Здійснення психологічного впливу на окрему особу

ВСТУП

 

Психологічний вплив визначається як усвідомлена або неусвідомлена дія на психіку людини за допомогою переконання, психологічного переформування або сугестії для формування певної системи уявлень, дій та відношень, які суб'єктивно сприймаються нею як власні[3].

Небезпечний психологічний вплив – психологічний вплив та інші маніпуляції з емоційно-вольовою сферою людини, з використанням емоційних та психологічних перенавантажень, стресів, індивідуальної схильності до навіюваності, безвілля, недостатнього розумового розвитку і незрілості емоційно-вольової сфери особи, що веде до втрати нею соціальних орієнтирів або цінностей, зниження власної самооцінки, тимчасового розладу психічної діяльності;

Потерпілий від небезпечного психологічного впливу членів тоталітарної релігійної секти– фізична особа, якій безпосередньо або членам сім’ї якої було завдано фізичної, моральної або матеріальної шкоди внаслідок небезпечного психологічного впливу з боку тоталітарної релігійної секти.” (Витяг із Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”)

Про співвідношення понять“вплив психологічний” і “вплив психічний” слід зазначити, для того, щоб бути коректним, то термін “психологія” стосується науки про психіку), отже, “психологічний вплив” є ніщо інше, як вплив психологічної науки (або людей, які володіють знаннями про психіку) на все те, що їй протистоїть (суспільна практика, інші науки тощо).

В залежності від цілей та галузей застосування можна говорити про психологічний вплив у вихованні чи освіті. Прикладом такого власне психологічного впливу можна вважати сугестивний вплив, який застосовувався Г.Лозановим у навчально-виховному процесі.

Гіпнотичний вплив знайшов широке застосування в медицині. Кримінальний гіпноз застосовують злочинці, законні (або незаконні) методи психологічного впливу – слідчі молитву – віруючи, аутотренінг – спортсмени, політичний вплив тощо.

Саме про психологічний (а точніше, соціально-психологічний вплив, адже йдеться про не окрему людину, а цілі соціальні групи, етноси) вплив може йти мова, коли потрібно через ЗМІ заспокоїти населення, запобігти поширенню паніки, або ж мобілізувати волю народу на захист Вітчизни. В цьому плані цікаві методи ведення психологічної війни (вивчає військова психологія). психологічний вплив свідомо та активно застосовують в рекламі.

Техніку психологічного впливу і самовпливу широко використовують різні релігії, особливо ті з них, які практикують введення віруючих у специфічні стани свідомості, наприклад, стан нірвани (вивчає психологія релігії).

Психологічний вплив широко використовується у різних напрямках психотерапії з метою діагностики і корекції психічних розладів і надання допомоги у розв`язанні їхніх життєвих проблем.

Поняття “психічний вплив” має також кілька тлумачень. Так, саме про психічний вплив іде мова у відомих з патопсихології випадках “психічного зараження” членів сім`ї від одного з її членів, що є психічно хворим.

Завдяки фільму “Чапаєв” відомий вираз “психічна атака” – прийом, спрямований на те, щоб послабити волю і стійкість противника.

Ф.Тома описував випадки психічного впливу, яким він дав узагальнюючу назву “психічна зараза” або “психічне зараження”. В працях В.М.Бехтерєва знаходимо описи різного роду так званих “масовидних явищ психіки”, коли під впливом тих чи інших факторів великі групи і навіть цілі народи переживали дивні психічні стани, що межували з патологією. Стихійні лиха теж справляють саме психічний, а не психологічний вплив на населення, викликають психічні реакції. Для розуміння відмінності цих понять важливо зрозуміти, чи присутній суб’єкт, який свідомо бажає вплинути на психіку іншої людини певним чином.

Узагальнену типологію впливу запропонував Г.О.Ковальов, за яким слід розрізняти: 1) впливи факторів природного оточення (біотичних й абіотичних) на психіку і особистість людини; 2) соціальні впливи, обумовлені приналежністю людини до суспільної системи, її в контакти і взаємозв’язки з іншими людьми; 3) культурологічні впливи, які визначаються наявністю історично відпрацьованих засобів матеріального і духовного виробництва; 4) аутовпливи, пов’язані з можливостями психічної саморегуляції людини як відносно автономної системи, що виступає у двох планах: засобу мобілізації і розвитку власних фізичних, психічних і творчих можливостей суб’єкта й індивідуальної системи внутрішньої регуляції, яка опосередковує зовнішні впливи.

В літературі, присвяченій проблемі впливу (С.Г.Кара-Мурза, П.С.Таранов, Р.Чалдіні та ін.), розглядаються різні (більш чи менш типові) ситуації, в яких люди здійснюють впливи, або зазнають впливів, аналізуються причини успіхів і невдач, а також пропонуються секрети і рецепти впливовості.

В українській мові слово "вплив" має кілька значень. Вплинути – означає подіяти, тобто спрямувати дію на об’єкт з метою зміни чи утримання його стану (якості, характеристики) у напрямку, бажаному для суб’єкта цієї дії. Замість слова "подіяти" можуть використовуватися слова "застосовувати", "уживати" (наприклад, застосувати грубу силу).

Якщо у першому випадку йдеться про певну націленість впливу суб`єкта на об’єкт (подіяти тут значить – навмисне, більш чи менш свідомо, цілеспрямовано спричинити своєю дією якусь подію), то у другому випадку, об’єкт може зазнавати впливу ("влияния" - російською), але суб’єкт його може про це навіть не здогадуватися. Так, наприклад, вигляд п’яниці може викликати відразу в оточуючих, проте навряд чи той ставить собі таке за мету. Чи не тому Ф.Зімбардо визначає соціальний вплив як таку поведінку однієї людини, що має “своїм наслідком – або метою” – зміну того, як інша людина поводить себе, що вона почуває чи думає по відношенню до якогось стимулу.

Впливова людина своїми діями чи висловами змушує змінюватися інших: останні або сприймають цей вплив і щиро йому підкоряються, або потрібні дії імітуючи тільки зовнішньо, залишаючись внутрішньо не згодними.

В англійській мові слово вплив перекладається як influence. За допомогою кореня "infl" утворюються словосполучення, які позначають різні конкретні форми впливу, наприклад, inflame – збуджувати; inflate – наповнювати; inflect – змінювати, згинати; inflict – наносити (удар), накладати (стягнення), спричинювати та ін.

Визначаючи сутність поняття "вплив", дослідники, так чи інакше, звертаються до такої загальнонаукової категорії, як "взаємодія" і похідного від неї поняття "взаємовплив". Дійсно, все, що відбувається в світі, можна визначити як взаємодію сущих між собою, як суцільний взаємовплив. Можна говорити про взаємодію як послідовну зміну суб`єкт-об`єктних характеристик учасників цього процесу: спочатку один є суб`єктом, а інший – об`єктом впливу, а потім – навпаки. Проте, особливий інтерес для психології становить вивчення поняття впливу не тільки і не стільки у ракурсі реактивної активності (дії-відповіді на подразник), скільки активності, що спричинює, ініціює, перетворює і творить нове. Мова також може йти про явища, які виникають і відбуваються в момент симультанної взаємодії, безпосереднього контакту між суб`єктом і тим, що не є суб`єктом.

Людина – це істота, яка цілеспрямовано впливає на оточуючий світ і на саму себе з метою творення нового, – впливає, щоб бути і щоб пізнавати, і у такий спосіб стверджувати своє місце "усередині буття"(за висловом С.Л.Рубінштейна). Водночас людина є об’єктом багатьох впливів, як природних сил, так і інших людей, які свідомо чи не свідомо впливають на поведінку, психічний стан, наміри і т. ін.

Б.Ф.Поршнєв писав про сугестію, контр-сугестію і контр-контр-сугестію, як способи протидії людини зовнішній детермінації. Щоправда, від цієї парадигми віє реактивно-захисним духом (життя всупереч і незважаючи). І тому, напевно, від такої контр-активності, замішаної на страхові перед буттям і небуттям, людина мусить піднестися до рівня аутотентичної активності і виявити своє єство у впливі, сутнісними векторами якого є свобода і творчість, про які писав В.А.Роменець.

Вплив людини на людину може мати різний характер і здійснюватися на різних рівнях. Він може адресуватися фізичному, фізіологічному, психологічному чи соціальному в людині. У залежності від мети, яку ставить собі суб`єкт впливу, від рівня його культури, від ситуації, що складається, інша людина (як його об`єкт) може вирізнятися в статусі індивіда, особистості, індивідуальності, універсальності.

Проте, за сутнісним критерієм вплив людини на людину – це завжди взаємодія двох самодостатніх сущих, двох творців, двох суб`єктів. Ось чому, наукова оцінка впливу людини на людину у його вищому розумінні не може бути обмеженою критеріями відображення, реактивності чи регулювання.

Такий вплив передбачає творче ставлення до іншого як до мети, що має смисложиттєве значення. Це і є вплив-вчинок, або ж вчинковий вплив. Суть його не в тому, щоб у творчому пориві робити з іншою людиною все, що завгодно, а в тому, щоб своїми впливами створити їй таке життєве середовище, яке б максимально сприяло саморозвитку її особистості – писав С.Л.Рубінштейн.

Розглянемо тепер засоби впливу. Коли люди починають розмову, то обов'язково в дію вступають як мінімум дві складові: оворіння (промовляння, виголошування інформації) і слухання.

Ці процеси відбуваються у вербальній (словесній) формі під час мовного спілкування, особливість якого полягає в тому, що воно за формою й за змістом спрямоване на іншу людину, введене в комунікативний процес, є фактом комунікації. Вербаїїьна комунікація, використовуючи в ролі знакової системи людську мову, може бути спрямована на окрему людину, певну групу (чи навіть не мати конкретного адресата), але в будь-якому разі вона має діалоговий характер і являє собою постійні комунікативні дії.

Вербальну комунікацію ше називають мовленнєвим спішуванням, де під мовленням (здатністю говорити) розуміють систему фонетичних знаків, яка охоплює два принципи: лексичний і синтаксичний. У процесі передавання інформації проявляються різні функції мовлення: зародження і сприймання повідомлень, регуляція комунікативної дії співрозмовників, контроль за результатами спілкування та ін. Мовлення також є засобом емоційного впливу, який стимулює або гальмує дію одного з партнерів чи обох.

При цьому емоційно-позитивний вплив (заохочення) та емоційно-негативний вплив (покарання) регулюють одночасні дії учасників спілкування, що сприяє кращому розумінню ситуативних цілей і поліпшує ефективність комунікативної дії співрозмовників. Вважається, що без застосування комунікативних категорій «схвалення» та «несхвалення» неможлива ніяка координація спільної комунікативної дії.

Мовленнєва дія може складатися з двох частин: орієнтувальної та виконавчої. Орієнтувальна частина містить аналіз ситуації взаємодії, формування плану дії, тобто стратегії спілкування, яка необхідна для досягнення мети. Щодо виконавчої частини, то вона найчастіше реалізується з урахуванням правил регуляції спільних дій: мовленнєвого етикету, подання себе та ін.
Вміння промовляти, виголошувати інформацію (тобто говоріння) є давнім предметом дослідження. Відома спеціальна наука – риторика (теорія і практика красномовств), викладається спеціальна дисципліна – ораторського мистецтва.

Що ж розуміють під говорінням? Зазвичай його характеристика містить механізми мовлення, побудови висловлювань, індивідуальні особливості людини (манеру говорити), яка виголошує інформацію. Володіти культурою говоріння – означає вміти зрозуміло, чітко й точно, без зайвих слів, правильно й водночас яскраво, образно, у ввічливій формі висловити свої думки. Як бачимо, феноменологія говоріння надзвичайно різноманітна: від особливостей використання лексики, володіння граматикою, до багатства асоціацій та вияву певного ставлення до партнера зі спілкування. Говоріння передбачає також уміння поставити голос (ідеться про тембр голосу), обрати темп мовлення, засоби, що допомагають стимулювати співрозмовника.

Важливе значення у процесі говоріння мають дві складові: хто говорить і чому говорить. Хоча в даному контексті не менш важливим є і те, як і що говорить промовець. Здавна в народі визнавалось за правило: перед старшими – мовчати, з мудрими – покірно поводитися, а з рівними собі – дружити.

На Сході відомі такі п'ять складових мудрості мовлення: говорити згідно з обставинами; говорити правду; говорити якомога м'якше; говорити з користю; говорити щиросердно. У неформальному спілкуванні мовленнєвий етикет передбачає слідкування за інтонацією свого мовлення: говорити спокійно, не поспішаючи, з гідністю. Вважається, що досвідчений промовець має викладати думки помірковано, з паузами, виділяючи наголосом логічно важливі слова, давати можливість співбесідникові обміркувати почуте, висловити до нього своє ставлення. Здавна помічено, що той, хто говорить спокійно, без підвищення голосу, використовує менш категоричні висловлювання, отож його слухають уважно й терпляче.

Культура говоріння вимагає від промовця мобілізації мислення, пам'яті, багатого словникового запасу, усієї духовної сфери, психологічної стійкості. Той, хто володіє словом, уникає висловлювань-штампів і слів-«паразитів», тобто нічого незначущих слів і нав'язливих вигуків (наприклад, розумієш, так би мовити, ну тощо). Така людина віднаходить «свіжі» слова, вирази, в яких є «душа».

Мистецтво говоріння багато в чому залежить від словникового запасу людини, вагому частину якого можуть складати афоризми, крилаті вирази, прислів'я, приказки тощо. Оволодіння ними – важлива умова підвищення виразності й цікавості мовлення. Водночас недоречним вважається зловживання іноземними словами, особливо коли вони ще й неправильно вимовляються. Наприклад, замість «констатувати» говорять «константувати», замість «компрометувати» – «компроментувати», замість «інцидент» – «інциндент» та ін. Окрім цього, рекомендується слідкувати за правильністю наголосів і уникати неправильного вживання слів.

У процесі говоріння серйозне й жартівливе ідуть поруч. Відомо, що гумор має великий психологічний заряд, знімає напруження й утому, створює атмосферу доброзичливості і взаємної прихильності партнерів один до одного. Він робить мовлення більш безпосереднім, легшим до сприйняття, сприяє компромісові за складних ситуацій. Однак психологи радять враховувати той факт, що зловживання дотепністю може сприйматись як схильність до блюзнірства. Отже, гумор має бути незлостивим, м'яким: жартувати слід так, щоб не зачіпати гідності присутніх; зовсім недоречні дотепи щодо зовнішності, імені чи»віку людей.

Психологічне мистецтво говоріння враховує і форму звертання один до одного: на «ти» звертаються до дітей, членів родини, до близьких друзів і знайомих; на «ви» – до малознайомих і незнайомих людей, а також до старших і всіх, кого поважають; звертання на «ти» є брутальним і образливим, якщо воно не випливає із близькості стосунків. Доречним буде також уникання будь-якого панібратства у ставленні до оточення. Під час спілкування краще називати співрозмовника на ім'я. Вихована, культурна людина завжди знає, про що і як можна запитати співрозмовника, чи припустимо звернутися в цей момент до людини з певним проханням, чи тактовно цікавитися сімейними стосунками, особистісними якостями третьої особи. Велике значення в процесі говоріння має вміння піклуватися про партнера, заряджати його оптимізмом, бадьорістю, зрештою, вселяти в його серце віру у власні сили.

Вважається неприпустимим демонструвати під час розмови байдужість, егоїзм, заздрість, пихатість тощо.

Під час говоріння виразні жести – помічники мовлення, але недоречне жестикулювання відволікає увагу від виголошуваної інформації. Іноді достатньо непомітного кивка головою, щоб партнер зрозумів, що інформація спрямована саме на нього. Є чимало рекомендацій з приводу застосування невербальних засобів у говорінні. Зокрема, розмовляючи, не варто хапати співрозмовника за руку, смикати за ґудзика чи плескати по плечу. Особливо стриманими мають бути жести в спілкуванні із жінкою. До того ж, не рекомендується сміятися дуже голосно й довго кричати.

З цією метою вдаються до різних запитань, які є зручною формою спонукування. За їхньою допомогою залучається увага партнерів, вони несуть певну інформацію. Наприклад, запитання: «Де ви зберігаєте документ (книгу, гроші)?» – передбачає, що той, хто запитує, знає, що у співрозмовника є документ (книга, іроші) і, відповідно, є й місце, де це зберігається. Запитання дають змогу наводити партнера на необхідну відповідь, «розкрити» співрозмовника. Якщо запитання правильно сформульоване, то завдяки цьому можна дипломатично виправити помилку в аргументації чи поведінці. Звичайно, запитання створюють основу для довірливого спілкування.

Розрізняють такі види запитань: інформаційні (для збору необхідних даних), контрольні (для перевірки того, чи слідкує партнер за вашою думкою), з метою орієнтації (чи дотримується партнер раніше висловленої ним думки), підтверджувальні (щоб вийти на взаєморозуміння, досягти схвалення), ознайомлюєальні (для ознайомлення з цілями, думкою партнера), однополюсні (повторення запитання партнера на знак того, що ви зрозуміли, про що йдеться, і щоб він це зрозумів, а також з метою виграти час), зустрічні (при правильній постановці ведуть до звуження розмови й підводять партнера ближче до згоди), альтернативні (надають можливість вибору), спрямовувальні (за умови, коли партнер відхиляється від розмови, за допомогою запитань його «повертають» до потрібної теми), провокаційні (з метою встановити, чого насправді прагне співрозмовник і чи правильно він розуміє ситуацію), вступні (такі, що дають змогу зацікавити партнера; можуть, приміром, мати вказівку на ймовірне розв'язання проблеми), завершаїїьні (для підведення підсумків розмови), закриті (це навідні запитання, на які можна відповісти дуже коротко, наприклад, «так», «ні»), відкриті (він виявляє вирішальні факти в ситуації; починається, як правило, зі слова «що»), дзеркальні (вони розширюють інформаційні межі й забезпечують безперервність відкритого діалогу, наприклад:

– Зараз у мене немає на це коштів.

– Немає коштів? (дзеркальне запитання).

Кожне запитання передбачає відповідь. Відомі різні поради стосовно відповідей за найрізноманітніших ситуацій. Щодо ділової сфери, то можна навести загальні короткі рекомендації, які допоможуть діловим особам у повсякденному спілкуванні:

• перш ніж відповісти на запитання, необхідно зробити паузу;

• якщо запитання є складним за будовою, тобто має в підтексті кілька простих, його спочатку слід розділити на частини, а потім відповідати на кожну з них окремо, з'ясувавши передусім, на яку з них відповідати спочатку;

• якщо запитання складне за змістом, то варто звернутися з проханням повторити його, оскільки ви не впевнені, чи правильно зрозуміли, або попросити кілька хвилин на роздуми;

• якщо ставиться запитання відкритого характеру, то потрібно уточнити, яка саме інформація цікавить партнера;

• якщо сформульовано непередбачуване запитання, і ви не знаєте, як на нього відповісти, то попросіть дозволу записати це запитання, щоб відповісти на нього через деякий час;

• якщо запитання відводить співрозмовника від теми розмови, то не варто піддаватися на «провокації», доцільно повернутися до суті бесіди;

• якщо відповідь людини неправильно зрозуміли, їй варто відразу визнати свою помилку, повідомивши партнерові, що вона, мабуть, не дуже вдало сформулювала своє запитання.

Рефлексивне слухання необхідне для ефективного спілкування у зв'язку з обмеженнями й труднощами, що виникають у процесі спілкування. Які це труднощі? Йдеться, насамперед, про багатозначність більшості слів. Іноді важко з'ясувати, що конкретно має на увазі людина, коли вживає певне слово. Не завжди їй вдається висловити свою думку так, щоб її правильно зрозуміли. Уточнення може призвести до зворотного результату. Подеколи людина починає розмову не безпосередньо з проблеми, а зі вступу, з якого важко встановити її конкретні наміри. Або, навпаки, віддаляється від предмета розмови, внаслідок чого може втратити основну думку, чи загострює увагу на «голих» фактах. Вважається, шо, чим менше співрозмовник впевнений у собі, тим важче йому розкрити головне. До інших труднощів, які зменшують ефективність слухання, належать такі:

• відключення уваги (відволікти увагу можуть: відведення погляду від співрозмовника, безнадійний помах руки);

• надзвичайна швидкість розумової діяльності (людина думає швидше, аніж говорить, отож, коли хтось говорить, мозок більшу частину часу вільний і відволікається від мови того, хто говорить);

• антипатія до чужих думок (людина досить часто більше цінує власні думки, ніж погляди своїх співрозмовників);

• вибірковість уваги (намагання уважно слухати все й одночасно щось фіксувати – дуже складна справа, тому люди переключають увагу з одного на інше, що утруднює концентрацію на чомусь одному);

• потреба репліки (якась думка викликає бажання відповісти, тоді людина перестає слухати й зосереджується на формулюванні коментарів).

Виокремлюють також внутрішні і зовнішні перешкоди слухання. До внутрішніх перешкод, зокрема, належать шкідливі звички слухання, пов'язані з конкретною особою. Це, звичайно, роздуми про щось іще, окрім змісту розмови: власна зовнішність, особисті переживання, фантазії на різні теми, загострення уваги на зовнішності співрозмовника та ін. До зовнішніх перешкод належать: сторонні шуми; акцент того, хто говорить; темп розмови (занадто швидко чи, навпаки, повільно говорить партнер); певні особливості в зовнішності співрозмовника (екзотичні прикраси, неадекватність міміки); погана акустика; голос співбесідника (занадто голосно чи пошепки говорить); температура приміщення; телефонні дзвінки, які переривають розмову; обмеженість у часі; неприємні запахи в приміщенні та ін. Звісно, наявність труднощів свідчить про потребу навчатися ефективних методів слухання.

Вирізняють чотири види рефлексивних відповідей, які використовуються під час бесіди: з'ясування (розпитування), перефразування, відображення почуттів та резюмування.

З'ясування – це звернення до співрозмовника за уточненнями. Воно проводиться з допомогою запитань для уточнення й розуміння того, про що йдеться. Доцільніше використовувати переважно «відкриті» запитання, адже «закриті» «переключають» співрозмовника з позиції того, хто пояснює, на позицію власного захисту, а це може загострити конфліктну ситуацію.

Мета перефразування – формулювання почутої інформації своїми словами, особливо, коли вона здається нам незрозумілою. Власне формулювання почутого підсилює адекватність змісту бесіди й визначає точність розуміння.

Відображення почуттів акцентує увагу на емоційному стані співрозмовника, його ставленні до змісту бесіди. Хоча різниця між почуттями та змістом повідомлення певною мірою відносна і її не завжди можна чітко визначити, але у випадках, коли співрозмовник побоюється негативної оцінки, він може приховувати своє ставлення до певних подій, фактів.

Вважається, що резюмування є сенс застосовувати під Час тривалих бесід, його функція – підбити підсумки бесіди або звести окремі її фрагменти в єдиний змістовий контекст.

Серед інших видів слухання виокремлюють критичне та емпатійне слухання. За умов критичного слухання учасник спілкування спочатку здійснює критичний аналіз повідомлення й тільки після цього намагається його зрозуміти. Таке слухання може бути прийнятним на діловій нараді, конференції, дискусії тощо, тобто там, де обговорюються проблеми, думки, ідеї з приводу нових проектів, нового досвіду та ін. Однак там, де обговорюється нова інформація, наприклад на лекції, критичне слухання є неперспективним, адже відторгнення інформації позбавляє можливості прислухатися до неї, почерпнути цінне. За умов емпатійного слухання учасник спілкування приділяє більше уваги «зчитуванню» почуттів, а не слів. Таке слухання буває ефективним, якщо той, хто говорить, викликає у співрозмовника (того, хто слухає) позитивні емоції (радість, надію на краше, упевненість у собі), а неефективним, якщо породжує негативні емоції (страх, тривогу, розчарування тощо).

Оскільки обмін інформацією відбувається за допомогою різних знаків та знакових систем, то важлива вимога и необхідність під час налагодження контакту і створення спільного комунікативного поля – зрозуміти їх, правильно проінтерпретувати. Не менш вагомим є факт вивчення закономірностей і правил комунікації, їх відпрацювання на практиці. Все це сприяє підвищенню конструктивності спілкування й досягнення взаєморозуміння. При цьому, щоправда, необхідно враховувати ту обставину, що суб'єкт спілкування, навіть знаючи технологію позитивної комунікації, іноді не бажає за певної ситуації про неї згадувати, не хоче конструктивно спілкуватися. Пояснення цьому можуть бути різні. Приміром, за допомогою вербальної агресії суб'єкт спілкування досягає зняття внутрішнього напруження або «заробляє» собі ім'я тощо.

Усе наше життя минає у світі знаків: дзвінок будильника вранці – сигнал того, що час вставати; на вулиці червоне сяйво світлофора – знак заборони переходити вулицю, зелене – знак дозволу і т. п. За допомогою знаків ми спілкуємося: на шляху до університету зустрічаємо приятеля, кивком голови вітаємося з ним чи тиснемо руку – знак поваги, прихильного ставлення до нього. У вербальній комунікації знаковою системою є мова (національна мова, професійне мовлення, молодіжний жаргон тощо), у невербальній – такі знакові системи, як оптико-кінетична, проксеміка, паралінгвістична та ін. У спілкуванні вся ця палітра знаків переплітається, групується, формується і, зрештою, впливає на його результат. У психологічній літературі наводиться чимало рекомендацій стосовно ефективного застосування вербальної та невербальної комунікації. Назвемо окремі з них.

Одним з найважливіших правил комунікації є вимога враховувати особливості партнера зі спілкування (його культурно-освітні, національні, вікові, психологічні та професійні якості) та проявляти повагу до нього, що дасть змогу в процесі обміну інформацією оцінити рівень професіоналізму співрозмовника, загальний рівень інтелекту, обсяг його інформаційного фонду. Водночас ця вимога передбачає ставлення до партнера як до цінності, що може проявлятися в підкресленні його значущості. Приміром, вербальний прояв цієї вимоги може виглядати таким чином: «Ми звернулися саме до вас за порадою, адже ваш професіоналізм...». Особливо в цьому контексті варто виокремити вимогу, яка стосується професійних особливостей співрозмовника, передусім ідеться про те, що говорити необхідно мовою партнера, тобто апелювати до наукової термінології, форми викладу матеріалу, які є прийнятними для учасника спілкування. Іншими словами, з професіоналом потрібно говорити мовою професіонала, а з непрофесіоналом – доступною для нього мовою, враховуючи його словниковий запас, загальний рівень інтелекту й рівень інформаційного фонду. Якщо спілкуються представники різних національностей, то ефект від розмови стає набагато кращим, коли іноетнічні співрозмовники знають мову один одного. А якщо ще до цього додати досконале знання змісту, предмета й характеру того, про що йтиметьс, то вироблення спільного інформаційного поля не забариться.

Важлива вимога ефективної комунікації – уміння того, хто вступає в розмову, об'єктивно оцінювати свої особистісно-ділові якості, наукову компетенцію в тих проблемах, що винесені для обговорення. Тут варто не переоцінювати й не знижувати своєї науково-теоретичної, практичної й психологічної підготовки. Залежно від характеру розмови слід вибирати й тон комунікативного спілкування. Потрібно при цьому також знати власні примхи і слідкувати, щоб вони не вплинули на об'єктивність оцінки того, що ви почуєте у відповідь.

Наступне правило можна сформулювати як демонстрація спільності. Це може бути спільність інтересів, цілей, поглядів, індивідуальних особливостей. Спільні індивідуальні особливості можуть бути як позитивні, так і негативні. Тактовніше підкреслювати позитивні риси. Однак найголовнішою вважається демонстрація професійної спільності.

Ще одне правило стосується прояву інтересу до проблем співрозмовника. Такий інтерес має бути явним і проявлятися в тому, щоб уважно вислухати суть проблеми, поставити запитання в ході бесіди.

Цілу групу порад і правил можна об'єднати загальною назвою «технологічний інструментарій риторики». До цієї групи належать:

• доступність і логічність викладу своєї думки;

• уміння слухати та чути того, хто говорить;

• чітке й коротке формулювання власної думки з урахуванням темпу мови (не варто говорити швидше, ніж говорить більшість людей, адже співрозмовник має встигнути осмислити інформацію відправника);

• спроможність сміливо захищати свої погляди;

• здатність прислухатися до поглядів іншої сторони, не говорити лише про те, чого хочеться вам;

• уміння ілюструвати вирішальні моменти, наводити приклади з реального життя, використовувати експресивність мови;

• вміння не реагувати на емоції партнера зі спілкування, стримувати свої емоції;

• здатність правильно ставити запитання, проявляти активність в обговоренні проблеми;

• спроможність дотримуватися зовнішньої привабливості, доброзичливого погляду, елегантної манери спілкування, всього того, що охоплює поняття «ефект візуального іміджу»;

• вміння застосовувати «ефект перших фраз» (ідеться про енергійний початок розмови);

• здатність розпізнавати, що саме спричинює втрату певної частини інформації (зокрема, «ефект дисперсії» – розсіювання інформації в міру її віддаленості від відправника);

• уміння не виправдовуватися, а бути активним, упевненим, готовим сприймати нападки;

• навички вміло користуватися контрзасобами проти недобросовісних прийомів під час розмови: використовувати недоброзичливі зауваження з позитивною метою, пропускати деякі з них «повз вуха», просити партнера викласти те ж саме позитивно, говорити спокійно, застосовувати гумор тощо;

• дотримання важливої поради щодо переконувального впливу: «Зрозуміти – ще не означає прийняти інформацію» (якщо людина зрозуміла все, про що йшлося в бесіді, це ще не означає, що вона погодилася і прийняла інформацію, оскільки повідомлення може суперечити її переконанням, не задовольняти її потреби, зрештою, викликати когнітивний або моральний дисонанс, стан дискомфорту);

• вміння відповідати опонентові і, звісно, спроможність вчасно зупинитися.

Дві останні позиції розглянемо детальніше. Стосовно вміння відповідати опонентові, то в соціальній психології є прийом, який має назву «так – але». Його сутність полягає в тому, що, незалежно від змісту висловлювання партнера, незалежно від того, правий він чи ні, перші слова у відповідь мають бути тільки стверджувального характеру: «Дійсно», «Правильно», «Я згоден», «З ним не можна не погодитися» тощо. Опонентові буде приємно від стверджувальних фраз. Таким чином створюється позитивне емоційне тло, яке не заважатиме сприйняттю ним наступних слів відправника інформації, наступного «але», оскільки воно лягатиме на позитивний емоційний фон. Стосовно вміння вчасно зупинитися, то ця важлива якість базується на емпатії. Якщо дискусія стає занадто емоційною чи хтось застосував недопустиму тактику, що вплинуло на самопочуття, завжди можна перервати бесіду чи виступ і попросити перерви. Попросити перерви можна й у тому разі, якщо здається, що приховується якась інформація. Коли ж розмова зайшла в глухий кут, її також можна перервати, але так, щоб залишилася можливість до неї повернутися в майбутньому, якщо, звісно, в цьому є потреба.

Іншу групу технік об'єднують під загальною назвою «техніки вирівнювання напруження*. Відомо, що напруження в ході розмови може створюватися поступово. А може так статися, що співрозмовники ще до початку бесіди мали напружені стосунки. Отож залежно від виду напруження змінюється і спосіб його зняття. З метою зняття напруження партнерові надається можливість виговоритися, тобто висловити все, що в нього наболіло, без обмежень і переривань. Важливою є вербалізація емоційного стану як свого власного, так і партнера. Інакше кажучи, це – грамотний спосіб заміни неконструктивних зауважень і проявГв образи більш м'якою тактикою. За умови, коли напруження досягає точки кипіння, ефективним прийомом є перенесення розмови з абстрактної площини на рівень конкретних пропозицій. Знімає напруження застосування позиції «на рівних», яка водночас пов'язана з підкресленням значущості партнера і проявом поваги до нього. її протилежністю є позиція підкорення, яка веде до нагнітання напруження.
Наступні поради й рекомендації стосуються, власне, невербальної комунікації, яка доповнює мовлення, взаємодіє в контексті з вербальною комунікацією і надає спілкуванню певних нюансів, репрезентуючи емоційні стани партнерів.

Мова міміки й жестів людини – це індикатори її внутрішнього душевного стану, думок, емоцій і бажань, адже практично ніхто не може сказати що-небудь без інтонації, міміки, жестів. Ми постійно перебуваємо в якійсь позі, яку можна певним чином витлумачити. Спостереження за власними жестами та жестами інших людей є найкращим способом дослідження прийомів комунікації, що використовуються людиною в неформальній сфері. Водночас знання та вміле використання невербальної комунікації в ділових стосунках також може сприяти їх поліпшенню, налагодженню ділових контактів. Це ж стосується й інших сфер людської діяльності, зокрема сфери правоохоронних органів, де досить часто піднімається питання про застосування результатів спостереження «мови» тіла в процесі розслідування злочинів та вирішення інших конфліктних ситуацій у галузі застосування права (розгляд судової справи, допит, очна ставка, робота із свідком тощо).

Психологи підкреслюють значущість оптико-кінетичної системи знаків у комунікації. На сьогодні вже виокремилась така галузь досліджень, як кінесика, яка безпосередньо має справу із загальною моторикою різних частин тіла: рук, обличчя й постави. Особливо її знання допомагають запобігти незручних ситуацій, які можливі під час спілкування з іноетнічним партнером. Звісно, є різниця в інтерпретації різними національними культурами таких типових жестів, як жест «О'кей» чи кружечок, утворений пальцями рук, піднятий догори великий палець і V-подібний жест пальцями. Непорозуміння можуть виникнути й у зв'язку з проявом частоти й сили жестикуляції, відмінної у представників різних культур.

Стосовно невербального спілкування, яке проявляється на рівні візуального контакту, то воно також має певні етнічні відмінності. Зокрема, виявлено, що, наприклад, найбільш пильно дивляться один на одного під час розмови араби та латиноамериканці. Суттєво різняться від них у цьому відношенні індійці та народи Північної Європи. Населення Південної Європи має високу частоту погляду, що може здатися образливим для інших народів. Загалом незнання особливостей спілкування «контакт очі в очі» в міжнародних стосунках може викликати непорозуміння: надто пильний погляд може трактуватися як неповага, погроза, образа, і, навпаки, намагання уникнути прямого погляду часто розцінюється як неуважність, неввічливість, безпечність. На прикладі японської культури спілкування можна побачити специфіку використання невербальної комунікації, зокрема оптико-кінетичної системи знаків та особливостей візуальної комунікації. Усім відома традиційна японська усмішка під час спілкування. Стверджується, що таким