Глава 2. Історія формування соціально-психологічних ідей

Передумови виникнення соціальної психології. Вивчення історії соціально-психологічної думки має велике значення не тільки з точки зору підвищення ерудиції психолога чи соціолога, але і для більш поглибленого і чіткого уявлення про сутність науки, її проблематики і, нарешті, про її предмет. Історія соціальної психології як науки значно «молодше» історії того, що можна назвати «соціально-психологічним мисленням» (Гибш і Форверг, 1972. С. 31). Потреба усвідомити характер спільної діяльності, форм спілкування, що складаються в ній, мабуть, так само стара, як і сама ця спільна діяльність людей. Історія первісного суспільства свідчить, що люди вже на зорі людства стикалися з соціально-психологічними явищами і якимсь чином намагалися використовувати їх. Так, наприклад, у різних системах стародавніх релігій використовувалися такі форми масових настроїв, як схильність психологічному зараженню, що приводить до дії натовпу на індивіда. З покоління в покоління передавалися обряди, табу, і це виступало свого роду моральним регулятором людського спілкування. Певні секрети дії на публіку були відомі і стародавнім ораторам. У таких своєрідних формах "соціально-психологічне мислення» нараховує тисячоліття, в той час як історія соціальної психології як наукової дисципліни - відносно молода галузь знання.
Труднощі створення наукової історії соціальної психології полягає в тому, що дисципліна ця формувалася з багатьох джерел, і складно визначити, на яких рубежах усередині тієї чи іншої науки відокремилися елементи соціально-психологічного знання. Але ще більшу трудність представляє той факт, що в період, коли соціальна психологія найбільш виразно заявила про себе як про самостійну дисципліну, відразу ж склалися різні традиції в її розвитку, що спираються на різні філософські школи, у тому числі марксистська традиція, яка пропонувала специфічне рішення ряду проблем.
Отже, історія соціальної психології повинна включати в себе розгляд всіх цих традицій, так само як і виявлення корінних методологічних і теоретичних відмінностей в їх сучасних формах. При виникненні соціальної психології як самостійної галузі знань, як і при виникненні будь-якої іншої наукової дисципліни, зіграли свою роль причини двоякого роду: як соціальні, так і чисто теоретичні. Аналіз теоретичних причин вимагає розділити питання на дві частини. Перша частина стосується того, яким чином соціально-психологічні ідеї визрівали в «надрах» інших галузей знання і лише підготували самостійну фазу в розвитку даної науки. За висловом Б.Д. Паригін, тут повинні бути проаналізовані роботи «попередників» соціальної психології, на відміну від робіт її «зачинателів», тобто дослідників, вперше спробували створити перші "зразки" власне соціально-психологічних концепцій (Паригін, 1971. С. 21).
Процес створення передумов соціальної психології не відрізняється в цілому від процесу розвитку будь-якої наукової дисципліни, його зміст - це зародження соціально-психологічних ідей спочатку в лоні філософії, а потім поступове відокремлення їх від системи філософського знання. Правда, відбрунькування це здійснювалося не безпосередньо, а через відокремлення двох інших дисциплін, що дали безпосередньо життя соціальної психології - психології та соціології.
Багато дослідників відзначають наявність елементів соціально-психологічних знань в лоні самих різних філософських концепцій. Так, американський дослідник О. Клайнберга вважає, що більшість проблем соціальної психології, саме як проблем, зародилося в філософських системах давнини. Г. Олпорт ще більш точно вказує адресу: з його точки зору, родоначальником цих проблем слід вважати Платона.
Дійсно, через всі епохи розвитку філософського знання можна простежити, як усередині нього розроблялися ідеї соціальної психології. В античній філософії - це не тільки філософія Платона, а й філософія Аристотеля. У філософії нового часу не можна опустити такі імена, як Гоббс, Локк, Гельвецій, Руссо, Гегель. Як видно, соціально-психологічні ідеї були присутні в системах як ідеалістичної, так і матеріалістичної філософії. В цілому вони були нерозривно пов'язані з трактуванням більш загальних психологічних ідей і «чисто» соціально-психологічні аспекти виділити тут дуже важко. З іншого боку, ідеї ці розкидані буквально по крупицях, і навряд чи є сенс приводити простий перелік прикладів, тим більше, що історія психології в надрах філософського знання вивчена досить докладно (див.: Ярошевський, 1976).

Виділення соціальної психології в самостійну область знання. Набагато продуктивніше розглянути детально другу частину питання, а саме період безпосереднього виділення соціальної психології в самостійну дисципліну. Для цього потрібно сконцентрувати увагу на трьох моментах: на «запитах» щодо вирішення соціально-психологічних проблем, які виникають у різних суміжних науках, на процесах підготовки до вичленовуванню соціально-психологічної проблематики всередині двох основних «батьківських» дисциплін: психології та соціології, нарешті, на характеристиці перших форм самостійного соціально-психологічного знання.
Період, про який йде мова, належить до середини ХIХ ст. До цього часу можна було спостерігати значний прогрес у розвитку цілого ряду наук, у тому числі мають безпосереднє відношення до різних процесів суспільного життя. Великий розвиток отримало мовознавство. Його необхідність була продиктована тими процесами, які відбувалися в цей час в Європі: це був час бурхливого розвитку капіталізму, множення економічних зв'язків між країнами, що викликало до життя активну міграцію населення. Гостро постала проблема мовного спілкування і взаємовпливу народів і відповідно проблема зв'язку мови з різними компонентами психології народів. Мовознавство не було в змозі своїми засобами вирішити ці проблеми. Точно так само до цього часу були накопичені значні факти в галузі антропології, етнографії та археології, які для інтерпретації накопичених фактів потребували послуг соціальної психології. Англійська антрополог Е. Тейлор завершує свої роботи про первісну культуру, американський етнограф і археолог Л. Морган досліджує побут індійців, французький соціолог і етнограф Леві-Брюль вивчає особливості мислення первісної людини. У всіх цих дослідженнях було потрібно брати до уваги психологічні характеристики певних етнічних груп, зв'язок продуктів культури з традиціями і ритуалами і т.д. Успіхи, а разом з тим і труднощі характеризують і стан кримінології: розвиток капіталістичних суспільних відносин породило нові форми протиправної поведінки, і пояснення причин, його детермінують, доводилося шукати не тільки в сфері соціальних відносин, але і з урахуванням психологічних характеристик поведінки.
Така картина дозволила американському соціального психолога Т. Шибутані зробити висновок про те, що соціальна психологія стала незалежною почасти тому, що фахівці різних областей знання не в змозі були вирішити деякі свої проблеми (Шибутани, 1961). Незважаючи на жартівливий характер цього твердження, в ньому загалом точно помічена потреба виділення якогось нового класу проблем, які не підвідомчі ніякий з існуючих раніше дисциплін. Ще точно ця потреба проявила себе в розвитку тих двох наук, які вважаються безпосередніми «батьками» соціальної психології: психології та соціології.
Психологія в середині ХIХ ст. в який нас плані характеризувалася тим, що вона переважно розвивалася як психологія індивіда. Лише в окремих її частинах, насамперед у патопсихології, пробивалися на світло паростки майбутніх концепцій про специфічні форми взаємодії людей, їх взаємовпливу і т.д. Особливий поштовх у цьому відношенні дало розвиток психіатричної практики, зокрема використання гіпнозу як специфічної форми навіювання. Був розкритий факт залежності психічної регуляції поведінки індивіда від керуючих впливів з боку іншого, тобто дослідження впритул підійшло до проблеми, що відноситься до компетенції соціальної психології.
В основному ж руслі того, що сьогодні називається загальною психологією, панували ідеї ассоцианизма, недостатність якого поступово починає ставати очевидною, що і породжує спроби його подолання. Яскравою фігурою в цій течії є німецький психолог Г. Гербарт. Прагнучи перейти від описової психології до пояснювальної (що було продиктовано потребами педагогічної практики), Гербарт вважає вихідним феноменом психології уявлення («первинне єдність душі»), з точки зорі якого можна побудувати пояснювальні моделі. Це було спробою усвідомити нові форми детермінації психічних явищ, але спроба виявилася непродуктивною. Тому програма перебудови психології, що включає в себе пошук нових підходів до пояснення людської поведінки, ще тільки складалася, в цілому ж тяга до соціально-психологічних проблем в психології залишалася поки не дуже значною, принаймні в руслі основних теоретичних концепцій. Спочатку прообраз майбутньої соціальної психології зароджується на бічних шляхах розвитку психології, а не на магістральній лінії розвитку (Ярошевський, 1976).
По-іншому складався інтерес до соціально-психологічного знання в галузі соціології. Соціологія сама виділилася в самостійну науку лише в середині ХIХ ст. (Її родоначальником вважається французький філософ-позитивіст Огюст Конт). Майже з самого початку свого існування соціологія стала будувати спроби пояснення ряду соціальних фактів за допомогою законів, почерпнутих з інших областей знання (Нариси з історії теоретичної соціології XIX - поч. XX ст., 1994). Історично першою формою такого редукционізма для соціології виявився біологічний редукціонізм, особливо яскраво проявився в органічній школі (Г. Спенсер та ін.)
Однак прорахунки біологічної редукції примусили звернутися до законів психології як пояснювальної моделі для соціальних процесів. Коріння соціальних явищ почали відшукувати в психології, і зовні ця позиція здавалася виграшною: створювалася видимість, що на відміну від біологічного редукціонізму тут дійсно враховується специфіка суспільного життя. Факт присутності психологічного боку в кожному суспільному явищі ототожнювався з фактом детермінації психологічної стороною суспільного явища. Спочатку це була редукція до індивідуальної психіці, прикладом чого може служити концепція французького соціолога Г. Тарда. З його точки зору, елементарний соціальний факт укладений не в межах одного мозку, що є предмет інтрацеребральний психології, а в зіткненні кількох умов, що має вивчатися інтерментальной психологією. Загальна модель соціального малювалася як взаємини двох індивідів, з яких один наслідує іншого.
Коли пояснювальні моделі такого роду чітко продемонстрували свою неспроможність, соціологи запропонували більш складні форми психологічного редукціонізму. Закони соціального стали тепер зводити до законів колективної психіки. Остаточно оформлюється особливий напрямок в системі соціологічного знання - психологічний напрям в соціології. Родоначальником його в США є Л. Уорд, але, мабуть, особливо яскраво ідеї цього напряму були сформульовані в працях Ф. Гиддингса. З його точки зору, первинний соціальний факт становить не свідомість індивіда, не «народний дух», але так зване «свідомість роду». Звідси соціальний факт є не що інше як соціальний розум. Його дослідженням повинна займатися «психологія суспільства», або, що те ж саме, соціологія. Тут ідея «відомості» доведена до її логічного кінця.
Психологічний напрямок в соціології виявилося досить життєздатним, мабуть, тому, що в принципі психологізація суспільних відносин легко і органічно узгоджується з будь-якими спробами більш поглибленого тлумачення суспільного життя (Смелзер, 1994. С. 18). Психологізм міцно влаштувався в соціології, що надалі в значній мірі заплутало питання про специфіку соціально-психологічного знання: надзвичайно легко виявилося змішати психологічний напрям в соціології та соціальну психологію. Тому поряд з цікавими знахідками, що стосуються окремих характеристик психологічного боку соціальних явищ, психологічний напрям в соціології принесло багато шкоди становленню соціальної психології як науки. Однак на поверхні явищ справа виглядала таким чином, що всередині соціології був зафіксований великий інтерес до розвитку соціально-психологічного знання. Таким чином, у розвитку двох наук психології та соціології - позначилося як би зустрічний рух, яке мало закінчитися формулюванням проблем, що стали предметом нової науки.

Перші історичні форми соціально-психологічного знання. Ці взаємні устремління реалізувалися в середині ХIХ ст. і дали життя першим формам власне соціально-психологічного знання. Перш ніж приступити до їх характеристиці, необхідно сказати про ту загальній атмосфері розвитку наукового знання, в якій ці перші теорії народилися. Вони ще не могли базуватися на якій би то не було дослідницькій практиці, але, навпаки, дуже схожі на конструкції універсальних енциклопедичних схем, властивих соціальної філософії тієї епохи.
Концепції ці неминуче створювалися в канонах філософського знання, були спекулятивні, умоглядні і соціальна психологія придбала в цьому виді характер вкрай описової дисципліни. З усього різноманіття перших соціально-психологічних теорій зазвичай виділяють три, найбільш значні: психологію народів, психологію мас і теорію інстинктів соціальної поведінки. Принципом або критерієм їх розрізнення є спосіб аналізу взаємовідносини особистості і суспільства. При вирішенні цієї проблеми принципово можливі два підходи: визнання примату особистості або примату суспільства. Тоді прикладом першого рішення з'являться психологія мас і теорія інстинктів соціальної поведінки, а прикладом другого рішення - психологія народів. Обидва ці рішення знайдуть своє продовження в історії соціальної психології в наступні етапи її розвитку, і тому потрібно особливо уважно розглянути, як обидві ці тенденції формувалися.
Психологія народів як одна з перших форм соціально-психологічних теорій склалася в середині ХIХ ст. в Німеччині. З точки зору виділеного нами критерію, психологія народів пропонувала «коллективистическое» рішення питання про співвідношення особистості і суспільства: в ній допускалося субстанціональний існування «сверхиндивидуальной душі», підпорядкованої «сверхиндивидуальной цілісності», якою є народ (нація). Процес утворення націй, який здійснювався в цей час в Європі, набував в Німеччині специфічну форму в зв'язку з необхідністю об'єднання роздрібнених феодальних земель.
Ця специфіка отримала відображення в ряді теоретичних побудов німецького суспільствознавства тієї епохи. Певний вплив вона справила і на психологію народів. Теоретичними джерелами її послужили: філософське вчення Гегеля про «народному дусі» і ідеалістична психологія Гербарта, яка, за висловом М.Г. Ярошевського, з'явилася «гібридом лейбніцевской монадологію та англійської ассоцианизма» (Ярошевський, 1976. С. 238). Психологія народів спробувала поєднати ці два підходи.
Безпосередніми творцями теорії психології народів виступили філософ М. Лацарус (1824-1903) і мовознавець Г. Штейнталь (1823-1893). У 1859 р. був заснований журнал «Психологія народів і мовознавства», де була опублікована їх стаття «Вступні міркування про психологію народів». У ній сформульована думка про те, що головна сила історії - народ, або «дух цілого» (Allgeist), який виражає себе в мистецтві, релігії, мові, міфах, звичаях і т.д. Індивідуальне ж свідомість є лише його продукт, ланка деякої психічної зв'язку. Завдання соціальної психології - «пізнати психологічно сутність духу народу, відкрити закони, по яких протікає духовна діяльність народу».
Надалі ідеї психології народів отримали розвиток у поглядах В. Вундта (1832-1920). Вперше свої ідеї з цього приводу Вундт сформулював в 1863 р. в «Лекціях про душу людини і тварин». Основне ж розвиток ідея отримала в 1900 р. у першому томі десятитомної «Психології народів». Вже в «Лекціях» на підставі курсу, прочитаного в Гейдельберзі, Вундт виклав думку про те, що психологія повинна складатися з двох частин: фізіологічної психології та психології народів. Відповідно кожної частини Вундтом були написані фундаментальні роботи, і ось саме друга частина була викладена в «Психології народів». З точки зору Вундта, фізіологічна психологія є експериментальною дисципліною, але експеримент не придатний для дослідження вищих психічних процесів - мови і мислення. Тому саме з цього «пункту» і починається психологія народів. У ній повинні застосовуватися інші методи, а саме аналіз продуктів культури: мови, міфів, звичаїв, мистецтва. Вундт відмовився від невизначеного поняття «духу цілого» і надав психології народів трохи більш реалістичний вигляд, що дозволило йому навіть запропонувати програму емпіричних досліджень для вивчення мови, міфів і звичаїв. Психологія народів у його варіанті закріплювалася як описова дисципліна, яка не претендує на відкриття законів.
У Росії ідеї психології народів розвивалися у навчанні відомого лінгвіста А.А. Потебні. Незважаючи на відмінності у підходах Лацаруса, Штейнталя, Вундта і Потебні, основна ідея концепції є спільною: психологія стикається з феноменами, що кореняться не в індивідуальній свідомості, а у свідомості народу, і тому повинен бути як мінімум спеціальний розділ цієї науки, який і буде займатися названими проблемами, застосовуючи особливі, відмінні від звичайної психології, методи. Незважаючи на відомі спрощення, ця концепція поставила принципове питання про те, що існує щось крім індивідуальної свідомості, що характеризує психологію групи, і індивідуальна свідомість певною мірою задається нею.
Психологія мас є іншу форму перших соціально-психологічних теорій, бо вона, за запропонованим вище критерію, дає вирішення питання про взаємовідносини особистості і суспільства з «індивідуалістичних» позицій. Ця теорія народилася у Франції в другій половині ХIХ ст. Витоки її були закладені в концепції наслідування Г. Тарда. З точки зору Тарда, соціальна поведінка не має іншого пояснення, окрім як за допомогою ідеї наслідування. Офіційна ж, інтеллектуалістіческой орієнтована академічна психологія намагається пояснити його, нехтуючи афективними елементами, і тому терпить неуспіх. Ідея ж наслідування враховує ірраціональні моменти в соціальній поведінці, тому й виявляється більш продуктивною. Саме ці дві ідеї Тарда - роль ірраціональних моментів у соціальній поведінці і роль наслідування - були засвоєні безпосередніми творцями психології мас.
Це були італійський юрист С. Сигеле (1868-1913) і французький соціолог Г. Лебон (1841-1931). Сигеле в основному спирався на вивчення кримінальних справ, в яких його приваблювала роль афективних моментів. Лебон, будучи соціологом, переважне увагу приділяв проблемі протиставлення мас і еліт суспільства. У 1895 р. з'явилася його основна робота «Психологія народів і мас», в якій і викладена суть концепції.
З точки зору Лебона, всяке скупчення людей є «масу», головною рисою якої є втрата здатності до спостереження. Типовими рисами поведінки людини в масі є: знеособлення (що призводить до панування імпульсивних, інстинктивних реакцій), різке переважання ролі почуттів над інтелектом (що призводить до схильності до різних впливів), взагалі втрата інтелекту (що призводить до відмови від логіки), втрата особистої відповідальності (що призводить до відсутності контролю над пристрастями) (Лебон, 1896). Висновок, який випливає з опису цієї картини поведінки людини в масі, полягає в тому, що маса завжди за своєю природою невпорядкований, хаотична, тому їй потрібен «вождь», роль якого може виконувати «еліта». Висновки ці були зроблені на підставі розгляду одиничних випадків прояву маси, а саме прояви її в ситуації паніки. Ніяких інших емпіричних підтверджень не наводилося, внаслідок чого паніка виявилася єдиною формою дій маси, хоча надалі спостереження над цією єдиною формою були екстрапольовані на будь-які інші масові дії.
У психології мас яскраво проявляється певна соціальна забарвлення. Кінець ХIХ ст., Ознаменований численними масовими виступами, примушував офіційну ідеологію шукати кошти обгрунтування різних акцій, спрямованих проти цих масових виступів. Велике поширення набуває твердження про те, що кінець ХІХ - початок ХХ ст. - Це «ера натовпу», коли людина втрачає свою індивідуальність, підпорядковується імпульсам, примітивним інстинктам, тому легко піддається різним ірраціональним діям. Психологія мас опинилася в руслі цих ідей, що дозволило Лебону виступити проти революційного руху, інтерпретуючи і його як ірраціональне рух мас.
Що ж стосується суто теоретичного значення психології мас, то воно виявилося подвійним: з одного боку, тут було поставлено питання про взаємовідносини особистості і суспільства, але, з іншого боку, рішення його було ніяк не обгрунтовано. Формально в даному випадку зізнавався відомий примат індивіда над суспільством, але саме суспільство довільно зводилося до натовпу, і навіть на цьому «матеріалі» виглядало вельми односторонньо, оскільки сама «натовп», або «маса», була описана лише в одній-єдиній ситуації її поведінки, ситуації паніки. Хоча серйозного значення для подальших доль соціальної психології психологія мас не мала, проте проблематика, розроблена в рамках цієї концепції, має великий інтерес, у тому числі і для теперішнього часу.
Третьої концепцією, яка стоїть в ряду перших самостійних соціально-психологічних побудов, є теорія інстинктів соціальної поведінки англійського психолога В. Макдугалла (1871-1938), який переїхав в 1920 р. в США і надалі працював там. Робота Макдугалла «Введення в соціальну психологію» вийшла в 1908 р., і цей рік вважається роком остаточного затвердження соціальної психології в самостійне існування (в цьому ж році в США вийшла книга соціолога Е. Росса «Соціальна психологія», і, таким чином, досить символічно, що і психолог і соціолог в один і той же рік видали перший систематичний курс по одній і тій же дисципліні). Рік цей, однак, лише дуже умовно може вважатися початком нової ери в соціальній психології, оскільки ще в 1897 р. Дж. Болдуін опублікував «Дослідження з соціальної психології», які могли б претендувати теж на перший систематичний керівництво.
Основна теза теорії Макдугалла полягає в тому, що причиною соціальної поведінки визнаються вроджені інстинкти. Ця ідея є реалізація більш загального принципу, що приймається Макдугалл, а саме прагнення до мети, яке властиво і тваринам, і людині. Саме цей принцип особливо значущий у концепції Макдугалла; на противагу біхевіоризму (трактує поведінку як просту реакцію на зовнішній стимул) він називав створену ним психологію «цільової» або «горміческой» (від грецького слова «горме» - прагнення, бажання, порив). Горме і виступає як рушійна сила інтуїтивного характеру, пояснює соціальну поведінку. У термінології Макдугалла, горме «реалізується в якості інстинктів» (або пізніше «схильностей»).
Репертуар інстинктів у кожної людини виникає в результаті певного психофізичного нахилу - наявності спадково закріплених каналів для розрядки нервової енергії.
Інстинкти включають афективну (рецептивних), центральну (емоційну) і афферентную (рухову) частини. Таким чином, все, що відбувається в області свідомості, знаходиться в прямій залежності від несвідомого початку. Внутрішнім вираженням інстинктів є головним чином емоції. Зв'язок між інстинктами та емоціями носить систематичний і певний характер. Макдугалл перерахував сім пар пов'язаних між собою інстинктів і емоцій:
інстинкт боротьби і відповідні йому гнів, страх;
інстинкт втечі і почуття самозбереження;
інстинкт відтворення роду і ревнощі, жіноча боязкість;
інстинкт придбання і почуття власності;
інстинкт будівництва і відчуття творення;
стадний інстинкт і почуття приналежності.
З інстинктів виводяться і всі соціальні установи: сім'я, торгівля, різні суспільні процеси, в ​​першу чергу війна. Частково саме через це згадки в теорії Макдугалла схильні були бачити реалізацію дарвінівського підходу, хоча, як відомо, будучи перенесено механічно на суспільні явища, цей підхід втрачав яке б то не було наукове значення. Незважаючи на величезну популярність ідей Макдугалла, їх роль в історії науки виявилася досить негативною: інтерпретація соціальної поведінки з точки зору певного спонтанного прагнення до мети узаконювала значення ірраціональних, несвідомих потягів в якості рушійної сили не тільки індивіда, а й людства. Тому, як і в загальній психології, подолання ідей теорії інстинктів послужило надалі важливою віхою становлення наукової соціальної психології.
Таким чином, можна підсумувати, з яким же багажем теоретичних залишилася соціальна психологія після того, як були збудовані ці її перші концепції. Перш за все, очевидно, позитивне значення їх полягає в тому, що були виділені і чітко поставлені справді важливі питання, що підлягають вирішенню: про співвідношення свідомості індивіда і свідомості групи, про рушійні сили соціальної поведінки і т.д. Цікаво також і те, що в перших соціально-психологічних теоріях з самого початку намагалися знайти підходи до вирішення поставлених проблем як би з двох сторін: з боку психології і з боку соціології. У першому випадку неминуче виходило, що всі рішення пропонуються з точки зору індивіда, його психіки, перехід до психології групи не опрацьовувався скільки-небудь точно.
У другому випадку формально намагалися йти «від суспільства», але тоді саме «суспільство» розчинялося в психології, що призводило до психологізації суспільних відносин. Це означало, що самі по собі ні «психологічний», ні «соціологічний» підходи не дають правильних рішень, якщо вони не пов'язані між собою. Нарешті, перші соціально-психологічні концепції виявилися слабкими ще й тому, що вони не спиралися на жодну дослідницьку практику, вони взагалі не базувалися на дослідженнях, але в дусі старих філософських побудов були лише «міркуваннями» з приводу соціально-психологічних проблем. Однак важливу справу було зроблено, і соціальна психологія була «заявлена» як самостійна дисципліна, що має право на існування. Тепер вона потребувала підбитті під неї експериментальної бази, оскільки психологія до цього часу вже накопичила достатній досвід у використанні експериментального методу.
Наступний етап становлення дисципліни міг стати лише експериментальним етапом у її розвитку. Однак, перш ніж перейти до характеристики цього наступного етапу, треба сказати і про зародження абсолютно нової традиції у розвитку теоретичних основ соціальної психології. Мова йде про створення передумов соціально-психологічного знання усередині марксизму.

Розвиток передумов соціально-психологічного знання в системі марксизму. Середина ХIХ ст. була ознаменована створенням марксистського світогляду, і система суспільствознавства виявилася включеною в полеміку між ним і буржуазними теоріями суспільного розвитку. У соціології ця полеміка з марксизмом негайно прийняла відкритий характер. Дещо по-іншому складалася ситуація в соціальній психології. Оскільки вона меншою мірою, ніж соціологія, знаходилася під впливом ідеології, безпосередня дискусія з марксизмом тут не була настільки гострою, хоча «зустріч» соціальної психології з марксизмом, звичайно, була неминучою.
У 1913 р. Дж. Болдуін назвав «Капітал» К. Маркса в числі тих робіт, під впливом яких відбувся корінний переворот в поглядах на співвідношення індивідуальної і суспільної свідомості. Проте переворот цей не привів до сприйняття ідей марксизму професійної соціальної психологією. Навпаки, вона зустріла марксистські ідеї вороже. Неприйняття методологічних принципів марксизму привело багато авторів соціально-психологічних теорій до крайньої вульгаризації, збочення ідей марксизму. Склалися дві самостійні традиції в розвитку соціально-психологічного знання: одна, що продовжує лінію виділення цієї дисципліни із загальної системи науки, й інша, що формулює принципи соціально-психологічного знання усередині марксизму.
Розвиток цієї марксистської традиції в системі соціально-психологічного знання має ряд специфічних рис. У певних відносинах соціальна психологія виступає як суспільна наука, що означає можливість безпосереднього прийняття нею фундаментальних теоретичних положень марксизму щодо сутності суспільних явищ, природи людини і суспільства. Марксистська традиція в даному випадку може бути простежена на те, як ці положення втілюються в конкретне вивчення окремих соціально-психологічних феноменів. В інших відносинах соціальна психологія, подібно природничих наук, може приймати лише загальнофілософські принципи марксизму. Простежити розвиток марксистської теорії тут - значить досліджувати лише методологічний арсенал соціальної психології, виявити, наскільки самі принципи організації наукового знання, пропоновані марксизмом, реалізуються в дослідницькій практиці.
Безсумнівно, що найважливіші теоретичні підстави соціально-психологічного знання можуть бути знайдені в роботах К. Маркса, Ф. Енгельса, В.І. Леніна, а також Г.В. Плеханова, А.В. Луначарського, А. Грамші, А. Бебеля, А. Лабріоли та ін Йдеться тут не тільки про розробку і викладенні загальної концепції суспільного розвитку як вихідного принципу для соціальної психології, а й про постановку більш конкретних питань цієї галузі знання, хоча б і в загальному плані.
Аналіз соціально-психологічних явищ у системі марксизму здійснювався на основі матеріалістичного розуміння історії. Це означало перш за все, що сама соціальна життя розглядалася як обгрунтована матеріальними умовами. Такий підхід докорінно відрізнявся від інтерпретацій впливу соціальних чинників на розвиток психіки в інших версіях традиційного соціально-психологічного підходу, хоча в принципі не суперечив їх основної спрямованості.
Так, з боку соціології пропозиції про визнання примату соціального у відносинах індивіда і суспільства виходили, наприклад, з концепції Е. Дюркгейма. Однак навіть у цьому, найбільш «сильний» варіанті «соціальність» не була пов'язана з ідеєю первинності матеріальних умов життя суспільства. Місце психологічної сторони суспільних явищ у всій системі відносин суспільства трактувалося в марксизмі вельми специфічно. Акцент був поставлений так, що роль цієї психологічної сторони у жодному випадку не заперечувалася. Г.В. Плеханов відзначив навіть, що «для Маркса проблема історії була також психологічною проблемою». Підкреслювався лише факт детермінації цієї психологічної боку більш глибокими процесами матеріального життя людей.
Саме на цих принципах були розкриті найважливіші закономірності соціально-психологічних явищ. Основний упор був зроблений насамперед на виявленні місця суспільної психології класів та інших соціальних груп у системі суспільної свідомості. Вона була інтерпретована як певний рівень (нижчий у порівнянні з ідеологією) суспільної свідомості, який, однак, грає велику роль в суспільному розвитку. На підставі цього визначення була проаналізована суспільна психологія різних класів капіталістичного суспільства. Разом з тим вивчалася структура масових спонукань людей, таких, як суспільні настрої, ілюзії, омани. Це було важливо у зв'язку з аналізом справжніх рушійних сил історичного процесу. Особливе місце приділялося характеристиці масової свідомості в період великих історичних зрушень, зокрема того, як взаємодіють в цих ситуаціях ідеологія і повсякденна свідомість мас.
Як видно з цього короткого переліку, переважний розвиток в марксизмі отримали проблеми, безпосередньо включені в розробку теорії революційного процесу. Природно, що постановка всіх цих проблем була вплетена в загальну тканину соціальної теорії марксизму і не виступала у вигляді готових положень соціальної психології як особливої ​​наукової дисципліни. Але саме включення аналізу психологічного боку соціальних процесів в контекст общесоциологической теорії могло бути використано у соціальній психології як певний методологічний норматив. По суті це була спроба відшукати, включити «соціальний контекст» у систему соціально-психологічного знання.
Такі ж принципові рішення були знайдені і для інших розділів соціальної психології, пов'язаних з вивченням особистості, мікросередовища її формування (того, що згодом стало називатися проблемою малої групи), способів спілкування, механізмів соціально-психологічного впливу. І в цих випадках мова, зрозуміло, йшла не про конструювання спеціальних соціально-психологічних теорій або розробці конкретних методів дослідження, а про формулювання філософських підстав соціально-психологічного знання, які могли бути використані в якості загальної методології соціально-психологічного дослідження.
Природно, що освоєння конкретної наукою способів аналізу, заданих філософської програмою, - справа добровільного вибору кожного дослідника, так само як засвоєння професійними вченими - соціальними психологами - певного філософського світогляду. У цьому сенсі право на вибір марксистської філософської орієнтації в соціальній психології не може бути оскаржене. Добре відомо, що і в західній традиції багато дослідників апелюють до низки положень Маркса при аналізі соціально-психологічних явищ.
Інша справа - примусовий диктат науці слідувати однієї, і лише однієї, ідеологічної доктрини, що сталося з соціальною психологією в нашій країні (як, втім, і з іншими науками). Ще болючіше проблема прямого вплетення у тканину соціально-психологічних досліджень положень, безпосередньо розроблених в соціально-політичній системі марксизму. У кожному конкретному випадку необхідно розмежування права соціального психолога звертатися до будь-якої, в тому числі марксистської, філософської орієнтації при розробці власного дослідницького підходу і нав'язування йому ідеологічних (або політичних) нормативів. При дотриманні цієї умови немає необхідності заперечувати можливість марксистської орієнтації в соціальній психології.

Експериментальний період розвитку соціальної психології. В цілому ж в кінці ХIХ - початку ХХ ст. експериментальна практика складалася в рамках традиційної соціальної психології, що розвивалася поза марксистської традиції. Початок ХХ ст. і особливо час, який настав після першої світової війни, вважається початком перетворення соціальної психології в експериментальну науку. Офіційною віхою послужила програма, запропонована в Європі В. Меду і в США Ф. Олпортом, в якій були сформульовані вимоги перетворення соціальної психології в експериментальну дисципліну.
Основний розвиток в цьому її варіанті соціальна психологія отримує в США, де бурхливе становлення капіталістичних форм в економіці стимулювало практику прикладних досліджень і примусило соціальних психологів обернутися лицем до актуальної соціально-політичної тематики. Особливе значення така практика набувала в умовах розгортання економічної кризи. Безпорадність старої соціальної психології перед обличчям нових завдань стала очевидною. У теоретичному плані подолання старої традиції прийняло форму критики концепції Макдугалла, яка найбільшою мірою відображала слабкості соціальної психології попереднього періоду. У розвитку психології до цього часу чітко позначилися три основних підходи: психоаналіз, біхевіоризм і гештальт-теорія, і соціальна психологія стала спиратися на ідеї, сформульовані в цих підходах. Особливий наголос був зроблений на бихевиористский підхід, що відповідало ідеалу побудови суворо експериментальної дисципліни.
З точки зору об'єктів дослідження головну увагу починає приділятися малій групі. Певною мірою цьому сприяє захоплення експериментальними методиками: застосування їх насамперед можливе лише при дослідженні процесів, що протікають в малих групах. Сам по собі акцент на розвиток експериментальних методик означав безсумнівний прогрес у розвитку соціально-психологічного знання. Однак у тих конкретних умовах, у яких ця тенденція розвивалася в США, таке захоплення привело до однобічного розвитку соціальної психології