Глава 7. Спілкування як сприйняття людьми один одного (перцептивна сторона спілкування)

Поняття соціальної перцептіі. Як вже було встановлено, в процесі спілкування повинно бути взаєморозуміння між учасниками цього процесу. Саме взаєморозуміння може бути тут витлумачено по-різному: або як розуміння цілей, мотивів, установок партнера по взаємодії, або як не тільки розуміння, але і прийняття, поділ цих цілей, мотивів, установок. Однак і в тому, і в іншому випадках велике значення має той факт, як сприймається партнер по спілкуванню, іншими словами, процес сприйняття однією людиною іншого постає як обов'язкова складова частина спілкування і умовно може бути названий перцептивної стороною спілкування.
Перш ніж розкривати в змістовному плані характеристики цього боку спілкування, необхідно уточнити вживаються тут терміни. Дуже часто сприйняття людини людиною позначають як «соціальна перцепція». Це поняття в даному випадку вжито не занадто точно. Термін «соціальна перцепція» вперше був введений Дж. Брунер в 1947 р. в ході розробки так званого нового погляду (New Lооk) на сприйняття. Спочатку під соціальною перцепцією розумілася соціальна детермінація перцептивних процесів.
Пізніше дослідники, зокрема в соціальній психології, надали поняттю дещо інший зміст: соціальної перцепцією стали називати процес сприйняття так званих соціальних об'єктів, під якими малися на увазі інші люди, соціальні групи, великі соціальні спільності. Саме в цьому вживанні термін закріпився в соціально-психологічній літературі. Тому сприйняття людини людиною належить, звісно, ​​до галузі соціальної перцепції, але не вичерпує її.
Якщо уявити собі процеси соціальної перцепції в повному обсязі, то виходить досить складна і розгалужена схема. Вона включає в себе різні варіанти не тільки об'єкта, а й суб'єкта сприйняття. Коли суб'єктом сприйняття виступає індивід (І), то він може сприймати іншого індивіда, що належить до «своєї» групі (1); іншого індивіда, що належить до «чужої» групі (2); свою власну групу (3); «чужу» групу (4). Якщо навіть не включати до переліку великі соціальні спільності, які в принципі так само можуть сприйматися, то і в цьому випадку виходять чотири різних процесу, кожен з яких володіє своїми специфічними особливостями.
Ще складніше йде справа в тому випадку, коли в якості суб'єкта сприйняття інтерпретується не тільки окремий індивід, а й група (Г). Тоді до складеного переліку процесів соціальної перцепції слід ще додати: сприйняття групою свого власного члена (5); сприйняття групою представника іншої групи (6); сприйняття групою самої себе (7), нарешті, сприйняття групою в цілому іншої групи (8). Хоча цей другий ряд не є традиційним, однак в іншій термінології майже кожен з позначених тут «випадків» досліджується в соціальній психології. Не всі з них мають відношення до проблеми взаєморозуміння партнерів по спілкуванню (Андрєєва, 1981. С. 30).
Для того щоб більш точно визначити, про що йде мова в який нас плані, доцільно говорити не взагалі про соціальної перцепції, а про міжособистісної перцепції, або міжособистісному сприйнятті (або - як варіант - про сприйняття людини людиною). Саме ці процеси безпосередньо включені в спілкування в тому його значенні, в якому воно розглядається тут. Іншими словами, в даному контексті мова йде лише про позиції 1) і 2) запропонованої схеми.
Але крім цього, виникає необхідність і ще в одному коментарі. Сприйняття соціальних об'єктів володіє такими численними специфічними рисами, що саме вживання слова «сприйняття» здається тут не зовсім точним. Принаймні ряд феноменів, що мають місце при формуванні уявлення про іншу людину, не вкладається в традиційний опис перцептивного процесу, як він дається в загальній психології.
Тому в соціально-психологічній літературі досі триває пошук найбільш точного поняття для характеристики описуваного процесу. Основна мета цього пошуку полягає в тому, щоб включити в процес сприйняття іншої людини у більш повному обсязі деякі інші пізнавальні процеси. Багато дослідників вважають за краще в цьому випадку звернутися до французького виразу «соnnaissanse d'autrui», що означає не стільки «сприйняття іншого», скільки «пізнання іншого».
У вітчизняній літературі також досить часто як синонім «сприйняття іншої людини» вживається вираз «пізнання іншої людини» (Бодальов, 1982. С. 5). Це більш широке розуміння терміну обумовлено специфічними рисами сприйняття іншої людини, яких стосується сприйняття не тільки фізичних характеристик об'єкта, але і поведінкових його характеристик, формування уявлення про його наміри, думки, здібностях, емоціях, установках і т.д. Крім того, у зміст цього ж поняття включається формування уявлення про ті стосунки, які пов'язують суб'єкт і об'єкт сприйняття. Саме це надає особливо великого значення ряду додаткових чинників, які не грають такої істотної ролі при сприйнятті фізичних об'єктів. Так, наприклад, така характерна риса, як селективність (вибірковість) сприйняття тут проявляється дуже своєрідно, оскільки в процес селекції включається значимість цілей познающего суб'єкта, його минулий досвід і т.д. Той факт, що нові враження про об'єкт сприйняття категорізуются на основі подібності з колишніми враженнями, дає підставу для стереотипізації. Хоча всі ці явища були експериментально зареєстровані і при сприйнятті фізичних об'єктів, значимість їх в області сприйняття людьми один одного у величезній мірі зростає.
Інший підхід до проблем сприйняття, який також був використаний у соціально-психологічних дослідженнях з міжособистісної перцепції, пов'язаний зі школою так званої транзактной психології, окремі положення якої були вже розглянуті в попередньому розділі. Тут особливо підкреслена думка про те, що активну участь суб'єкта сприйняття в транзакції передбачає врахування ролі очікувань, бажань, намірів, минулого досвіду суб'єкта як специфічних детермінант перцептивної ситуації, що видається особливо важливим, коли пізнання іншої людини розглядається як основа не тільки для розуміння партнера, але для встановлення з ним узгоджених дій, особливого роду відносин.
Все сказане означає, що термін «соціальна перцепція», або, в більш вузькому сенсі слова, «міжособистісна перцепція», «сприйняття іншої людини» вживається в літературі в кілька вільному, навіть метафоричному сенсі, хоча останні дослідження і в загальній психології сприйняття характеризуються відомим зближенням сприйняття і інших пізнавальних процесів. У самому загальному плані можна сказати, що сприйняття іншої людини означає сприйняття його зовнішніх ознак, співвіднесення їх з особистісними характеристиками сприйманого індивіда та інтерпретацію на цій основі його вчинків.

Механізми взаєморозуміння в процесі спілкування. Оскільки людина вступає в спілкування завжди як особистість, остільки він сприймається і іншою людиною - партнером по спілкуванню - також як особистість. На основі зовнішньої сторони поводження ми як би «читаємо» іншої людини, розшифровуємо значення його зовнішніх даних (Рубінштейн, 1960. С. 180). Враження, які виникають при цьому, відіграють важливу регулятивну роль у процесі спілкування. По-перше, тому, що, пізнаючи іншого, формується і сам пізнає індивід. По-друге, тому, що від міри точності «прочитання» іншої людини залежить успіх організації з ним узгоджених дій.
Подання про іншу людину тісно пов'язане з рівнем власної самосвідомості. Зв'язок цей двояка: з одного боку, багатство уявлень про сам собі визначає і багатство уявлень про іншу людину, з іншого боку, чим більш повно розкривається інша людина (в більшій кількості і більш глибоких характеристик), тим більше повним стає і уявлення про самого себе. Це питання у свій час на філософському рівні був поставлений Марксом, коли він писав: «Людина спочатку виглядає, як у дзеркало, в іншу людину. Лише поставившись до людини Павлу як до себе подібного, людина Петро починає ставитися до самого себе як до людини».
По суті ту ж думку, на рівні психологічного аналізу, знаходимо у Л.С. Виготського: "Особистість стає для себе тим, що вона є в собі, через те, що вона являє собою для інших» (Виготський, 1960. С. 196). Як ми бачили, подібну за формою ідею висловлював і Мід, ввівши в свій аналіз взаємодії образ «генерализованного іншого». Однак, якщо у Міда цей образ характеризував лише ситуацію безпосереднього взаємодії, то насправді, на думку Б.Ф. Поршнева, «Петро пізнає свою натуру через Павла тільки завдяки тому, що за спиною Павла стоїть суспільство, величезна кількість людей, пов'язаних в ціле складною системою відносин» (Поршнєв, 1968. С. 79).
Якщо застосувати це міркування до конкретної ситуації спілкування, то можна сказати, що уявлення про себе через уявлення про інше формується обов'язково за умови, що цей «інший» дано не абстрактно, а в рамках досить широкої соціальної діяльності, в яку включено взаємодію з ним. Індивід «співвідносить» себе з іншим не взагалі, а перш за все ломлячи це співвідношення у розробці спільних рішень. У ході пізнання іншої людини одночасно здійснюється кілька процесів: і емоційна оцінка цього іншого, і спроба зрозуміти лад його вчинків, і заснована на цьому стратегія зміни її поведінки, і побудова стратегії своєї власної поведінки.
Однак у ці процеси включені як мінімум дві людини, і кожен з них є активним суб'єктом. Отже, зіставлення себе з іншим здійснюється ніби з двох сторін: кожен з партнерів уподібнює себе іншому. Значить, при побудові стратегії взаємодії кожному доводиться брати до уваги не тільки потреби, мотиви, установки іншого, але і те, як цей інший розуміє мої потреби, мотиви, установки. Все це призводить до того, що аналіз усвідомлення себе через іншого включає дві сторони: ідентифікацію та рефлексію. Кожне з цих понять вимагає спеціального обговорення.
Термін «ідентифікація», буквально означає ототожнення себе з іншим, висловлює встановлений емпіричний факт, що одним з найпростіших способів розуміння іншої людини є уподібнення себе йому. Це, зрозуміло, не єдиний спосіб, але в реальних ситуаціях взаємодії люди часто користуються таким прийомом, коли припущення про внутрішній стан партнера будується на основі спроби поставігь себе на його місце. У цьому плані ідентифікація виступає в якості одного з механізмів пізнання та розуміння іншої людини.
Існує багато експериментальних досліджень процесу ідентифікації і з'ясування його ролі в процесі спілкування. Зокрема, встановлено тісний зв'язок між ідентифікацією і іншим, близьким за змістом явищем - емпатією.
Описово емпатія також визначається як особливий спосіб розуміння іншої людини. Тільки тут мається на увазі не раціональне осмислення проблем іншої людини, а, скоріше, прагнення емоційно відгукнутися на його проблеми. Емпатія протистоїть розуміння в строгому сенсі цього слова, термін використовується в даному випадку лише метафорично: емпатія є аффективное «розуміння». Емоційна її природа проявляється саме в тому, що ситуація іншої людини, партнера по спілкуванню, не стільки «продумується», скільки «відчує». Механізм емпатії в певних рисах схожий з механізмом ідентифікації: і там, і тут присутня вміння поставити себе на місце іншого, поглянути на речі з його точки зору.
Однак поглянути на речі з чиєїсь точки зору не обов'язково означає ототожнити себе з цією людиною. Якщо я ототожнюю себе з кимось, це означає, що я будую свою поведінку так, як будує його цей «інший». Якщо ж я виявляю до нього емпатію, я просто беру до уваги лінію його поведінки (ставлюся до неї співчутливо), але свою власну можу будувати зовсім по-іншому. І в тому, і в іншому випадках ми матимемо «прийняття в розрахунок» поведінки іншої людини, але результат наших спільних дій буде різним: одна справа - зрозуміти партнера по спілкуванню, ставши на його позицію, діючи з неї, інша справа - зрозуміти його, прийнявши до уваги його точку зору, навіть співчуваючи їй», але діючи по-своєму.
Втім обидва випадки потребують вирішення ще одного питання: як буде той, «інший», тобто партнер по спілкуванню, розуміти мене. Від цього буде залежати наше взаємодія. Іншими словами, процес розуміння один одного ускладнюється явищем рефлексії. На відміну від філософського вживання терміна, у соціальній психології під рефлексією розуміється усвідомлення діючим індивідом того, як він сприймається партнером по спілкуванню. Це вже не просто знання або розуміння іншого, але знання того, як інший розуміє мене, своєрідний подвоєний процес дзеркальних відображень один одного, «глибоке, послідовне взаімоотраженіе, змістом якого є відтворення внутрішнього світу партнера по взаємодії, причому в цьому внутрішньому світі у свою чергу відбивається внутрішній світ першого дослідника»(Кон, 1978. С. 110).
Традиція дослідження рефлексії в соціальній психології досить стара. Ще наприкінці минулого століття Дж. Холмс, описуючи ситуацію диадического спілкування якогось Джона і Генрі, стверджував, що насправді в цій ситуації дані як мінімум шість чоловік: Джон, яким він є насправді (у Холмса буквально «яким його створив Господь Бог»); Джон, яким він сам бачить себе; Джон, яким його бачить Генрі. Відповідно три «позиції» з боку Генрі. Згодом Т. Ньюком і Ч. Кулі ускладнили ситуацію до восьми персон, додавши ще: Джон, яким йому представляється його образ у свідомості Генрі, і відповідно те ​​ж для Генрі.
В принципі, звичайно, можна припустити як завгодно багато таких взаємних віддзеркалень, але практично в експериментальних дослідженнях зазвичай обмежуються фіксуванням двох ступенів цього процесу. Г. Гибш і М. Форверг відтворюють запропоновані моделі рефлексій в загальному вигляді. Вони позначають учасників процесу взаємодії як А і Б. Тоді загальна модель освіти рефлексивної структури в ситуації диадического взаємодії може бути представлена ​​наступним чином (Гибш, Форверг, 1972).
Є два партнери А і Б. Між ними встановлюється комунікація А Х Б і зворотна інформація про реакцію Б на А, Б А. Крім цього, у А і Б є уявлення про самих себе А 'і Б', а також подання про «другом»; у А уявлення про Б - Б''і у Б уявлення про А - А''. Взаємодія в комунікативному процесі здійснюється так: А говорить як А ', звертаючись до Б''. Б реагує як Б 'на А''. Наскільки все це виявляється близько до реальних А і Б, треба ще дослідити, бо ні А, ні Б не знають, що є незбіжні з об'єктивною реальністю А ', Б', А''і Б'', при цьому між А і А '', а також між Б і Б''немає каналів комунікації. Ясно, що успіх спілкування буде максимальним при мінімальному розриві в лініях
А - А '- А''і Б - Б' - Б''
Значення цього збігу легко показати на прикладі взаємодії оратора з аудиторією. Якщо оратор (А) має неправильне уявлення про себе (А '), про слухачів (Б'') і, головне, про те, як його сприймають слухачі (А''), то його взаєморозуміння з аудиторією буде виключено і, отже, взаємодія теж. Наближення всього комплексу цих уявлень одне до одного - складний процес, що вимагає спеціальних зусиль. Одним із засобів є тут різновид соціально-психологічного тренінгу, орієнтованого на підвищення перцептивної компетентності.
Побудова моделей типу розглянутої грає важливу роль. У ряді досліджень робляться спроби аналізу рефлексивних структур групи, об'єднаної єдиної спільною діяльністю. Тоді сама схема виникаючих рефлексій відноситься не тільки до диадических взаємодії, але до спільної діяльності групи і опосередкованих нею міжособистісних відносин (Данілін, 1977).

Зміст і ефекти міжособистісного сприйняття. Розглянуті механізми взаєморозуміння дозволяють перейти до аналізу процесу пізнання людьми один одного в цілому. Всі дослідження в цій області можна розділити на два великі класи:
1) вивчення змісту міжособистісної перцепції (характеристики суб'єкта і об'єкта сприйняття, їх властивостей тощо);
2) вивчення самого процесу міжособистісної перцепції (аналіз її механізмів, які супроводжують її ефектів).
Зміст міжособистісного сприйняття залежить від характеристик як суб'єкта, так і об'єкта сприйняття тому, що вони включені в певну взаємодію, що має дві сторони: оцінювання один одного і зміна якихось характеристик один одного завдяки самому факту своєї присутності. У першому випадку взаємодія можна констатувати по тому, що кожен з учасників, оцінюючи іншого, прагне побудувати певну систему інтерпретації його поведінки, зокрема його причин.
Інтерпретація поведінки іншої людини може грунтуватися на знанні причин цієї поведінки, і тоді це завдання наукової психології. Але у повсякденному житті люди часто-густо не знають дійсних причин поведінки іншої людини або знають їх недостатньо. Тоді, в умовах дефіциту інформації, вони починають приписувати один одному як причини поведінки, так іноді і самі зразки поведінки або якісь більш загальні характеристики. Приписування здійснюється або на основі подібності поведінки сприйманого особи з якимось іншим зразком, що були в минулому досвіді суб'єкта сприйняття, або на основі аналізу власних мотивів, передбачуваних в аналогічній ситуації (в цьому випадку може діяти механізм ідентифікації). Але так чи інакше виникає ціла система способів такого приписування (атрибуції).
Особлива галузь соціальної психології, що отримала назву каузальної атрибуції, аналізує саме ці процеси (Г. Келлі, Е. Джонс, К. Девіс, Д. Кенноуз, Р. Ніcбет, Л. Стрікленд). Дослідження каузальної атрибуції спрямовані на вивчення спроб «пересічної людини», «людини з вулиці» зрозуміти причину і наслідок тих подій, свідком або учасником яких вона є. Це включає також інтерпретацію свого і чужого поведінки, що і виступає складовою частиною міжособистісного сприйняття. Якщо на перших порах дослідження атрибуції мова йшла лише про приписуванні причин поведінки іншої людини, то пізніше стали вивчатися способи приписування більш широкого класу характеристик: намірів, почуттів, якостей особистості. Сам феномен приписування виникає тоді, коли у людини є дефіцит інформації про іншу людину: замінити її і доводиться процесом приписування.
Міра і рівень приписування у процесі міжособистісного сприйняття залежить від двох показників: від ступеня унікальності або типовості вчинку і від ступеня його соціальної «бажаності» або «небажаність». У першому випадку мається на увазі той факт, що типова поведінка є поведінка, запропоноване рольовими зразками, і тому воно легше піддається однозначної інтерпретації. Навпаки, унікальне поведінка допускає багато різних інтерпретацій і, отже, дає простір приписування його причин і характеристик. Точно так само і в другому випадку: під соціально «бажаним» розуміється поведінка, що відповідає соціальним і культурним нормам і тим порівняно легко і однозначно пояснюване. При порушенні таких норм (соціально «небажане» поведінку) діапазон можливих пояснень розширюється. Цей висновок близький міркуванню С.Л. Рубінштейна про «згорнутому» процесу пізнання іншої людини в звичайних умовах і його «розгорнення» у випадках відхилення від прийнятих зразків.
В інших роботах було показано, що характер атрибуций залежить і від того, чи виступає суб'єкт сприйняття сам учасником якоїсь події або його спостерігачем. У цих двох різних випадках обирається різний тип атрибуції. Г. Келлі виокремив три таких типи: особистісну атрибуцію (коли причина приписується особисто вчиняє вчинок), об'єктну атрибуцію (коли причина приписується тому об'єкту, на який спрямована дія) і обставинні атрибуцію (коли причина совершающегося приписується обставинам) (Келлі, 1984. С. 129). Було виявлено, що спостерігач частіше використовує особистісну атрибуцію, а учасник схильний більшою мірою пояснити що відбувається обставинами.
Ця особливість чітко проявляється при приписуванні причин успіху і невдачі: учасник дії «винить» у невдачі переважно обставини, в той час як спостерігач «винить» за невдачу насамперед самого виконавця (Андрєєва, 1981. С. 35-42). Особливий інтерес також представляє і та частина теорій атрибуції, яка аналізує питання про приписуванні відповідальності за будь-які події, що теж має місце при пізнанні людини людиною (Муздибаев, 1983).
На підставі численних експериментальних досліджень атрибутивних процесів був зроблений висновок про те, що вони складають основний зміст міжособистісного сприйняття. І хоча цей висновок не поділяється всіма дослідниками (деякі вважають, що не можна повністю ототожнювати атрибутивний процес і процес міжособистісного пізнання), важливість відкриття явища атрибуції очевидна для більш поглибленого уявлення про зміст міжособистісного сприйняття.
Додаткові знання були отримані і про те, що процес цей визначається особливостями суб'єкта сприйняття: одні люди схильні більшою мірою в процесі міжособистісного сприйняття фіксувати фізичні риси, і тоді «сфера» приписування значно скорочується, інші сприймають переважно психологічні характеристики оточуючих, і в цьому випадку відкривається особливий «простір» для приписування. Виявлено також залежність приписуваних характеристик від попередньої оцінки об'єктів сприйняття. В одному з експериментів реєструвалися оцінки двох груп дітей, що даються суб'єктом сприйняття. Одна група була складена з «улюблених», а інша - з «нелюбимих» дітей. Хоча «улюблені» (в даному випадку більш привабливі) діти робили (навмисно) помилки у виконанні завдання, а «нелюбимі» виконували його коректно, сприймає приписував позитивні оцінки «коханим», а негативні - «нелюбимим».
Це відповідає ідеї Ф. Хайдера, який свідомо ввів у соціальну психологію правомірність посилань на «наївну» психологію «людини з вулиці», тобто на міркування здорового глузду. Згідно Хайдер, людям взагалі властиво міркувати таким чином: «погана людина має поганими рисами», «хороша людина володіє хорошими рисами» і т.д. Тому приписування причин поведінки і характеристик здійснюється по цій же моделі: «поганим» людям завжди приписуються погані вчинки, а «хорошим» - хороші.
Правда, поряд з цим в теоріях каузальної атрибуції приділяється увага і ідеї контрастних уявлень, коли «поганому» людині приписуються негативні риси, а сам сприймає оцінює себе по контрасту як носія самих позитивних рис. Усі подібного роду експериментальні дослідження поставили надзвичайно важливе питання більш загального плану - питання про роль установки в процесі сприйняття людини людиною. Особливо значна ця роль при формуванні першого враження про незнайомій людині, що було виявлено в експериментах А.А. Бодалева (Бодальов, 1982). Двом групам студентів була показана фотографія одного і того ж людини. Але попередньо першої групи було повідомлено, що людина на пред'явлення фотографії є закоренілим злочинцем, а другої групи про ту саму людину було сказано, що він великий учений. Після цього кожній групі було запропоновано скласти словесний портрет сфотографованого людини. У першому випадку були отримані відповідні характеристики: глибоко посаджені очі свідчили про прихованою злобі, видатний підборіддя - про рішучість «йти до кінця» у злочині і т.д. Відповідно у другій групі ті ж глибоко посаджені очі говорили про глибину думки, а видатний підборіддя - про силу волі в подоланні труднощів на шляху пізнання і т.д.
Подібного роду дослідження намагаються знайти відповідь на питання про роль характеристик сприймаючого в процесі міжособистісного сприйняття: які саме характеристики тут значимі, за яких обставин вони виявляються і т.д. Інший ряд експериментальних досліджень присвячений характеристикам об'єкта сприйнятті. Як з'ясовується, від них також значною мірою залежить успіх або неуспіх міжособистісної перцепції. Індивідуальні психологічні особливості різних людей різні, в тому числі і в плані більшого чи меншого «розкриття» себе для сприйняття іншими людьми. На рівні здорового глузду ці відмінності фіксуються досить чітко («він - потайливий», «він - собі на умі" і т.д.). Однак ці міркування здорового глузду мало чим можуть допомогти при встановленні причин цього явища, а значить, і при побудові прогнозу успішності міжособистісного сприйняття.
Щоб забезпечити таке прогнозування ситуації міжособистісного сприйняття, необхідно взяти до уваги і другу область досліджень, яка пов'язана з виділенням різних «ефектів», що виникають при сприйнятті людьми один одного. Найбільше досліджено три таких «ефекту»: ефект ореолу («галоеффект»), ефект новизни і первинності, а також ефект, або явище, стереотипізації.
Сутність «ефекту ореола» полягає у формуванні специфічної установки на сприйманого через спрямоване приписування йому певних якостей: інформація, що отримується про якусь людину, категоризируются певним чином, а саме - накладається на той образ, який вже був створений заздалегідь. Цей образ, раніше існуючий, виконує роль «ореола», що заважає бачити справжні риси і прояви об'єкта сприйняття.
Ефект ореолу проявляється при формуванні першого враження про людину в тому, що загальне сприятливе враження призводить до позитивних оцінок і невідомих якостей сприйманого і, навпаки, загальне несприятливе враження сприяє переважанню негативних оцінок. В експериментальних дослідженнях встановлено, що ефект ореолу найбільш явно проявляється тоді, коли сприймає має мінімальну інформацію про об'єкт сприйняття, а також коли судження стосуються моральних якостей. Ця тенденція затемнити певні характеристики і висвітлити інші і відіграє роль своєрідного ореолу в сприйнятті людини людиною.
Тісно пов'язані з цим ефектом і ефекти «первинність» і «новизни». Обидва вони стосуються значущості певного порядку пред'явлення інформації про людину для складання уявлення про нього. В одному експерименті чотирьом різним групам студентів був представлений якийсь незнайомець, про який було сказано: в 1-й групі, що він екстраверт, по 2-й групі, що він інтроверт; в 3-й групі - спочатку, що він екстраверт, а потім, що він інтроверт; в 4-й групі - те ж, але в зворотному порядку. Всім чотирьом групам було запропоновано описати незнайомця в термінах запропонованих якостей його особистості. У двох перших групах ніяких проблем з таким описом не виникло. У третій і четвертій групах враження про незнайомця точно відповідали порядку пред'явлення інформації: пред'явлена ​​раніше взяла гору. Такий ефект отримав назву «ефекту первинності» і був зареєстрований у тих випадках, коли сприймається незнайома людина. Навпаки, в ситуаціях сприйняття знайомої людини діє «ефект новизни», який полягає в тому, що остання, тобто новіша, інформація виявляється найбільш значущою.
У більш широкому плані всі ці ефекти можна розглянути як прояви особливого процесу, який супроводжує сприйняття людини людиною, а саме процесу стереотипізації. Вперше термін «соціальний стереотип» був введений У. Липпманом в 1922 р., і для нього в цьому терміні містився негативний відтінок, пов'язаний з хибністю і неточністю уявлень, якими оперує пропаганда. У більш широкому сенсі слова стереотип - це деякий стійкий образ якого-небудь явища або людини, яким користуються як відомим «скороченням» при взаємодії з цим явищем. Стереотипи у спілкуванні, що виникають, зокрема, при пізнанні людьми один одного, мають і специфічне походження, і специфічний сенс.
Як правило, стереотип виникає на основі досить обмеженого минулого досвіду, в результаті прагнення будувати висновки на базі обмеженої інформації. Дуже часто стереотип виникає щодо груповий приналежності людини, наприклад приналежності його до якоїсь професії. Тоді яскраво виражені професійні риси у зустрінутих в минулому представників цієї професії розглядаються як риси, властиві кожному представнику цієї професії («все вчительки повчальні», «все бухгалтери - педанти» і т.д.). Тут проявляється тенденція «витягувати сенс» з попереднього досвіду, робити висновки за подібністю з цим попереднім досвідом, не бентежачись його обмеженістю.
Стереотипизация в процесі пізнання людьми один одного може привести до двох різних наслідків. З одного боку до певного спрощення процесу пізнання іншої людини; в цьому випадку стереотип не обов'язково несе на собі оцінну навантаження: в сприйнятті іншої людини не відбувається «зсуву» у бік його емоційного прийняття чи неприйняття. Залишається просто спрощений підхід, який, хоча і не сприяє точності побудови образу іншого, змушує замінити його часто штампом, але тим не менш в якомусь сенсі необхідний, бо допомагає скорочувати процес пізнання.
У другому випадку стереотипизация призводить до виникнення упередження. Якщо судження будується на основі минулого обмеженого досвіду, а досвід цей був негативним, всяке нове сприйняття представника тієї ж самої групи забарвлюється неприязню. Виникнення таких упереджень зафіксовано у численних експериментальних дослідженнях, але природно, що вони особливо негативно проявляють себе не в умовах лабораторії, а в умовах реального життя, коли можуть завдати серйозної шкоди не лише спілкування людей між собою, але і їх взаєминам. Особливо поширеними є етнічні стереотипи, коли на основі обмеженої інформації про окремих представників будь-яких етнічних груп будуються упереджені висновки щодо всієї групи (Стефаненко, 1987. С. 249-250).
Все сказане дозволяє зробити висновок про те, що надзвичайно складна природа процесу міжособистісної перцепції змушує з особливою ретельністю досліджувати проблему точності сприйняття людини людиною.

Точність міжособистісної перцепції. Це питання пов'язане з рішенням більш загальної теоретико-методологічної проблеми: що взагалі означає «точність» сприйняття соціальних об'єктів. При сприйнятті фізичних об'єктів ми можемо перевірити точність сприйняття, зіставивши його результати з об'єктивною фіксацією, вимірюванням певних якостей і властивостей об'єктів. У разі пізнання іншої людини враження, отримане про нього сприймає суб'єктом, ні з чим порівняти, оскільки відсутні методики прямої реєстрації численних якостей особистості іншої людини. Звичайно, певну допомогу можуть у даному випадку надати різні особистісні тести, але, по-перше, не існує тестів для виявлення і вимірювання всіх характеристик людини (отже, зіставлення якщо й можливо, то тільки за тими характеристиками, для яких існують тести), по -друге, як це вже зазначалося, тести не можна розглядати як єдиний інструмент дослідження особистості, оскільки їм притаманні ті чи інші обмеження.
Обмеженість тестів, пов'язана як з обмеженим репертуаром заміряються характеристик, так і з їх загальними пізнавальними можливостями, породжена тим, що в них фіксується і вимірюється те, що задано експериментатором, а не те, що є «насправді». Тому всяке зіставлення, яке можна зробити подібним чином, є завжди зіставлення з даними деякого третьої особи, які в свою чергу є результати чийогось пізнання іншої людини. Аналогічна проблема виникає і в тому випадку, коли використовується метод експертних оцінок. В якості експертів вибираються люди, які добре знають тієї людини, яка виступає об'єктом сприйняття. Їх судження про нього («експертні оцінки») зіставляються з даними суб'єкта сприйняття.
У порівнянні з тестами експертні оцінки мають важливою перевагою: тут ми маємо справу з критерієм, практично не лімітуючим вибір параметрів міжособистісного сприйняття (Жуков, 1977. С. 31), як це має місце у випадку застосування тестів. Ці експертні оцінки відіграють роль того зовнішнього критерію, який представляє собою «об'єктивні дані». Але і в цьому випадку ми по суті маємо знову два ряди суб'єктивних суджень: суб'єкта сприйняття та експерта (який теж виступає суб'єктом сприйняття, і, значить, його судження аж ніяк не виключають елемента оцінки).
Проте і тести, і експертні оцінки в певних випадках приймаються як зовнішнього критерію, хоча їх застосування не знімає основної труднощі. Ця трудність - відсутність можливості перевірити точність сприйняття іншої людини шляхом прямого зіставлення з даними об'єктивних методик - змушує шукати інші підходи до самого розуміння проблеми та шляхів її вирішення.
Один з таких шляхів - осмислення всієї сукупності «перешкод», що стоять на шляху міжособистісної перцепції. До таких «перешкод» можуть бути віднесені всі розглянуті нами механізми, ефекти, що виникають у цьому процесі. Звичайно, знання того факту, що враження про людину категорізуются в основному на основі минулого досвіду або що при формуванні їх діє ефект первинності, непрямим чином допомагає у встановленні неточності міжособистісного сприйняття. Однак знання цих механізмів може лише вказати на факт такий неточності, але не допомагає у визначенні міри її.
Те ж стосується й іншого ряду засобів, а саме - до більш пильному вивченню перцептивних здібностей суб'єкта сприйняття. У цьому випадку можна встановити (і зробити це досить точно), яке співвідношення характеристик сприймає і об'єкта сприйняття. В експериментах по міжособистісної перцепції встановлюються чотири групи факторів:
а) змінні, за допомогою яких суб'єкт сприймання описує самого себе;
б) раніше знайомих осіб;
в) відносини між собою і об'єктом сприйняття, нарешті
г) ситуаційний контекст, в якому здійснюється процес міжособистісної перцепції.
Порівнявши між собою ці чотири групи чинників, можна принаймні визначити, в який бік властиво зміститися сприйняттю в кожному конкретному випадку. Важливим фактором підвищення точності сприйняття іншої людини є отримання від нього зворотного зв'язку, що допомагає відкоригувати образ і сприяє більш точному прогнозу поведінки партнера по спілкуванню (Соловйова, 1992).
Досить давно в соціальній психології народилася приваблива ідея відшукати кошти розвитку перцептивних здібностей різних людей. Цілий ряд експериментів був поставлений для того, щоб виявити, чи володіє певною стабільністю здатність окремих індивідів «читати» характеристики інших людей. Ці експерименти не дали однозначної відповіді на питання: приблизно в 50% випадків така стабільність була зафіксована, а в інших 50% випадків її не вдалося виявити. Такі ж суперечливі результати були отримані і щодо того, чи можна навчити мистецтву більш точного сприйняття іншої людини. Незважаючи на те що питання це залишається дискусійним, ряд зусиль проте робиться. Вони пов'язані з використанням для цих цілей соціально-психологічного тренінгу.
Поряд з тим що тренінг застосовується для навчання мистецтву спілкування в цілому, його спеціальні прийоми орієнтовані на підвищення перцептивної компетентності, тобто точності сприйняття (Петровська, 1989). Програми тренінгів, які застосовуються в цьому випадку, досить різноманітні. Найпростішою і несподіваною з них є фіксування уваги осіб, для яких точність сприйняття інших людей особливо значима (вчителі, лікарі, керівники різних рангів), на такому простому факті, як надзвичайна поширеність різних «ходячих уявлень» щодо зв'язку фізичних характеристик людини і його психологічних особливостей. Довільні уявлення про зв'язок різних характеристик людини отримали назву «ілюзорних кореляцій».
Ці своєрідні «стереотипи» грунтуються не тільки на «життєвому» досвіді», але часто на клаптиках знань, відомостей про різних психологічних концепціях, які мали поширення в минулому (наприклад, ідей Кречмера про зв'язок типів конституції людини з рисами його характеру, ідей фізіогноміки про відповідність рис обличчя деякими психологічними характеристиками і т.д.).
Саме залучення уваги до цих обставин має дуже велике значення, оскільки зазвичай мало хто віддає собі звіт в тому, наскільки ці фактори ускладнюють процес міжособистісного сприйняття. А.А. Бодалев отримав в цьому відношенні дуже цікаві дані: з 72 опитаних ним людей щодо того, як вони сприймають зовнішні риси інших людей, 9 відповіли, що квадратний підборіддя - ознака сильної волі, 17 - що великий лоб - ознака розуму, 3 ототожнюють жорсткі волосся з непокірним характером, 16 - повноту з добродушністю, для двох товсті губи - символ сексуальності, для п'яти малий зріст - свідоцтво владності, для однієї людини близько посаджені один до одного очі означають запальність, а для п'яти інших краса - ознака дурості (Бодальов, 1982. С. 118). Ніякої тренінг повною мірою не зможе зняти ці життєві узагальнення, проте він може хоча б спантеличити людини в питанні про «безумовності» його судження з приводу інших людей.
Інший прийом, який застосовується, зокрема, в відеотренінг, полягає в тому, щоб навчити бачити себе з боку, зіставивши уявлення пр<