Структура, види та комунікативні засоби

Спілкування – це обмін інформацією пізнавального та афективно-оцінного характеру, який відбувається між двома і більше людьми за допомогою мовних (вербальних) та немовних (невербальних) засобів. Це складний багаторівневий процес встановлення та розвитку контактів між людьми і групами, що породжується потребами у сумісній діяльності.

Історичною передумовою появи спілкування стала саме сумісна трудова діяльність, яка породила соціальну спільність, тобто сукупність індивідів, об’єднаних соціальними зв’язками та причетністю один до одного за певною ознакою. Очевидно, що соціальна спільність завжди передбачала спілкування індивідів, їхню солідарність та взаємопорозуміння. Ця спільність мала місце не тільки у спільній діяльності, але й в об’єднаннях людей у соціальні групи, в яких формувались спільні цінності, цілі, система певних взаємин та система знаків, за допомогою якої відбувався інформаційний обмін. Поступово відрізнити соціальну спільність без її зовнішнього атрибута – спілкування, стало практично неможливо. Вчені ще й досі сперечаються з приводу того, що було відпочатковим в історичному процесі – спільна діяльність, яка об’єднала людей у групи, або спілкування, яке організувало саму діяльність для можливості об’єднатись.

В широкому значенні спілкування – це ознака людської діяльності, що вказує на зв’язок та взаємодію людей у процесі матеріального та духовного виробництва. Це спосіб реалізації суспільних відносин, який здійснюється за допомогою безпосередніх чи опосередкованих контактів, в які особистості чи групи вступають у процесі свого соціального життя (А.Коваленко, М.Корнєв). Отже, саме через спілкування люди та групи людей вступають у матеріальні, політичні, релігійні, економічні та інші відносини. Нас цікавить спілкування, учасниками якого виступають окремі люди (особистості) та їх групи (аудиторія, натовп).

Традиційно вітчизняні психологи розуміють спілкування як специфічний вид людської діяльності, що полягає в обміні думками, переживаннями та знаннями (Б.Ананьєв, Л.Виготський, М.Каган, І.Кон, О.Лазурський, О.Леонтьєв, В.М’ясищев, С.Рубінштейн). Однак існують деякі відмінності в концептуальних підходах до вирішення проблеми взаємозв’язку спілкування та діяльності. Наприклад, Борис Ломов розглядав спілкування та діяльність як дві сторони соціального буття людини, її образу життя загалом (а не як паралельні взаємопов'язані процеси). Олексій Леонтьєв розумів спілкування як певний бік діяльності: воно включене у будь-яку діяльність, виступає її елементом. Водночас саму діяльність він розглядав як умову спілкування. При цьому вчений визначав спілкування як вид мовленнєвої діяльності, в структуру якої включені специфічні цілі, мотиви, дії та операції.

Російська психологиня Галина Андреєва стверджує, що у зарубіжній науці ідея єдності спілкування та діяльності заперечується. Зокрема Еміль Дюркгейм розглядав суспільство як статичну сукупність форм спілкування, відкидаючи динамічність у системі соціальних зв’язків, яка, в свою чергу, детермінує процес спілкування. Напротивагу зарубіжним ідеям, вітчизняні психологи розуміють спілкування як соціально-психологічну реальність людських стосунків. Це означає, що будь-які форми спілкування включені у специфічні форми людської діяльності (люди не просто спілкуються у процесі виконання ними якихось функцій: вони завжди спілкуються у деякій діяльності, «з приводу» неї).

Таким чином, спілкується завжди людина, що діє, коли її діяльність пов’язана з діяльністю інших людей. Саме на перетині діяльності окремих людей створюється певне ставлення людини, що діє, не тільки до об'єкту своїй дій, але й до інших людей. Тому прийнято вважати, що спілкування формує спільність між людьми в умовах їхньої сумісної діяльності.

Спілкування як комунікативна діяльність включає процеси говоріння та слухання. В зв'язку з цим, суб'єкти спілкування (люди та їх групи) постійно змінюються ролями мовця та слухача (слухачів). Ця зміна передбачає зміни у психіці співрозмовників, зокрема їх емоційні настрої, почуття, мотиви, погляди, переконання тощо. Отже, в процесі спілкування відбувається не тільки інформаційний, але й психологічний обмін, який включає взаємосприймання, взаємодію та взаємовплив.

На думку сучасної дослідниці Лесі Вольнової, якщо людина як представник соціальної групи спілкується з іншою, яка представляє іншу групу, то в такому спілкуванні одночасно відбуваються безособистісні та особистісні відносини.

Безособистісні відносини мають місце у рольовому спілкуванні, коли кожен з учасників виконуює певну соціальну роль (продавця, менеджера, тата, сина, керівника, підлеглого тощо) яка позбавляє його поведінку та дії спонтанності. Особистісні відносини здійснюються в міжперсональному спілкуванні, в якому кожен з учасників є індивідуальністю, тобто проявляє свою особистість з її неповторними та унікальними якостями й відмінностями (наприклад, темпераментом, характером, здібностями, типом мислення, типом особистості тощо).

У безособистісній формі учасники спілкування реалізують суспільні відносини, які полягають у представництві конкретних соціальних груп. Наприклад, протягом інтерв'ю, яке бере журналіст у політичного діяча (зірки естради, продавця, виборця) можуть бути реалізовані такі суспільні відносини: соціальні, ідеологічні, культурні, політичні, релігійні, економічні тощо. В даному випадку взаємодія та емоційний контакт між учасниками спілкування не враховуються. Тобто, аналізуючи суспільні відносини, особистості інтерв'юера та респондента ігноруються (вони лише виконують свої соціально обумовлені ролі) Ці відносини досліджуються у соціології.

В конкретній ситуації спілкування суспільні відносини здійснюються опосередковано – за допомогою мовлення, інтонації голосу, жестів, міміки, рухів тіла, обміну речами (наприклад, грошима) тощо. В такому випадку мова йде про особистісні відносини, коли між людьми встановлюється психічний контакт, який забезпечує взаємний обмін емоціями та характеризує спілкування як двобічну діяльність, взаємний зв'язок між конкретними особистостями. При цьому міжособистісне спілкування здійснюється на основі симпатій та антипатій між співрозмовниками і таким чином опосередковує суспільні відносини. Іншими словами, в міжособистісних відносинах (стосунках) спроектовані суспільні, коли люди не просто «зустрічаються», виражаючи своє ставлення один до одного, але й представляють певний соціальний клас, професію, націю тощо (Г.Андреєва).

Міжособистісне спілкування (спілкування у вузькому значенні) – це процес предметної та інформаційної взаємодії між людьми, в якому формуються, уточнюються і реалізуються їхні особистісні відносини (взаємовплив, сприймання одним одного тощо). При цьому виявляються психологічні особливості комунікативного потенціалу кожного індивіда. Це такий вид спілкування, який відображає певний «зріз» суспільних відносин, їхнє особистісне забарвлення.

Міжособистісне спілкування передбачає встановлення прямих контактів між тими, хто спілкується (контакт «віч-на-віч»), тому його називають ще й прямим (безпосереднім). Пряме спілкування дає змогу безпосередньо реагувати та впливати на висловлювання й дії іншої людини, сприймати її як конкретну особистість. При цьому відбувається взаємодія людей, в якій кожен учасник реалізує певні цілі, водночас пізнаючи та змінюючи себе й співрозмовника (А.Коваленко, М.Корнєв, Л.Орбан-Лембрик та інші).

Напротивагу міжособистісному виділяють масове спілкування, яке характеризується комунікацією, що опосередкована різними видами засобів масової інформації (телебачення, Інтернет, реклама тощо). Такий вид спілкування впливає не на конкретну особистість, а спрямований на великі групи людей (місцян, громадян певної країни, національну спільноту тощо).

Під масовим спілкуванням розуміють також безліч безпосередніх контактів серед незнайомих людей. Однак таке розуміння не є загальноприйнятим. Як правило, масове спілкування завжди пов'язують з опосередкованим (непрямим) контактом, який встановлюється з невідомою аудиторією (мовець не знає особисто кожного, з ким говорить). Наприклад, виступ кандидата в президенти перед натовпом опосередковується аудіотехнікою, а також може транслюватись за допомогою телебачення по всій країні. Отже, у масовому спілкуванні один або більше мовців передають інформацію абстрактному слухачеві, якого уявляють в своїй свідомості безвідносно до ситуації та умов їх говоріння. Безпосереднє (пряме) спілкування має місце тільки в міжособистісній комунікації, коли співрозмовники не роз'єднані у часі та просторі.

Лідія Орбан-Лембрик зазначає, що в процесі розвитку особистості її спілкування має соціально-вибірковий характер. Зокрема, паралельно з потребою у спілкуванні у людини існує потреба в усамітненні, яка в одних виражена яскраво, в інших – ледь помітна. Це залежить як від соціального середовища, так і від індивідуальних відмінностей конкретної особистості. Однак, вчена наголошує на тому, що усамітнення – це не тільки перебування у самостійності, ізольовано від інших людей, але й спілкування з самим собою. Отже, спілкування, маючи виключно соціальне походження, може бути внутрішнім – у формі діалогу із самим собою як аутокомунікація.

Галина Андреєва та більшість вітчизняних і російських психологів вважають, що спілкування включає три компоненти: комунікативний, перцептивний та інтерактивний. Існують також інші підходи до проблеми структури спілкування, тобто його елементів (компонентів), що забезпечують цілісність та динамічність зазначеного процесу. Наприклад, можна виокремити мету, засоби, зміст та результат спілкування, а також мотиви та дії його учасників. Така структура подібна до структури діяльності (Л.Виготський, О.Леонтьєв, С.Рубінштейн).

Борис Ломов виділив функціональну структуру, яка включає такі функції спілкування: інформаційно-комунікативну (обмін інформацією), регуляційно-комунікативну (регуляцію поведінки та діяльності в процесі взаємодії), афективно-комунікативну (обмін емоціями та регуляцію емоційноих станів людини). Крім того, Б.Ломов виділив рівні спілкування: мікрорівень, мезорівень та макрорівень. На кожному з рівнів структура спілкування змінюється за критеріями безпосередності, системності та тривалості зв’язків між учасниками, а також за широтою здійснення впливу один на одного. Однак, трикомпонентна структура дає можливість розкрити та проаналізувати мету, зміст, рівень та функції конкретного акту спілкування, в якому здійснюється соціальна комунікація. На рисунку 1.1. зображено теоретичну модель спілкування за Г.Андреєвою.

Рис. 1.1. Трикомпонентна структура спілкування

Комунікативний компонент спілкування – це соціально-психологічна комунікація у вузькому значенні. Вона полягає в обміні інформацією між партнерами. При цьому будь-який обмін інформацією в міжособистісному спілкуванні, яке передбачає безпосередні контакти між партнерами, завжди супроводжується взаємосприйманням та взаємодією. Отже, комунікація як соціально-психологічне явище в житті людини нерозривно пов’язана з іншими двома компонентами спілкування.

Перцептивний компонент спілкування – це процес сприймання та пізнання один одного співрозмовниками і встановлення на цій основі взаємопорозуміння між ними. Цей компонент також називають соціальною перцепцією.

Інтерактивний компонент спілкування (інтеракція) полягає в організації взаємодії між людьми, тобто в обміні не тільки думками, ідеями та знаннями, але й діями.

Ольга Соловйова стверджувала, що названі вище компоненти виокремлені лише умовно і дають можливість науковцям побудувати модель експериментальних досліджень з проблем спілкування в малих групах (учнівських класах, трудових бригадах, сім'ї тощо). В дійсності всі три компоненти поєднані в системі міжособистісного спілкування, забезпечують його цілісність і, водночас, відображають багатогранність та динамічність прямої комунікації між людьми. В зв'язку з цим Борис Паригін вважав, що спілкування, як соціально-психологічне явище, включає інформаційний процес, взаємодію між людьми, їхнє співпереживання один одному, взаємне розуміння та взаємовплив.

Володимир Крисько розглядає спілкування в сукупності таких його компонентів (сторін): міжособистісного, когнітивного (пізнавального), комунікативно-інформаційного, емотивного (емоційного) та конативного (поведінкового). При цьому, розглядаючи міжособистісний компонент як безпосереднє соціальне середовище, з яким спілкується людина, вчений не виділяє масове (опосередковане) оточення. Воно також впливає на характер пізнання партнера, на емоційний стан та поведінку в процесі спілкування в конкретній групі, до якої належить індивід (сім'я, трудовий колектив, друзі тощо). Тобто, виділяючи безпосередній (міжособистісний) компонент спілкування, не доцільно ігнорувати ті соціальні чинники, які опосередковано впливають на інші компоненти. Це національно-етнічні, соціальні, вікові, етичні та естетичні еталони й стереотипи спілкування.

У будь-якому спілкуванні кожен з учасників прагне досягти певної мети. Зокрема, метою спілкування може бути спонукання співрозмовника до здійснення (стримування) якихось дій (наприклад, розмова батьків з дитиною), узгодження взаємних дій (настанови диригента щодо гри оркестра), встановлення різних емоційних зв'язків (освічення в коханні, оголошення «війни» конкурентам) тощо. Однак, всім відомо, що люди часто спілкуються між собою просто заради самого процесу обміну думками та емоціями (наприклад, розмова подружок, які щоденно бачаться або ж телефонують одна одній щогодини). В цьому випадку, говорять, що мета спілкування полягає у задоволенні потреби в спілкуванні, яка стала звичкою. Тобто співрозмовники шукають будь-який привід поговорити на вільну тему, щоб висловитись, послухати, прокоментувати якісь факти чи події. Таке спілкування корисне для тих, хто не може або не хоче спрямувати свою соціальну активність в іншому напрямі (самотнім чи літнім людям, безробітним, ледачим тощо). Крім того, подібне спілкування має місце в опосередкованих умовах (в мережі Інтернет або за допомогою мобільного зв'язку, коли забагато вільного часу).

Спілкування заради спілкування іноді пов'язане з традиційнійстю певної спільноти. Так, з Великої Британії до нас дійшов вислів «говорити про погоду», що означає усталену вимогу до вихованого британця – вести розмову, незалежно від бажання спілкуватись. В нашому суспільстві цей вислів означає говорити про те, що не стосується теми та мети розмови (про щозавгодно).

У психології процес спілкування класифікують за різними критеріями. За тривалістю виділяють короткотривале, епізодичне, довготривале та постійне спілкування. Короткотривале спілкування обмежується декількома годинами, епізодичне відбувається з певною періодичністю протягом певного проміжку часу (наприклад, з сусідами або далекими родичами). Довготривале відбувається протягом багатьох років, а постійне має місце майже щоденно (спілкування в сім'ї, на роботі, з сусідами тощо).

Розрізняють завершене, незавершене та перерване міжособистісне спілкування. Завершеним називають спілкування, коли досягнуто його головної мети і тема розмови вичерпана. Незавершеним є спілкування, в якому учасниками не досягнуто поставленої мети. Перерваним називається спілкування, коли його учасники з об'єктивних причин не можуть продовжити взаємодію між собою (наприклад, у разі смерті одного з партнерів).

За типом зв'язків між учасниками розрізняють монологічне та діалогічне міжособистісне спілкування.

Монологічне спілкування здійснюється у формі монологу – однобічної передачі інформації слухачеві (аудиторії) без необхідності встановлення зворотного зв'язку (промова, звітування, доповідь тощо). В такому випадку мовець є суб'єктом спілкування, а слухач – об'єктом (пасивним учасником).

Діалогічне (діалогове) спілкування передбачає ціннісне ставлення до співрозмовника як до суб'єкта, який має свою індивідуальність, власні почуття, вподобання, думки тощо. Тобто діалогічність спілкування включає довіру, рівність, персоніфікованість та взаємовідповідність двох та більше партнерів. Рівність передбачає сприймання іншої точки зору та відповідного рішення, яке приймає співрозмовник. При цьому сприймання думки партнера не передбачає погодження з ним. Персоніфікованість полягає у висловлюваннях від власного «Я» особистості («Я так думаю», «Я важаю…» тощо), що вказує на позиційний, а не догматичний характер спілкування. Взаємовідповідність партнерів (конгруентність) – це усвідомлення ними відповідності соціального досвіду та засобів спілкування. Не дарма, відомий психолог Карл Роджерс називав діалогічне спілкування гуманістичним, тобто спрямованим на людину як цінність.

За характером стосунків між учасниками спілкування поділяють на довірче та конфліктне. Довірчі відносини є ознакою високого рівня розвитку спілкування як динамічного процесу, коли співрозмовники легко знаходять спілну мову та можуть дійти згоди без зайвих зусиль. Цей тип відносин досягається з досвідом спілкування (наприклад, спілкування з другом). Конфлікте спілкування має деструктивний вплив на обох партнерів та проявляється у незадоволенні, незгоді, протидії один одному (сварки, суперечки, конкуренція тощо). У таблиці 1.1. подані стратегії (моделі) конфліктного спілкування за К.Томасом – Р.Кілменом.

Розрізняють офіційне (ділове) та неофіційне спілкування. Ділове спілкування – це процес взаємодії людей, які виконують сумісні офіційно закріплені обов'язкі або включені в одну і ту ж суспільно регламентовану діяльність. Офіційність спілкування обумовлена етичними нормами та характеризується певною субординацією між партнерами. Неофіційне спілкування – це обмін неофіційною інформацією, який може відбуватись в умовах ділових стосунків.

Цікавою є проблема засобів спілкування, тобто способів його здійснення. В психології їх поділяють на дві групи – вербальні та невербальні. Вербальні засоби (мовні, лінгвістичні) – це людське мовлення в усній та письмовій формах. Невербальні – це всі інші, немовні засоби. Обидві

 

Таблиця 1.1.

групи засобів (вербаліка та невербаліка) мають місце в комунікативному процесі.Відповіднорозрізняють вербальну та невербальну комунікацію (див. табл. 1.2.).

Зазначимо, що в міжособистісному спілкуванні вербальна комунікація, як правило, супроводжується невербальною. Тобто кожне висловлювання супроводжується мімікою та жестами, а будь-який жест чи вираз обличчя відповідає змісту мовленнєвого повідомлення. Однак, іноді відбувається або вербальне, або невербальне спілкування. Наприклад, німі та глухонімі люди спілкуються лише за допомогою жестів та міміки (особливо губних рухів). Іноді немає потреби щось говорити, коли ми один одному підмигуємо чи, наприклад, прикриваємо вказівним пальцем свої губи (співрозмовники розуміють один одного без мовлення: підмигування свідчить про загравання або ж про взаємну змову проти когось; другий жест виражає заборону чи прохання не говорити).

Таблиця 1.2.