Глава 5. Спілкування як обмін інформацією (комунікативна сторона спілкування)

Специфіка обміну інформацією в комунікативному процесі. Коли говорять про комунікацію у вузькому сенсі слова, то насамперед мають на увазі той факт, що в ході спільної діяльності люди обмінюються між собою різними уявленнями, ідеями, інтересами, настроями, почуттями, установками і пр. Всі це можна розглядати як інформацію, і тоді сам процес комунікації може бути зрозумілий як процес обміну інформацією. Звідси можна зробити наступний принадний крок і інтерпретувати весь процес людської комунікації в термінах теорії інформації, що і робиться у ряді систем соціально-психологічного знання.
Однак такий підхід не можна розглядати як методологічно коректний, бо в ньому опускаються деякі найважливіші характеристики саме людської комунікації, яка не зводиться тільки до процесу передачі інформації. Не кажучи вже про те, що при такому підході фіксується в основному лише один напрямок потоку інформації, а саме від комунікатора до реципієнта (введення поняття «зворотний зв'язок» не змінює суті справи), тут виникає і ще одне істотне упущення. При будь-якому розгляді людської комунікації з точки зору теорії інформації фіксується лише формальна сторона справи: як інформація передається, тоді як в умовах людського спілкування інформація не тільки передається, а й формується, уточнюється, розвивається.
Тому, не виключаючи можливості застосування деяких положень теорії інформації при описі комунікативної сторони спілкування, необхідно чітко розставити всі акценти і виявити специфіку в самому процесі обміну інформацією, коли він має місце у випадку комунікації між двома людьми.
По-перше, спілкування не можна розглядати лише як відправлення інформації якийсь передавальної системою або як прийом її іншою системою тому, що на відміну від простого «руху інформації» між двома пристроями тут ми маємо справу з відношенням двох індивідів, кожний з яких є активним суб'єктом: взаємне інформування їх припускає налагодження спільної діяльності.
Це означає, що кожен учасник комунікативного процесу передбачає активність також і в своєму партнерові, він не може розглядати його як якийсь об'єкт. Інший учасник постає теж як суб'єкт, і звідси випливає, що, направляючи йому інформацію, на нього необхідно орієнтуватися, тобто аналізувати його мотиви, цілі, установки (крім, зрозуміло, аналізу своїх власних цілей, мотивів, установок), «звертатися» до нього, за висловом В.М. Мясищева. Схематично комунікація може бути зображена як інтерсуб'ектний процес (SS). Але в цьому випадку потрібно припускати, що у відповідь на послану інформацію буде отримана нова інформація, що виходить від іншого партнера.
Тому в комунікативному процесі і відбувається не просте рух інформації, але як мінімум активний обмін нею. Головна «прибавка» в специфічно людському обміні інформацією полягає в тому, що тут особливу роль відіграє для кожного учасника спілкування значимість інформації (Андрєєва, 1981), тому, що люди не просто «обмінюються» значеннями, але, як зазначає А.Н. Леонтьєв, прагнуть при цьому виробити загальний сенс (Леонтьєв, 1972. С. 291). Це можливо лише за умови, що інформація не просто прийнята, але й зрозуміти, осмислена.
Суть комунікативного процесу - не просто взаємне інформування, але спільне розуміння предмета. Тому в кожному комунікативному процесі реально дані в єдності діяльність, спілкування та пізнання.
По-друге, характер обміну інформацією між людьми, а не кібернетичними пристроями, визначається тим, що за допомогою системи знаків партнери можуть вплинути один на одного. Іншими словами, обмін такою інформацією обов'язково припускає вплив на поведінку партнера, тобто знак змінює стан учасників комунікативного процесу, в цьому сенсі «знак у спілкуванні подібний знаряддю у праці» (Леонтьев, 1972).
Комунікативне вплив, яке тут виникає, є не що інше як психологічний вплив одного комуніканта на іншого з метою зміни її поведінки. Ефективність комунікації вимірюється саме тим, наскільки вдалося це вплив. Це означає, що при обміні інформацією відбувається зміна самого типу відносин, який склався між учасниками комунікації. Нічого схожого не відбувається в «чисто» інформаційних процесах.
По-третє, комунікативний вплив як результат обміну інформацією можливий лише тоді, коли людина, спрямовує інформацію (комунікатор), і людина, що приймає її (реципієнт), мають єдиною або подібною системою кодифікації і декодификации. На повсякденній мові це правило виражається в словах: «всі повинні говорити однією мовою».
Це особливо важливо тому, що комунікатор і реципієнт в комунікативному процесі постійно міняються місцями. Всякий обмін інформацією між ними можливий лише за умови, що знаки і, головне, закріплені за ними значення відомі всім учасникам комунікативного процесу. Тільки прийняття єдиної системи значень забезпечує можливість партнерів розуміти один одного. Для опису цієї ситуації соціальна психологія позичає з лінгвістики термін «тезаурус», що позначає загальну систему значень, прийнятих усіма членами групи.
Але вся справа в тому, що, навіть знаючи значення одних і тих же слів, люди можуть розуміти їх неоднаково: соціальні, політичні, вікові особливості можуть бути тому причиною. Ще Л.С. Виготський відзначав, що думка ніколи не дорівнює прямому значенню слів. Тому в які спілкуються повинні бути ідентичні - у разі звукової мови - не тільки лексична і синтаксична системи, але і однакове розуміння ситуації спілкування. А це можливо лише в разі включення комунікації в деяку загальну систему діяльності.
Це добре пояснює Дж. Міллер на життєвому прикладі. Для нас, очевидно, істотно провести деяке розходження між інтерпретацією висловлювання і розумінням його, так як розуміння зазвичай сприяє щось інше понад лінгвістичного контексту, пов'язане з цим конкретним висловлюванням. Чоловік, зустрінутий у двері словами дружини: «Я купила сьогодні кілька електричних лампочок», не повинен обмежуватися їх буквальним тлумаченням: він повинен зрозуміти, що йому треба піти на кухню і замінити лампочку.
Нарешті, по-четверте, в умовах людської комунікації можуть виникати зовсім специфічні комунікативні бар'єри. Вони не пов'язані з уразливими місцями в будь-якому каналі комунікації або з похибками кодування і декодування, а носять соціальний або психологічний характер. З одного боку, такі бар'єри можуть виникати через те, що відсутнє розуміння ситуації спілкування, викликане не просто різним мовою, якою говорять учасники комунікативного процесу, але відмінностями глибшого плану, існуючими між партнерами. Це можуть бути соціальні, політичні, релігійні, професійні відмінності, які не тільки породжують різну інтерпретацію тих самих понять, що вживаються в процесі комунікації, а й взагалі різне світовідчуття, світогляд, світорозуміння.
Такого роду бар'єри породжені об'єктивними соціальними причинами, приналежністю партнерів по комунікації до різних соціальних груп, і при їх прояві особливо чітко виступає включеність комунікації в більш широку систему суспільних відносин. Комунікація в цьому випадку демонструє ту свою характеристику, що вона є лише сторона спілкування. Природно, що процес комунікації здійснюється і за наявності цих бар'єрів: навіть військові супротивники ведуть переговори. Але вся ситуація комунікативного акта значно ускладнюється завдяки їх наявності.
З іншого боку, бар'єри при комунікації можуть носити і більш чисто виражений психологічний характер. Вони можуть виникнути або внаслідок індивідуальних психологічних особливостей спілкуються (наприклад, надмірна сором'язливість одного з них (Зімбардо, 1993), скритність іншого, присутність у кого-то риси, що отримала назву «некомунікабельність»), або в силу сформованих між спілкуються особливого роду психологічних відносин: неприязні по відношенню один до одного, недовіри і т.п. У цьому випадку особливо чітко виступає той зв'язок, який існує між спілкуванням і відношенням, відсутня, природно, в кібернетичних системах.
Все це дозволяє абсолютно по-особливому ставити питання про навчання спілкуванню, наприклад, в умовах соціально-психологічного тренінгу, що буде докладніше розглянуто нижче. Названі особливості людської комунікації не дозволяють розглядати її тільки в термінах теорії інформації. Вживаються для опису цього процесу деякі терміни з цієї теорії вимагають завжди відомого переосмислення, як мінімум тих поправок, про які йшлося вище. Проте все це не відкидає можливості запозичати ряд понять з теорії інформації. Наприклад, при побудові типології комунікативних процесів доцільно скористатися поняттям «спрямованість сигналів».
В теорії комунікації цей термін дозволяє виділити:
а) аксіальний комунікативний процес (від лат. ахis - вісь), коли сигнали спрямовані одиничним приймачів інформації, тобто окремим людям;
б) ретіальний комунікативний процес (від лат. rete - мережа), коли сигнали спрямовані безлічі ймовірних адресатів (Брудний, 1977, с. 39).
В епоху науково-технічного прогресу у зв'язку з гігантським розвитком засобів масової інформації особливого значення набуває дослідження ретіальних комунікативних процесів.
Оскільки в цьому випадку виліт сигналів групі змушує членів групи усвідомити свою приналежність до цієї групи, остільки в разі ретіальной комунікації відбувається теж не просто передача інформації, а й соціальна орієнтація учасників комунікативного процесу. Це також свідчить про те, що сутність цього процесу не можна описати лише в термінах теорії інформації. Поширення інформації в суспільстві відбувається через своєрідний фільтр «довіри» та «недовіри».
Цей фільтр діє так, що абсолютно правдива інформація може виявитися не прийнятою, а помилкова - прийнятою. Психологічно вкрай важливо з'ясувати, за яких обставин той чи інший канал інформації може бути блокований цим фільтром, а також виявити засоби, які допомагають прийняттю інформації і послаблюють дії фільтрів. Сукупність цих засобів називається фасцинация. Як фасцинации виступають різні супутні засоби, що виконують роль «транспортаціі», супровідника інформації, що створюють деякий додатковий фон, на якому основна інформація виграє, оскільки фон частково долає фільтр недовіри. Прикладом фасцинации може бути музичний супровід мови, просторове або колірний супровід її.
Сама по собі інформація, що виходить від комунікатора, може бути двох типів: спонукальна і констатуюча. Спонукальна інформація висловлюється в наказі, раді, прохання. Вона розрахована на те, щоб стимулювати якусь дію. Стимуляція в свою чергу може бути різною. Перш за все це може бути активізація, тобто спонукання до дії в заданому напрямку. Далі, це може бути інтердикція, тобто спонукання, не допускає, навпаки, певних дій, заборона небажаних видів діяльності. Нарешті, це може бути дестабілізація - неузгодженість або порушення деяких автономних форм поведінки або діяльності.
Констатуюча інформація виступає у формі повідомлення, вона має місце в різних освітніх системах і не передбачає безпосереднього зміни поведінки, хоча побічно сприяє цьому. Сам характер повідомлення може бути різним: міра об'єктивності може варіювати від нарочито «байдужого» тону викладу до включення в текст повідомлення достатньо явних елементів переконання. Варіант повідомлення задається ком-мунікатором, тобто тією особою, від якої виходить інформація.

Засоби комунікації. Мова. Передача будь-якої інформації можлива лише за допомогою знаків, точніше знакових систем. Існує кілька знакових систем, які використовуються в комунікативному процесі, відповідно вони можуть побудувати класифікацію комунікативних процесів. При грубому розподілі розрізняють вербальну і невербальну комунікації, що використовують різні знакові системи. Відповідно виникає і різноманіття видів комунікативного процесу. Кожен з них необхідно розглянути окремо.
Вербальна комунікація використовує як знакової системи людську мову, природний звуковий мову, тобто систему фонетичних знаків, що включає два принципи: лексичний і синтаксичний. Мова є самим універсальним засобом комунікації, оскільки при передачі інформації за допомогою мови найменше втрачається зміст повідомлення. Правда, цьому повинна супроводжувати високий ступінь спільності розуміння ситуації усіма учасниками комунікативного процесу, про яку йшлося вище.
За допомогою мови здійснюються кодування і декодування інформації: комунікатор у процесі говоріння кодує, а реципієнт у процесі слухання декодує цю ііформацію. Терміни «говоріння» і «слухання» введені І.А. Зимової як позначення психологічних компонентів вербальної комунікації (Зимова, 1991).
Послідовність дій мовця і слухача досліджена досить докладно. З точки зору передачі і сприйняття змісту повідомлення схема К - С - Р (комунікатор - повідомлення - реципієнт) асиметрична.
Для комунікатора сенс інформації передує процесу кодування (висловлення), так як «говорить» спочатку має певний задум, а потім втілює його в систему знаків. Для «слухача» сенс прийнятого повідомлення розкривається одночасно з декодуванням. У цьому випадку особливо виразно виявляється значення ситуації спільної діяльності: її усвідомлення включено в сам процес декодування; розкриття змісту повідомлення немислимо поза цієї ситуації. Точність розуміння слухають сенсу висловлювання може стати очевидною для комунікатора лише тоді, коли відбудеться зміна «комунікативних ролей» (умовний термін, що позначає «говорить» і «слухача»), тобто коли реципієнт перетвориться на комунікатора і своїм висловлюванням дасть знати про те, як він розкрив зміст прийнятої інформації. Діалог, або діалогічна мова, як специфічний вид «розмови» являє собою послідовну зміну комунікативних ролей, в ході якої виявляється сенс мовного повідомлення, тобто відбувається те явище, яке було позначено як «збагачення, розвиток інформації».
Міра відомої узгодженості дій комунікатора і реципієнта в ситуації попеременного ухвалення ними цих ролей у великій мірі залежить від їх включеності в загальний контекст діяльності. Існує багато зксперіментальних досліджень, в ході яких виявлялася ця залежність (зокрема, досліджень, присвячених встановленню рівня оперування спільними значеннями вживаються знаків). Успішність вербальної комунікації у разі діалогу визначається тим, наскільки партнери забезпечують тематичну спрямованість інформації, а також її двосторонній характер.
Взагалі щодо використання мови як деякої знакової системи в процесі комунікації справедливо все те, що говорилося про сутність комунікації в цілому. Зокрема, і при характеристиці діалогу важливо весь час мати на увазі, що його ведуть між собою особистості, що володіють певними намірами (інтенціями), тобто діалог є «активний, двосторонній характер взаємодії партнерів» (Кучинський, 1988. С. 43).
Саме це зумовлює необхідність уваги до співрозмовника, узгодженість, скоординованість з ним мови. В іншому випадку буде порушено найважливіша умова успішності вербальної комунікації - розуміння змісту того, що говорить інший, в кінцевому рахунку - розуміння, пізнання іншої особистості (Бахтін, 1979). Це означає, що за допомогою мови не просто «рухається інформація», але учасники комунікації особливим способом впливають один на одного, орієнтують один одного, переконують один одного, тобто прагнуть досягти певного зміні поведінки.
Можуть існувати дві різні завдання в орієнтації партнера по спілкуванню. А.А. Леонтьєв пропонує позначати їх як особистісно-мовна орієнтація (ЛРО) і соціально-мовна орієнтація (СРО) (Леонтьєв, 1975. С. 118), що відображає не стільки відмінність адресатів повідомлення, скільки переважну тематику, зміст комунікації. Саме ж вплив може бути зрозуміле різному: воно може носити характер маніпуляції іншою людиною, тобто прямого нав'язування йому якийсь позиції, а може сприяти актуалізації партнера, тобто розкриттю у ньому і їм самим якихось нових можливостей.
У соціальній психології існує велика кількість експериментальних досліджень, що з'ясовують умови і способи підвищення ефекту мовленнєвого впливу, досить докладно досліджені як форми різних комунікативних бар'єрів, так і способи їх подолання. Так, виразом опору ухваленню інформації (а значить, і зробила вплив) може бути відключення уваги слухача, навмисне зниження в своєму поданні авторитету комунікатора, таке ж - навмисне чи ненавмисне «нерозуміння» повідомлення: чи то в силу специфіки фонетики говорить, чи то в силу особливостей його стилістики або логіки побудови тексту. Відповідно всякий оратор повинен володіти вмінням знову включити увагу слухача, чимось привернути його, точно так само підтвердити своїм авторитет, удосконалювати манеру подачі матеріалу і т.д. (Крижанская, Третьяков, 1992). Особливе значення має, звичайно, і факт відповідності характеру висловлювання ситуації спілкування (Берн, 1988), міра і ступінь формального (ритуального) характеру спілкування та ін показники.
Сукупність певних заходів, спрямованих на підвищення ефективності мовного впливу, отримала назву «переконуючої комунікації», на основі якої розробляється так звана експериментальна риторика - мистецтво переконання за допомогою мови. Для обліку всіх змінних, включених у процес мовної комунікації, К. Ховландом запропонована «матриця переконуючої комунікації», яка представляє собою свого роду модель мовного комунікативного процесу з позначенням його окремих ланок. Сенс побудови такого роду моделей (а їх запропоновано декілька) в тому, щоб при підвищенні ефективності впливу не втратити жодного елемента процесу. Це можна показати на найпростішої моделі, запропонованої свого часу американським журналістом Г. Лассуеллом для вивчення переконливого впливу засобів масової інформації (зокрема, газет). Модель комунікативного процесу, за Лассуелл, включає п'ять елементів.
1) Хто? (Передає повідомлення) - Комунікатор
2) Що? (Передається) - Повідомлення (текст)
3) Як? (Здійснюється передача) - Канал
4) Кому? (Спрямоване повідомлення) - Аудиторія
5) З яким ефектом? - Ефективність
З приводу кожного елемента цієї схеми зроблено багато різноманітних досліджень. Наприклад, всебічно описані характеристики комунікатора, що сприяють підвищенню ефективності його промови, зокрема виявлено типи його позиції під час комунікативного процесу. Таких позицій може бути три: відкрита - комунікатор відкрито оголошує себе прихильником викладається точки зору, оцінює різні факти на підтвердження цієї точки зору; відсторонена - комунікатор тримається підкреслено нейтрально, зіставляє суперечливі точки зору, не виключаючи орієнтації на одну з них, але не заявлену відкрито; закрита - комунікатор замовчує про свою точку зору, навіть вдається іноді до спеціальних заходів, щоб приховати її. Природно, що зміст кожної з цих позицій задається метою, завданням, яка переслідується в комунікативному вплив, але важливо, що принципово кожна з названих позицій має певними можливостями для підвищення ефекту впливу (Богомолова, 1991).
Точно так само всебічно досліджені способи підвищення впливу тексту повідомлення. Саме в цій області застосовується методика контент-аналізу, що встановлює певні пропорції у співвідношенні різних частин тексту. Особливе значення мають роботи з вивчення аудиторії. Результати дослідження в цій області спростували традиційний для ХІХ ст. погляд, що логічно і фактично обгрунтована інформація автоматично змінює поведінку аудиторії. З'ясувалося (в експериментах Клаппера), що ніякого автоматизму в даному випадку немає: насправді найбільш важливим фактором виявилося взаємодія інформації та установок аудиторії. Ця обставина дала життя цілої серії досліджень щодо ролі установок аудиторії в сприйнятті інформації.
Легко бачити, що кожне з позначених тут напрямів дослідження має велике прикладне значення, особливо в плані підвищення ефективності засобів масової інформації. Розглянута схема відіграє певну позитивну роль при пізнанні способів і засобів впливу в процесі комунікації. Проте вона і подібні до неї схеми фіксують лише структуру процесу комунікації, але ж цей процес включений у більш складне явище - спілкування, тому важливо і в цій одній стороні спілкування побачити його зміст. А зміст це полягає в тому, що в процесі комунікації здійснюється взаємовплив людей один на одного. Щоб повністю описати процес взаємовпливу, недостатньо тільки знати структуру комунікативного акта, необхідно ще проаналізувати і мотиви які спілкуються, їх цілі, установки і пр.
Для цього потрібно звернутися до тих знакових систем, які включені в мовне спілкування крім мови. Хоча мова і є універсальним засобом спілкування, вона набуває значення тільки за умови включення в систему діяльності, а включення це обов'язково доповнюється вживанням інших - немовних - знакових систем.

Невербальна комунікація. Інший вид комунікації включає такі основні знакові системи:
1) оптико-кінетичну,
2) пара-і екстралінгвістичні,
3) організацію простору і часу комунікативного процесу,
4) візуальний контакт (Лабунська, 1989).
Сукупність цих коштів покликана виконувати такі функції: доповнення промови, заміщення промови, репрезентація емоційних станів партнерів по комунікативному процесу.
Оптико-кінетична система знаків включає в себе жести, міміку, пантоміма. У цілому оптико-кінетична система постає як більш-менш чітко сприймається властивість загальної моторики різних частин тіла (рук, і тоді ми маємо жестикуляцію; особи, і тоді ми маємо міміку; пози, і тоді ми маємо пантомимику).
Спочатку дослідження в цій області були здійснені ще Ч. Дарвіном, який вивчав вираження емоцій у людини і тварин. Саме загальна моторика різних частин тіла відображає емоційні реакції людини, тому включення оптико-кінетичної системи знаків у ситуацію комунікації надає спілкуванню нюанси. Ці нюанси виявляються неоднозначними при вживанні одних і тих же жестів, наприклад, у різних національних культурах. (Усім відомі непорозуміння, які виникають іноді при спілкуванні російського і болгарина, якщо пускається в хід позитивну чи негативну кивок головою, так як сприймається російським рух голови згори вниз інтерпретується як згода, тоді як для болгарської «промови» це заперечення, і навпаки).
Значимість оптико-кінетичної системи знаків у комунікації настільки велика, що в даний час виділилася особлива область досліджень - кинесика, яка спеціально оперує цими проблемами. Так, наприклад, в дослідженнях М. Аргайла вивчалися частота і сила жестикуляції в різних культурах (протягом однієї години фіни жестикулювали 1 раз, італійці - 80, французи - 20, мексиканці - 180). Паралингвистическая і екстралінгвістичні системи знаків є також «добавки» до вербальної комунікації. Паралингвистическая система - це система вокалізації, тобто якість голосу, його діапазон, тональність. Екстралінгвістична система - включення в мову пауз, інших вкраплень, наприклад покашлювання, плачу, сміху, нарешті, сам темп мови. Всі ці доповнення збільшують семантично значиму інформацію, але не за допомогою додаткових мовних включень, а «околоречевие» прийомами.
Організація простору і часу комунікативного процесу виступає також особливою знаковою системою, несе смислове навантаження як компонент комунікативної ситуації. Так, наприклад, розміщення партнерів обличчям один до одного сприяє виникненню контакту, символізує увагу до що говорить, у той час як окрик у спину також може мати певне значення негативного порядку. Експериментально доведено перевагу деяких просторових форм організації спілкування як для двох партнерів по комунікативному процесу, так і в масових аудиторіях.
Точно так само деякі нормативи, розроблені в різних субкультурах, щодо временнбх характеристик спілкування виступають як свого роду доповнення до семантично значимої інформації. Прихід своєчасно до початку дипломатичних переговорів символізує ввічливість стосовно співрозмовника, навпаки, запізнення тлумачиться як прояв неповаги. У деяких спеціальних сферах (насамперед в дипломатії) розроблені в деталях різні можливі допуски запізнень з відповідними їх значеннями.
Проксеміка як спеціальна область, що займається нормами просторової і временнoй організації спілкування, займає час великим експериментальним матеріалом. Засновник проксеміка Е. Холл, який називає проксемику «просторової психологією», досліджував перші форми просторової організації спілкування у тварин. У разі людської комунікації запропонована особлива методика оцінки інтимності спілкування на основі вивчення організації його простору. Так, Хол зафіксував, наприклад, норми наближення людини до партнера по спілкуванню, властиві американській культурі: інтимний відстань (0-45 см); персональне відстань (45-120 см), соціальне відстань (120-400 см); публічне відстань (400 -750 см). Кожне з них властиво особливим ситуацій спілкування. Ці дослідження мають велике прикладне значення, насамперед при аналізі успішності діяльності різних дискусійних груп. Так, наприклад, у ряді експериментів показано, яким має бути оптимальне розміщення членів двох дискусійних груп з точки зору «зручності» дискусії.
У кожному випадку члени команди - праворуч від лідера. Природно, що не кошти проксемики в змозі забезпечити успіх або неуспіх у проведенні дискусій; їх зміст, перебіг, напрямок задаються набагато вищими змістовними рівнями людської діяльності (соціальної приналежністю, позиціями, цілями учасників дискусій). Оптимальна організація простору спілкування відіграє певну роль лише «при інших рівних», але навіть і заради цієї мети вивченням проблеми варто займатися.
Ряд досліджень у цій області пов'язаний з вивченням специфічних наборів просторових і часових констант комунікативних ситуацій. Ці більш-менш чітко виокремлені набори отримали назву хронотопів. (Спочатку цей термін був введений А. А. Ухтомським і пізніше використаний М. М. Бахтіним). Описані, наприклад, такі хронотоп, як хронотоп «лікарняної палати», «вагонного попутника» та ін Специфіка ситуації спілкування створює тут іноді несподівані ефекти впливу: наприклад, не завжди зрозумілу відвертість по відношенню до першого зустрічного, якщо це «вагонний попутник». Дослідження хронотопом не отримали особливого поширення, між тим вони могли б значною мірою сприяти виявленню механізмів комунікативного впливу.
Наступна специфічна знакова система, яка у комунікативному процесі, - це «контакт очей», що має місце у візуальному спілкуванні. Дослідження в цій області тісно пов'язані з общепсихологическими дослідженнями в області зорового сприйняття - руху очей. У соціально-психологічних дослідженнях вивчається частота обміну поглядами, длітельносгь їх, зміна статики і динаміки погляду, уникнення його і т.д. «Контакт очей» на перший погляд здається такою знаковою системою, значення якої дуже обмежено, наприклад, межами суто інтимного спілкування.
Дійсно, в початкових дослідженнях цієї проблеми «контакт очей» був прив'язаний до вивчення інтимну. М. Аргайл розробив навіть певну «формулу інтимності», з'ясувавши залежність ступеня інтимності, в тому числі і від такого параметра, як дистанція спілкування, в різній мірі дозволяє використовувати контакт очей. Проте пізніше спектр таких досліджень став значно ширше: знаки, представлені рухом очей, включаються в більш широкий діапазон ситуацій спілкування. Зокрема, є роботи про роль візуального спілкування для дитини. Виявлено, що дитині властиво фіксувати увагу насамперед на людському обличчі: сама жива реакція виявлена ​​на два горизонтально розташованих кола (аналог очей). Не кажучи вже про медичній практиці, явище це видається дуже важливим і в інших професіях, наприклад, у роботі педагогів і взагалі осіб, що мають відношення до проблем керівництва. Як і всі невербальні засоби, контакт очей має значення доповнення до вербальної комунікації, тобто повідомляє про готовність підтримати комунікацію або припинити її, заохочує партнера до продовження діалогу, нарешті, сприяє тому, щоб виявити повніше своє «Я», або, навпаки, приховати його.
Для всіх чотирьох систем невербальної комунікації постає одне загальне питання методологічного характеру. Кожна з них використовує свою власну знакову систему, яку можна розглянути як певний код. Як вже було зазначено вище, будь-яка інформація повинна кодуватися, причому так, щоб система кодифікації і декодификации була відома всім учасникам комунікативного процесу. Але якщо у випадку з промовою ця система кодифікації більш-менш загальновідома, то при невербальної комунікації важливо в кожному випадку визначити, що ж можна тут вважати кодом, і, головне, як забезпечити, щоб і інший партнер по спілкуванню володів цим же самим кодом. В іншому випадку ніякого смислового надбавки до вербальної комунікації описані системи не дадуть.
Як відомо, у загальній теорії інформації вводиться поняття «семантично значимої інформації». Це та кількість інформації, яке дано не на вході, а на виході системи, тобто що тільки й «спрацьовує». У процесі людської комунікації це поняття можна інтерпретувати так, що семантично значуща інформація - це саме та, яка і впливає на зміну поведінки, тобто яка має сенс.
Всі невербальні знакові системи множать цей сенс, іншими словами, допомагають розкрити повністю смислову сторону інформації. Але таке додаткове розкриття змісту можливо лише за умови повного розуміння учасниками комунікативного процесу значення використовуваних знаків, коду. Для побудови зрозумілого всім коду необхідно виділення якихось одиниць всередині кожної системи знаків, за аналогією з одиницями в системі мови, але саме виділення таких одиниць у невербальних системах виявляється головною трудністю. Не можна сказати, що ця проблема вирішена повністю на сьогоднішній день. Однак різні спроби її вирішення робляться.
Одна з таких спроб в області кінетики належить К. Бердвістлу. Розробляючи методологічні проблеми цієї області, Бердвістл запропонував виділити одиницю рухів тіла людини. Основне міркування будується на основі досвіду структурної лінгвістики: рухи тіла поділяються на одиниці, а потім з цих одиниць утворюються складніші конструкції. Сукупність одиниць являє собою своєрідний алфавіт рухів тіла. Найбільш дрібної семантичної одиницею запропоновано вважати кін, або кінему (по аналогії з фонемою в лінгвістиці). Хоча окремий кін самостійного значення не має, при його зміні змінюється вся структура. З кинемо утворюються кінеморфи (щось подібне фразам), які й сприймаються в ситуації спілкування.
На підставі пропозиції Бердвістла були побудовані свого роду «словники» рухів тіла, навіть з'явилися роботи про кількість кинов в різних національних культурах. Але сам Бердвістл прийшов до висновку, що поки побудувати задовільний словник рухів тіла не вдається: саме поняття кіна виявилося достатньо невизначеним і спірним. Більш локальний характер носять пропозиції про побудову словника жестів. Існуючі спроби не є занадто суворими (питання про одиницю в них просто не вирішується), але тим не менш визначений «каталог» жестів у різних національних культурах вдається описати.
Крім вибору одиниці, існує ще й питання про «локалізації» різних мімічних рухів, жестів або рухів тіла. Потрібна теж більш-менш однозначна «сітка» основних зон людського обличчя, тіла, руки і т.д. У пропозиціях Бердвістла містився і цей аспект; все людське тіло було поділено на 8 зон: особа, голова, рука права, рука ліва, нога права, нога ліва, верхня частина тіла в цілому, нижня частина тіла в цілому. Сенс побудови словника зводиться при цьому до того, щоб одиниці - кіни - були прив'язані до певних зонах, тоді і вийде «запис» рухи тіла, що додасть їй відому однозначність, тобто допоможе виконати функцію коду. Однак невизначеність одиниці не дозволяє вважати цю методику записи досить надійною.
Кілька скромніший варіант запропонований для запису виразів обличчя, міміки. Взагалі в літературі відзначається більше 20 000 описів виразу обличчя. Щоб якось класифікувати їх і запропонована методика, запроваджена П. Екманом і отримала назву FАSТ - Facial Affect Scoring Technique. Принцип той самий: особа ділиться на три зони горизонтальними лініями (очі і лоб, ніс і область носа, рот і підборіддя). Потім виділяються шість основних емоцій, найбільш часто виражаються за допомогою мімічних засобів: радість, гнів, подив, відраза, страх, смуток. Фіксація емоції «по зоні» дозволяє реєструвати більш-менш визначено мімічні руху.
Ця методика отримала поширення в медичній (патопсихологічний) практиці, в даний час є ряд спроб застосування її в «нормальних» ситуаціях спілкування. Навряд чи можна вважати, що й тут проблема кодів вирішена повністю.
Таким чином, аналіз усіх систем невербальної комунікації показує, що вони, безсумнівно, грають велику допоміжну (а іноді самостійну) роль у комунікативному процесі. Володіючи здатністю не тільки посилювати чи послаблювати вербальне вплив, всі системи невербальної комунікації допомагають виявити такий істотний параметр комунікативного процесу, як наміри його учасників. Разом із вербальною системою комунікації ці системи забезпечують обмін інформацією, який необхідний людям для організації спільної діяльності.

Література
Андрєєва Г.М. Принцип роботи і дослідження спілкування / / Спілкування і діяльність. На рус. і чеськ. яз. Прага, 1981.
Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. М., 1979.
Берн 3. Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри. М., 1988.
Богомолова Н.Н. Соціальна психологія друку, радіо і телебачення. М., 1991.
Брудний А.А. До теорії комунікативного впливу / / Теоретичні та методологічні проблеми соціальної психології. М., 1977.
Зімбардо Ф. Сором'язливість. Пер. з англ. М., 1992.
Зимова І.А. Психологія навчання іноземної мови у школі. М., 1991.
Крижанская Ю.С., Третьяков В.П. Граматика спілкування. М., 1990.
Кучинський Г.М. Психологія внутрішнього діалогу. Мінськ, 1988.
Лабунська В.А. Невербальне поведінка. Ростов-на-Дону, 1986.
Леонтьєв А.Н. Проблеми розвитку психіки. М., 1972.
Леонтьєв А.А. Спілкування як об'єкт психологічного дослідження / / Методологічні проблеми соціальної психології. М., 1975.

Розділ II
Закономірності спілкування та взаємодії