Формування спілкування у філогенезі. Функції спілкування. Основні види спілкування.

Поняття спілкування є дуже широким і включає в себе різні аспекти.

Спілкування – це, по-перше, складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що виникає на основі потреб і спільної діяльності та включає в себе обмін інформацією, сприймання та розуміння іншого; по-друге, це взаємодія суб'єктів через знакові засоби, викликана потребами спільної діяльності та спрямована на значимі зміни стану, поведінки партнера.

У найзагальнішому значенні спілкування виступає як форма життєдіяльності.

Спілкування виконує цілий ряд різних функцій:

1. Комунікативна функція – зв'язок людини з світом у всіх формах діяльності.

2. Інформаційна функція виявляється у відображенні засобів оточуючого світу. Вона здійснюється завдяки основним пізнавальним процесам. У процесі спілкування забезпечується отримання, зберігання та передача інформації.

3. Когнітивна функці я полягає в усвідомленні сприйнятих значень завдяки мисленню, відображенню, фантазії. Ця функція пов'язана з суб'єктивними характеристиками партнерів, з особливостями їх прагнення до взаємопізнання, до необхідності розкрити психологічні якості особистості.

4. Емотивна функція полягає в переживанні людиною своїх стосунків з оточуючим світом. У процесі спілкування ці переживання відображаються у вигляді взаємовідносин: симпатій – антипатій, любові – ненависті, конфлікту – злагоди тощо. Дані взаємовідносини визначають психологічний фон взаємодії.

5. Конативна функція пов'язана з індивідуальними прагненнями людини до тих чи інших об'єктів, які виступають в формі мотивуючих сил. Завдяки цій функції відносини реалізуються в конкретній поведінці.

6. Креативна функція пов'язана з творчим перетворенням дійсності.

Види спілкування в психологічній літературі поділяються на підставі різних ознак.

За змістом спілкування може бути матеріальним, когнітивним, кондиційним, мотиваційним, діяльнішим.

Матеріальне спілкування – це обмін предметами і продуктами діяльності. При матеріальному спілкуванні суб'єкти здійснюють обмін продуктами своєї діяльності, які виступають засобами задоволення потреб.

Когнітивне спілкування – це обмін знаннями (наприклад, у ході навчального процесу).

Кондиційне спілкування – це обмін психічними та фізіологічними станами, тобто певний вплив на психічні стани іншого (наприклад, зіпсувати настрій партнеру).

Мотиваційне спілкування – це обмін цілями, потребами, інтересами. Таке спілкування спрямоване на передачу іншому певних установок або готовності діяти певним чином.

Діяльнісне спілкування – це обмін діями, навичками, вміннями тощо.

За метою спілкування можна поділити на біологічне та соціальне. Біологічне спілкування необхідне для підтримки та розвитку організму (пов'язане з задоволенням біологічних потреб).

Соціальне спілкування задовольняє ряд соціальних потреб особистості (наприклад, потреба в міжособистісних контактах).

В залежності від засобів спілкування може бути безпосереднім та опосередкованим, прямим та непрямим.

Безпосереднє спілкування здійснюється за допомогою природних органів (руки, голосові зв'язки, голова тощо), без допомоги сторонніх предметів.

Опосередковане спілкування характеризується використанням спеціальних засобів: природні предмети (камінець, палиця і та ін.) та культурні (знакові системи).

Пряме спілкування полягає в особистісних контактах і безпосередньому сприйманні один одного (наприклад, розмова двох друзів).

Непряме спілкування передбачає наявність посередників, якими можуть виступати інші люди (наприклад, при переговорах між різними групами).

В залежності від спрямування спілкування може бути діловим та особистісним, інструментальним та цільовим.

Ділове спілкування – це спілкування на офіційному рівні і його змістом є те, чим зайняті люди в процесі трудової діяльності.

Особистісне спілкування зосереджене на проблемах, що складають внутрішній світ людей.

Інструментальне спілкування – це засіб для задоволення різних потреб.

Цільове спілкування служить засобом задоволення саме потреби в спілкуванні.

Отже поняття «спілкування» тлумачиться в психологічній літературі по-різному: як особливий вид діяльності; як специфічна соціальна форма інформаційного зв'язку; як форма взаємодії суб'єктів; як самостійна й зведена до діяльності категорія; як процес міжособистісної взаємодії; як обмін думками, почуттями й переживаннями; як суттєвий аспект людської діяльності; як реальність людських стосунків, що передбачає будь-які форми спільної діяльності людей; як універсальна реальність буття людини, що породжується й підтримується різними формами людських стосунків.

Більшість дослідників схиляється до думки про те, що діяльність людини в усіх її модифікаціях і спілкування індивіда з іншими людьми переплетені в його житті найтіснішим чином і фактично жодна з них неможлива без іншої. З цього випливає, що будь-який різновид або форма людської діяльності (гра, керівництво, виховання) виявляються через спілкування й навпаки. І навіть спілкування із самим собою (пролонговане спілкування) відбувається таким чином, що людина подумки продовжує розмову з партнером, з яким нещодавно спілкувалася. Тобто індивід діє так, ніби належить до якоїсь спільноти: він заздалегідь обдумує сценарій розмови, передбачає можливі аргументи й контраргументи учасників спілкування, тактичні прийоми переконання, можливі типи контактів тощо.

До речі, спілкування із самим собою (тобто інтраперсональний діалог) було відоме ще в Стародавній Греції і мало назву солілоквіуму. Так, члени піфагорійської спілки суворо дотримувалися правила, яке зобов'язувало кожного з них щоденно, перед сном, проводити співбесіди з самим собою та відповідати на запитання: «Як я провів день, що минув?», «Що я зробив?», «Яких зобов'язань я не виконав?». Таке спілкування із самим собою проводилося тричі підряд, чим досягалося більш глибоке осмислення запитань. Аналізуючи інтраперсональний діалог, найкраще вдатися до прикладу стосовно Сократа та його учнів. Зокрема, учень Сократа Антисфен Афінський вважав, що для становлення мислителя головною передумовою є уміння вести діалог із самим собою. На запитання, що йому дала філософія, він відповів: «Уміння вести бесіду з самим собою».

За традицією в психології діалог розглядають у таких площинах:

• як первинну форму людського спілкування, яка визначає повноцінність психічного розвитку особистості;

• провідну детермінанту цього розвитку, що забезпечує функціонування механізму інтеріоризації, коли зовнішня первинна взаємодія переходить «всередину» людини;

• комунікативний процес, що відбувається за своїми законами й за своєю внутрішньою динамікою;

• вищий рівень організації стосунків і спілкування між людьми, який найбільш органічно близький до первинної природи людської психіки, а тому є оптимальним для нормального психічного функціонування й особистісного розвитку людей, реалізації їхніх потреб, прагнень і намірів;

• найефективніший метод педагогічних, ідеологічних, інтимних, психокорекційних та інших впливів;

• творчий процес спільного пошуку істини, краси й гармонії.

Будучи адекватним суб'єкт-суб'єктному характерові самої людської природи, діалог є найприйнятнішим для організації продуктивних міжособистісних контактів між людьми. З цього приводу Г. Ковальов наголошує, що дві особистості у стані діалогу утворюють певний спільний психологічний простір та часову тривалість, створюють єдину емоційну подію, коли вплив (у звичайному, «об'єктному», «монологічному» розумінні цього поняття) перестає існувати, поступаючись місцем психологічній єдності суб'єктів, в якій і розгортається творчий процес взаєморозкриття, взаєморозвитку, створюються умови для саморозвитку.

Отже, діалог – це рівноправне суб'єкт-суб'єкти є спілкування, яке має на меті пізнання один одного, а також самопізнання й саморозвиток партнерів зі спілкування. А.У. Хараш визначає діалог як стан контакту «Я» з конкретним іншим, який залишається до кінця непізнаним. Саме тому спілкування з ним перетворюється на безперервний творчий процес розкриття один одного, розуміння іншого й себе в ситуації взаємодії, прийняття погляду на світ, який різниться від власного. Основою діалогічного спілкування є принципово інші підвалини, аніж монологічного. Передусім ідеться про цілі діалогу й засоби реалізації діалогічного мислення. Стосовно цілей діалогу, то вони, по-перше, спрямовані на саму людину, на самопізнання, саморозвиток, задоволення власної потреби в розумінні; по-друге, метою діалогу є інша людина й ставлення до неї як до цінності дає змогу досягти цілей, які стосуються самого себе. Щодо засобів реалізації діалогічного мислення, то діалогічні технології визначаються, за А.У. Харашем, доволі влучно: «слухати – чути», «дивитися – бачити».

Той великий інтерес, який викликає діалогічне спілкування в соціально-психологічній теорії і практиці, змушує звернутися до витоків вивчення діалогу в науці.

Одним з перших, хто усвідомив важливість діалогічного спілкування людей для забезпечення процесу пізнання, був філософ Сократ. Його знамениті бесіди з друзями і недругами ввійшли до золотого фонду людської культури як «Сократівський діалогічний метод».

Діалог як форма спілкування в Сократа доведений до рівня високого мистецтва. До своїх співрозмовників філософ ставиться (за його визначенням) як «повивальна бабка», яка допомагає народженню істини в опонентів. Допомагаючи народженню істини в людині, Сократ вірить, що кожний учасник діалогу, хоч і своїм власним шляхом, здатний прийти до неї; в цій можливості він рівноправний з усіма, навіть з дурнями. Постановка питання саме таким чином є прикладом психолого-педагогічної позиції мислителя, яка виходить із визнання універсальних можливостей людини. Щодо поблажливого тону бесіди з опонентами, то він не означає терпіння до іншого й усепрощення, відсутності оцінок і застосування покарань; суть такої форми спілкування в тому, щоб знайти найправильніший для даної людини метод «повивальної бабки» – пробудити совість, добрі почуття, продумані рішення і вчинки.

В основу концепції Л. Фейербаха про діалогічні стосунки між людьми покладено антропологічний принцип, згідно з яким людська сутність проявляється тільки в спілкуванні, в єдності людини з людиною, в єдності, яка спирається лише на реальність різниці між Я і Ти. Таким чином, людина з її природними характеристиками стає універсальним і найвищим предметом філософії, а антропологія – філософською наукою.

Розробляючи ідею діалогічності людських стосунків, група вчених створила філософський напрям – діалогізм, який ставив за мету глибоко осмислити людські стосунки як діалогічні й таким чином знайти основи людського існування. Книга М. Бубера «Я і Ти» вважається основною працею цього напряму. Людина, спілкуючись, не завжди чекає активності від свого партнера, а навпаки, прагне його «приспати», підкорити собі й використати. У зв'язку з цим М. Бубер вважає, що в стосунках між людьми можна виокремити два фундаментальні відношення: відношення Я–Ти і Я–Воно.

М. Бубер не абсолютизує діалогічне відношення Я–Ти. Він зазначає, що окрім інтимно-діалогічного діє ще й когнітивно-практичне відношення Я–Воно, призначення якого – допомогти діалогові здійснюватися в утилітарно-практичній сфері на школу своєму найвищому сутнісному проявові. Як вважає автор, відношення Я–Воно є суб'єкт-об'єктним.

Названі два відношення співвідносяться між собою так само, як актуальність і латентність [від лат. ialens (latentis) – прихований; той, що не виявляє себе видимими ознаками]. Незалежно від сфери прояву діалогічного відношення Я–Ти, загальними ознаками його, за концепцією М. Бубера, є повна симетричність; безпосередність; неповторність, унікальність; виникнення діалогічного відношення тільки в теперішньому часі; існування діалогічного відношення лише в проміжній сфері; нестійкість міжособистісного діалогічного відношення, яке обов'язково перетворюється на суб'єкт-об'єктне відношення типу Я–Воно; спонтанність появи діалогічного відношення.

Вважається, що теорія М. Бахтіна є найбільш розробленою теорією діалогу. В ролі діалогу М. Бахтін визнає передусім той специфічний і досконало ним вивчений тип спілкування, який він відкрив у художніх творах Ф. Достоєвського. Діалогічна концепція дослідника містить два значення поняття «діалог». По-перше, під діалогом розуміється певна загальнолюдська реальність, початкова умова людської свідомості й самосвідомості, а також основна форма їх реалізації. Щодо другого, більш вузького свого значення, то діалог розглядається як конкретна подія спілкування, в ході якої ніби відбувається «розкриття» ціннісного світу людини, її самовиявлення в конкретній взаємодії у відповідь на відповідне посилання партнера. В такому своєму значенні діалог постає як конкретна життєва подія, яка може відбуватись або не відбуватись залежно від ситуації. Тобто йдеться про його різні ступені – про більшу або меншу діалогічність у спілкуванні.

За М. Бахтіним, основною умовою виникнення діалогічних стосунків визначається наявність комунікативної інтенції, установки на повідомлення, «на слово». При цьому логічні і предметно-змістові відносини, щоб стати діалогічними, мають втілитися, стати словом, тобто висловлюванням. І тільки тоді, коли предметне значення наділяється «голосом», висловлюється як усвідомлена позиція особистості, виникають діалогічні стосунки. Водночас вони «переходять в іншу сферу буття», «втілюються» в інші якості, тобто наявність комунікативної інтенції – установки на повідомлення – змінює їхню сутність.

Отже, виникає комунікативна ситуація, яка є системоутворюючим чинником, умовою, що робить можливим виникнення діалогічних стосунків. Відповідно до діалогічної концепції М. Бахтіна, мінімальною одиницею мовного спілкування є висловлювання, яке розуміється вченим широко: і як коротка репліка побутової розмови, і як великий роман або науковий трактат.

Суб'єкт-суб'єктний підхід до проблеми спілкування долає одностороннє розуміння спілкування як форми чи виду діяльності. У свій час Б.Ф. Ломов та його співробітники зробили висновок про необхідність формулювання нового методологічного принципу – принципу спілкування як суб'єкт-суб'єктної взаємодії, базуючись на якому, спілкування є особливою самостійною формою активності суб'єкта. В. Знаков у зв'язку з цим зазначає, що сучасна психологічна наука вивчає дві основні форми спілкування: в одному випадку – це засіб організації діяльності, в іншому – задоволення потреби людини в іншій людині, у живому контакті. Тобто в процесі спілкування здійснюється не лише взаємний обмін діяльністю, але й уявленнями, ідеями, почуттями людей. Спілкування, таким чином, тлумачиться як форма взаємодії суб'єктів, котра мотивується їхнім прагненням виявити психологічні якості один одного й у ході якої формуються міжособистісні стосунки між ними (прив'язаності, дружби чи неприязні). Водночас під спільною діяльністю розуміються ситуації, за яких міжособистісне спілкування людей підпорядковується загальній меті – вирішенню конкретного завдання. Ідею про самостійність і першочергову важливість категорії «спілкування» проводить М.Бобнєва, зокрема зазначаючи: якщо раніше в психології передбачалося, що психіка формується передусім на основі предметної діяльності, а формування вищих функцій визначається в основному використанням знакових засобів і мови, то тепер стає очевидним той факт, що для людини вихідною є ситуація спілкування й у розвитку психіки вирішальна роль має належати спілкуванню і взаємодії людей.

Окрім суб'єкт-суб'єктного підходу до вивчення природи спілкування, який ще в психологічній літературі називають діалогічним (партнер зі спілкування залишається для співрозмовника значущою, унікальною, неповторною особистістю), мають місце й інші підходи.

Моносуб'єктивний підх ід спирається на уявлення про те, що людина у цьому світі практично самотня, й спілкування для неї є епізодом в її житті. При цьому інша людина в житті особи не відіграє помітної ролі. Згідно з полііндивідним підходом індивід не просто один у цьому світі, а один із багатьох інших. І вплив однієї людини на іншу ґрунтується на врахуванні психіки останньої. Інтерсуб'єктивний підхід має своїм підґрунтям згоду, яка означає однакове розуміння людьми ситуації. Спілкуючись, такі люди поступаються одне одному в розмові, пристосовуються один до одного, будуючи міжособистісні зв'язки. Натомість, якщо аргументи одного партнера не збігаються з очікуваннями іншого, то спілкування набуває суб'єкт-об'єктного характеру. Залишаючи за вченими право на власний погляд щодо підходів до проблеми спілкування, підтримуємо тих з них, котрі керуються гуманістичними уявленнями про людину, перебуваючи на засадах суб'єкт-суб'єктних стосунків між партнерами зі взаємодії.

Потреба людини в спілкуванні зумовлена суспільним способом її життєдіяльності й необхідністю взаємодіяти з іншими людьми. Спостереження за дітьми, які перші роки свого життя провели серед тварин і не мали можливості спілкуватися із собі подібними, свідчать про численні порушення в їхньому розвиткові: як психічному й фізичному, так і соціальному. Спілкування, таким чином, стає основною умовою виживання людини й забезпечує реалізацію функцій навчання, виховання й розвитку індивіда.

Вивчаючи поведінку немовлят, американські дослідники К. ФЛейк-Хобсон, Б. Робінсон та П. Скін зазначають, що в перші тижні життя діти можуть обмінюватися із дорослими лише жестами, мімікою, численними звуками, що свідчить, напевно, про генетичну «запрограмованість» на спілкування з оточенням. І хоча невигадлива міміка та звукові «відповіді» рефлекторні і їх ще не можна назвати спілкуванням в повному розумінні цього слова, вони проте надзвичайно важливі в процесі встановлення стосунків («зрощування») між батьками й дитиною.

Дослідження Д. Ельконіна показали, що виявом справжньої потреби немовляти в спілкуванні з дорослими є комплекс пожвавлення, який виникає в момент появи батьків і під час їхнього спілкування з дитиною. Коли дитина жваво рухає ручками й ніжками, посміхається дорослому, повертає голівку на голоси, які звучать поруч, що засвідчує появ потреби в спілкуванні.

Протягом першого року життя діти дедалі краще знайомляться з дорослими, котрі їх оточують, у них з'являються позитивне емоційне ставлення до дорослих, почуття довіри до них, задоволення від спілкування з ними, формується прив'язаність до дорослих. Щодо довіри (недовіри), то, за Е. Еріксоном, беззахисні малюки в перший рік свого життя опиняються в ситуації конфлікту: довіра проти недовіри до навколишнього світу, успішне розв'язання якого залежить від характеру взаємин дитини і дорослих. Ідеться про те, що коли дитину люблять, вона починає довіряти дорослим, якщо ж її потреби не задовольняються, вона зростає із почуттям недовіри до навколишнього світу.

Сказане зовсім не означає, що батьки повинні задовольняти будь-яку забаганку дитини. Водночас варто підкреслити, що факт недовіри, так само як і дефіцит спілкування, гальмують психічний розвиток дитини, створюють проблеми в процесі входження в соціум. Це ж саме можна сказати і про зайву опіку, надмірне спілкування, котрі також спричинюють труднощі. Стосовно почуття прив'язаності до дорослих, яке є важливою подією в житті дитини одного року, то воно особливо стає помітним після півріччя життя.

Аналізуючи фази прив'язаності (К. Флейк-Хобсон та ін.), можна прослідкувати, як у малюків у процесі спілкування з дорослими поступово формуються емоційно-психологічні зв'язки з люблячими їх людьми. Перша фаза (від народження до трьох місяців) характеризується тим, що дитина шукає близькості й готова спілкуватися з будь-якою знайомою чи незнайомою людиною. Для досягнення потреби в спілкуванні малюк використовує свої специфічні сигнали: посмішку, звуки голосу, рухи тощо. На другій фазі (третій-шостий місяці) діти поступово вчаться розрізняти знайомі і незнайомі обличчя. Спілкування з дорослим на цій фазі починає набувати вибіркові. На третій фазі (сьомий-восьмий місяці) вибірковість спілкування закріплюється, формується уявлення про постійність людей і предметів.

М. Лісіна окреслила такі стадії розвитку потреби дитини в спілкуванні: потреба в увазі та доброзичливості дорослого, результатом задоволення якої є забезпечення фізичного комфорту й розвитку дитини (перше півріччя життя); потреба в співробітництві з дорослим, котра забезпечує задоволення в провідній грі-маніпуляції (з другого півріччя до двох – двох з половиною років); задоволення потреби в повазі до запитів дитини (молодший і середній дошкільний вік); потреба в розумінні людей, які оточують дитину, та співпереживанні їм (старший дошкільний вік). Зрештою можна стверджувати, що процес входження дитини в соціум, засвоєння його норм і цінностей охоплює потребу в спілкуванні, набуття, розширення, вдосконалення, збагачення й закріплення міжособистісних і соціальних зв'язків.