Вербальні і невербальні засоби спілкування

Соціальна роль

Соціальна роль - це відносно стійкий шаблон поведінки (вклю­чає дії, думки, почуття), що склався у даному суспільстві для вико­нання певної соціальної функції, для реалізації соціального статусу.

Соціальний статус - це сукупність прав й обов'язків людини, обумовлених її положенням у визначеній соціальній системі та ієра­рхії суспільних відносин.

Щодо соціальної ролі можна задати запитання: «Що людина робить?», а соціального статусу - «Хто вона?».

Кожний з нас виконує багато соціальних ролей: службові (нача­льник, підлеглий і т.і.), життєві (квартиронаймач, сусід тощо) ро­динні (годувальник, син, батько, мати, дочка і т.і.) Виконувати соці­альну роль - це значить робити те, що «вимагається (законом, пра­вами, звичаями) на даному місці за даних обставин».

З дитинства (через систему заохочень та покарань) ми навчає­мося додержуватися зразків, дізнаємося, що інші люди адресують нам певні сподівання, яким має відповідати наша поведінка, й самі навчаємося чекати й вимагати від інших певних реакцій. Ролі по­збавлені індивідуальності: вони визначаються не особистістю вико­навця, а лише тією «партією», яку він виконує. Роль - це не тільки зовнішнє представлення, вона містить у собі почуття, думки, прагнення.

Соціальна роль - це вироблена суспільством і засвоєна індиві­дом система думок, почуттів, намірів та дій, які личать у даній ситу­ації людині, що має певний соціальний стан.

Крім соціальних ролей можна виділити також й міжособистісні ролі (товариш, недоброзичливець, партнер і т.і.). Розподіл таких

між особистісних ролей пов'язаний з нашими почуттями та «попе­редньою історією» взаємовідносин.

Міжособистіша роль - це та поведінка, яку чекають від особи ін­ші люди у відповідності з тими відносинам, які встановилися між ними.

Розпочинаючи спілкування будь з ким, людина водночас вико­нує соціальну й між особистісну ролі, причому на першому плані роль соціальна.

Внутрішньогрупова роль - це поведінка, яка очікується від лю­дини іншими членами групи, у відповідності з репутацією, яку отри­мала особа у цій групі (лідер, суперник, спільник і т.і.).

Індивідуальна роль - це результат уявлень людини про себе, через бачення інших; додержування визначеного образу «Я».

Актуальна роль - всі ролі, які людина одночасно виконує перед іншою людиною, тобто роль, що обрана для даного комунікативного акту.

У різних ситуаціях людина виконує різні ролі, разом з тим у чо­мусь вона залишається сама собою, отже існує рольова штедшка своєрідне сполучення ролей з індивідуальністю особистості вико­навця. Співвідношення соціальної ролі, соціального статусу і пове­дінки відображено на рис. 8.1.1.

Кожна роль відбивається на особистості, на самосвідомості лю­дини, тому що людина мобілізує ресурси свого організму й психіки для виконання тієї чи іншої ролі.

Освоєння тієї чи іншої соціальної ролі залежить від зовнішніх вимог, своєрідного психологічного тиску з боку людей, що є значи­мими для індивіда; впливу внутрішніх мотивів (якщо виконання ба­жання людини можливе через опанування нею певної ролі; якщо оволодіння роллю дозволяє людині придбати соціально-психоло-гічну захищеність і отримати потрібні приємні соціальні відносини).

8.2. Сторони та функції спілкування. *

Засоби спілкування

Спілкування

Природний спосіб існування людини - це її зв'язок з Іншими людьми; й тільки через безпосереднє спілкування з ними індивід і стає людиною.

Спілкування - це процес встановлювання та розвитку контактів між людьми, що породжуються їх потребами у сумісній діяльності.

Спілкування - взаємодія двох чи більше людей, яка полягає в обміні інформацією пізнавального або афективно-оцінного характеру.

Спілкування включає в себе:

- обмін інформацією між суб'єктами діяльності;

- вироблення сумісної стратегії діяльності;

- сприймання та розуміння людьми одна одну в процесі суміс­
ного виконання завдання, роботи.

А ——\

Найпростіша модель спілкування - 5, \,— ^8,, Суб'єктом спілкування може виступати й окрема-особистість, й група людей.

Умовно можна виділити 4 групи функціональних ситуацій спіл­кування:

- цілі спілкування - поза самою взаємодією;

- цілі спілкування - у самій взаємодії;

- цілі спілкування - у залученні партнера до досвіду та ціннос­
тей ініціатора спілкування;

- цілі спілкування - у залученні ініціатора до цінностей партнера.
У спілкуванні виділяють такі аспекти: зміст, мета, засоби.
Зміст - інформація, що передається від однієї живої істоти до

іншої. Людське спілкування багатопредметне, його зміст вельми різноманітний (відомості про внутрішню мотивацію, емоційний стан, про стан зовнішнього середовища, передача знань про світ, набутий досвід і т.і.).

Мета - це те, заради чого людина спілкується. Мета пов'язана з різноманітними потребами (соціальними, культурними, пізнаваль­ними, естетичними, моральними і т.і.).

Треба розрізняти поняття «спілкування», «соціальні відносини», «міжособистісні відносини».

Соціальні відносини - це спілкування людей не як особистостей, а як представників соціальних груп, кланів, економічних структур тощо.

Міжособистісні відносини будуються на основі ділових та емо­ційних оцінок, а також надання переваг одним людям перед іншими.

Соціальні відносини і міжособистісні відносини завжди вплете­ні в спілкування і можуть бути реалізовані тільки через нього.

Спілкування виступає як спосіб об'єднання людей і разом з тим як спосіб їхнього розвитку в особистісному і професійному плані. Спілкування тісно зв'язано і з діяльністю, тому що діяльність однієї людини обов'язково перетинається з діяльністю іншої, і це перети­нання створює певне ставлення людини не тільки до предмета й характеру діяльності, а й до інших людей. Саме спілкування формує спільноту індивідів, які виконують спільну діяльність.

Сторони спілкування

Оскільки процес спілкування функціонально дуже складний і ба­гатоплановий, прийнято виділяти кілька основних сторін (функцій) спілкування: комунікативну, інтерактивну та перцептивну.

Комунікативна сторона спілкування проявляється насамперед в обміні інформацією, тому що люди передають один одному різні відомості, діляться своїми планами, висувають вимоги і т. і., тому цю сторону спілкування ще визначають як шформащйно-комунікативну.

Для наявності процесу комунікації необхідні такі основні еле­менти: відправник інформації, повідомлення (власне інформація), одержувач інформації.

Передача інформації здійснюється за допомогою знакових сис­тем. Передача інформації може здійснюватися за такими напрям­ками: зверху вниз, знизу вгору, у горизонтальному напрямку.

На рис. 8.2.1 відображено напрямки інформаційних потоків.

Рис. 8.2.1. Напрямки інформаційних потоків

Специфіка процесу обміну інформацією:

- взаємодія активних суб'єктів (відбувається не просто рух ін­
формації, а обмін);

- обмін інформацією передбачає вплив на поведінку партнера;

- наявність єдиної чи подібної системи кодування й декодуван­
ня повідомлень (ідентичність лексичної і синтаксичної систем, од­
накове розуміння ситуацій спілкування);

- можливість виникнення специфічних комунікативних бар'єрів.
Інтерактивна сторона спілкування - це спілкування як міжосо-

бистісна взаємодія. Інтерактивне спілкування зв'язане з організаці­єю спільної діяльності людей, 'їхньої взаємодії (інтеракції). За умов групової діяльності її учасникам важливо не тільки обмінятися ін­формацією, а й організувати спільну діяльність.

Основні види взаємодії - кооперація і конкуренція.

Кооперагіія - вид взаємодії, що сприяє організації спільної дія­льності (опора на взаємодопомогу, співробітництво).

Конкуренція - тип поведінки, що охоплює взаємодії, які розхиту­ють спільну діяльність (опора на суперництво).

Перцептивна сторона спілкування містить у собі формування" суб'єктом спілкування образа іншої людини (сприйняття зовнішніх фізичних особливостей людини і розуміння її психологічних рис, особливостей поведінки). У соціальній психології сприйняття лю­дини людиною позначається як «соціальна перцепція». Процес сприймання людини відноситься до явища соціальної перцепції, але не вичерпує її, тому в плані спілкування доцільно говорити про міжособистісну перцепцію (сприйняття людиною людини).

Сприйняття в соціально-психологічному плані має ряд специфі­чних рис. Перцептивна функція спілкування не зводиться тільки до сприйняття, а містить у собі когнітивні процеси: розумові операції, пам'ять, а також емоції. Прагнучи пізнати, зрозуміти іншу людину, суб'єкт спілкування прагне скласти уявлення про її думки, наміри, здібності, переживання, відносини, що зв'язують між собою суб'­єктів спілкування. У цей процес включаються якості особистості суб'єкта спілкування: його минулий досвід, цілі спілкування, установки.

Сприйняття іншої людини - процес, у ході якого відбувається відображення зовнішніх ознак сприйманого індивіда, співвіднесен-

ня їх з його особистісними якостями й здійснення на цій основі ро­зуміння його внутрішнього світу і поведінки.

Психологічні дослідження показали, що в основі сприйняття не­знайомих людей лежать психологічні механізми групового спілку­вання, а знайомих - психологічні механізми міжособистісного спіл­кування.

При побудові стратегії взаємодії суб'єкт спілкування змушений враховувати мотиви й установки іншої людини і те, як вона розуміє його власні мотиви й установки. Усвідомлення себе через інших здійснюється через механізми ідентифікації і рефлексії.

Ідентифікація (уподібнення) - механізм взаєморозуміння, усві­домлене чи несвідоме уподібнення себе іншій людині.

Емпатія ~ здатність до співпереживання.

Рефлексія - механізм усвідомлення людиною того, як вона сприймається партнером по спілкуванню.

Стереотипізація - класифікація форм поведінки й інтерпрета­ція їх причин шляхом віднесення до явищ, що вже відомі чи удають­ся відомими, тобто такими, що відповідають соціальним стереотипам.

Стереотип - це сформований образ людини, яким користують­
ся як штампом. *

Функції спілкування

1. Контактна - встановлення контакту як стану обопільної го­
товності до прийому та передавання повідомлення й підтримки
взаємозв'язку у формі постійної взаємоорієнтованості.

2. Інформаційний обмін повідомленнями.

3. Спонукальна - стимуляція активності партнера по спілкуван­
ню, що направляє його на виконання тих чи інших дій.

4. Координаційна - взаємне орієнтування й узгоджування дій під
час організації спільної діяльності.

5. Розуміння - не тільки адекватне сприйняття змісту повідом­
лення, а й розуміння партнерами один одного (їхніх намірів, уста­
новок, станів і т.і.).

6. Емотивна - емотивне порушення в партнері потрібних емо­
ційних переживань (обмін емоціями), а також зміна з 'їхньою допо­
могою власних переживань і станів,

7. Установлення відносин - усвідомлення й формування свого
місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та ін­
ших зв'язків співтовариства, у якому має діяти людина.

8. Надання впливу - зміна стану, поведінки, особистісно-змі-
стових утворень партнера, у тому числі його намірів, установок, ду­
мок, рішень, активності, потреб, ціннісних орієнтацій і т.і.

Бар'єри спілкування

Під бар'єрами спілкування мають на увазі ті численні фактори, що утрудняють взаєморозуміння і служать причиною конфліктів або сприяють їх виникненню й розвитку.

Комунікативні бар'єри носять психологічний або соціальний ха­рактер, і 1,е може бути відсутність спільної мови й однакового розу­міння ситуації; розходження (соціальні, політичні, релігійні й т.і.), що породжують різну інтерпретацію одних й тих самих подій.

Г\....., „.,,

&..3. 'ІаілШІі та методи психологічного впливу

шжхш шгічшш) впливу

Мовшш Ішлив мпє за мету змінити установки або сформувати установки, зробити зрушення в системі цінностей слухача. Ефект впливу на людину залежить від того, які механізми впливу^були ви­користані. зараження, навіювання або переконання.

Зараження - самий древній механізм впливу, він являє собою передачу певного емоційно-психічного настрою від однієї людини до іншої, заснований на апеляції до емоційно-несвідомої сфери лю­дини. Ефект залежить від емоційного стану людини, яка впливає, і кількості слухачів.

Причини емоційного зараження:

- розвиток деякої спільності оцінок, установок, притаманних
масі людей;

- загальний рівень інтелектуального і морального розвитку
особистостей, що складають дану спільність.

Навіювання також засноване на апеляції до несвідомого, до емоцій людини, але вже вербальними засобами (оратор повинний бути в розумовому стані, впевнений і авторитетний). Навіювання передбачає авторитетність джерела інформації. Навіювання носить вербальний характер, тому дуже значна роль інтонації голосу (на 90% ефективність залежить від інтонації).

Сугестивність - ступінь піддатливості навіюванню, здатність до некритичного сприйняття інформації, що надходить. Міра сугести­вності різна в різних людей. Ступінь сугестивності залежить від ти­пу нервової системи, від коливання уваги, ставлення до самовира­ження, від прагнення самостійності чи роботи за зразком, від інт-ровертированості суб'єкта навіювання, від рівня тривожності й під­датливості особистості, від потреби у творчій діяльності. Люди, у яких переважає перша сигнальна система, більш піддаються навію­ванням.

Форми навіювання:

- гіпнотичне навіювання;

- навіювання в стані релаксації;

- навіювання при активному стані пильнування людини.

Прийоми навіювання спрямовані на зниження критичності лю­дини під час сприймання інформації та використанні емоційного переносу.

Специфіка навіювання:

- односпрямований активний вплив того, хто здійснює навію­
вання, на іншу людину або групу;

- вербальний характер;

 

- перевага емоційно-вольового, а не раціонального впливу.
Умови, що впливають на ефективність навіювання:

- вік людини, відносно якої здійснюється навіювання,

- психічний і фізичний стан осіб, що піддаються навіюванню;

- авторитет того, хто здійснює навіювання;

- особливості особистості, що піддається навіюванню.

Феномен навіювання проявляється через тісний зв'язок з яви­щами соціальної перцепції, згуртованості, а також через конфор­мізм індивіда.

Переконання апелює до логіки, розуму людини, передбачає ви­сокий рівень логічного мислення. Зміст і форма переконання пови­нні відповідати рівню розвитку особистості, її мислення.

Вимоги до джерела й змісту переконуючого впливу:

- відповідність індивідуальним особливостям слухача;

- послідовність, логічність, доказовість промови того, хто переконує;

- наявність узагальнюючих положень і конкретних прикладів;

- аналіз фактів, відомих слухачам;

- переконаність самого оратора.

Переконання - метод впливу, заснований за допомогою логіч­них прийомів, до яких додаються різного роду соціально-психо­логічні тиски (вплив авторитетності джерела інформації, груповий вплив). Переконання засноване на логічних прийомах доказу.

Будь-який доказ складається з трьох частин:

- теза - думка, що вимагає доказів (теза повинна бути ясно, то­
чно, недвозначно визначена й обґрунтована за допомогою фактів
та аргументів);

- довід - це думка, що уже доведена, тому може бути приведена
для обґрунтування тези;

- демонстрація - логічне міркування, сукупність логічних пра­
вил, використовуваних у доказі. Докази бувають прямі й непрямі,
індуктивні й дедуктивні.

Наслідування - відтворення діяльності, вчинків, якостей іншої людини, на яку прагнуть походити. Умови наслідування:

- наявність позитивного емоційного ставлення до об'єкта на­
слідування (захоплення, повага);

- менша досвідченість людини в порівнянні з об'єктом наслідування;

- ясність, виразність, привабливість образа об'єкта наслідування;

- доступність образа;

- свідома спрямованість бажань і волі людини на об'єкт наслідування.
Психологічний вплив припускає, що відбувається зміна механі­
змів регуляції поведінки і діяльності людини.

Засоби і методи впливу

Засоби впливу: *

1. Вербальна інформація.

2. Невербальна інформація.

3. Залучання людини до спеціально організованої діяльності.

4. Регуляція міри й рівня вдоволення потреби.

Кожен механізм впливу здійснюється за допомогою різних за­собів впливу.

Зараження = невербальний емоційний вплив + частково верба­льний компонент.

Переконання = вербальний компонент + емоційний компонент + залучання до діяльності.

Прийом впливу - це сукупність засобів і алгоритму їх використання.

Методи впливу - сукупність прийомів, що реалізують вплив на джерела мотивації, активності, поведінки людини (інтереси, потре­би), на фактори, що регулюють активність (самооцінка людини, її установки, групові норми); на стани, у яких знаходиться людина (тривога, збудженість і т.і.) і які змінюють її поведінку.

Ш,оо сформувати в людини нові потреби, використовують такі прийоми І засоби впливу: залучання її до нової діяльності, викорис­товуючії бажання людини взаємодіяти з якоюсь конкретною осо­бою, залучання всієї групи до цієї нової діяльності, використовуючи іУипяв слідування дисциплінарним нормам або бажання людини підвищити сшй престиж. При такім залученні до нової діяльності корисно забезпечити мінімізацію зусиль людини щодо виконання

ЦІЄЇ ДІЯЛЬНОСТІ,

Зміна поведінки людини зв'язана зі зміною її бажань, зі змінами

р. системі Ієрархи її мотивів.

Зміна поведінки людини вимагає зміни її поглядів, думок, уста­новок Умовою руйнування установки є фактор невизначеності. Ме­тод створення невизначених ситуацій дозволяє ввести людину в стан -^зруйнованих установок», «утрати себе», і якщо потім показа­ти ш шиях виходу з цієї невизначеності, вона буде готова сприйняти цю установку й реагувати необхідним чином.

Метод ситуацій, що орієнтують, дозволяє виробити необхідне ставлення до цієї ситуації, яке співпадає зі ставленням інших людей, змінити сіюю поведінку в даній ситуації у потрібному напрямку.

Для посилення актуалізації необхідної установки використову­ють метод сполучення стереотипних фраз з тим, що хочуть упрова­дити. Для зміни емоційного стану й ставлення людини до поточних подій мнлчкчжують прийом «спогаду гіркого минулого». Для роз­рядки негативного емоційного стану людей у потрібному напрямку й з потрійним ефектом застосовується «каналізація настрою» (по­шук «козла відпущеннях-).

ІСІШИ т;і три фактори (мотивація, установки й емоційні стани лн»де-и'? Іуудугь нрьковані, тоді вплив буде найбільш дієвим і на рівні окремії пюпини, й н-і рівні групи осіб.

По м й.) ї к: її е її р й й.и „нтт я

Кожна доросла людина в нейтральній ситуації здатна по зовні­шності іншої людини, її манері говорити, по поведінці визначити досить точно багато еошально-психологічних характеристик: психо-

логічні риси, вік, соціальний шар, приблизно професію. Чим менш нейтральні відносини, чим більше люди зацікавлені один в одному, тим більше імовірність помилок. Це пояснюється тим, що перед людиною ніколи не стоїть завдання просто сприйняти іншу людину (ця інша, вірніше її образ, є регулятором наступної поведінки). Ха­рактеристики, що дозволяють віднести партнера до якоїсь групи, сприймаються дуже точно, а інші риси й особливості добудовують­ся за певними схемами (саме тут й криється велика імовірність по­милки). Ці помилки сприйняття обумовлені факторами «перева­ги», «привабливості» і «ставлення до нас».

Фактор переваги. Схема сприйняття, коли має місце вплив фак­тора «переваги», приблизно така:

- якщо людина перевершує нас за якимсь важливим для нас па­
раметром, ми, найчастіше, оцінюємо її більш позитивно, ніж тоді,
коли б вона була такою, як ми;

- якщо людина слабкіша за нас, то ми, швидше за все, недооці­
нюємо її.

Причому «фактор переваги» має місце за одним параметром, а переоцінка відбувається за багатьма. Одяг, зовнішнє оформлення (нагороди, коштовності) і манера поводження людини (як сидить, ходить, розмовляє) лежать в основі надходження через наше сприй­няття інформації, що впливає на формування фактора «перевага».

Фактор привабливості. Під його впливом переоцінюються чи недооцінюються якості людини. Це за своїм характером суб'єктив­ний фактор, в різні століття поняття «краса» було неоднозначним, тому поняття «привабливість» скоріше носить соціальний харак­тер. Привабливість можна розглядати як міру наближення до того типу зовнішності, що максимально схвалюється тією групою, до якої ми належимо або прагнемо чи бажаємо належати.

«Фактор ставлення до нас» - хто до нас краще ставиться, того ми схильні оцінювати вище, а того, хто гірше, - недооцінювати.

Типи й види конфліктів

Важливо розумітися не тільки на протиріччях, що породжують конфлікти, а й розрізняти їхні типи й види.

За мірою гостроти виникаючих протиріч (у залежності від емо­ційного стану) конфлікти можуть бути підрозділені на такі типи: невдоволення, розбіжність, протидія, розбрат, ворожнеча, тобто беземоційні, помірні, з високим розжаренням.

За проблемно-діяльнісною ознакою можна виділити такі типи конфліктів: управлінські, педагогічні, виробничі, економічні, полі­тичні і т.і/

За мірою втягненим людей у конфлікт розрізняють діадичні (парні), порціональні (невелика кількість людей), тобто міжособис-тісні, міжгрупові, а також міжкорпоративні, міждержавні, міжпар-тійні конфлікти і т.і.

За службово-комунікативною спрямованістю взаємодій конфлі­кти можуть бути підрозділені на «вертикальні» й «горизонтальні».

З функціональної точки зору конфлікти розділяють на констру­ктивні (позитивні) й деструктивні (негативні), які у свою чергу по­діляються на закономірні (неминучі), необхідні, вимушені, функці­онально-невиправдані.

Для конструктивних конфліктів характерні розбіжності, що то­ркаються принципових сторін, проблем життєдіяльності колективу та його членів, вирішення яких виводить колектив на новий, більш високий і ефективний рівень функціонування, тобто стимулює по­дальший розвиток колективу. Конструктивні конфлікти знаходять вираження в принципових суперечках, дискусіях.

Деструктивні конфлікти приводять до негативних, часто руй­нівних дій, які можуть перерости у наклеп, склоку й інші негативні явища, що у свою чергу веде до зниження ефективності спілкування або діяльності, тобто гальмують розвиток колективу. Деструктивні конфлікти знаходять вираження в склоках, дрібних дрязках.

Рівень соціально-психологічно'ї культури людини чи спільності людей визначає багато в чому конструктивність чи деструктивність характеру конфлікту, У групах з високим рівнем соціально-психо­логічної культури сфера ділових конфліктів відділена від сфери осо-бистісних конфліктів.

Ділова конфліктність носить конструктивний і мобільний хара­ктер (зникає зі зникненням предмета суперечки). Особистісна чи міжособистісна конфліктність носить стійкий, інерційний характер. Ділова конфліктність супроводжує демократичний, колегіальний стиль керівництва і є показником життєздатності й творчих можли­востей колективу. При авторитарному стилі керівництва ділова конфліктність або відсутня, або трансформується в різні форми міжособистісних конфліктів.

У залежності від особливостей мотиву конфлікти підрозділя­ються на особисті, групові, програмні (близькі, віддалені), відкриті (приховані).

Внутрішньоособистісний конфлікт - це феномен неузгоджено­сті психологічного фактора внутрішнього світу особистості.

Міжособистісний конфлікт - це зіткнення взаємодіючих лю­дей, чиї цілі, інтереси, думки, позиції взаємно виключають один од­ного. Чим вище рівень культури, чим більш розвинута здатність ус­відомлювати конфліктну ситуацію, тим ефективніше вирішення та­кого конфлікту в інтересах спільної справи.

У динамічному аспекті конфлікти бувають стихійні, запланова­ні, а останні - спровоковані й ініціативні.

У залежності від етапу протікання конфлікти підрозділяються у такий спосіб:

- на етапі існування й розвитку - на короткочасні, тривалі, затяжні;

- на етапі усунення - на керовані, слабко керовані, некеровані;

- на етапі загасання - на такі, що спонтанно припиняються, що
припиняються під впливом засобів, знайдених самими протиборчи-
ми сторонами, а також конфлікти, що вирішуються лише при втру­
чанні зовнішніх сил. У тактичному плані конфлікти поділяються на виправдані й не­виправдані.

Елементи конфлікту:

- наявність двох або більш сторін конфлікту;

— несумісність цінностей та інтересів;

- поведінка, спрямована на знищення планів та інтересів про­
тилежної сторони;

- застосування сили для впливу на іншу сторону;

 

—протиставляння дій, поведінки;

—стратегія й тактика конфліктної взаємодії;

—характер зовнішнього середовища.
Динаміка розвитку конфлікту:

 

- виникнення конфліктної ситуації;

- усвідомлення конфліктної ситуації;

- власне конфліктна поведінка;

- розгортання або вирішення конфлікту.

У конфлікті немає винних чи правих, кожен хоче досягти своїх цілей. 80% конфліктів виникає всупереч бажанням їхніх учасників. Головну роль у виникненні таких конфліктів грають конфліктогени (слова, дії, що ведуть до конфлікту).

На рис. 8.4.1 представлена схема виникнення конфлікту.

1-й конфлікте-ген ситуацій-

ни

 

 

 

 

БІЛЬШ СИЛЬНИЙ відповідний конфліктоген		ще більш силь­ний відповідний конфліктоген	V	конфлікт
	г

Рис. 8.4.1. Схема виникнення конфлікту

^г*

Типи конфліктогенів: прагнення до переваги, прояв агресивно­сті, прояв егоїзму.

Шляхи запобігання конфлікту:

- не використовуйте конфліктоген у спілкуванні з іншими людьми;

- не відповідайте конфліктогеном на конфліктоген;

- проявляйте емпатію;

- будьте доброзичливі. Вирішення конфліктів

Чи можливо прогнозувати динаміку конфлікту? Виходячи з ана­лізу формули конфлікту, очевидно, що для того, щоб прогнозувати динаміку конфлікту, необхідно знати й уміти визначати таке:

1. Чи є проблема?

2. У якому напрямку розвивається конфліктна ситуація?

3. Хто є потенційними учасниками можливого конфлікту, і чи
здатні вони його спровокувати?

4. Яка імовірність виникнення конфлікту?

Самі елементарні дії щодо прогнозування конфлікту повинні містити в собі аналіз кожного виділеного компонента та їх систем­ний розгляд, що дозволяє прогнозувати, у якому напрямку відбува­тиметься розвиток подій у цілому.

Розглянемо ці компоненти.

1. Чи маємо проблему? Проблема виникає там, де є протиріччя,
де є розбіжності між людьми.

2. Чи назріває конфліктна ситуація? В якому напрямку вона роз­
вивається? Конфліктна ситуація - це ще не конфлікт (відносини
можуть погіршуватися або поліпшуватися). Конфліктна ситуація
назріває поступово. Важливо для прогнозу конфлікту побачити не
тільки те, що вона (конфліктна ситуація) є у наявності, а й у якому
напрямку вона розвивається (по спадній чи по висхідній), тобто йде
наростання чи спад протиріч і протиборства.

3. Хто учасники конфлікту? Чи здатні вони його спровокувати?
Аналіз психологічних особливостей учасників потенційно можливо­
го конфлікту (їхні мотиви, ціннісні орієнтації, особливості характе­
ру й манера поводження).

4. Інцидент. Який він? У чому його особливості? Чи буде він
детонатором конфлікту?

Допомогти розв'язати конфлікт можуть такі процедури:

1. Поділ структури конфлікту на окремі фрагменти й висування
робочих гіпотез щодо нейтралізації кожного з них.

2. Побудова стратегії врегулювання виниклого конфлікту, що
включає:

а) формування конкретних цілей при врегулюванні конфлікту й
визначення етапів їх досягнення;

б) визначення завдань і способів їх розв'язування на кожнім з
етапів;

в) план заходів, за допомогою яких передбачається досягти вре­
гулювання.

Засоби, методи й дії щодо врегулювання конфлікту мають бути підібрані спеціально до кожного з його етапів і повинні враховувати особливості його відповідних фаз і стадій еволюції (див. рис. 8.4.2).

Література

Абульханова-Славская К. А. Деятельность й психология личности. — М., 1980.

Давьідов В. В. Проблему развивающего обучения. — М., 1986.

Давьідов В. В. Нерешенньїе проблему теории деятельности// Психо-логический журнал. — 1992. — № 2.

Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1982.

Милерян Е. А. Психология формирования общетрудовьіх политехниче-ских умений. — М., 1973.

Никуленко О. А. Некоторьіе проблемьі теории деятельности// Вопро-сьі психологии. — 1984. — № 4.

Степанов О. М. Перенос знань і вмінь як проблема педагогічної пси­хології// Наукові записки Тернопільського педуніверситету. Серія «Педаго­гіка і психологія». — 1997. — № 1(3).

Франкл В. Человек в поисках смьісла. — М., 1990.

Зльконин Д. Б. Теория игрьі. — М., 1972.

2.2. Спілкування

Спілкування належить до базових категорій психо­логії. Його соціальна функція полягає в тому, що воно є засобом передавання суспільного досвіду. Завдяки спіл­куванню утворюються спільноти людей, в яких налаго­джується взаємодія і виробляються соціальні норми пове­дінки.

І

і¹!

*• ^:

V-

Сутність спілкування

Наприкінці XX — на початку XXI ст. у психологіч­ній науці посилюється увага до методологічних, теоретич­них і експериментальних проблем психології спілкуван­ня. Це спричинено тим, що без глибокого наукового розу­міння процесу спілкування неможливо створити загальну теорію формування психіки людини та її розвитку як особистості, розробити науково обґрунтовані методичні ре-

Спілкування 71

комендації для практичної роботи у сферах навчання і виховання, праці, дозвілля, охорони здоров'я. Тому спіл­кування є базовою категорією психологічної науки.

Люди постійно взаємодіють між собою, що є необхід­ною передумовою задоволення їх потреб. Жодна людська спільнота не може ефективно діяти, якщо індивіди, які до неї належать, не встановлять між собою контакт і не до­сягнуть належного взаєморозуміння. Вся історія людства є історією взаємодії людей. Однією з найважливіших форм такої взаємодії є спілкування.

Спілкування — процес взаємодії між двома чи кількома особами, що полягає в обміні інформацією пізнавального чи емоційно-оцін­ного характеру,

У спілкуванні реалізується потреба однієї людини в іншій. Через нього люди організовують різні види теоре­тичної та практичної діяльності, обмінюються інформаці­єю, досягають взаєморозуміння, взаємно впливають одне на одного, формують свій світогляд. У спілкуванні вони розвиваються фізично і духовно, формуються як суспіль­ні суб'єкти.

Діяльність і спілкування. Поширеним є розуміння спілкування як діяльності. Про це свідчать такі часто вживані вирази, як «комунікативна діяльність», «діяль­ність спілкування», «спілкування як вид діяльності» то­що. При цьому на процеси спілкування намагаються по­ширювати теоретичні твердження, розкриті при вивченні предметно-практичної діяльності.

Проте аналіз спілкування тільки в системі понять ді­яльності має труднощі. Так, одним із найважливіших чинників діяльності є мотив. Коли розглядати навіть най­простіший варіант спілкування між двома індивідами, то виявляється, що кожен із них, вступаючи в спілкування, має свій мотив. Ці мотиви, як і цілі, не збігаються. віінрі-кає питання: чий мотив стає мотивом їх спілкування? Від­повідаючи на нього, слід врахувати, що мотиви і цілі в спілкуванні можуть як зближуватися за змістом, так і віддалятися. Отже, вже із самого початку виявляється не­можливість аналізувати спілкування в поняттях діяльно­сті, Не менші труднощі виникають і при визначенні су­б'єкта і об'єкта. Ось чому спілкування як процес є не то­тожним діяльності і потребує специфічного підходу.

Виконуючи спільну діяльність, індивід об'єднується з іншими людьми, спілкується з ними, добивається взаємо­розуміння, повідомляє якусь інформацію, одержує повідом-

>•*•*

72 Особистість у діяльності і спілкуванні

лення від інших. При цьому спілкування є частиною дія­льності, її інформаційним аспектом, комунікацією. Це спілкування першого роду.

Але, створивши продукт (машину, пісню, книгу), куди ввійшло спілкування як комунікація, людина через нього представляє свою індивідуальність іншим людям, продов­жує себе в інших. Створений предмет одночасно є і пред­метом діяльності, й засобом утвердження людини в сус­пільному житті, бо його виготовили для інших людей. Він опосередковує стосунки між людьми: спілкування стає ви­робництвом спільного продукту — у ньому втілюються частини Я виробника й споживача. Це спілкування дру­гого роду. Якщо спілкування першого роду було части­ною спільної діяльності, то щодо спілкування другого ро­ду ця діяльність є істотним аспектом. Отже, спілкування і діяльність утворюють нерозривну єдність.

Соціальна роль

Соціальна роль - це відносно стійкий шаблон поведінки (вклю­чає дії, думки, почуття), що склався у даному суспільстві для вико­нання певної соціальної функції, для реалізації соціального статусу.

Соціальний статус - це сукупність прав й обов'язків людини, обумовлених її положенням у визначеній соціальній системі та ієра­рхії суспільних відносин.

Щодо соціальної ролі можна задати запитання: «Що людина робить?», а соціального статусу - «Хто вона?».

Кожний з нас виконує багато соціальних ролей: службові (нача­льник, підлеглий і т.і.), життєві (квартиронаймач, сусід тощо) ро­динні (годувальник, син, батько, мати, дочка і т.і.) Виконувати соці­альну роль - це значить робити те, що «вимагається (законом, пра­вами, звичаями) на даному місці за даних обставин».

З дитинства (через систему заохочень та покарань) ми навчає­мося додержуватися зразків, дізнаємося, що інші люди адресують нам певні сподівання, яким має відповідати наша поведінка, й самі навчаємося чекати й вимагати від інших певних реакцій. Ролі по­збавлені індивідуальності: вони визначаються не особистістю вико­навця, а лише тією «партією», яку він виконує. Роль - це не тільки зовнішнє представлення, вона містить у собі почуття, думки, прагнення.

Соціальна роль - це вироблена суспільством і засвоєна індиві­дом система думок, почуттів, намірів та дій, які личать у даній ситу­ації людині, що має певний соціальний стан.

Крім соціальних ролей можна виділити також й міжособистісні ролі (товариш, недоброзичливець, партнер і т.і.). Розподіл таких

між особистісних ролей пов'язаний з нашими почуттями та «попе­редньою історією» взаємовідносин.

Міжособистіша роль - це та поведінка, яку чекають від особи ін­ші люди у відповідності з тими відносинам, які встановилися між ними.

Розпочинаючи спілкування будь з ким, людина водночас вико­нує соціальну й між особистісну ролі, прич