Законодавчі та нормативно-стильові основи професійного спілкування

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

 

 

Мелітополь, 20112

 

 

УДК

Українська мова (за професійним спрямуванням). Конспект лекцій. – Таврійський державний агротехнологічний університет, 2011. – 114 с.

 

Розробник: канд. філолог. наук, зав. кафедри українознавства ТДАТУ Максимець О.М., викладачі кафедри: Шлеіна Л.І., Черкашина С.І.

 

Рецензент: канд. філолог. наук, зав. кафедри української мови МДПУ Митяй З.О.

 

 

Розглянуто та рекомендовано до друку на засіданні кафедри українознавства 18 січня 2011 року, протокол №5. Затверджено методичною комісією факультету економіки та бізнесу ------------------, протокол №

 

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………………….4

Законодавчі та нормативно-стильові основи професійного спілкування……………..6

Спілкування як інструмент професійної діяльності……………………………………26

Риторика і мистецтво презентації……………………………………………………….38

Публічний виступ як важливий засіб комунікації

Ділові папери як засіб писемної професійної комунікації. Документація з

кадрово-контрактних питань…………………………………………………………….51

Довідково-інформаційні, обліково-фінансові та розпорядчі документи……………...73

Українська термінологія в професійному спілкуванні………………………………...88

Науковий стиль і його засоби у професійному спілкуванні…………………………...95

Основи науково-технічного перекладу ………………………………………………...109

 

ВСТУП

Статус державності потрібен нашій мові, щоб після згубних браконьєрських літ повернути їй і природну роль, і силу, і престиж, повністю забезпечити їй право на життя у всіх сферах, на всіх рівнях.

О.Гончар

В умовах розбудови України, утвердження її на міжнародній арені, закріплення української мови як державної, розширення процесів демократизації нашого суспільства постала настійна потреба впровадження української мови в усі сфери життєдіяльності держави, забезпечення використання її у професійній діяльності кожного.

Завдання вищої школи — готувати фахівців нової генерації: кваліфікованих, грамотних, мовно компетентних, які б досконало, ґрунтовно володіли українською літературною мовою у повсякденно-професійній, офіційно-документальній сфері, зокрема набули навичок комунікативно виправданого використання засобів мови, оволоділи мовою конкретної спеціальності, фаху. Акцент переноситься з традиційної настанови — засвоєння відомостей про літературні норми усіх рівнів мовної ієрархії — на формування навичок професійної комунікації, студіювання особливостей фахової мови, на розвиток культури мови, мислення і поведінки особистості.

Отже, майбутнім фахівцям мова потрібна не як сукупність правил, а як система світобачення, засіб культурного співжиття в суспільстві, самоформування і самовираження особистості. Науково доведено, що стрижневими компонентами професійно-комунікативної діяльності є мовленнєва компе­тенція і компетентність.

Реалізація цього завдання у вищих навчальних закладах України здійснюється шляхом вивчення курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)». Зміст дисципліни покликаний не лише узагальнити й систематизувати знання з української мови, набуті студентами у школі, а й сформувати мовну особистість, обізнану з культурою усного і писемного мовлення, яка вміє в повному обсязі використовувати набуті знання, уміння і навички для оптимальної мовної поведінки в професійній сфері. Зрозуміло, що у цій програмі насамперед подано спільні для всіх сфер професійного спілкування рекомендації, тобто визначена загальна спрямованість курсу та обов’язковий обсяг знань, якими повинні оволодіти студенти. на основі програми викладач самостійно визначає теоретичний та практичний матеріал, враховуючи майбутній фах студента.

Отже, метою курсу є підвищення рівня загальномовної підготовки, мовної грамотності, комунікативної компетентності студентів, практичне оволодіння основами офіційно-ділового, наукового, розмовного стилів української мови, що забезпечить професійне спілкування на належному мовному рівні.

Мета навчальної дисципліни:

§ формування комунікативної компетентності студентів;

§ набуття комунікативного досвіду, що сприяє розвиткові креативних здібностей студентів та спонукає до самореалізації фахівців, активізує пізнавальні інтереси, реалізує евристичні здібності як визначальні для формування професійної майстерності та конкурентоздатності сучасного фахівця;

§ вироблення навичок оптимальної мовної поведінки у професійній сфері: вплив на співрозмовника за допомоги вмілого використання різноманітних мовних засобів, оволодіння культурою монологу, діалогу та полілогу; сприйняття й відтворення фахових текстів, засвоєння лексики і термінології свого фаху, вибір комунікативно виправданих мовних засобів, послуговування різними типами словників.

Завдання навчальної дисципліни:

§ сформувати чітке і правильне розуміння ролі державної мови у професійній діяльності;

§ забезпечити досконале володіння нормами сучасної української літературної мови та дотримання вимог культури усного й писемного мовлення;

§ виробити навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спілкуванні;

§ розвивати творче мислення студентів;

§ виховати повагу до української літературної мови, до мовних традицій.

§ сформувати навички оперування фаховою термінологією, редагування, коригування та перекладу наукових текстів.

До закінчення курсу студенти повинні:

§ ґрунтовно засвоїти норми сучасної української літературної мови й практично оволодіти ними;

§ правильно використовувати різні мовні засоби відповідно до комунікативних намірів; влучно висловлювати думки для успішного розв’язання проблем і завдань у професійній діяльності;

§ сприймати, відтворювати, редагувати тексти офіційно-ділового й наукового стилів;

§ скорочувати та створювати наукові тексти професійного спрямування, складати план, конспект, реферат тощо, робити необхідні нотатки, виписки відповідно до поставленої мети;

§ складати різні типи документів, правильно добираючи мовні засоби, що репрезентують їх специфіку;

§ послуговуватися лексикографічними джерелами (словниками) та іншою допоміжною довідковою літературою, необхідною для самостійного вдосконалення мовної культури.

 

Курс складається з двох модулів: «Законодавчі та нормативно-стильові основи професійного спілкування» та «Професійна та наукова комунікації».

 

Тема 1

Законодавчі та нормативно-стильові основи професійного спілкування

План

1. Предмет і завдання курсу

2. Роль мови в суспільному житті. Природа і функції мови

3. Національна та літературна мова. Мовні норми

4. Мовне законодавство та мовна політика в Україні

5. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови

6. Словники у професійному мовленні.Типи словників. Роль словників у підвищенні культури мови

7. Мовний, мовленнєвий, спілкувальний етикет

8. Стилі сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні

Дидактична мета:

n розширення знань про українську літературну мову і мову професійного спілкування;

n засвоєння понять про мовну, мовленнєву. Комунікативну компетенцію;

n забезпечення оволодіння нормами сучасного українського професійного мовлення;

n засвоєння основних понять і критеріїв культури фахової мови і мовлення; збагачення фахового словникового запасу;

n набуття знань про особливості функціональних стилів;

n розширення знань про текст як складника комунікативного процесу.

 

Студенти повинні знати: предмет і завдання курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням); функції мови, особливості професійного спілкування; визначення літературної мови, поняття “державної” і “офіційної” мова; поняття культури мови і мовлення; комунікативні ознаки культури мовлення; типи словників; правила спілкувального етикету; функціональні стилі української літературної мови.

Студенти повинні вміти: давати визначення основних понять; розпізнавати норми літературної мови; стилістично правильно оформлювати свою думку; послуговуватися різними типами словників; дотримуватись правил мовленнєвого етикету; розрізняти тексти різних функціональних стилів.

Рекомендована література

1. Богдан С. Мовний етикет українців: традиції і скчасніть. – К.: Рідна мова. 1998. – 476 с.

2.Ботвина Н. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови: Навчальний посібник. –

К.: Арт Ек, 1999.

3. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. - Дрогобич, 1994.

4. Жанри і стилі в історії української літературної мови. – К.:Наукова думка. 1989. – 288 с.

5. Конституція України. – К.,1996.

6. Культура української мови: Довідник. – К.: Либідь, 1990. – 304 с.

7. Масенко Л. Мова і політика.- К.,1999.

8. Радчук В. Мова в Україні: стан, функції, перспективи // Мовознавство. - 2002.- № 2-3.

9. Тараненко О.О. Українська мова і сучасна мовна ситуація в Україні // Мовознавство. – 2001. – № 4.

10. Царук О. Українська мова серед інших слов’янських. Етнологічні та граматичні параметри. - Дніпропетровськ, 1998.

 

Предмет і завдання курсу

Предметом курсу є сучасна українська літературна мова професійної сфери.

Завдання курсу – сформувати:

n Мовну компетенцію майбутніх фахівців, що містить знання і практичне оволодіння нормами літературної професійної мови;

n навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спілкуванні;

n вміння і навички оптимальної мовної поведінки у професійній сфері;

n стійкі навички усного й писемного мовлення, зорієнтованого на професійну специфіку;

n навички оперування фаховою термінологією, редагування, корегування та перекладу наукових текстів.

Мета курсу – сформувати у майбутніх спеціалістів професійно зорієнтовані уміння і навички досконалого володіння українською літературною мовою у фаховій сфері

Тема 2

План

1. Спілкування і комунікація. Функції спілкування.

2. Види, типи і форми професійного спілкування.

3. Основні етапи спілкування.

4. Поняття ділового спілкування.

5. Невербальиі засоби спілкування.

6. Гендерні аспекти спілкування.

Дидактична мета

n набуття знань про спілкування, його функції, види та етапи й роль у професійній діяльності;

n розширення знань про невербальні засоби спілкування, гендерні особливості спілкування;

n виховання любові, поваги до рідного слова й бажання досконало, грунтовно оволодіти нормами спілкування

Студенти повинні знати: що таке спілкування, роль спілкування у професійній діяльності, етапи, види і форми спілкування;зв 'язок спілкування з мовою та мовленням, роль мови у спіл­куванні; невербапьнізасоби спілкування; гендерні аспекти спілкування; поняття «ділове спілкування».

Студенти повинні вміти: розрізняти види і форми спілкування; добирати мовні засоби не ізольовано, а в контексті створюва­ного чи аналізованого висловлювання відповідно до професійної сфери діяльності; добирати синоніми, антоніми, фразеологізми і вживати їх відповідно до значення; виконувати різноманітні практичні завдання та вправи, спря­мовані на засвоєння теми.

Рекомендована література:

1. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. - К.: Либідь, 1991.- 256 с.

2. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. -Видавничий центр «Академія», 2004.-344 с.

3. Білодід І. К. Дбаймо про високу культуру мови // Питання мовної культури. - К.: Наук. Думка, 1969. - № 3. - С. 3-10.

4. Глущик С. В., Дияк О. В., Шевчук С. В., Сучасні ділові папери: Навч. посібник.- К.: Атіка, 2005 - С. 11-36, 340-342.

5. Головащук СІ. Складні випадки наголошення: Словник-довідник.-К.: Либідь, 1995.

6. Жайворонок В. В. та ін. Українська мова в професійній діяльності: Навч. посібник. - К.: Вища школа, 2006. - 431 с.

7. Коваль А.П. Ділове спілкування: Навчальний посібник. - К.: Либідь, 1992.

8. Михайлюк В. О. Українська мова професійного спілкування: Навч. посібник.- К.: ВД «Професіонал», 2005. - С. 15-30.

9. Радевич - Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навч. по-сібник-2-е вид., перероб. і доп.-К.: Знання, 2006. -С. 14—21,35—41.

10. Словник труднощів української мови / За ред. С. Я. Єрмоленко. -К.: Рад. школа, 1989.

11. Селіванова О. Сучасна лінгвістика: Термінологічна енциклопе­дія.-Полтава: Довкілля.-К.-С. 243; 244; 571, 572.

12. Тищенко О. Модель курсу «Мова професійного спілкування» // Ди-вослово, 2003.-№ 9.-С. 56-59.

13. Українська мова (за професійним спрямуванням). Програма // Ди-вослово, 2005.- № 9.- С. 38—42.

14. Український правопис / 4-е вид. випр. й доп.-К.: Наук, думка, 1993.-240 с.

15. Чайка Г. Л. Культура ділового спілкування менеджера: Навч. по­сібник. - К.: Знання, 2005. - С. 13-30.

16. Шевчук С. В. Російсько-український словник ділового мовлення. -К.: Арій, 2010.-488 с.

17. Шевчук С. В. Українське ділове мовлення: Підручник - Вид. 5-те, доп. і перероб.-К.: Арій, 2009.-С. 13-15.

Функції спілкування

Функції спілкування (від лат. гапсїіоп - виконання, здійснення) -це зовнішній прояв властивостей спілкування, ті завдання, які воно виконує у процесі діяльності індивіда в соціумі.

Відомі різні класифікації функцій спілкування: одні науковці, ви­окремлюючи їх, розглядають спілкування в контексті його органічної єдності з життям суспільства в цілому та безпосередніми контактами людей, інші - як обмін інформацією, взаємодію та сприйняття людьми один одного, ще інші - з погляду мети спілкування. Узагальнюючи різні підходи до проблеми функцій спілкування, можна говорити про багатоаспектний характер цього феномену.

Відомий фахівець з теорії та практики спілкування Ф.С. Бацевич виокремлює такі функції спілкування³⁹:

³⁷ Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістки: Підручник- К.: Видавничий центр «Академія». 2004.- С. 37.

ü контактну (створення атмосфери обопільної готовності пере­давати і сприймати інформацію та підтримувати зв'язок до за­вершення акту спілкування;

ü інформаційну (обмін інформацією, запитаннями і відповідями);

ü спонукальну (заохочення адресата до певних дій);

ü координаційну (узгодження дій комунікантів):

ü пізнавальну (адекватне сприйняття і розуміння змісту повідо­млень);

ü емотивну (обмін емоціями);

ü налагодження стосунків (розуміння свого місця в системі ро­льових, статусних, ділових, міжособистісних стосунків);

ü регулятивну (залежно від мети, яку ставить перед собою адре­сант, він і організовує своє спілкування, дотримується певної стратегії й тактики).

Усі ці функції між собою тісно взаємодіють у процесі спілкування.

Професійне спілкування у сфері ділових взаємостосунків репре­зентує й інші функції:

• інструментальну (отримання і передавання інформації, необхід­ної для здійснення певної професійної дії, прийняття рішення);

• інтегративну (засіб об'єднання ділових партнерів для спільного комунікативного процесу);

• функцію самовираження (демонстрування особистісного інте­лекту і потенціалу);

• трансляційну (передавання конкретних способів діяльності);

• функцію соціального контролю (регламентування поведінки, а іноді (коли йдеться про комерційну таємницю) й мовної акції учасників ділової взаємодії);

• функцію соціалізації (розвиток навичок культури ділового спіл­кування);

експресивну (намагання ділових партнерів передати і зрозуміти емоційні переживання один одного.)

ВИДИ І ФОРМИ СПІЛКУВАННЯ

Багатоманітність функцій спілкування, беззаперечно, породжує значну кількість його видів. Враховуючи багатоаспектний характер спілкування, класифікувати його види можна за такими ознаками:

1.За участю чи неучастю мовних засобів: вербальне (словесне) і невербальне (міміка, жести, постава тощо), комбіноване.

2.За формою представлення мовних засобів: усне, письмове, друковане.

3.За темою: політичне, наукове, побутове, релігійне, філософ­ське, навчально-педагогічне, виховне, побутове.

4.За метою: ділове і розважальне.

5. За кількістю учасників: внутрішнє (комунікант спілкується сам із собою), міжособистісне (спілкуються двоє), групове (3-5 учасників), публічне (20 і більше), масове (спрямоване не на певного індивіда, а на великі маси людей і найчастіше здійснюється за допомоги засобів масової комунікації).

6. За характером: опосередковане і безпосереднє, діалогічне, монологічне і полілогічне.

7. За мірою офіційності: офіційне (рольове) передбачає стосун­ки, що опосередковуються соціальними професійними ролями {начальник - підлеглий, викладач - студент, колега - колега) і неофіційне (приватне) (спілкування друзів, приятелів тощо).

8.За тривалістю: постійне (у колективі, у сім'ї), періодичне (кіль­каразові зустрічі), короткотривале (у транспорті, у черзі), дов­готривале (із друзями).

9. За свободою вибору партнера: ініціативне спілкування (спів­розмовники мають змогу вибирати своїх партнерів, уникати спілкування з неприємними людьми) і вимушене спілкування (особа спілкується незалежно від своїх бажань) - розмова з керівником.

10.За соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване (вста­новлення особистісних стосунків, насамперед товариських) і соціально зорієнтоване (встановлення статусних, рольових сто­сунків - лікар - пацієнт).

11.За результативністю спільної взаємодії та досягнутим ефек­том: необхідне (міжособистісні контакти, без яких спільна діяльність практично неможлива); бажане (міжособистісні контакти, що сприяють успішному вирішенню професійних, виробничих проблем); нейтральнне (міжособистісні контак­ти не заважають, але й не сприяють розв'язанню проблеми); небажане (міжособистісні контакти, які заважають досягненню мети спільної взаємодії).

12. За додержанням норм - нормативне (відповідно до літератур­них норм); ненормативне (порушуючи нормативні норми); етикетне і неетикетне. За різними ознаками класифікують науковці й форми спілкування. Ми скористаємося тією класифікацією, в основу якої покладено орга­нізаційний аспект професійної взаємодії. Згідно з цією класифікацією виокремлюють такі форми спілкування:

ü індивідуальні й групові бесіди;

ü телефонні розмови;

ü наради;

ü конференції;

ü збори;

ü дискусії;

ü полеміка.

Ф.С. Бацевич у підручнику «Основи комунікативної лінгвістики» подає класифікацію мовного спілкування за такими критеріями:

• залежно від форми втілення мовних засобів - монологічне, діалогічне, полілогічне;
• з урахування специфіки каналів спілкування - мовлення без­посереднього спілкування (обличчям до обличчя); мовлення опосередкованого спілкування (записки, друкована продукція, телефон, радіо, телебачення, Інтернет тощо);
• залежно від функції та змісту повідомлення - побутове, на­укове, офіційно-ділове, естетичне.
• за способом організації - стихійне (випадкова зустріч) і орга­нізоване (збори, мітинги, конференції тощо);
• за сферами спілкування або стосунками комунікантів - дружнє (розмова друзів, добрих знайомих, закоханих тощо); антагоніс­тичне (спілкування ворогів, людей, які сваряться); офіційне (ро­льове).

Усі названі форми спілкування різняться мовними засобами, мають стильову специфіку.

 

ОСНОВНІ ЕТАПИ СПІЛКУВАННЯ

Будь-який акт спілкування складається з кількох етапів:

1. Ретельна підготовка до спілкування.

Цей етап передбачає:

- складання плану майбутнього акту спілкування;

- збирання матеріалів з предмета спілкування та їх системати­зація;

- умотивування аргументів на користь своєї позиції та контрар­гументів іншої сторони;

- обґрунтування свого варіанта рішення та розгляд реакції спів­розмовника.

Прийняття рішення.

Щоби прийняти правильне рішення, варто:

- запропонувати кілька варіантів вирішення проблеми;

- уважно вислухати аргументи співрозмовника щодо можливого рішення;

- визначити за настроєм співрозмовника момент для закінчення зустрічі й запропонувати кращий варіант прийняття рішення;

- не виказувати ні найменшої роздратованості, навіть якщо мети не було досягнуто, триматися впевнено.

Вихід із контакту.

Ініціатива завершення розмови за статусної несиметричності спілкувальників має належати особі жіночої статі, людині, старшій за віком, вищій за соціальним становищем. Наприкінці спілкування треба підсумувати результати зустрічі, попрощатися і ви­словити надію на подальші взаємини і спільну діяльність.

Мета про­фесійного спілкування - регулювання ділових стосунків у виробничо-професійній діяльності через розв'язання професійних завдань.

Успіх професійного спілкування залежить від:

- мовця як особистості з індивідуальними ознаками;

- його знання сучасної української літературної мови як основи мови професійного спілкування.

- уміння ефективно застосовувати ці знання залежно від мети, ситуації спілкування.

Щоб правильно спілкуватися і досягти мети спілкування, комунікант має володіти комунікативною професійно орієнтованою компетенцією.

Тема 3

Г.Сагач

План

1.Поняття про публічний виступ, його різновиди.

2.Підготовка до публічного виступу. Аргументування, мовні засоби переконування.

3. Культура сприйняття публічного виступу (уміння слухати, ставити запитання).

4. Презентація як різновид публічного мовлення.

Дидактична мета:

n оволодіння навичками доцільної побудови промови, різними спо­собами переконання і всілякими видами аргументації, прийома­ми полемічного мовлення і створення певних риторичних емоцій;

n формування умінь і навичок правильного і переконливого мов­лення, аргументованого доведення і спростування тез.

Студенти повинні знати: особливості комунікативно-мовленнєвих ситуацій, характерних для фахової діяльності; закономірності логіки мовлення; основні види ораторських промов; професійно значущі мовленнєві жанри; основні прийоми удосконалення майстерності мовлення.

 

Студенти повинні уміти: будувати розгорнутий монолог з фахової проблематики; застосовувати основні закони риторики під час професійного спілкування;створювати максимально ефективну композицію промови; логічно правильно, точно, етично й емоційно виражати думку відповідно до змісту, умов комунікації й адресата, прагнучи при цьому виробити індивідуальний стиль.

Рекомендована література:

1. ВагаповаД.X. Риторика в интеллектуальных играх и тренингах. - М: Цитадель, 1999.

2. Вандишев В. М. Риторика: екскурс в історію вчень і понять: Навч. посіб.-К.: Кондор, 2003.

3. Гандапас Р. Учимся выступать публично (видео­фильм) // http://www.radislavgandapas.com.

4. Карнеги Д. Как выработать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично.-Днепропетровск: Титул, 1996.

5. Когут О. І. Основи ораторського мистецтва: Практикум. - Тер­нопіль: Астон, 2005.

6. Корнилова Е. Н. Риторика - искусство убеждать.- М., 1998.

7. Кунь 3. Риторичний словник.- К.: Рідна мова, 1997.

8. Мацько Л. 1., Мацько О. М. Риторика: Навчальний посібник.- К.: Вища школа, 2003.

9. Меш Г. Ш. 10 уроків ораторської майстерності тим, хто вчиться виступати публічно.-К., 1993.

10. Сагач Г. М. Ділова риторика: мистецтво риторичної комунікації: Навч. посіб.-К.: Зоря, 2003.

11. Сагач Г.М. Золотослів: Навч. посіб. для середніх і вищих навч. закладів.- К: Райдуга, 1993.

12. Таранов П. С. Искусство риторики: Универсальное пособие для умения говорить красиво и убедительно.- Симферополь, 2001.

13. Томан 1. Мистецтво говорити.—К.: Політвидав України, 1986.

14. ЧмутТ. К., Чайка Г. Л. Етика ділового спілкування: Навч. посіб.-К.:Вікар, 2003.

15. Чулінда Л.1. Риторична майстерність.-К., 2000.

 

АРГУМЕНТУВАННЯ

Аргументація у широкому вжитку означає майстерний добір пе­реконливих доказів. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є комбінацією суджень як елементів доведення.

Доведення - це сукупність логічних засобів обгрунтування істинності будь-якого судження за допомоги інших істинних і пов'я­заних з ним суджень. Структура доведення складається з тези, аргументів, демонстрації (форми доведення).

Теза — це судження, істинність якого потребує доведення. Переконати когось у своїй правоті означає створити у нього впевненість в істинності тези. Порушення цього правила призводить до логічної помилки - втрати або підміни тези. Якщо втрата тези є мимовільною помилкою недосвідченого оратора, то підміна тези -цілеспрямованою дією особи, яка її висунула.

Аргументи (докази) - це ті істинні судження, якими послуговуються під час доведення тези. Розрізняють такі види аргументів: вірогідні одиничні акти, визначення, аксіоми та постулати, раніше доведені за­кони науки та теореми.

Докази мають відповідати таким логічним вимогам, як істинність, підтвердження висунутої тези, очевидна істинність поза висунутою те­зою. Необхідно заздалегідь підготувати достатню кількість аргументів, які повинні бути вивіреними. Важливе значення має послідовність наведення аргументів.

Демонстрацією (формою доведення) називається засіб логічного зв'язку між тезою та аргументом, який веде до встановлення бажаної істини. За формою докази переділяються на прямі та непрямі. Прямим називають такий доказ, в якому безпосередньо (прямо) обґрунтовують істинність тези. Наприклад, довести, що 1992 р. був високосним, мож­на на основі аргументу-визначення, що таке високосний рік, тобто діленням його двох останніх цифр на чотири. Непрямим називається такий доказ, в якому істинність обґрунтовується шляхом доведення помилковості протилежного твердження. Інколи непрямий доказ на­зивають доведенням за допомоги доведення до абсурду. Наприклад, ми маємо твердження, що якгцо дві прямі перпендикулярні до тієї ж самої площини, то вони паралельні. Припустимо протилежне: перпендикулярні прямі непаралельні. У такому разі вони перетинаються, тобто утворюють трикутник, у якому два кути біля основи складають 180°, а цього бути не може, бо тільки сума трьох кутів може становити 180°. Отже, перпендикулярні прямі є паралельними.

Спростування — це логічна операція, спрямована на зруйнуван­ня доведення шляхом встановлення хибності або необґрунтованості висунутої тези. Тезою спростування називають судження, за допо­моги якого заперечується теза. Існують три засоби спростування: критика аргументів, спростування тези (пряме і непряме), виявлення неспроможності демонстрації.

Критика аргументів, які висунуті опонентом в обґрунтуванні його тези, зреалізовується доведенням їхньої хибності або неспроможності. Але хибність аргументів ще не означає хибності самої тези.

Спростування тези досягається відкиданням фактів, встановленням хибності (або суперечності) наслідків, що випливають з тези, спросту­ванням тези через доведення антитези.

Виявлення неспроможності демонстрації полягає в тому, що вста­новлюються помилки у формі самого доведення.

Правила доказового міркування, що стосуються тези: по-перше, теза повинна бути логічно визначеною, ясною і чіткою; по-друге, вона повинна лишатися тотожною самій собі упродовж усього доведення.

Правила щодо аргументів: вони мають бути істинними і не супере­чити один одному, достатньою основою для підтвердження тези, такими судженнями, істинність яких доводиться самостійно, незалежно від тези.

Правило щодо форми обґрунтування тези: вона повинна бути вис­новком, що логічно випливає з аргументів за загальними правилами ви­воду або має бути одержаною згідно з правилами непрямого доведення.

Порушення правил умовиводу: по-перше, це помилки в дедук­тивних висновках (з припущення, що коли число закінчується на 0, то воно ділиться на 5, не випливає, що коли число ділиться на 5, то воно обов'язково закінчується цифрою «0»); по-друге, це помилки в індуктивних висновках через підміну реальних відношень (висловлю­вання «після того» не означає, що це здійснюється «з причини того»); по-третє, паралогізми, софізми і парадокси.

Паралогізм - це ненавмисна логічна помилка в міркуванні, яка виникає внаслідок порушення законів і правил логіки та зазвичай при­зводить до хибних висновків. Софізм — навмисно хибно зроблений умовивід, який має видимість істинного. Парадокс — це міркування, в якому доводиться як істинність, так і хибність певного судження.

Обговорення теоретичних і практичних проблем іноді переростає у дискусію - широке публічне обговорення якого-небудь спірного пи­тання, висловлення різних думок з приводу певного питання. Логічною основою дискусії є правильно побудований процес доведення тези та її спростування. Суб'єктами дискусії є пропонент, опонент та аудиторія.

Пропонент (від лат. propponens — той, хто щось стверджує, дово­дить) - учасник дискусії, доповідач, дисертант, дипломник, що висунув і відстоює певну тезу, ідею або концепцію.

Опонент (від лат. opponens - той, що протиставляє, заперечує) -особа (учасник дискусії, співдоповідач або рецензент), яка заперечує або спростовує думки пропонента, чи оцінює її.

Існують різні ступені незгоди опонента з пропонентом: незгода у формі сумніву (в пасивній формі висловлюється певний сумнів щодо тези пропонента); деструктивна незгода (руйнується теза пропонен­та); конструктивна незгода (не тільки руйнується теза пропонента, а й висувається і доводиться інша, власна, теза).

Якщо опонент не погоджується з аргументом пропонента, то останній може обрати той чи інший варіант поведінки: відмовитися від аргументу; замінити його іншим; знайти додаткові факти на користь висунутого аргументу.

Аудиторія - це третій, колективний суб'єкт дискусії, оскільки як пропонент, так і опонент не тільки намагаються переконати один одного, а й схилити всіх присутніх на свою сторону.

Досягнення певної мети суттєво полегшується, якщо ретельно про­думати і майстерно застосувати адекватні цій меті засоби її досягнення.

Мовленнєва стратегія - це комплекс мовленнєвих дій, спрямованих на досягнення комунікативної мети. Стратегії орієнтовані на майбутні мовленнєві дії, пов'язані з прогнозуванням ситуації.

Мовленнєва тактика - конкретні мовленнєві дії під час спілкування, спрямовані на реалізацію стратегії і досягнення комунікативної мети. Основні тактики аргументаційної стратегії

• Тактика контрастивного аналізу грунтується на прийомі зі­ставлення. Зіставлення фактів, подій, результатів, прогнозів сприймається адресатом як переконливий аргумент.

• Тактику вказівки на перспективу спрямовано на те, щоб ви­словити стратегічну мету, позиції і наміри мовця. Вказівка на перспективу містить пропоноване рішення і передбачува­ний результат.

Тактика обґрунтованих оцінок, за допомоги якої промовець прагне об'єктивно оцінити предмет і мотивувати оцінку. Відомо, що суб'єктивна думка не переконлива, тоді як аргу­ментована оцінка набуває статусу логічного доказу.

3. Культура сприйняття публічного виступу (уміння слухати, ставити запитання).

1. Якщо ви прагнете привернути увагу аудиторії.

• активізуйте увагу слухачів, зацікавте їх, переконайте, що ваш виступ буде свіжим, яскравим, образним;

• слухачі повинні заохочено слухати вас; дайте їм зрозуміти, що факти, які ви збираєтеся розкрити, зрозумілі й цікаві;

• не зловживайте під час виступу запитальними формами, оскіль­ки це може ввести в оману слухачів;

• не плутайте основну думку з доказами та ілюстраціями, ви­окремлюйте її інтонаційно;

• якщо у вас виник сумнів, зробіть паузу, поясніть детально осно­вну думку і лише потім продовжуйте далі.

2. Якщо ви бажаєте завоювати довіру слухачів: слова вимовляйте чітко, переконливо;

• у мовленні й поведінці все повинно бути злагодженим: слова, постава, жести;

зацікавте аудиторію описами, порівняннями, зіставленнями, протиставленнями;

• аудиторія завжди охоче сприймає цікаву інформацію; структу-руйте матеріал на прості і зрозумілі елементи, щоб слухачам було легше їх запам'ятати;

• демонструйте різні підходи до вирішення проблеми.

Щоб набути досвіду справжнього оратора, варто після кожного публічного виступу аналізувати його.

Алгоритм самоаналізу виступу

1. Як аудиторія зустріла мене? (Доброзичливо, байдуже, стримано, з недовірою, з неприязню).

2. Як розпочав (ла) виступ? Чи викликав виступ зацікавленість, пожвавлення, байдужість, несприйняття?

3. Як можна схарактеризувати настрій аудиторії упродовж ви­ступу? Він змінювався на мою користь чи ні? У якій частині виступу це було помітно? Як це проявлялось? Можливі при­чини цих змін.

4. Якщо аудиторія реагувала негативно, то чим це було зумовлено?

5. Як я реагував (ла) на невдачу/успіх?

6. Як я сам (а) оцінюю:

• вибір теми, її розкриття, свою позицію;

• план і композицію виступу, логіку побудови, вступ, висновки;

• якщо тему, факти, логіку я оцінюю позитивно, то чим пояснити невдачі, незадоволення, послаблення контакту?

7. Як я сам (а) оцінюю своє усне мовлення; дихання (не вистачало глибини дихання, утруднення дихання через носову порожнину, чи були вимушені паузи для вдиху; що можна сказати про темп, плавність мовлення: чи вільним було мовлення? чи не було за­йвого напруження?).

8. Як аудиторія реагувала на мої аргументи, приклади, жарти, запитання?

9. Як я тримався (лася): просто і вільно чи скуто?

• чи не зловживав (ла) жестами?

10. Що повчальне з цього виступу я врахую під час підготовки до наступного виступу?

Успіх виступу (оволодіння розумом, почуттями й емоціями слухачів) забезпечують його глибоке і всебічне продумування, добір необхідних слів, жестів, інтонацій, аргументів і наочних засобів. Така комплексна підготовка сприяє завоюванню уваги аудиторії, переко­нанню її у власній слушності, залученню слухачів до активної участі у спілкуванні.

Важливим компонентом техніки професійного спілкування є вміння слухати.

Слухання - не просто мовчання, а активна діяльність, своєрідна робота, якій передує бажання почути, інтерес до співрозмовника. Розпізнання істинного змісту повідомлення або поведінки означає перший крок до правильного вибору засобів впливу на співрозмовника.

Часто заважає слухати зосередженість на власних думках, пробле­мах або бажаннях, іноді буває так, що формально ми чуємо партне­ра, а насправді - ні, тобто виникає «псевдослухання», імітація уваги до співрозмовника.

Поширеним є «агресивне» слухання - прагнення якомога швид­ше висловити власні погляди і судження, не беручи до уваги позицію партнера. «Вибіркове» слухання дає можливість зосередитися лише на деяких деталях повідомлення, найбільш важливих або цікавих для реципієнта, за цих умов не вимальовується загальна картина, вона залишається мозаїчною.

Розглядаючи слухання як елемент техніки професійного спілку­вання, виділяють два його типи: пасивне й активне. Пасивне - це таке слухання, за яко