Труднощі спілкування залежно від його виду

 

Міжособистісне спілкування поділяють на пряме, безпосереднє та на опосередковане масове спілкування, яке має анонімний характер й спрямоване не на певного індивіда, а на великі маси людей і здійснюється найчастіше за допомогою засобів масової комунікації). В ситуації опосередкованого спілкування між учасниками взаємодії наявна певна просторово-часова дистанція. За таких умов спілкування має переважно однобічний характер: людина може лише сприймати інформацію, яка надходить до неї від інших, але не може передавати якусь інформацію їм сама. Таке опосередковане спілкування, яке здійснюється, наприклад, завдяки літературі, творам мистецтва або іншим творам культури, має надзвичайно важливе значення для збагачення стосунків людини зі світом, виводить її за межі безпосереднього оточення, робить особистість причетною до всієї людської культури й до всіх подій, що відбуваються у світі.

Якщо спілкування організовується навколо власне психологічних проблем (встановлення емоційних стосунків з іншою людиною, створення умов для розвитку індивіда та ін.), його називають особистісно орієнтованим. У тому випадку, коли спілкування обмежується взаємодією лише на діловому рівні, воно має характер формального й називається діловим, офіційним чи рольовим.

Рольове спілкування надзвичайно поширене в сучасному суспільстві. Воно забезпечує взаємодію в таких ситуаціях, як «керівник – підлеглий», «учень – учитель», «покупець – продавець», «лікар – пацієнт», «юрист – клієнт» та ін. Саме роль, рольові очікування учасників спілкування визначають, як сприймається партнер, як оцінюється його поведінка, як оцінюється індивідом власна поведінка, яким він є як виконавець ролі. В ситуації рольового спілкування людина не вільна у виборі стратегії своєї поведінки, вона позбавлена певної спонтанності реакцій, дій, почуттів. І хоча кожна людина вносить індивідуальність і неповторність у свої соціальні ролі (однакових лікарів, учителів, лекторів, юристів немає й не може бути), їх дії задаються ззовні, соціальною позицією. Будучи учасником офіційного спілкування, людина набуває низку важливих цінностей – відчуття приналежності до спільноти, соціальної відповідальності, а з іншого боку, захищеності.

Різновидом ділового спілкування є представницьке спілкування, яке передбачає взаємодію людей як представників тих чи інших держав, соціальних груп чи інституцій. Особливість такого спілкування полягає в тому, що воно здійснюється зазвичай у формі співбесіди, а якщо усвідомлена мета спілкування, то й переговорів. За таких умов стосунки симпатій – антипатій зведені до мінімуму порівняно з організовувати і планувати спільні дії.

За іншою класифікацією різновидами ділового спілкування є пізнавальне (його метою є розширення інформаційного фонду партнера, передача необхідної для професійної діяльності інформації), переконування (викликає у ділових партнерів певні установки, переконує в правомірності тих чи інших стратегій взаємодії), експресивне (формує у партнера бажаний психоемоційний настрій, спонукує до необхідної соціальної дії), сугестивне (має на меті вплинути на ділового партнера з метою зміни мотивації, ціннісних орієнтацій, поведінки тощо) і ритуальне (закріплює й підтримує конвенціональні стосунки в діловому світі, забезпечує регуляцію соціальної психіки у великих і малих групах, зберігає ритуальні традиції установи, фірми; цінність індивідуальності в ритуальному спілкуванні мінімізована, учасники є рівними у своєму праві задовольнити ті важливі соціальні потреби, заради яких вони вступили в ритуал) спілкування.

За типом зв'язків, які встановлюються між учасниками взаємодії, розрізняють монологічне й діалогічне спілкування. Монологічне спілкування характеризується одностороннім спрямуванням інформації. Тобто один із учасників взаємодії викладає свої думки, ідеї, почуття, не відчуваючи при цьому необхідності в отриманні зворотного зв'язку від партнера. Така ситуація може передбачати позиційну нерівноправність партнерів зі спілкування: один учасник є особою впливовою, яка наділена активністю, усвідомлюваними цілями і правом їх реалізувати, а інший – розглядається першим як особа пасивна, та, яка, хоча й має цілі, але не настільки значущі, ніж його власні. За таких умов ми маємо справу з «суб'єкт-об'єктним» спілкуванням. Виокремлюють два різновиди монологічного спілкування: імперативне і маніпулятивне.

Під імперативним спілкув анням зазвичай розуміють авторитарну, директивну форму впливу на партнера з метою примушення до певних дій чи рішень, а також досягнення контролю над його поведінкою, установками. Як правило, імперативне спілкування використовується для встановлення контролю над зовнішньою поведінкою партнера, адже внутрішній світ учасника спілкування є передусім власністю особи і вплинути на нього з метою зміни надзвичайно складно. Кінцева формула імперативу є чіткою й не завуальованою: «Роби так, як я накажу!» При цьому засобами впливу є накази, вимоги, заохочування, команди, заборони, залякування тощо.

Сказане не означає, що імперативне спілкування має тільки негативне забарвлення. Є чимало соціальних діяльностей і ситуацій, в яких використання імперативу цілком виправдане і з позицій мети, і з етичного боку. Приміром, імперативний вид спілкування є поширеним у військових статутних стосунках, особливо за екстремальних умов. Водночас у ситуаціях інтимно-особисгісних, дитячо-батьківських, подружніх застосування імперативу є не лише неетичним, але й доволі проблематичним, адже порушується суб'єкт-суб'єктна основа міжособистісних стосунків.

Стосовно навчально-виховної практики, то тут можливості застосування імперативного виду спілкування також обмежені. Хоча за допомогою наказів, команд, заборон («не кричи», «не бігай» та ін.) можна досягти зовнішнього виконання дитиною певних вимог дорослих, однак норми й цінності, що передаються в такий спосіб, не стають її внутрішніми особистісними переконаннями і, отже, залишаються зовнішніми проявами поведінки у відповідний проміжок часу. Саме тому вони легко втрачаються, коли дитина опиняється в іншому соціально-психологічному просторі. У вихованні прийнятними є принаймні дві ситуації, коли можна застосовувати імперативний вид спілкування: не роби того, що є загрозою для твого життя й життя іншої людини; не завдавай шкоди державному та власному майну, цінностям власної родини та своєї країни. Щодо решти норм поведінки (не принижуй гідності іншої людини, стався до себе й до інших як до найбільшої цінності та ін.), то вони мають прищеплюватися інакшим шляхом, у процесі співпраці, співпереживання, спільного обміну інформацією тощо.

Маніпулятивне спілкування, будучи найпоширенішим різновидом монологічного спілкування, передбачає вплив на партнера зі взаємодії з метою досягнення своїх прихованих намірів і цілей. Як і імператив, маніпуляція має на меті досягти контролю над поведінкою й думками іншої особи. Однак основна різниця полягає в тому, що за умов маніпулятивного спілкування партнер не інформує свого співбесідника про істинні цілі їхньої розмови, які приховуються або завуальовуються чи підміняються іншими. Отож маніпуляцію можна ще визначити як приховане управління людьми та їхньою поведінкою. Прихованими є як сам факт впливу, так і його мета. При цьому в партнера має зберегтися ілюзія самостійності у прийнятті рішення чи здійсненні вчинку.

Ефективність (про ефективність ідеться лише в контексті аналізу цього виду спілкування як такого й не більше; моральний аспект проблеми при цьому не враховується) маніпуляції залежить від уміння маніпулятора використовувати психологічно уразливі позиції людини, її риси характеру, звички, бажання, її достоїнства, тобто все те, що спрацьовує автоматично, без витрати часу на свідомий аналіз ситуації і себе в ній. Якщо ж подивитися на маніпуляцію з позиції моральних норм спілкування, мотиваційного й когнітивного аспектів, то стає очевидною проблема наслідків у стосунках між партнерами: у маніпулятора формується уявлення про людину як про засіб досягнення особистісних цілей, що з часом оформлюється в бажання, звичку розпоряджатися партнером, мати над ним перевагу; партнер сприймається не як цілісна особистість, найвища цінність, а як носій певних, потрібних маніпуляторові властивостей, рис і якостей; врешті-решт у маніпулятора виникає егоцентризм, одностороннє бачення партнера й себе, нездатність і небажання індивіда реально оцінити ситуацію, зосередженість на власних інтересах.

За таких обставин сам маніпулятор часто-густо опиняється в тенетах цього виду спілкування: себе починає сприймати фрагментарно, лише в контексті стереотипних форм поведінки, керуючись удаваними мотивами, цілями й інтересами. Із зазначеного може скластися враження, що маніпулятивне спілкування має лише негативний характер. У багатьох випадках це так і є. Однак мають місце ситуації, за яких маніпуляції скоріше стають благом, особливо там, де ними намагаються підмінити диктат, насилля, домінування. Тобто щодо останніх видів спілкування, маніпулятивне тут є гуманнішим. Загалом є цілі галузі соціальних відносин, де маніпуляція застосовується й має «дозволений», «узаконений» характер. До них передусім належать сфера бізнесу, політика, ідеологія, пропаганда.

Практика спілкування показує, що широке використання маніпулятивного впливу, маніпулятивних засобів у діловій сфері зазвичай переноситься на сферу дружби, неформальних міжособистісних стосунків, що призводить до руйнації близьких, довірливих зв'язків між людьми. Зокрема до професій, які найбільш підпадають під маніпулятивну деформацію, можна віднести професії вчителя, викладача, педагога, тобто ті, які мають справу з навчанням, в якому завжди наявні елементи маніпуляції – зробити семінарське заняття чи урок цікавішими, привернути увагу студентів або учнів тощо. І якщо у сфері предметного навчання маніпулятивне спілкування є виправданим, то перенесення стійкої особистісної установки навчити, переконати у сфері неформальних міжособистісних стосунків може зруйнувати ці зв'язки або негативно на них позначитися.

Е. Шостром, автор відомого бестселера «Анти-Корнегі», про людину-маніпулятора, вважає, що в кожному з нас «сидить» маніпулятор і навіть кілька, на різній глибині, у різних іпостасях і в ті чи інші моменти життя то один, то інший береться нами керувати. Е. Шостром виокремлює такі типи маніпуляторів:

• диктатор (перебільшує свою силу, домінує, наказує, цитує авторитетів, робить усе, щоб жорстко управляти своєю жертвою);

• легкодуха людина (жертва диктатора, розвиває велику майстерність у стосунках з ним: не чує, мовчить, забуває; перебільшує свою чуттєвість);

• калькулятор (перебільшує необхідність усе і всіх контролювати; говорить неправду, намагається перехитрити й вивести на чисту воду);

• причепа (протилежність калькулятора, перебільшує власну залежність; намагається бути об'єктом турбот);

• хуліган (гіперболізує свою агресивність, жорстокість, недоброзичливість; погрожуючи, отримує вигоди);

• славний хлопець (перебільшує власну турботу, любов, прив'язує до себе своєю підкресленою турботою; у конфлікті з хуліганом найчастіше виграє);

• суддя (гіперболізує власну критичність, нікому не вірить, важко пробачає, всіх звинувачує);

• захисник (протилежність судді, пробачає помилки інших; замість того, щоб опікуватися своїми справами, турбується про потреби інших; псує людей, не дає їм стати самостійними й самокритичними до себе і своїх дій).

У практиці взаємодії людина, будучи маніпулятором певного типу, є чуттєвою до партнерів протилежного типу. Наприклад, керівник-диктатор обирає собі заступника-ганчірку й установлює з ним стійкий зв'язок, де один управляє іншим за допомогою зручних йому способів. Загалом людина-маніпулятор – це все те в нас, що свідомо, підсвідомо й неусвідомлено застосовує облудні трюки, які дають змогу нейтралізувати, приглушити нашу справжню природу, звівши себе й своїх близьких до рівня речей, підвладних управлінню й контролю.

Водночас не всяке маніпулювання є злом, іноді воно, на думку Шострома, стає необхідним з погляду боротьби за існування. Однак у більшості випадків воно завдає безсумнівної шкоди, маскуючи реальну мету спілкування і взаємодії, що може проявитися у вигляді понівеченого життя, розбитої родини або зруйнованих стосунків чи кар'єри. З погляду гуманістичної психології справжньою трагедією є той факт, що в результаті свого маніпулювання сучасна людина цілком втратила спонтанність: від здатності творчо переживати власне існування й виражати себе людина перетворилася в заклопотаний автомат, що вбиває відведений їй час на постійні спроби зберегти минуле й застрахувати майбутнє; людина говорить про свої почуття, але рідко їх випробовує; вона дуже балакуча щодо своїх тривог, але не здатна стати перед ними віч-на-віч; індивід навпомацки пробирається по життю, використовуючи цілий арсенал масок і ухильних заяв, не усвідомлюючи справжнього багатства буття в соціумі.

Діалогічне спілкування передбачає ставлення до іншої людини як до цінності, неповторної індивідуальності. Йдеться про стосунки між двома індивідами, які є активними суб'єктами. Тобто кожний учасник помічає активність у своєму партнерові, а не дивиться на нього як на об'єкт, і, посилаючи інформацію до нього й аналізуючи його мотиви, цілі, установки, чекає від нього відповіді.

На противагу монологічному видові спілкування відбувається зміна акцентів від домінанти на себе до домінанти на іншого (О. Ухтомський). Таким чином, маємо новий, неможливий для маніпулятора, рівень спілкування, який у вітчизняній психології отримав назву «діалог», а в західній – гуманістичне спілкування. Діалогічний вид спілкування допомагає людині відкрити реальність, яка різниться від власної: реальність іншої людини, її почуттів, уявлень, думок, загалом – реальність навколишнього світу таким, яким його бачить партнер зі взаємодії.

Згідно з гуманістичними принципами людина є найвищою цінністю й основним суб'єктом історичного суспільного розвитку, активним творцем соціального та культурного прогресу. І важлива роль у формуванні й розвиткові такої людини належить її найближчому оточенню, у взаємодії і спілкуванні з яким вона набуває людяності, стає особистістю. У зв'язку з цим перед психологами постає завдання виявлення й аналізу такого типу міжособистісних стосунків, який сприятиме найбільш повному й гуманному розкриттю творчих можливостей учасників комунікативного процесу, задоволенню їхніх потреб у самовихованні та самовдосконаленні.

У цьому твердженні важливим моментом є той факт, що активність людини, її потреба в самовдосконаленні розглядаються не ізольовано, а за умов стосунків з іншими співрозмовниками, побудованих на гуманістичних засадах, основними нормативами яких є емоційна та особистісна розкутість партнерів зі спілкування, психологічне настроювання на актуальний стан один одного, гуманне ставлення до партнера, довірливість і щирість у вираженні почуттів. К. Роджерс, аналізуючи гуманістичне спілкування, виокремлює в ролі основних певні його принципи.

■ Конгруентність (від лат. congruentia – відповідність, узгодженість) партнерів зі спілкування, тобто відповідність соціального досвіду, його усвідомлення й засобів спілкування одного учасника взаємодії досвідові, його усвідомленню й засобам спілкування іншого. Така позиція дає змогу людині поводитися адекватно своїм переживанням, вона відкриває їй саму себе, робить індивіда вільним у сприйнятті й розумінні іншого. Отож умовою діалогу є налаштованість на актуальний психологічний стан самого себе та партнера в ситуації «зараз» і «тепер».

■ Довірливе сприйняття особистості партнера без оцінки його якостей і рис, прийняття іншого як певної цінності.

■ Сприймання іншого учасника взаємодії як рівного, такого, який має право на власну думку і власне рішення. Йдеться не про фактичну рівність партнерів, особливо в тих ситуаціях, де є різна соціальна позиція (вчитель – учень, юрист – клієнт). Береться до уваги рівність людей у їхній справжній людській суті, тобто нерівність в актуальному стані й потенційна рівність.

■ Проблемний, дискусійний характер спілкування, розмова на рівні позицій, а не на рівні догм. Де немає дискусії, уточнення поглядів, там відсутній діалог.

■ Персоніфікований характер спілкування, розмова від імені власного «Я»: «Я так думаю», «Я переконаний» та ін. Водночас, коли люди використовують такі узагальнені звороти, як «Є думка», «Всім відомо», то вони намагаються захистити себе від партнера зі взаємодії, захистити власну неготовність до діалогу, до обстоювання своєї позиції.

Звісно, висловлювання закінчується передаванням слова іншому. При цьому між висловлюваннями (репліками) діють специфічні стосунки: запитання – відповідь, ствердження – заперечення, ствердження – згода, наказ – виконання. Стосовно першої і основної особливості висловлювання як одиниці мовного спілкування, то це зміна мовних суб'єктів. Щодо другої особливості, то її складає специфічна завершеність висловлювання, яка дає змогу відповісти на нього й зайняти певну позицію (зокрема виконати наказ). Вчений вважає, що завершеність або цілісність визначається трьома чинниками:

• предметно-смисловою вичерпністю висловлювання (на даний момент діалогу);

• мовним задумом або мовною волею того, хто говорить;

• типовими композиційно-жанровими формами завершення (тобто залежно від мовних жанрів діалогу – побутової розповіді, листа, військової команди та ін.).

Діалогічні стосунки умовно поділяються на кілька підвидів:

• інтимно-міжособистісні, де взаємодія між партнерами спрямована на розвиток самого процесу виявлення та підтримання міжособистісних стосунків (дружби, любові);

• стосунки кооперації, за яких наявність діалогічного спілкування та діяльності спрямована на досягнення єдиної мети;

• егоїстичні стосунки, які характеризуються змаганням у досягненні спільної мети, але кожен наближається до цієї мети окремо, при цьому кожна сторона, рухаючись до досягнення мети своїм шляхом, суворо дотримується певних правил;

• антагоністичні стосунки, що виникають за наявності принципово непримиренних суперечностей між партнерами; вони намагаються усунути ці суперечності різними способами, ставлячи перед собою різні цілі, але за обов'язкового дотримання спільних правил гуманної поведінки.

Слід зауважити, що діалогічні стосунки на зразок антагоністичних часто-густо призводять до гострих конфліктів, особливо коли справа стосується життєво важливих для обох сторін проблем. Трапляється, що одна із сторін нерідко порушує правила діалогічної взаємодії. У такому разі діалогічні стосунки перетворюються на антидіалогічні, антигуманні, тобто такі, за яких один або обидва партнери взаємодії сприймають один одного як об'єкт, річ, принципово заперечуючи наявність будь-якої спільності між ними.

Стосовно інших різновидів антидіалогічних стосунків, то вони допускають взаємодію сторін, але характеризуються наявністю імперативних прав у однієї сторони та відсутністю будь-яких прав у іншої; невизнанням жодних спільних правил для будь-якої взаємодії.

Що стосується індиферентних стосунків, то їм властива відсутність у партнерів хоча б якоїсь зацікавленості у взаємодії – як у співробітництві, так і в боротьбі. За сприятливих обставин при індиферентних стосунках допускається наявність формального контакту.

За іншою класифікацією діалогічні стосунки між партнерами поділяються на міжособистісні (міжгрупові) та функціонально-рольові діалогічні стосунки. При цьому для міжособистісних стосунків предметом діалогу є, власне, самі діалогічні стосунки (їх виявлення, розуміння, інтенсифікація тощо), а для функціонально-рольових – предметна діяльність.

Вважається, що функціонально-рольові діалогічні стосунки виникають між людьми в процесі їхньої практичної та духовної діяльності. До того ж вони зумовлені передусім способом виробництва. Проте функціонально-рольові діалогічні стосунки слід сприймати не лише як безпосередньо колективні, але і як індивідуальні взаємини між людьми. Водночас і міжособистісні діалогічні стосунки не означають обов'язкової ідентифікації між самим собою та іншою людиною.

Виступаючи самостійною і специфічною характеристикою суб'єкта, умовою й засобом розвитку особистості, її активності, діалогічне спілкування базується на психологічних особливостях кожного із суб'єктів взаємодії. І результатом такого спілкування є розуміння суб'єктами один одного, присвоєння ними колективної, виробленої в ході взаємодії, думки як власної. Діалогічне спілкування розглядається, таким чином, як поняття, то має міждисциплінарне значення, адже воно позначає стійкі зв'язки між системами, які зближуються у своїх суттєвих якостях.

Більшість психологів, досліджуючи діалог, стверджують, що умовою його виникнення є проблемна ситуація, яка спричинює пізнавальну діяльність учасників діалогу. Логіка спілкування свідчить: якщо нема проблеми, то діалог поступово згасає або перетворюється в безпредметну балаканину.

За будь-яких умов предмет діалогу має бути таким, щоб не зникала можливість його розгляду з альтернативних позицій. А для того, шоб почути «чуже»слово «своє», необхідно, щоб у свідомості панувала відкритість для іншого, була готовність вислухати іншу думку.

Загалом, завершуючи аналіз діалогічного спілкування, наголошуємо ще на одній його суттєвій ознаці – встановлення за допомогою діалогу особливого морально-психологічного клімату, який характеризується відкритістю, доброзичливістю, взаємним довір'ям. Відкритість як складова учасників діалогічної взаємодії – це готовність і уміння бути самим собою, відкрито виявляти співрозмовникові свою позицію. Важливим чинником психологічної відкритості є проникливість в іншу, відмінну від власної, думку, уміння поставитися до своєї позиції лише як до однієї з можливих. Невід'ємною характеристикою спілкування-діалогу учасників комунікативної взаємодії є наявність зворотного зв'язку, для ефективності якого необхідні певні умови, такі як аргументованість, специфічність, тобто він повинен мати відношення до конкретного прояву, до думки учасника спілкування; прояв зворотного зв'язку відразу, негайно; врахування в ньому феноменів групового спілкування-лідерства, групового тиску, групової диференціації. Діалогічна взаємодія – то не лише згода й порозуміння. Діалог – це водночас дружнє співробітництво, чесне змагання, гаряча суперечка, але за певними правилами, а також мирне співіснування партнерів. Діалог як творча взаємодія немислимий без проблем і запитань, а абсолютна згода між партнерами – це смерть для діалогу. Зрештою діалог не є можливим ані за умов абсолютної залежності, ані за умов абсолютної автономності індивіда.

Конфліктне спілкування характеризується зіткненням різних поглядів, інтересів і дій окремих людей та груп. Тобто в основу конфліктного спілкування покладено конфлікт. Конфліктне спілкування викликає не будь-яка суперечність, а така, в якій представлені найсуттєвіші потреби, прагнення, інтереси, цілі людей, статусно-рольові показники учасників взаємодії. Небезпека конфліктного спілкування полягає в тому, що воно супроводжується різкими негативними емоціями. Якщо конфліктна ситуація спілкування не вирішується своєчасно, це може призвести до неврозів, хворобливих станів, стійкого розладу стосунків між людьми. Тобто в конфліктного спілкування висока психологічна ціна – розмаїття негативних емоцій, стресів, переживань, розчарувань, втрат, провини.

За умов конфлікту як засобу спілкування й розв'язання проблем змінюється система стосунків і цінностей, люди ніби по-іншому починають сприймати реальність, здійснювати дії, які для них не властиві. Отже, учасники взаємодії мають добре уявляти собі причини конфліктів, динаміку їх прояву, передбачати можливі дії співрозмовників, уміти поводитися в конфліктних ситуаціях. Щоб управляти конфліктною ситуацією, партнерам необхідно добре розуміти психологічний механізм самих конфліктів, знати, що у взаємодії завжди є джерела і причини виникнення конфліктів.

Конфліктне спілкування в діловій сфері може викликати найрізноманітніші наслідки для організації і взаємин людей, які в ній працюють. Водночас спроба уникнути конфлікту може призвести до зниження ефективності праці й погіршення морально-психологічного клімату в групі, а часом і до деструктивних змін, якщо сутність можливого конфлікту полягала в боротьбі прогресивного зі старим, з різними пережитками, несправедливими діями. Якщо в ході взаємодії партнери свідомо йдуть на розв'язання суперечностей саме конфліктним шляхом, то це, як правило, призводить до великих психологічних втрат – образ, переживань людей, негативних соціальних установок. Зазначене зазвичай віддзеркалюється на ділових стосунках, паралізує роботу організації. Натомість, є ситуації, коли саме конфліктне спілкування допомагає розв'язати злободенні проблеми. Проте не кожне протиріччя переростає в конфлікт: люди можуть мати різні погляди, судження про яку-небудь проблему, і це не заважає їхній злагодженій роботі.

Отже конфлікти створюють напружені стосунки, переключають увагу на «з'ясування стосунків», негативно позначаються на їхньому нервово-психічному стані, а з іншого – конфлікти можуть мати не лише руйнівну, але і творчу силу, коли їх подолання веде до поліпшення партнерських стосунків.

Позитивна роль конфліктного спілкування може також полягати в зростанні самосвідомості учасників конфлікту, якщо останній переслідує соціально значущу мету; у багатьох випадках конфлікт формує та стверджує визначені цінності, поєднує однодумців, відіграє роль запобіжного клапана для безпечного й навіть конструктивного виходу емоцій. Таким чином, до самого факту конфліктного спілкування не можна ставитися однозначно: аналізуючи конфлікт, який спричинив конфліктне спілкування, слід враховувати як його соціальну природу, так і психологічні наслідки. У вітчизняній і зарубіжній літературі описані різні погляди на конфлікти, їхню природу, соціальну роль.

Стосовно протилежних позицій на проблему конфлікту, то вони представлені, з одного боку, теоріями безконфліктного гармонійного розвитку соціальних груп, а з іншого – поглядами на конфлікти як явище природне, неминуче й навіть необхідне, оскільки вони являють собою один із проявів загального закону діалектичного розвитку – єдності і боротьби протилежностей.

За тривалістю взаємодії розрізняють довготривале і короткочасне спілкування. Практика свідчить, що є люди, які заздалегідь налаштовані на певну тривалість взаємодії, тобто одні надають перевагу швидкому розв'язанню проблеми, не дозволяють спілкуванню поглинати себе самого, а інші, навпаки, в кожному акті комунікації шукають додаткові можливості для розширення меж контакту, розтягуючи таким чином час спілкування. Коли люди із схильністю до короткочасного спілкування опиняються в ситуації, де їм потрібно тривалий час перебувати у взаємодії із одним або кількома співрозмовниками, вони починають почуватися некомфортно, не знають, чим заповнити паузи, швидко «виснажуються». Подібне спостерігається і в осіб зі схильністю до довготривалих контактів: у ситуації жорстко регламентованої взаємодії вони змушені постійно блокувати свою потребу в отриманні додаткової інформації від партнера зі спілкування.

За наявністю й перевагою тих чи інших комунікативних засобів вирізняють мовне, немовне. комбіноване спілкування. Серед інших видів спілкування можна назвати такі: спілкування із знайомими і незнайомими людьми, закінчене і перерване спілкування, насильницьке і ненасильницьке, криміногенне, інтимне, терапевтичне, матеріальне, духовне спілкування.