методам маніпуляції людьми, чого, звичайно, робити не слід.

Далі ми наводимо перелік з 57 „комунікативних якостей”, що були виявлені у відповідях 105 учасників експерименту (упорядковані за частотою згадування): соціальний інтелект (69 згадувань), соціальна перцепція (63), спостережливість (57), сенситивність (51), досвідченість (47), емпатія (45), уважність (44), терплячість (36), кмітливість (35), швидка реакція (31), природність поводження (27), культура мовлення (26), акторські здібності (21), ввічливість (20), допитливість (20), емоційна стійкість (20), хороша пам’ять (20), тактовність (20), щирість (18), доброзичливість (17), толерантність (15), гнучкість поведінки (12), хитрість (11), наполегливість (9), ініціативність (8), ерудиція (8), красномовність (7), підступність (7), самовладання (7), почуття гумору (6), критичність (5), емоційність (5), проникливість (4), рефлективність (4), недовірливість (3), обережність (3), сила волі (2), лаконічність, балакучість, впевненість у собі, щедрість, вправність, винахідливість, жорсткість, цілеспрямованість, передбачливість, непередбачливість, скритність, відкритість, лагідність, соціальна ергічність, товстошкірість, чарівність, влучність висловлювань та критичних зауважень, асертивність, поміркованість, безсоромність (всі ці якості були згадані по 1 разу).

Однозначно зіставити між собою комунікативні уміння та якості опитуваним не вдалося. Вірогідна причина цього полягає в тому, що одні і ті самі якості одночасно „обслуговують” різні комунікативні уміння (як, наприклад, уважність, кмітливість, культура мовлення тощо).

Для нас зібраний матеріал удається важливим для того, щоб з’ясувати, чи існують у практиці проведення комунікативних тренінгів вправи, релевантні вищезгаданим умінням. Наприклад, відомо, що для розвитку мовленнєвих умінь (дикції, лінгвістичних та паралінгвістичних складових спілкування) створено чимало вправ, що використовують логопеди, актори, ведучі тренінгів. Для розвитку навичок активного слухання під час тренінгів психологи часто використовують вправу „несправний телефон” і т. ін. Таких вправ в літературі описано сотні, але вони не „перекривають” всього різноманіття комунікативних умінь.

У тих випадках, коли вправ на розвиток певного уміння ми в літературі не знаходимо, постає задача розробки відповідних вправ, які, на нашу думку, мають відповідати певним вимогам. Тренінгові вправи мають бути ізоморфними умінням, що мають бути сформовані, сприйнятливими для учасників тренінгу. Рівень складності вправи має варіюватися від простого до складного. Ведучий та учасники тренінгової групи мають надавати після виконання вправи зворотний зв’язок. Добре, якщо при цьому є можливість використовувати відеотехніку для ведення оперативних відео зйомок або демонстрації зразків правильного застосування умінь[2].

Окрім того бажано, щоб уміння були чітко описані в поведінкових термінах, піддавалися кількісній та якісній оцінці, аби можна було переконатися в ефективності навчання.

Комунікативні уміння (взяті окремо, чи об’єднані в тренінгову програму, що передбачає певну послідовність та обсяг занять) можуть виступати метою спеціально організованого навчання та його очікуваним результатом. Водночас зрозуміло, що комунікативний тренінг для різних категорій працівників міліції має відрізнятися за своїми конкретними цілями та задачами, а також методикою проведення занять – за змістом, складністю та послідовністю, кількістю та якістю тренінгових вправ.

При проведенні тренінгу необхідно застосовувати діагностичні прийоми для визначення наявного рівня розвитку комунікативних умінь та оцінки динаміки їх вдосконалення. Застосування техніки обміну ролями та групової рефлексії утворює можливості для експериментування з різними прийомами спілкування, дозволяє учасникам тренінгу більше узнавати про враження партнерів по спілкуванню. Тренінг має завершуватися підведенням підсумків (оцінка досягнутого результату) і плануванням подальшого самовдосконалення комунікативних умінь та якостей.

При формуванні комунікативних умінь існує проблема, пов’язана з імовірністю виникнення розриву між високим рівнем розвитку окремих комунікативних умінь і низьким рівнем сформованості професійної етики працівника міліції. Саме через це комунікативний тренінг слід тлумачити як професійно-психологічний, тобто спрямований на формування особистості професіонала, носія не тільки умінь, а й професійно важливих гуманістичних якостей (чесність, щирість, відкритість, тактовність тощо). З іншого боку, професійна деформація особистості може проявлятися в готовності використовувати будь-які методи психологічного (і не тільки) впливу для вирішення професійних задач (починаючи від звичайної грубості, погроз, хитрощів та обману, навмисного тиску на співбесідника, та аж до шантажу та інших протиправних форм впливу), у прагненні оволодіти „таємницями маніпулювання” людьми, а не встановлення продуктивних та чесних стосунків з ними. Зрозуміло, що такий підхід не сприятиме налагодженню партнерських стосунків між населенням та міліцією, підвищенню її авторитету.

Наведені міркування та нагромаджений нами практичний досвід дає підстави констатувати необхідність об’єднання зусиль фахівців задля створення багаторівневої системи тренінгів, які сприятимуть нарощуванню комунікативного потенціалу працівників різних служб ОВС. В їх основу має бути покладена узгоджена методологія конструювання та методика проведення професійно-психологічного тренінгу.

Завдання підвищення комунікативного потенціалу персоналу ОВС, формування здатності до конструктивного діалогу з різними категоріями населення розглядається тепер як одне з пріоритетних завдань професійно-психологічної підготовки персоналу органів та підрозділів внутрішніх справ. Одним із засобів вирішення цього завдання може стати комунікативний тренінг, успішність якого значною мірою залежить від наукової обґрунтованості його змісту та форм.

У цьому контексті потребує спеціального теоретичного аналізу зміст понять комунікативний потенціал, комунікативні здібності, якості й задачі, комунікативні уміння, необхідні для їх вирішення. З іншого боку, актуальним є завдання розробки вихідних принципів і прикладних питань підбору конкретних вправ для проведення тренінгів цільового призначення, в даному випадку комунікативного спрямування; вправ, що будуть релевантними комунікативним умінням, розвиток яких є метою та бажаним результатом навчання, використання яких забезпечує відповідний ефект.

На рівні теорії проблема спілкування та розвитку комунікативного потенціалу особистості, формування комунікативних здібностей та якостей розробляється досить давно та в цілому успішно (М.М.Бахтін О.О.Бодальов, М.Й.Боришевський, О.В.Брушлінський, Л.П.Буєва М.С.Каган, В.О.Кан-Калік, М.Н.Корнєв, Б.Ф.Ломов, О.О.Леонтьєв, С.Д.Максименко, В.П.Москалець, Л.Е.Орбан, Н.І.Пов’якель, С.В.Савчин, В.А.Семіченко, С.В.Терещук, Т.М.Титаренко, А.У.Хараш, Я.Яноушек, Т.С.Яценко та ін.), але при цьому дослідженням проблем спілкування й комунікації потребує конкретики. Наприклад, питання утрудненого спілкування розробляються тільки окремими вченими (Є.Л.Доценко, Ю.М.Жуков, В.М.Куніцина, В.О.Лабунська, О.В.Петрова, О.В.Цуканова, Л.Б. Філонов та ін.), а психологічні детермінанти підвищення комунікативного потенціалу працівників міліції ще не були предметом спеціального дослідження, хоча вони мають теоретичне і практичне значення для вдосконалення управлінського спілкування, спілкування з різними категоріями громадян, здійснення оперативно-слідчих дій тощо (В.Г.Андросюк, О.М.Бандурка, В.І.Барко, А.Ф.Зелінський, Л.І.Казміренко, М.В.Костицький, С.Д.Максименко, Т.М.Малкова, В.С.Медведєв, Л.І.Мороз, Г.В.Попова, В.М.Синьов, О.В.Тимченко, С.І.Яковенко та ін.).

Здійснений нами аналіз психологічної літератури дає підставу стверджувати, що розвиток комунікативних знань, умінь та навичок постає одним з визначальних чинників вирішення комунікативних задач, типових для працівників міліції. При практичному застосуванні цих напрацювань залишається чимало невирішених проблем. Наприклад, для діагностики комунікативного потенціалу особистості часто використовуються опитувальники, які не є об’єктивними та надійними засобами вимірювань, експертна оцінка також „страждає” суб’єктивізмом, а успішність виконання ситуаційних „об’єктивних тестів” на вирішення комунікативних задач (переконати когось у чомусь) суттєво залежить від мотивації учасників комунікації.

Суттєві труднощі постають й при організації занять, спрямованих на підвищення комунікативного потенціалу особистості. При плануванні та проведенні комунікативного тренінгу досить важко оцінити „вихідний” рівень розвитку комунікативних якостей його учасників, враховувати їхні кількісні, якісні та структурні особливості, визначити цілі передбачуваних змін та обрати адекватні засоби впливу (тренінгові вправи), релевантні комунікативним умінням, що мають бути сформовані в процесі тренінгу.

У контексті цього підходу комунікативний потенціал розглядається нами як спроможність людини усвідомлювати в процесі спілкування наявність певних комунікативних задач, враховувати конкретні умови та цілі спілкування, особливості співрозмовника, осмислено використовувати власні комунікативні уміння та якості.

Обравши розвиток комунікативного потенціалу персоналу ОВС у якості мети дослідження, його завдання ми вбачаємо в конкретизації задач професійного спілкування працівників міліції, уточненні необхідних комунікативних знань, умінь, особистісних якостей, які мають бути передбачуваним результатом професійно-психологічного тренінгу комунікативного спрямування. Виходячи з цього, на ґрунті теоретико-експериментального дослідження особливостей комунікації працівників міліції, передбачається:

1) визначити типові комунікативні задачі, що вирішуються ними в процесі професійної діяльності;

2) обґрунтувати перелік комунікативних умінь та якостей особистості, важливих для вирішення типових комунікативних задач працівників міліції;

3) обґрунтувати принципи підбору релевантних тренінгових вправ для розвитку комунікативних умінь, або, інакше кажучи, створити „банк” тренінгових вправ.

Вирішення цих дослідницьких завдань має забезпечити можливості конструювання комунікативних тренінгів визначеного спрямування та складності, систематично та цілеспрямовано підвищувати комунікативний потенціал працівників міліції, збільшуючи кількість опанованих комунікативних умінь.