Розділ 3. Психологічний аналіз соціальної комунікації в міжособистісному та масовому спілкуванні

РОЗДІЛ 3. ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ СОЦІАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ В МІЖОСОБИСТІСНОМУ ТА МАСОВОМУ СПІЛКУВАННІ

Серед соціально-комунікаційних наук психологія відіграє провідну роль у дослідженні соціальної комунікації в психічному (особистісному) та соціальному хронотопах. При цьому соціальна психологія як прикладна галузь психологічної науки глибоко вивчає особливості соціальної комунікації в межах проблеми спілкування. Саме спілкування є однією з базових категорій, яку психологи узагальнено трактують як взаємний обмін інформацією між людьми, як соціально-психологічну взаємодію між ними та як специфічний вид діяльності, який разом із грою, навчанням та працею зумовлює весь психічний та особистісний розвиток людини від народження.

Сутність соціальної комунікації може бути розкрита через поняття міжособистісного та масового спілкування. Перше пов’язане із стосунками конкретних людей. Друге – з опосередкованою комунікацією, в якій головну роль відіграють ЗМІ та психологічний вплив на широкий загал слухачів. Однак, проблема міжособистісного та масового спілкування не може бути зведена до простого обміну інформацією між двома чи більше людьми (тобто до соціальної комунікації в психологічному розумінні). Ця проблема охоплює безліч аспектів обміну думками, мотивами поведінки, емоційними станами та іншими компонентами психологічного обміну. Крім того, спілкування між особистостями включає взаємне сприймання партнерів та психологічну взаємодію, що відбувається між ними в процесі обміну інформацією. Отже, соціальна комунікація полягає у соціально-психологічному обміні, який відбувається в процесі спілкування. Зазначимо, що психологи майже не проводять чіткої межі між психічним та соціальним у процесі спілкування. Воно поєднує в собі індивідуальне та колективне, має безпосередні та опосередковані форми контактів і відбувається як між окремими особистостями, так і між групами людей.

В психології будь-яку соціальну комунікацію між людьми називають терміном «комунікація». При цьому Г.Андреєва, В.Сорокін, К.Платонов та інші дослідники розуміли комунікацію як повідомлення та передачу інформації, наголошуючи на однобічності цього процесу. Тобто в комунікації інформація передається в одному напрямку: від мовця до слухача. Цей підхід вказує на тісний зв’язок проблеми соціальних комунікацій з теорією інформації, кібернетикою та технічними системами. Однак, семантично слово «комунікація» (від лат. сommunicatio – «з кимось спілкуюсь») має багато спільного з поняттям спілкування. В різних мовах комунікація означає «зв’язок», «спільність», «поєднання», «діяти разом», що в українській мові, як правило, відповідає поняттям спілкування, взаємодії, взаємним стосункам, взаємному обміну тощо.

В даному розділі ми здійснили спробу проаналізувати соціальну комунікацію як структурний компонент міжособистісного та масового спілкування. При цьому ми спирались на трикомпонентну структуру спілкування, яка загальноприйнята у вітчизняній психології та відповідає нашим науковим уявленням стосовно цієї проблеми. Далі поняття «комунікація» та «соціальна комунікація» ми будемо вживати як синонімічні.

3.1. Спілкування як психологічна проблема:

Рис. 1.1. Трикомпонентна структура спілкування

Комунікативний компонент спілкування – це соціально-психологічна комунікація у вузькому значенні. Вона полягає в обміні інформацією між партнерами. При цьому будь-який обмін інформацією в міжособистісному спілкуванні, яке передбачає безпосередні контакти між партнерами, завжди супроводжується взаємосприйманням та взаємодією. Отже, комунікація як соціально-психологічне явище в житті людини нерозривно пов’язана з іншими двома компонентами спілкування.

Перцептивний компонент спілкування – це процес сприймання та пізнання один одного співрозмовниками і встановлення на цій основі взаємопорозуміння між ними. Цей компонент також називають соціальною перцепцією.

Інтерактивний компонент спілкування (інтеракція) полягає в організації взаємодії між людьми, тобто в обміні не тільки думками, ідеями та знаннями, але й діями.

Ольга Соловйова стверджувала, що названі вище компоненти виокремлені лише умовно і дають можливість науковцям побудувати модель експериментальних досліджень з проблем спілкування в малих групах (учнівських класах, трудових бригадах, сім'ї тощо). В дійсності всі три компоненти поєднані в системі міжособистісного спілкування, забезпечують його цілісність і, водночас, відображають багатогранність та динамічність прямої комунікації між людьми. В зв'язку з цим Борис Паригін вважав, що спілкування, як соціально-психологічне явище, включає інформаційний процес, взаємодію між людьми, їхнє співпереживання один одному, взаємне розуміння та взаємовплив.

Володимир Крисько розглядає спілкування в сукупності таких його компонентів (сторін): міжособистісного, когнітивного (пізнавального), комунікативно-інформаційного, емотивного (емоційного) та конативного (поведінкового). При цьому, розглядаючи міжособистісний компонент як безпосереднє соціальне середовище, з яким спілкується людина, вчений не виділяє масове (опосередковане) оточення. Воно також впливає на характер пізнання партнера, на емоційний стан та поведінку в процесі спілкування в конкретній групі, до якої належить індивід (сім'я, трудовий колектив, друзі тощо). Тобто, виділяючи безпосередній (міжособистісний) компонент спілкування, не доцільно ігнорувати ті соціальні чинники, які опосередковано впливають на інші компоненти. Це національно-етнічні, соціальні, вікові, етичні та естетичні еталони й стереотипи спілкування.

У будь-якому спілкуванні кожен з учасників прагне досягти певної мети. Зокрема, метою спілкування може бути спонукання співрозмовника до здійснення (стримування) якихось дій (наприклад, розмова батьків з дитиною), узгодження взаємних дій (настанови диригента щодо гри оркестра), встановлення різних емоційних зв'язків (освічення в коханні, оголошення «війни» конкурентам) тощо. Однак, всім відомо, що люди часто спілкуються між собою просто заради самого процесу обміну думками та емоціями (наприклад, розмова подружок, які щоденно бачаться або ж телефонують одна одній щогодини). В цьому випадку, говорять, що мета спілкування полягає у задоволенні потреби в спілкуванні, яка стала звичкою. Тобто співрозмовники шукають будь-який привід поговорити на вільну тему, щоб висловитись, послухати, прокоментувати якісь факти чи події. Таке спілкування корисне для тих, хто не може або не хоче спрямувати свою соціальну активність в іншому напрямі (самотнім чи літнім людям, безробітним, ледачим тощо). Крім того, подібне спілкування має місце в опосередкованих умовах (в мережі Інтернет або за допомогою мобільного зв'язку, коли забагато вільного часу).

Спілкування заради спілкування іноді пов'язане з традиційнійстю певної спільноти. Так, з Великої Британії до нас дійшов вислів «говорити про погоду», що означає усталену вимогу до вихованого британця – вести розмову, незалежно від бажання спілкуватись. В нашому суспільстві цей вислів означає говорити про те, що не стосується теми та мети розмови (про щозавгодно).

У психології процес спілкування класифікують за різними критеріями. За тривалістю виділяють короткотривале, епізодичне, довготривале та постійне спілкування. Короткотривале спілкування обмежується декількома годинами, епізодичне відбувається з певною періодичністю протягом певного проміжку часу (наприклад, з сусідами або далекими родичами). Довготривале відбувається протягом багатьох років, а постійне має місце майже щоденно (спілкування в сім'ї, на роботі, з сусідами тощо).

Розрізняють завершене, незавершене та перерване міжособистісне спілкування. Завершеним називають спілкування, коли досягнуто його головної мети і тема розмови вичерпана. Незавершеним є спілкування, в якому учасниками не досягнуто поставленої мети. Перерваним називається спілкування, коли його учасники з об'єктивних причин не можуть продовжити взаємодію між собою (наприклад, у разі смерті одного з партнерів).

За типом зв'язків між учасниками розрізняють монологічне та діалогічне міжособистісне спілкування.

Монологічне спілкування здійснюється у формі монологу – однобічної передачі інформації слухачеві (аудиторії) без необхідності встановлення зворотного зв'язку (промова, звітування, доповідь тощо). В такому випадку мовець є суб'єктом спілкування, а слухач – об'єктом (пасивним учасником).

Діалогічне (діалогове) спілкування передбачає ціннісне ставлення до співрозмовника як до суб'єкта, який має свою індивідуальність, власні почуття, вподобання, думки тощо. Тобто діалогічність спілкування включає довіру, рівність, персоніфікованість та взаємовідповідність двох та більше партнерів. Рівність передбачає сприймання іншої точки зору та відповідного рішення, яке приймає співрозмовник. При цьому сприймання думки партнера не передбачає погодження з ним. Персоніфікованість полягає у висловлюваннях від власного «Я» особистості («Я так думаю», «Я важаю…» тощо), що вказує на позиційний, а не догматичний характер спілкування. Взаємовідповідність партнерів (конгруентність) – це усвідомлення ними відповідності соціального досвіду та засобів спілкування. Не дарма, відомий психолог Карл Роджерс називав діалогічне спілкування гуманістичним, тобто спрямованим на людину як цінність.

За характером стосунків між учасниками спілкування поділяють на довірче та конфліктне. Довірчі відносини є ознакою високого рівня розвитку спілкування як динамічного процесу, коли співрозмовники легко знаходять спілну мову та можуть дійти згоди без зайвих зусиль. Цей тип відносин досягається з досвідом спілкування (наприклад, спілкування з другом). Конфлікте спілкування має деструктивний вплив на обох партнерів та проявляється у незадоволенні, незгоді, протидії один одному (сварки, суперечки, конкуренція тощо). У таблиці 1.1. подані стратегії (моделі) конфліктного спілкування за К.Томасом – Р.Кілменом.

Розрізняють офіційне (ділове) та неофіційне спілкування. Ділове спілкування – це процес взаємодії людей, які виконують сумісні офіційно закріплені обов'язкі або включені в одну і ту ж суспільно регламентовану діяльність. Офіційність спілкування обумовлена етичними нормами та характеризується певною субординацією між партнерами. Неофіційне спілкування – це обмін неофіційною інформацією, який може відбуватись в умовах ділових стосунків.

Цікавою є проблема засобів спілкування, тобто способів його здійснення. В психології їх поділяють на дві групи – вербальні та невербальні. Вербальні засоби (мовні, лінгвістичні) – це людське мовлення в усній та письмовій формах. Невербальні – це всі інші, немовні засоби. Обидві

 

Таблиця 1.1.

групи засобів (вербаліка та невербаліка) мають місце в комунікативному процесі.Відповіднорозрізняють вербальну та невербальну комунікацію (див. табл. 1.2.).

Зазначимо, що в міжособистісному спілкуванні вербальна комунікація, як правило, супроводжується невербальною. Тобто кожне висловлювання супроводжується мімікою та жестами, а будь-який жест чи вираз обличчя відповідає змісту мовленнєвого повідомлення. Однак, іноді відбувається або вербальне, або невербальне спілкування. Наприклад, німі та глухонімі люди спілкуються лише за допомогою жестів та міміки (особливо губних рухів). Іноді немає потреби щось говорити, коли ми один одному підмигуємо чи, наприклад, прикриваємо вказівним пальцем свої губи (співрозмовники розуміють один одного без мовлення: підмигування свідчить про загравання або ж про взаємну змову проти когось; другий жест виражає заборону чи прохання не говорити).

Таблиця 1.2.

Рис. 1.2. Ділова розмова телефоном

Отже, спілкування – це вербальні та невербальні контакти між людьми, що забезпечують соціальну перцепцію, інтерактивний, інформаційний та афективно-оцінний обмін. Воно відображає об’єктивну потребу людей в об’єднанні, співробітництві, а також є специфічним видом діяльності людини, яка обумовлює розвиток її особистості та індивідуальності протягом всього життя.

 

Рис. 1.3. Передача та сприймання повідомлення (за Г.Андреєвою).

Для комунікатора смисл інформації передує процесу її кодування (озвучуванню), оскільки мовець спочатку має певний задум, який потім «оформлює» в систему знаків – конкретних слів з конкретним значенням (текст). Тобто в процесі говоріння відбувається передача закодованого повідомлення. В процесі слухання смисл повідомлення сприймається реципієнтом одночасно з розкодовуванням змісту почутого. Отже, схематична лінія «Комунікатор – Повідомлення – Реципієнт» з точки зору передачі та сприймання смислу – асиметрична.

Точність розуміння смислу інформації, яку сприйняв реципієнт (її інтерпретації), можливо встановити на основі зворотного зв’язку – повідомлення, яке посилає реципієнт у відповідь на повідомлення комунікатора. Саме зворотний зв’язок лежить в основі діалогу як форми міжособистісної комунікації, коли відбувається зміна так званих «комунікативних ролей» – комунікатора та реципієнта.

Повідомлення, які передаються в міжособистісній комунікації, класифікують за тими функціями, які вони виконують в процесі обміну. Зокрема, це спонукальні повідомлення (накази, прохання, переконання, навіювання); інформативні (передача реальних чи уявлюваних відомостей); експресивні (збудження емоційних переживань та почуттів); фатичні (встановлення та підтримка контактів).

Особливом видом комунікації є предметно-знакова, коли люди обмінюються речами, продуктами діяльності, витворами мистецтва, подарунками тощо. Така комунікація свідчить, що первинним стосовно інформаційного обміну було спілкування в умовах трудової діяльності, коли існувала потреба назвати предмет з метою його сумісного вироблення.

За спрямованістю інформації розрізняють ретиальну та аксіальну комунікації. Ретиальна комунікація (від лат. rete – мережа) передбачає багатьох реципієнтів, великі соціальні групи, які розосереджені в просторі й у більшості випадків залишаються анонімними для комунікатора. Моделі ретиальної комунікації застосовуються у масовому спілкуванні. У міжособистісному спілкуванні відбувається, як правило, аксіальна комунікація (від лат. axis – вісь, осьовий). У ній інформація спрямована на конкретного реципієнта чи безпосередню аудиторію слухачів. Аксіальна комунікація має ознаки міжособистісного спілкування і характеризується специфікою у взаємосприйманні партнерів (соціальною перцепцією) та взаємодією між ними (інтеракцією).

Соціальна перцепція (від лат. рerceptio – сприймання, пізнання) – це сприймання однієї людини іншою в процесі спілкування. Вперше цей термін було уведено Дж.Брунером в 1947 році. Пізніше вчені стали трактувати це поняття як сприймання соціальних об’єктів (конкретних людей, соціальних груп, великих спільнот), яке дозволяє оптимізувати міжособистісну комунікацію та взаємодію в ній. Отже, соціальна перцепція включає суб’єкта (того, хто сприймає) та об’єкта сприймання (кого сприймають).

Коли суб’єктом сприймання є конкретний індивід, то соціальна перцепція може відбуватись стосовно індивіда своєї групи, власної групи загалом, індивіда іншої групи чи групи загалом. В міжособистісній комунікації має місце міжособистісна перцепція – сприймання людини людиною в межах своєї соціальної групи.

В міжособистісній перцепції особливу роль відіграє пізнання іншої людини, яке характеризується сприйманням не тільки фізичних особливостей партнера, але й поведінкових (О.Бодальов). Також цей процес включає формування суб’єктом сприймання уявлень про погляди, думки, мотиви, установки, емоції та комунікативний потенціал об’єкта, який реалізується ним як свідомо, так і ні. У пізнанні свого співрозмовника відбувається також формування уявлень щодо характеру тих стосунків, які вас пов’язують.

В міжособистісній перцепції особливу роль відіграє активна участь суб’єктів комунікації у взаємному сприйманні, в якій ключову роль відіграють очікування, бажання, наміри та попередній досвід спілкування партнерів. Вони сприймають один одного як особистості. Така перцепція принципово відрізняє міжособистісну комунікацію від масової, в якій зворотного сприймання реципієнтів не відбувається на особистісному рівні. Наприклад, актор чи співак не може сприймати всіх глядачів та прихильників безпосередньо як особистостей. На основі сприймання співрозмовника ми ніби розкодовуємо його сутність – особистісне «Я», внутрішній світ. Це, в свою чергу, виконує регулятивну функцію в інформаційному обміні і дозволяє нам пізнати самих себе, пізнаючи інших (С. Рубінштейн, Л.Виготський).

Розглянемо основні перцептивні механізми та ефекти, які мають місце в міжособистісній комунікації (за Л.Орбан-Лембрик).

Ідентифікація – це процес уподібнення себе з іншою людиною на основі емоційного з нею зв’язку. Іноді, ідентифікацію розуміють як набуття цінностей та ролей, а також моральних якостей інших людей внаслідок активного та тривалого спілкування (наприклад, переймання деяких рис характеру від батьків). Також ідентифікувати себе можна несвідово, наприклад, наслідуючи манеру поведінки чи погляди своїх кумирів. Така ідентифікація притаманна людям з високим рівнем навіюваності.

Емпатія – одна з найскладніших проблем в психології спілкування. Це процес пізнання партнера, що дозволяє зрозуміти та відчути його емоційний стан. При цьому суб’єкт сприймання проявляє особливу форму уваги до емоцій та почуттів співрозмовника. Це співпереживання характеризує особливий вид професійного спілкування – емпатійне спілкування (наприклад, у роботі психотерапевтів, педагогів, менеджерів тощо).

Егоцентризм (від лат. ego – я та centrum – осердя, центр) – один із механізмів міжособистісної перцепції, який негативно впливає на успіх комунікації. Це зосередженість співрозмовника на власних інтересах та переживаннях, що не дозволяє йому зрозуміти іншу людину як суб’єкта комунікації. Розрізняють пізнавальний, моральний та комунікативний егоцентризм. Перший вид характеризує людину, яка нездатна сприйняти та осмислити внутрішній світ співрозмовника, другий – причини його вчинків, а третій має місце у випадках, коли людина виявляє неповагу до смислових понять партнера по спілкуванню. Механізм егоцентризму позитивно впливає на розвиток комунікативного потенціалу людини у ранньому дитячому та дошкільному віці, коли активно формуються та розвиваються самосвідомість та самооцінка особистості.

Рефлексія (від лат. reflexio – звернення назад, самопізнання) – механізм міжособистісної перцепції, який полягає в усвідомленні співрозмовником того, як його сприймає та оцінює партнер у спілкуванні. Це спосіб самопізнання, в процесі якого суб’єкт комунікації стає об’єктом самооцінювання на основі ставлення іншого партнера до його особистості. Таке ставлення суб’єкт рефлексії сприймає на основі висловлених співрозмовником думок, вражень, переживань стосовно нього або власних здогадок щодо вербальних та невербальних оцінок інших людей.

Каузальна атрибуція – механізм міжособистісної перцепції, який полягає у приписуванні партнеру по спілкуванню можливих почуттів, причин та мотивів його поведінки (О.Бодальов, Г.Келлі). Часто один із співрозмовників пояснює свою поведінку з точки зору ситуації спілкування чи різних обставин, в той час як інший пов’язує причину дій першого його особистістними якостями. Так виникає фундаментальна помилка атрибуції, коли суб’єкт сприймання переоцінює значення особистісних рис та установок об’єкта сприймання та недооцінює роль ситуації у поясненні його поведінки.

Стереотипізація є одним з важливих механізмів міжособистісного сприймання і полягає у формуванні враження про людину на основі вироблених стереотипів (Н.Рождєствєнська).

Термін «соціальний стереотип» був введений В. Ліпманом у 1922 році для позначення уявлень, пов'язаних із неправдою та неточністю. Найчастіше формування стійких образів соціального об'єкта (людини, групи, події, явища тощо) відбувається непомітно для самого індивіда. Можливо, саме через недостатню усвідомленість стереотипи так міцно закріплюються у формі стійких еталонів і мають владу над людьми. Стереотип складається за умов недостатньої інформації або є результатом узагальнення власного досвіду особистості, до якого додаються відомості, отримані з книг, кінофільмів, висловлювань інших людей. Стереотип дає змогу швидко й часто досить надійно спрощувати, оформлювати в певні категорії та еталони соціальне оточення людини, робити його зрозумілим, а отже, і прогнозованим.

Артур Реан запропонував такі групи соціально-перцептивних стереотипів, що можуть мати місце в міжособистісній комунікації:

• антропологічні – проявляються тоді, коли оцінка внутрішніх, психологічних якостей людини, оцінка її особистості залежить від її антропологічних ознак, тобто від особливостей зовнішнього вигляду);

• етнонаціональні – мають місце, коли психологічна оцінка людини опосередкована її належністю до тієї чи іншої нації, раси, етнічної групи;

• соціально-cтaтyсні – полягають в залежності оцінки особистісних якостей об’єкта сприймання від його соціального статусу;

• соціа льно-рольові – проявляються в підпорядкованості оцінки особистісних якостей індивіда його соціальній ролі, рольовим функціям;

• експресивно-естетичні – визначаються залежністю оцінки особистості від зовнішньої її привабливості: чим чарівнішою здається зовнішність людини, тим позитивнішими особистісними рисами її наділяє суб’єкт сприймання;

• вербально-поведінкові – пов'язані із залежністю оцінки особистості від особливостей мови, міміки, пантоміміки та іших комунікативних засобів.

Тепер розглянемо соціально-перцептивні ефекти в міжособистісній комунікації.

Ефект ореолу (від лат. aureolus – золотий) – це ефект соціальної перцепції, який виникає внаслідок впливу першого позитивного (негативного) враження на подальше оцінювання інших якостей людини з такою ж модальністю (позитивною чи негативною). Тобто це тенденція до перебільшування суб’єктом сприймання однорідності особистості співрозмовника, що проявляєтья у перенесенні сприятливого (несприятливого) враження про одну його якість на всі інші, навіть на ті, які він ще не проявив у міжособистісній комунікації. Наприклад, емоційно врівноважену та постійно спокійну людину ми часто оцінюємо як пасивну та не здатну до ініціатив чи творчості. Цей приклад ілюструє також відомий в психології феномен логічної помилки, коли у суб'єкта сприймання виникає помилка щодо взаємозв'язку різних якостей об'єкта сприймання, незалежно від порядку їх прояву в міжособистісній комунікації. Для прикладу, вперше зустрічаючи людину, яка швидко та впевнено повідомляє нам нову інформацію (має ораторські здібності), у нас може виникнути позитивна думка, що вона досить освітчена, розумна, ерудована та має високий рівень інтелекту. Згодом, ми будемо оцінювати таку людину, не зважаючи на «позитивний ореол» від першої зустрічі, а зрозуміємо, що наше попереднє враження було хибним, точніше – стереотиповим.

Ефект пріоритету полягає у тому, що вплив отриманої раніше інформації значно сильніший від наступної. Наприклад, якщо вас познайомили зі стомленим від роботи чоловіком, то в подальшому ви не поділятимете вражень про нього від інших знайомих як про людину з активним образом життя, яка займається спортом. Так само, коли ми попередньо побачили людину веселою у дозвіллі, то на роботі особливості її поведінки, що регламентуються діловим етикетом, не справлятимуть на нас належного впливу (вона не сприйматиметься серйозною та строгою). Тобто у нас переважатиме сприймання в межах неофіційного (особистісного) спілкування. Подібний феномен можна спостерігати на зустрічах колишніх одноклассників, коли двійочники в очах відмінників все одно залишаються відчуженими нездарами та ледачими, незалежно від їх успішного бізнесу чи щасливого сімейного життя.

Ефект новизни діє в процесі сприймання знайомої людини і полягає у тому, що остання, найсвіжіша інформація про неї стає найзначущою. Наприклад, коли хтось із подружжя дізнається про зраду партнера, то попередні установки щодо шлюбного життя втрачають свою значущість, перетворюючись на зневіру в коханні та ненависть до «другої половинки».

Ефект первинності виявляється тоді, коли сприймається незнайома людина, а її оцінювання суб'єктом перцепції залежить від первинної установки про неї (Е.Аронсон). Зокрема, вперше побачивши людину, яку більшість називають невдахою, в подальшому ви не станете позитивно оцінювати її успіхи, поділяючи її досягнення в будь-якій сфері життя.

Ефект поблажливості – це тенденція до високого оцінювання інших людей за шкалою позитивних якостей та до низького – за шкалою негативних характеристик. Наприклад, в українському суспільстві в давнину батьків завжди сприймали як найбільш мудрих, розумних, добрих та справедливих настаників, незалежно від методів їх виховання, які часто-густо були суворими та необґрунтованими з точки зору здорового глузду. Саме тому рішення батьків було визначальним для долі тодішніх дітей, тобто в таких комунікаціях останнє слово було за старшими, який високо цінували за всіма критеріями людяності.

Основою вище розглянутих механізмів слугують перцептивні механізми, які при нестачі інформації про об'єкти сприймання забезпечують категоризацію, перебільшування, спрощування та відбір (фільтрування) цієї інформації.

Для учасників міжособистісної комунікації важливими є не тільки обмін інформацією, але й планування, організація, здійснення спільної діяльності, а також управління нею. При цьому регуляція дій здійснюється не окремими учасниками діяльності, а групою, до якої ці учасники належать. Тому поняття взаємодії (інтеракції) фіксує увагу не на акті комунікації, а на акті організації спільних дій, що створює можливість для спільної діяльності групи. Отже, інтеракційна характеристика міжособистісної комунікації виражається у діях людей, які створюють реальну ситуацію взаємодії. Інтеракційний бік комунікації характеризують спільні прийняття та реалізація рішень.

Термін «інтеракція» ми трактуємо як взаємодію партнерів в аксіальній комунікації, тобто в процесі обміну інформацією в міжособистісному спілкуванні. Під взаємодією учасників комунікації психологи розуміють обмін діями, організацію людьми взаємних дій, спрямованих на реалізацію спільної мети в процесі спільної діяльності (в процесі спілкування).

Модель регуляції спільної діяльності була розроблена Миколою Обозовим. У ній базовими поняттями виступають «діяль­ність» і «взаємодія» (див рис. 1.4). У будь-якій спільній діяль­ності можна виділити два аспекти: власне предметну ді­яльність і сукупність процесів, що встановлюють зв’язки та залежності між людьми в процесі діяльності. Є два типи комунікації, яким відповідає структура мови: один спрямо­ваний на взаємні стосунки, тобто на взаємодію, а другий – на дії та діяльність.

Рис. 1.4 Модель регуляції спільної діяльності (за М.Обозовим)

М. Обозов виділив також рівні взаємозв'язку учасників групи, які виникають в процесі міжособистісної комунікації:

1) рівень ізольованості (фізичної та соціальної);

2) рівень уявного взаємозв'язку, що існує у свідомості людини (з’являється в процесі виникнення потреби у спілкуванні);

3) рівень взаємозв'язку, що полягає лише у присутності інших людей (так званий «публічний ефект»);

4) рівень впливу та взаємовпливу, який визначає зміну сприймання та поведінки членів групи залежно від впливу та оцінок інших учасників. Цей рівень має два підрівні:

а) змагання, що визначається різними внутрішніми (індивідуальними) цілями учасників за тієї самої зовнішньої (спільної) мети;

б) рівень умовного взаємозв'язку (визначається інструкцією діяти спільно);

5) рівень повного взаємозв'язку, коли дії одного учасника комунікації неможливі без попередньої або одночасної дії інших. Взаємозв'язок на цьому рівні може збільшуватися завдяки підсиленню ціннісно–орієнтаційної єдності групи, коли взаємна залежність додатково регулюється збігом особистого та суспільно–ціннісного змістів спільної діяльності.

Американський соціолог Роберт Бейлз виділив кілька послідовних фаз у спільній діяльності, розрізнивши сферу розв'язання завдань і сферу емоцій. Сфера емоцій характеризується наявністю таких форм мовних та поведінкових реакцій, які спрямовані на взаємодію та міжособистісні стосунки. Ці вияви мають суб'єктивне забарвлення, характеризують задоволення або незадоволення спільною діяльністю. Сфера розв'язання завдань пов'язана із висуванням гіпотез, їх обговоренням та прийняттям спільних рішень.

Проблемою обміну діями у соціальній психології займались М.Аргайл, Е.Берн, М.Вебер, Г.Келлі, О.Леонтьєв, Б.Ломов, Дж.Мід, Т.Парсонс, П.Сорокін, Дж.Тібо та інші вчені. Зокрема, Б.Ломов вважав, що обмін діями відбувається між учасниками комунікації виключно у сумісній діяльності, в якій дії одного партнера регулюються і визначаютсья «планами, що дозріли в голові іншого». Тобто взаємодія організовує ці дії в межах спільної діяльності та сприяє розкриванню смислу конкретних дій партнерів (Г.Андреєва).

За Б.Ломовим, обмін діями включає:

· врахування планів партнера та співставлення їх з власними;

· аналіз всіх можливих внесків учасників взаємодії;

· осмислення міри включеності у взаємодію кожного з партнерів.

За Т.Парсонсом, взаємодія включає:

§ діяча – того, хто здійснює дію;

§ «іншого» – того, на кого спрямовані дія;

§ норми, за якими організовується взаємодія;

§ цінності учасників;

§ ситуацію взаємодії.

Я.Щепанський в структурі взаємодії виділяє такі стадії:

1) просторовий контакт;

2) психічний контакт (взаємна зацікавленість);

3) соціальний контакт (сумісна діяльність);

4) власне взаємодія – систематичне, постійне здійснення дій, метою яких є виклик відповідної реакції з боку партнера.

У транзактному аналізі – досить популярному напрямі практичної психології – вважається, що дії учасників міжособистісної комунікації регулюються через їхні позиції. Е.Берн виділив три основні позиції в процесі взаємодії: позиція дитини («Хочу!»), дорослого («Треба!») та батьківська позиція («Хочу і треба!»). Кожен з партнерів може несвідомо чи свідомо займати одну із названих позицій.

Американські психологи Рудольф та Кетлін Вердербери взагалі розглядають міжособистісну комунікацію виключно як неформальну взаємодію співрозмовників, що не передбачає формалізму та регламентованості.

Усі види взаємодії традиційно поділяють на дві групи: співробітництво і суперництво. До першої групи належать дії, які сприяють організації спільної діяльності, забезпечують її успішність, узгодженість, ефективність (відомі й інші терміни для позначення цього виду взаємодії: кооперація, згода, пристосування, асоціація). Друга група охоплює дії, що тією чи іншою мірою перешкоджають спільній діяльності, створюючи перепони на шляху до порозуміння. Цей вид взаємодії позначається такими поняттями, як конкуренція, конфлікт, опозиція, дисоціація. Розглянута класифікація використовує так званий дихотомічний поділ усіх видів взаємодій.

У процесі міжособистісної комунікації взаємодія між партнерами часто супроводжується феноменами соціальної фасилітації чи соціальної інгібіції.

Соціальна фасилітація (від англ. facilitate – полегшувати) – це стимулюючий вплив присутності чи поведінки одних людей на діяльність інших, у результаті якого їхня діяльність стає більш спонтанною, інтенсивнішою та продуктивнішою в процесі комунікативного обміну. Наприклад, присутність батьків позитивно впливає на першу розмову дитини з вчителем на етапі вступу до школи. Майбутній першокласник більш впевнено та точніше розв’язує пропоновані завдання, відчуваючи підтримку близьких. Хоча може спостерігатись і зворотний вплив присутності батьків у даному випадку – негативний, стримувальний. В такому разі матиме місце соціальна інгібіція (від лат. inhibere – стримувати) – гальмуючий вплив присутності чи поведінки однієї людини чи кількох людей на діяльність іншої (інших).

Міжособистісна взаємодія в процесі комунікації може мати такі форми: агресія, дружба, упередження, приваблення (атракція) обман, егоїзм, конфлікт, співпраця тощо. Ці форми відрізняються за характером міжособистісних стосунків партнерів, їх цілями та мотивами спілкування, ціннісними орієнтаціями та способами взаємодії: прямими чи прихованими. Спосіб взаємодії завжди супроводжується комунікативним впливом на психічний стан, поведінку та особистість партнерів.

Узагальненою характеристикою міжособистісної комунікації може бути комунікативний стиль спілкування, в якому відбувається цей процес. Комунікативний стиль спілкування – це спосіб взаємодії з іншими людьми в процесі міжособистісного спілкування. Виділяють такі комунікативні стилі:

§ домінантний – стратегія, спрямована на зниження ролі інших співрозмовників у комунікації;

§ драматичний – перебільшення та емоційне забарвлення змісту повідомлення;

§ суперечливий – агресивний або дратівливий;

§ заспокійливий – розслабляюча стратегія, спрямована на зниження тривожності партнера;

§ вражаючий – стратегія, спрямована на те, щоб справити враження;

§ точний – спрямований на точність і акуратність повідомлення;

§ уважний – вираження інтересу до того, що говорять інші;

§ надихаючий – часте використовування невербальних мовленнєвих зачобів;

§ дружній – тенденція заохочувати інших і зацікавленість у їхньому внеску в процес спілкування;

§ відкритий – тенденція висловлювати свою думку, почуття, емоції, особистісні аспекти власного «Я».

Проаналізувавши структуру, а також перцептивні та інтеракційні характеристики міжособистісної комунікації, можна зробити висновок, що вона передбачає складний, багаторівнений та активний обмін між учасниками не тільки інформацією, але й взаємними враженнями, діями, мотивами та емоціями, що свідчить про широкий зміст цього поняття в контексті психологічного обміну в процесі спілкування та спільної діяльності людей як особистостей.

 

Рис. 1.5. Структурні компоненти культури слухання

Теорія і практика слухання розрізняє кілька його видів. Передусім нерефлексивне й рефлексивне слухання.

Сутність нерефлексивного слухання полягає в мінімальному втручанні в процес мовлення співрозмовника (умовно-пасивне слухання). Залежно від ситуації спілкування під час нерефлексивного слухання можуть виявлятися підтримка, схвалення, розуміння за допомогою мінімальних відповідей, що допомагають продовжити бесіду (репліки типу «так», «розумію», «це цікаво» тощо). Ці нейтральні слова сприяють підтримуванню розмови, знімають напруження.

Вважається, що нерефлексивне слухання доцільно застосовувати за таких умов, коли:

– співрозмовник висловлює своє ставлення до якоїсь події (доцільно використовувати його у співбесіді під час прийому на роботу, коли потрібно більше дізнатися про незнайому вам людину та впродовж проведення переговорів);

– співбесідник прагне обговорити нагальні питання, відчуває себе скривдженим або