Глава 10. Стихійні групи і масові руху

Загальна характеристика і типи стихійних груп. При загальній класифікації великих соціальних груп вже говорилося про те, що існує особлива їх різновид, яку в строгому сенсі слова не можна назвати «групою». Це короткочасні об'єднання великого числа осіб, часто з дуже різними інтересами, але тим не менше присутніх разом з якогось певного приводу і демонструють якісь спільні дії. Членами такого тимчасового об'єднання є представники різних великих організованих груп: класів, націй, професій, віків і т.д. Така «група» може бути певною мірою кимось організована, але частіше виникає стихійно, не обов'язково чітко усвідомлює свої цілі, але тим не менш може бути дуже активною. Така освіта ніяк не можна вважати «суб'єктом спільної діяльності», але й недооцінювати його значення також не можна. У сучасних суспільствах від дій таких груп часто залежать прийняті політичні та соціальні рішення. Серед стихійних груп у соціально-психологічній літературі найчастіше виділяють натовп, масу, публіку. Як зазначалося вище, історія соціальної психології певною мірою «починалася» саме з аналізу таких груп (Лебон, Тард та ін.)
У соціальній психології ХХ ст. психологічні характеристики таких груп описуються як форми колективної поведінки. Враховуючи, що термін «колектив» в російській мові має дуже специфічне значення, доцільніше визначати названий тип поведінки як масове поведінка, тим більше що стихійні групи дійсно виступають його суб'єктом. Перш ніж перейти до характеристики різних типів стихійних груп, необхідно сказати про один важливий фактор їх формування. Таким чинником є громадська думка. У всякому суспільстві ідеї, переконання, соціальні уявлення різних великих організованих груп існують не ізольовано один від одного, а утворюють своєрідний сплав, що можна визначити як масова свідомість суспільства. Виразником цього масової свідомості і є громадська думка. Воно виникає з приводу окремих подій, явищ суспільного життя, досить мобільно, може швидко змінювати оцінки цих явищ під впливом нових, часто короткочасних обставин. Дослідження громадської думки - важливий ключ до розуміння стану суспільства. На жаль, у соціальній психології дослідження ці вельми обмежені, частіше проблема вивчається в соціології (Б. Л. Грушин, 1967). Разом з тим для соціально-психологічного аналізу стихійних груп вивчення громадської думки, що передує формуванню таких груп, дуже важливо: динамічність громадської думки, включеність в нього емоційних оцінок дійсності, безпосередня форма його вираження можуть послужити в певний момент стимулом для створення стихійної групи і її масових дій. Це можна простежити більш конкретно на прикладі формування різних типів стихійних груп.
Натовп утворюється на вулиці з приводу самих різних подій: дорожньо-транспортної пригоди, піймання правопорушника, невдоволення діями представника влади або просто проходить людини. Тривалість її існування визначається значимістю інциденту: натовп роззяв може розійтися, як тільки елемент видовищності ліквідована. В іншому випадку, особливо, коли це пов'язано з виразом невдоволення яких-небудь соціальним явищем (не привезли продукти в магазин, відмовилися приймати або видавати гроші в ощадкасі) натовп може все більш і більш порушуватися і переходити до дій, наприклад до руху у бік якого -якої установи. Її емоційне напруження може при цьому зростати, породжуючи агресивна поведінка учасників, у натовпі можуть виникати елементи організації, якщо перебуває людина, яка зуміє її очолити. Але якщо навіть такі елементи виникли, вони дуже нестабільні: натовп легко може і змести виникла організованість. Стихія залишається основним фоном поведінки натовпу, приводячи часто до його агресивним формам.
Маса зазвичай описується як більш стабільний освіта з досить нечіткими межами. Маса може виступати не обов'язково як сьогохвилинне освіту, подібно натовпі, вона може виявитися значно більшою мірою організованою, коли певні верстви населення досить свідомо збираються заради якої-небудь акції: маніфестації, демонстрації, мітингу. У цьому випадку більш висока роль організаторів: вони зазвичай висуваються не безпосередньо в момент початку дій, а відомі заздалегідь як лідери тих організованих груп, представники яких взяли участь в даному масовому дії. У діях маси тому більш чіткі і продумані як кінцеві цілі, так і тактика поведінки. Разом з тим, як і натовп, маса досить різнорідна, в ній теж можуть як співіснувати, так і стикатися різні інтереси, тому її існування може бути нестійким.
Публіка являє собою ще одну форму стихійної групи, хоча елемент стихійності тут слабше виражений, ніж, наприклад, в натовпі. Публіка - це теж короткочасне зібрання людей для спільного проведення часу у зв'язку з якимось видовищем - на трибуні стадіону, у великому залі для глядачів, на площі перед динаміком при прослуховуванні важливого повідомлення. У більш замкнутих приміщеннях, наприклад в лекційних залах, публіку часто іменують аудиторією. Публіка завжди збирається заради спільної і певної мети, тому вона більш керована, зокрема більшою мірою дотримується норми, прийняті в обраному типі організації видовищ. Але й публіка залишається масовим зібранням людей, і в ній діють закони маси. Досить і тут якогось інциденту, щоб публіка стала некерованою. Відомі драматичні випадки, до яких призводять невгамовні пристрасті, наприклад уболівальників футболу на стадіонах і т.п.
Спільні риси різних типів стихійних груп дозволяють говорити про подібних засобах комунікативного та інтерактивного процесу в цих групах. Громадська думка, представлене в них, доповнюється інформацією, отриманою з різних джерел. З одного боку, з офіційних повідомлень засобів масової інформації, які в умовах масової поведінки часто довільно і помилково інтерпретуються. З іншого боку, в подібних групах популярний інше джерело інформації - різного роду чутки і плітки. У них - свої закони розповсюдження і циркуляції, що виступає предметом спеціальних досліджень в соціальній психології. Це джерело служить засобом не тільки додатки, але і перевірки інформації, що надійшла з офіційної пропаганди (Шерковин, 1975. С. 286). Утворений таким чином сплав суджень і тверджень починає функціонувати в масі або натовпі, граючи роль спонукача до дій. При цьому втрачається необхідність власної інтерпретації інформації, відбувається групове стимулювання дій. Виникає особливий ефект довіри саме до тієї інформації, яка отримана «тут і тепер» без усякої потреби перевірки її достовірності. Саме це і породжує специфічні форми спілкування і взаємодії.
Таким чином, відсутність тривалого контакту між людьми в таких ситуаціях не знімає питання про те, що спілкування і тут вкрай важливо і значимо для життєдіяльності людей, так само як і специфічні засоби їх впливу один на одного. На жаль, у зв'язку з переходом соціальної психології до активного розгортання експериментальних досліджень, перенесення акценту на малу групу інтерес до цих способів впливу на великому відрізку історії науки виявився втраченим. Лише останнім часом ці проблеми знову стали привертати до себе увагу.
Очевидно, насправді питання полягає не в тому, що проблеми застаріли, а в тому, що новий рівень розвитку науки передбачає нові методи для дослідження цих старих проблем. Що ж до самого явища - існування таких специфічних спільнот людей, як натовп, маса, публіка або аудиторія великого масового видовища, то навряд чи його можна заперечувати так само, як і наявність у цих умовах специфічних форм спілкування і впливу. Навпаки, ускладнення форм суспільного життя, розвиток масових форм споживання творів культури і мистецтва, масових форм проведення вільного часу, засобів масової інформації змушують з особливою увагою поставитися до вивчення і даного типу спілкування. Головна ознака його в тому, що тут виникає стихійна передача інформації, і ситуація спілкування характеризується тим, що особистість діє практично без відчуття особистого контролю над ситуацією. Природно, що і вплив тут набуває специфіку в порівнянні з тим, що має місце в групі, пов'язаної спільною діяльністю. Що ж стосується самих способів впливу, що реалізуються в стихійних групах, то вони досить традиційні.
Зараження з давніх пір досліджувалося як особливий спосіб впливу, певним чином інтегруючий великі маси людей, особливо у зв'язку з виникненням таких явищ, як релігійні екстази, масові психози і т.д. Феномен зараження був відомий, мабуть, на самих ранніх етапах людської історії і мав різноманітні прояви: масові спалахи різних душевних станів, що виникають під час ритуальних танців, спортивного азарту, ситуацій паніки і пр. У найзагальнішому вигляді зараження можна визначити як несвідому мимовільну схильність індивіда определенньм психічним станам. Вона проявляється не через більш-менш усвідомлене прийняття якоїсь інформації або зразків поведінки, а через передачу певного емоційного стану, або «психічного настрою» (Паригін, 1971. С. 10).
Оскільки це емоційний стан виникає в масі, діє механізм багаторазового взаємного підсилення емоційних впливів спілкуються людей. Індивід тут не відчуває організованого навмисного тиску, але просто несвідомо засвоює зразки чийогось поведінки, лише підкоряючись йому. Багато дослідників констатують наявність особливої ​​«реакції зараження», що виникає особливо у великих відкритих аудиторіях, коли емоційний стан посилюється шляхом багаторазового відбиття за моделями звичайної ланцюгової реакції. Ефект має місце перш за все в неорганізованої спільності, найчастіше в натовпі, яка виступає своєрідним прискорювачем, який «розганяє» певний емоційний стан. Особливою ситуацією, де посилюється вплив через зараження, є ситуація паніки. Паніка виникає в масі людей як певний емоційний стан, що є наслідком або дефіциту інформації про яку-небудь лякаючою або незрозумілою новини, або надлишку цієї інформації. Сам термін походить від імені грецького бога Пана, покровителя пастухів, пасовищ і стад, викликав своїм гнівом безумство стада, що кидався в вогонь або пропасти по незначної причини.
Безпосереднім приводом до паніки є поява якогось известия, здатного викликати своєрідний шок. Надалі паніка нарощує силу, коли включається в дію розглянутий механізм взаємного багаторазового відбиття. Зараження, що виникає при паніці, не можна недооцінювати, в тому числі і в сучасних суспільствах. Широко відомий приклад виникнення масової паніки в США 30 жовтня 1938 р. після передачі, організованою радіокомпанією Ен-бі-сі за книгою Г. Уеллса «Війна світів». Маси радіослухачів найрізноманітніших вікових та освітніх шарів (за офіційними даними, близько 1 200 000 чоловік) пережили стан, близький до масового психозу, повіривши у вторгнення марсіан на Землю. Хоча багато хто з них точно знали, що по радіо передається інсценування літературного твору (тричі це пояснювалося диктором), приблизно 400 тис. осіб «особисто» засвідчили «появу марсіан». Це явище було спеціально проаналізовано американськими психологами.
Паніка відноситься до таких явищ, які надзвичайно важко піддаються дослідженню. Її не можна безпосередньо спостерігати, по-перше, тому, що ніколи наперед не відомі терміни її виникнення, по-друге, тому, що в ситуації паніки вельми складно залишитися спостерігачем: в тому-то її сила і полягає, що будь-яка людина, опинившись «всередині»системи паніки, в тій чи іншій мірі піддається їй.
Дослідження паніки залишаються на рівні описів, зроблених після її піку. Ці описи дозволили виділити основні цикли, які характерні для всього процесу в цілому. Знання цих циклів дуже важливо для припинення паніки. Це можливо за умови, що є сили, здатні внести елемент раціональності в ситуацію паніки, певним чином захопити керівництво в цій ситуації. Крім знання циклів, необхідно також і розуміння психологічного механізму паніки, зокрема такої особливості зараження, як несвідоме прийняття певних зразків поведінки. Якщо в ситуації паніки знаходиться людина, яка може запропонувати зразок поведінки, що сприяє відновленню нормального емоційного стану натовпу, є можливість паніку припинити (Шерковин, 1975).
Важливим питанням при дослідженні зараження є питання про ту роль, яку відіграє рівень спільності оцінок і установок, властивих масі людей, схильних психічному зараженню. Хоча питання це недостатньо вивчений в науці, в практиці знайдені форми використання цих характеристик в ситуації зараження. Так, в умовах масових видовищ стимулом, що включає попередню зараженню спільність оцінок, наприклад популярного актора, є оплески. Вони можуть зіграти роль імпульсу, слідом за яким ситуація розвиватиметься за законами зараження. Знання такого механізму використовувалося, зокрема, у фашистській пропаганді, де була розроблена особлива концепція підвищення ефективності впливу на відкриту аудиторію шляхом доведення її до відкритого збудження: до стану екстазу. Нерідко до цих прийомів вдаються й інші політичні лідери.
Міра, в якій різні аудиторії піддаються зараженню, залежить, звичайно, і від загального рівня розвитку особистостей, що складають аудиторію, і - більш конкретно - від рівня розвитку їх самосвідомості. У цьому сенсі справедливим є твердження, що в сучасних суспільствах зараження грає значно меншу роль, ніж на початкових етапах людської історії. Справедливо відзначено, що чим вище рівень розвитку суспільства, тим критичніше ставлення індивідів до сил, автоматично захопливим їх на шлях тих чи інших дій або переживань, тим, отже, слабше дія механізму зараження (Поршнєв, 1968).
Традиція, що склалася в соціальній психології, зазвичай розглядає феномен зараження в умовах антисоціального і неорганізованого поведінки (різні стихійні лиха тощо), однак цей тип поведінки може мати прояви і в масових свідомих, соціальних діях. Інтерпретація їх з точки зору лише процесів зараження знижує значущість цих дій, але врахування чинника зараження, наприклад, в ході різних мітингів і маніфестацій необхідний. Завдання соціальної психології полягає в тому, щоб дати конкретний аналіз механізму зараження, його форм в ситуаціях різної соціальної значущості. Зокрема, до цих пір практично недослідженим залишається питання про роль зараження в організованому, соціально одобряемом поведінці, наприклад зараження особистим прикладом в різних масових виробничих ситуаціях, при проведенні рятувальних робіт в ситуації різних катастроф і т.д. Можливо, що в цих випадках відкриються якісь нові сторони феномена зараження, наприклад його компенсаторна функція в умовах недостатньої організації тощо
Таким чином, не можна сказати, що в сучасних умовах проблема зараження абсолютно застаріла. Ніякої зростання самосвідомості не скасовує таких форм психічного зараження, які проявляються в масових соціальних рухах, особливо в періоди нестабільності суспільства, наприклад в умовах радикальних соціальних перетворень. Соціальна психологія у великому боргу перед суспільством при вивченні цієї проблеми: тут поки існують лише уривчасті опису та спостереження, але по суті немає серйозних досліджень.
Навіювання являє собою особливий вид впливу, а саме цілеспрямоване, неаргументованою вплив однієї людини на іншу або на групу. При навіюванні здійснюється процес передачі інформації, заснований на її некритичному сприйнятті. Часто всю інформацію, передану від людини до людини, класифікують з точки зору заходи активності позиції комунікатора, розрізняючи в ній повідомлення, переконання і навіювання. Саме ця третя форма інформації пов'язана з некритичним сприйняттям. Передбачається, що людина, що приймає інформацію, в разі навіювання не здатний на її критичну оцінку. Природно, що в різних ситуаціях і для різних груп людей міра неаргументірованності, що допускає некритичне прийняття інформації, стає дуже різною.
Явище навіювання досліджується в психології дуже давно, щоправда, більшою мірою воно вивчено у зв'язку з медичною практикою або з деякими конкретними формами навчання. Навіювання, «сугестія», як соціально-психологічне явище має глибокої специфікою, тому правомірно говорити про особливе явище «соціальної сугестії». В іншому в соціально-психологічному дослідженні зберігається термінологія, яка використовується в інших розділах психологічної науки, що вивчає це явище: людина, що здійснює навіювання, називається суггестора; людина, якій вселяють, тобто виступаючий об'єктом навіювання, називається суггеренд. Явище опору вселяє вплив називається контрсуггестия. У вітчизняній літературі вперше питання про значення соціальної сугестії був поставлений в роботі В.М. Бехтерева «Навіювання і його роль у суспільному житті» (1903). При аналізі навіювання як специфічного засобу впливу встає, природно, питання про співвідношення навіювання і зараження.
У літературі немає однозначної відповіді на це питання. Для одних авторів навіювання є одним з видів зараження поряд з наслідуванням, інші підкреслюють відмінності навіювання від зараження, які зводяться до наступного:
1) при зараженні здійснюється співпереживання великою масою людей загального психічного стану, навіювання ж не пропонує такого «рівності» в співпереживанні ідентичних емоцій: суггестора тут не схильний того ж самому стану, що й суггеренд. Процес навіювання має односторонню спрямованість - це не спонтанна тонізація стану групи, а персоніфіковане, активний вплив однієї людини на іншу або на групу;
2) навіювання, як правило, носить вербальний характер, тоді як при зараженні, крім мовного впливу, використовуються і інші засоби (вигуки, ритми тощо) (Паригін, 1971. С. 263-265). З іншого боку, навіювання відрізняється від переконання тим, що безпосередньо викликає певний психічний стан, не потребуючи доказах і логіці (Бехтерєв, 1903).
Переконання, навпаки, побудовано на тому, щоб за допомогою логічного обгрунтування домогтися згоди від людини, що приймає інформацію. При навіювання ж досягається не згода, а просто прийняття інформації, засноване на готовому виведення, в той час як у випадку переконання висновок повинен бути зроблений приймають інформацію самостійно. Тому переконання являє собою переважно інтелектуальне, а навіювання - переважно емоційно-вольовий вплив.
Саме тому при вивченні навіювання встановлені деякі закономірності щодо того, в яких ситуаціях і за яких обставин ефект навіювання підвищується, Так, якщо говорити не про медичній практиці, а про випадки соціальної сугестії, то доведена залежність ефекту навіювання від віку: у цілому діти більш піддаються навіюванню, ніж дорослі. Точно так само в більшій мірі вселяються виявляються люди стомлені, ослаблені фізично, ніж володіють хорошим самопочуттям. Але найголовніше полягає в тому, що при вселенні діють специфічні соціально-психологічні чинники. Так, наприклад, у численних експериментальних дослідженнях виявлено, що вирішальною умовою ефективності навіювання є авторитет суггестора, що створює особливий, додатковий фактор впливу - довіра до джерела інформації. Цей «ефект довіри» виявляється як по відношенню до особистості суггестора, так і по відношенню до тієї соціальної групи, яку ця особа представляє. Авторитет суггестора і в тому, і в іншому випадках виконує функцію так званої непрямої аргументації, свого роду компенсатора відсутності прямої аргументації, що є специфічною рисою навіювання.
Так само, як це має місце в ситуаціях зараження, при вселенні результат залежить і від характеристик особистості суггеренда. Феномен контрсуггестіі ілюструє міру опору навіюванню, яку надає окрема особистість. У практиці соціальної сугестії розроблені способи, за допомогою яких можна блокувати певною мірою цю «психічну самозахист». Сукупність таких заходів запропоновано називати «контрконтрсуггестіей» (Поршнєв, 1968). Феномен контрсуггестіі може бути використаний не тільки для захисту особи від сугестивного впливу, а й для спростування цього захисту. Так, якщо в якості засобу контрсуггестіі виступає недовіра до суггестору, то шляхом включення додаткової інформації про суггестора можна домогтися відхилення цього недовіри, і цей комплекс заходів буде як раз представляти контрконтрсуггестію. Логічно, звичайно, припустити, що і у відповідь на ці додаткові зусилля особистість постарається висунути новий ряд захисних заходів, але до цих пір практичні дослідження не заглибилися далі першого «шару» контрконтрсуггестіі. У теоретичному плані феномен сугестії вивчається в тісному зв'язку з проблемами соціальної перцепції. Аналіз спілкування як процесу пізнання людьми один одного показав, що в структурі такого пізнання значну роль відіграє попередня сприйняттю задана (або склалася) соціальна установка, яку можна розглядати в даному контексті як свого роду фактор навіювання.
У прикладному плані дослідження навіювання мають велике значення для таких сфер, як пропаганда і реклама. Роль, яка відводиться навіюванню в системі засобів пропагандистського впливу, різна в залежності від того, якого роду пропаганда мається на увазі, які її цілі і зміст. Хоча основна риса пропаганди - апеляція до логіки і свідомості, а кошти, що розробляються тут, - це переважно кошти переконання, все це не виключає присутності певних елементів сугестії. Метод навіювання виступає тут як метод своєрідного психопрограмування аудиторії, тобто відноситься до методів маніпулятивного впливу. Особливо очевидним є застосування цього методу в галузі реклами. Тут розроблена особлива концепція «іміджу», який виступає як ланка в механізмі сугестії.
Імідж - це специфічний «образ» сприйманого предмета, коли ракурс сприйняття навмисне зміщений і акцентуються лише певні сторони об'єкта. Тому досягається ілюзорне відображення об'єкта чи явища. Тим іміджем і реальним об'єктом існує так званий розрив у достовірності, оскільки імідж згущує фарби образу і тим самим виконує функцію механізму навіювання. Імідж будується на включенні емоційних апеляцій, і мистецтво реклами в тому і полягає, щоб забезпечити психологічно дію сугестивна сторін іміджу. Практика створення іміджу використовується не тільки в рекламі, а й у політиці, наприклад в період виборчих кампаній. У масовій поведінці стихійних груп імідж висунутих натовпом лідерів також набуває великого значення як фактор психологічного впливу, що здійснює шляхом навіювання регуляцію поведінки маси людей.
Наслідування також відноситься до механізмів, способів впливу людей один на одного, у тому числі в умовах масової поведінки, хоча його роль і в інших групах, особливо у спеціальних видах діяльності, також досить велика. Наслідування має ряд спільних рис з уже розглянутими явищами зараження і навіювання, однак його специфіка полягає в тому, що тут здійснюється не просте ухвалення зовнішніх рис поведінки іншої людини або масових психічних станів, але відтворення індивідом рис і зразків демонстрируемого поведінки. В історії соціальної психології наслідуванню приділено велику місце. Як вже зазначалося, розробка ідей про роль наслідування в суспільстві характерна для концепції Г.
Тарда, якому належить так звана теорія наслідування. В основних рисах ця теорія зводиться до наступного: фундаментальним принципом розвитку та існування суспільства служить наслідування. Саме в результаті наслідування виникають групові норми і цінності. Наслідування виступає як окремий випадок більш загального «світового закону повторення». Якщо у тваринному світі цей закон реалізується через спадковість, то в людському суспільстві - через наслідування. Воно виступає джерелом прогресу: періодично в суспільстві відбуваються винаходи, яким наслідують маси. Ці відкриття та винаходи входять згодом у структуру суспільства і знову освоюються шляхом наслідування. Воно мимоволі, і може бути розглянуто як «рід гіпнотизму», коли здійснюється «відтворення одного мозкового кліше чутливої ​​платівкою іншого мозку» (Тард, 1892).
Соціальні конфлікти, що відбуваються в суспільстві, пояснюються суперечностями між можливими напрямами наслідування. Тому природа цих конфліктів подібна природі конфліктів в індивідуальній свідомості, коли людина просто відчуває коливання, вибираючи новий зразок поведінки. Розрізняється декілька видів наслідування: логічне і внелогіческое, внутрішнє і зовнішнє, наслідування-мода і наслідування-звичай, наслідування всередині одного соціального класу і наслідування одного класу іншим. Аналіз цих різних видів наслідування дозволив сформулювати закони наслідування, серед яких, наприклад, є наступні: наслідування здійснюється від внутрішнього до зовнішнього (тобто внутрішні зразки викликають наслідування раніше, ніж зовнішні: духу релігії наслідують раніше, ніж обрядам); нижчі (маються на увазі нижчі по соціальних сходах) наслідують вищим (провінція - центру, дворянство - королівському двору) і т.д.
Легко бачити, що подібна концепція дає класичний приклад абсолютизації ролі наслідування в суспільстві, коли всі суспільні проблеми розглядаються з точки зору дії деякого психологічного механізму. За справедливим зауваженням Е. Дюркгейма, при такому підході змішуються в купу найрізноманітніші суспільні явища. Тим часом наслідування дитини дорослому, наприклад, розвивається за зовсім іншими законами, ніж взаємовідношення класів у суспільстві.
Однак, якщо відволіктися від абсолютизації ідеї наслідування, можна в аналізі, запропонованому Тардом, виділити дуже корисні міркування: сьогодні скоріше не тільки вони, а досить солідна практика експериментальних досліджень дозволяє встановити дійсні характеристики цього специфічного засоби психологічного впливу. Особливе значення, звичайно, наслідування має в процесі розвитку дитини.
Саме в дитячій психології тому проводиться основна маса експериментальних досліджень наслідування (Обухова, 1995, С. 317). Однак, як тільки феномен включений в тканину спілкування, дослідження ці мають певний соціально-психологічний інтерес. Так, дослідження механізму наслідування стали предметом спеціальної теорії наслідування, розробленої в рамках необихевиористской орієнтації Н. Міллером, Д. Доллардом і А. Бандурою. Спираючись на поняття «підкріплення», А. Бандура описує три способи проходження підкріпленому поведінці «моделі», тобто зразка для наслідування: а) коли за допомогою спостереження моделі можуть виникати нові реакції, б) коли спостереження за винагородою або покаранням моделі може посилювати чи послаблювати стримування поведінки, в) коли спостереження моделі може сприяти актуалізації тих зразків поведінки, які і раніше були відомі наглядачеві (Андрєєва, Богомолова, Петровська, 1978. С. 63). Очевидно, що всі ці три способи наслідування можуть виявлятися і в ситуації масового поведінки. У даному випадку механізм наслідування виступає в тісному зв'язку з механізмами зараження і навіювання.
У кожному разі здійснення впливу за допомогою зазначених способів наштовхується на ту чи іншу ступінь критичності особистостей, що складають масу. Вплив взагалі не може бути розглянуто як однонаправлений процес: завжди існує і зворотний рух - від особистості до надаваному на неї впливу. Особливе значення все це набуває в стихійних групах. Стихійні групи і демонстроване в них масове поведінку і масову свідомість є істотним компонентом різних соціальних рухів.

Соціальні руху. Соціальні руху - особливий клас соціальних явищ, який має бути розглянутий у зв'язку з аналізом психологічної характеристики великих соціальних груп і масового стихійного поведінки. Соціальний рух являє собою досить організоване єдність людей, що ставлять перед собою певну мету, як правило, пов'язану з яким-небудь зміною соціальної дійсності. Соціальні руху володіють різним рівнем: це можуть бути широкі руху з глобальними цілями (боротьба за мир, за роззброєння, проти ядерних випробувань, за охорону навколишнього середовища тощо), локальні руху, які обмежені або територією, або певною соціальною групою (проти використання полігону в Семипалатинську, за рівноправність жінок, за права сексуальних меншин і т.д.) і руху з суто прагматичними цілями в дуже обмеженому регіоні (за усунення будь-кого з членів адміністрації муніципалітету).
Яким би рівнем соціальний рух ні мало, воно демонструє кілька спільних рис. Перш за все воно базується завжди на певному суспільному думці, що нібито готує соціальний рух, хоча згодом саме формується і зміцнюється в міру розвитку руху. По-друге, всяке соціальний рух має за мету зміну ситуації в залежності від його рівня: чи то в суспільстві в цілому, чи то в регіоні, чи то в будь-якій групі. По-третє, в ході організації руху формулюється його програма, з тим чи іншим ступенем розробленості і чіткості. По-четверте, рух віддає собі звіт в тих засобах, які можуть бути використані для досягнення цілей, зокрема в тому, чи припустимо насильство як один із засобів. Нарешті, по-п'яте, всяке соціальний рух реалізується в тій чи іншій мірі в різних проявах масової поведінки, включаючи демонстрації, маніфестації, мітинги, з'їзди тощо (Штомпка, 1996).
Соціальні руху особливо яскраво демонструють складний предмет соціальної психології як науки: єдність базових психологічних процесів і соціальних умов, в яких розгортається поведінку індивідів і груп. Вихідним пунктом будь-якого соціального руху є проблемна ситуація, яка і дає імпульс виникнення руху. Вона одночасно заломлюється і в індивідуальній свідомості, і в свідомості певної групи: саме в групі досягається деяке єдність думок, яке і буде «виплеснуто» в русі. Тут важливо підкреслити, що значущими будуть як відносно стійкі соціальні уявлення, що сформувалися протягом попереднього розвитку групи, так і рухомі елементи масової свідомості, сформовані на основі останньої інформації, часто неповною і односторонній. Звідси завжди - відносна легкість зміни змісту гасел і цілей руху. Надзвичайно важливими, з точки зору соціальної психології, є три наступні питання: механізми приєднання до руху, співвідношення думок більшості і меншості, характеристика лідерів.
Механізми приєднання до руху можуть бути пояснені через аналіз мотивів учасників. Вони підрозділяються на фундаментальні, які визначаються умовами існування конкретної соціальної групи, її статусом, стійким інтересом по відношенню до якого-небудь явища, політичного рішення, законодавству, і сьогочасні, які породжені проблемною ситуацією, громадським інцидентом, новим політичним актом. Останні більшою мірою обгрунтовані чисто емоційними реакціями на події в суспільстві чи групі. Від співвідношення фундаментальних і спонтанних мотивів в значній мірі залежать обгрунтованість і «міцність» руху, прогноз на успішне виконання цілей.
Рекрутація прихильників руху здійснюється різними шляхами: в локальних рухах це може бути і рекрутація «на вулиці», коли організується збір підписів на користь будь-які акції. У рухах більш високого рівня рекрутація відбувається в тих групах, в яких народилася ініціатива. Так, у русі за громадянські права ініціаторами можуть бути люди, незаконно потерпілі, які зазнали репресій; в русі «Лікарі світу за запобігання ядерної війни» ініціатори - професійна група і т.д. Кожен новий потенційний учасник руху індивідуально вирішує проблему приєднання або неприєднання за призовом ініціативної групи. В даному випадку він приймає до уваги і ступінь близькості інтересів групи своїм власним, і міру ризику, готовність заплатити певну ціну у випадку, наприклад, невдачі руху. У сучасній, переважно соціологічної, літературі запропоновано дві теорії, що пояснюють причини приєднання індивіда до соціального руху.
Теорія відносної депривації стверджує, що людина відчуває потребу досягнення будь-якої мети не в тому випадку, коли він абсолютно позбавлений якогось блага, права, цінності, а в тому випадку, коли він позбавлений цього відносно. Іншими словами, потреба ця формується при порівнянні свого положення (або положення своєї групи) з положенням інших. Критика справедливо відзначає спрощення проблеми в цій теорії або, як мінімум, абсолютизацію фактора, який насправді може мати місце. Інша теорія - мобілізіція ресурсів - робить акцент на більш «психологічні» підстави приєднання до руху. Тут стверджується, що людина керується потребою в більшій мірі ідентифікуватися з групою, відчути себе частиною її, тим самим відчути свою силу, мобілізувати ресурси. У даному випадку також можна зробити закид в однобічності і переоцінці лише одного з факторів. Мабуть, питання про рекрутації прихильників соціальних рухів ще чекає своїх досліджень.
Друга проблема стосується співвідношення позицій більшості і меншості в будь-якому масовому, у тому числі соціальний рух. Ця проблема є однією з центральних у концепції С. Московісі (Московісі, 1984). Враховуючи неоднорідність соціальних рухів, об'єднання в них представників різних соціальних груп, а також специфічні форми дій (високий емоційне напруження, наявність суперечна інформації), можна припустити, що у всякому соціальний рух актуальна проблема виділення «незгодних», більш радикальних, рішучих і т. д. Іншими словами, в русі легко позначається меншість. Неврахування його позиції може послабити рух. Отже, необхідний діалог, який би права меншості, перспективи для торжества і його точки зору.
У концепції С. Московісі пропонуються характеристики умов, за яких меншість може розраховувати на вплив в русі. Головне з них - послідовний стиль поведінки. Під цим розуміється забезпечення послідовності в двох «перетинах»: в синхронії (одностайність учасників в кожен даний момент) і діахронії (стабільність позиції і поведінки членів меншини в часі). Тільки при дотриманні таких умов переговори меншини з більшістю (а це неминуче в усякому русі) можуть бути успішними. Необхідна опрацювання також і самого стилю переговорів: вміння досягати компромісу, знімати зайву категоричність, готовність до просування по шляху пошуку продуктивного рішення.
Третя проблема, що виникає в соціальний рух, - це проблема лідера чи лідерів. Зрозуміло, що лідер такого специфічного типу масової поведінки повинен володіти особливими рисами. Поряд з тим, що він повинен найбільш повно виражати і відстоювати цілі, прийняті учасниками, він повинен і чисто зовні імпонувати досить великій масі людей. Імідж лідера соціального руху повинен бути предметом його повсякденної уваги. Як правило, міцність позиції і авторитету лідера значною мірою забезпечує успіх руху. Ці ж якості лідера сприяють і утриманню руху в прийнятих рамках поведінки, не допускають легкості зміни обраної тактики і стратегії дій (Яницький, 1991).
Все сказане дозволяє зробити висновок про те, що соціальні рухи - складне явище суспільного життя зі своїми специфічними соціально-психологічними характеристиками. Вони не можуть бути строго прив'язані до вивчення лише великих організованих соціальних груп або, навпаки, суто стихійних утворень. Проте вони включають в себе весь набір тих специфічних способів спілкування людей, який властивий цим типам груп.
Аналіз психологічних характеристик великих соціальних груп приводить до постановки принципово важливого для соціальної психології питання, яким чином елементи суспільної психології «взаємодіють» з психікою кожної окремої людини, що входить в таку групу. Дослідження того, як соціальний досвід групи, відображений в елементах її психології, «доводиться" до індивіда, не може бути виконано без урахування такої ланки в цьому ланцюзі, як мала група. В рамках соціального класу, нації, професійної групи люди об'єднуються в найрізноманітніші малі групи, створені з найрізноманітніших приводів. Наступний логічний крок в проблемі взаємодії особистості і суспільства - це аналіз малих груп.

Література
Андрєєва Г.М., Богомолова Н.Н., Петровська Л.А. Сучасна соціальна психологія на Заході. М., 1978.
Бехтерєв В.М. Роль навіювання в суспільному житті. СПб., 1903.
Грушин Б.А. Погляди про світ і світ думок. М., 1967.
Дилигенский Г.Г. Соціально-політична психологія. М., 1994.
Московісі С. Суспільство та теорії соціальної психології. Пер. з фр. / / Сучасна зарубіжна соціальна психологія. Тексти. М., 1984.
Обухова Л.Ф. Дитяча психологія: теорії, факти, проблеми. М., 1995. <