Фінансова криза підприємства, її сутність та причини виникнення.

Фінансова криза — фаза незбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини.

На практиці кризу ідентифікують як загрозу неплатоспроможності та банкрутства підприємства, збитковою діяльність або дефіцитом потенціалу для успішного функціонування.

Отже, під фінансовою кризою слід розуміти недостатність власних коштів у суб’єктів господарювання для здійснення своєчасних розрахунків з платежів до бюджету, цільових фондів, постачальникам, підрядникам, працівникам тощо внаслідок зниження з різних причин результатів їх господарсько-фінансової діяльності.

Фактори, які можуть зумовити фінансову кризу підприємства поділяють на:

− зовнішні фактори, тобто ті, що не залежать від діяльності підприємства;

− внутрішні, тобто ті, що залежать від діяльності підприємства.

До зовнішніх факторів належать:

− політична нестабільність у країні, в якій розміщене підприємство;

− нестабільність господарського та податкового законодавства;

− значний рівень інфляції;

− зниження купівельної спроможності населення;

− нестабільність фінансового ринку;

− криза, посилення конкуренції в галузі;

− інші фактори.

Ці фактори можуть зумовити фінансову кризу, якщо відповідні служби підприємств помилково або несвоєчасно реагують на них.

До внутрішніх факторів належать:

− низький рівень кваліфікації керівного персоналу;

− недоліки в організації постачання та здійснення виробничої діяльності;

− недоліки в інвестиційній політиці;

− дефіцит коштів для фінансування;

− низький рівень менеджменту та маркетингу;

− недосконалість виробничої структури та структури

управління;

− інші фактори.

В окремих підприємств спостерігаються специфічні причини виникнення фінансової кризи.

Фінансова криза буває трьох рівнів:

І. Фінансовий стан підприємства не загрожує його функціонуванню (за умови переведення його на режим антикризового управління).

ІІ. Фінансовий стан на підприємстві загрожує його існуванню і потребує негайного здійснення фінансової санації.

ІІІ. Фінансовий стан підприємства перебуває у кризовому стані, що вимагає його ліквідації.

Установлення рівня фінансової кризи зумовлюється необхідністю прийняття своєчасного та правильного рішення про відновлення платоспроможності підприємства або визнання його банкрутом.

Розрізняють такі види криз:

− стратегічна;

− криза прибутковості;

− криза ліквідності.

Стратегічна криза виникає в умовах зруйнованого виробничиго потенціалу та відсутності довгострокових факторів успіху.

Криза прибутковості виникає в умовах наявності перманентних збитків, що «з’їдають» власний капітал підприємства, і призводить до незадовільної структури балансу.

Криза ліквідності виникає у випадку неплатоспроможності підприємства або наявності реальної загрози втрати платоспроможності.

Між різними видами кризи існують тісні зв’язки — стратегічна криза спричиняє кризу прибутковості, яка, своєю чергою, призводить до втрати підприємством ліквідності. Закономірним результатом розвитку симптомів фінансової кризи є надмірна кредиторська заборгованість, неплатоспроможність та

банкрутство підприємства.

Економічний зміст фінансової санації підприємства та порядок її проведення.

Термін «санація» походить від лат. «sаnаrе» і перекладається як оздоровлення або видужання. Ряд зарубіжних економістів — провідних фахівців з питань виведення п-в із фінансової кризи — дотримується думки, що са­нація — це комплекс послідовних, взаємозв'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організаційного, соціально­го характеру, спрямованих на виведення суб'єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнення його прибутковості та конкурен­тоспроможності в довгостроковому періоді. Особливе місце в процесі санації займають заходи фінансово-економічного характеру, які відображають фінансові відносини, що виникають у прогресі мобілізації й використання внутрішніх та зов­нішніх фінансових джерел оздоровлення п-в. Метою фінан­сової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності та платоспроможності п-в, скорочення всіх видів заборгованості, поліп­шення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів ви­робничо-технічного характеру. Класична модель санації широко використовується як основа для розробки меха­нізму фінансового оздоровлення суб'єктів господарювання в краї­нах з розвинутою ринковою економікою. Згідно з класичною моделлю процес фінансового оздоровлення п-ва по­чинається з виявлення та аналізу причин фінансової кризи. На осно­ві первинної інформації (первинні бухгалтерські документи, рі­шення зборів акціонерів, фінансові плани тощо) визначаються зов­нішні та внутрішні фактори кризи, а також реальний фінансовий стан фірми. У рамках внутрішнього аналізу поглиблено досліджується фі­нансовий стан на основі розрахунку ряду коефіцієнтів.

Основними з них є показники платоспроможності, ліквідності, фінансового лівериджу, прибутковості тощо. Коли отримано необхідні дані щодо фі­нансового стану п-ва та причин фінансової кризи, згідно з класичною моделлю санації роблять висновок про можливість або недоцільність санації даної господарської одиниці. Якщо виробни­чий потенціал п-ва зруйновано, капітал втрачено, структу­ра балансу незадовільна, то приймають рішення про консервацію та ліквідацію суб'єкта господарювання. Ліквідацію може бути здійс­нено на добровільній основі та в примусовому порядку. Якщо приймається рішення про проведення санації. Наступним блоком у класичній моделі є формування стратегі­чних цілей та тактики проведення санації. Відповідно до вибраної стратегії розробляють програму санації, тобто систему с прогнозованих, взаємозв'язаних заходів, спрямова­них на вихід п-ва з кризи. Вона формується на основі ком­плексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, висновків про можливості залучення стороннього капіталу та стратегічних завдань санації. Наступним елементом класичної моделі оздоровлення є проект санації, який розробляється на базі санаційне програми і містить: техніко-економічне обґрунтування санації; розрахунок обсягів фінансовий ресурсів, необхідних для досяг­нення стратегічних цілей; конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу; строки освоєння інвестицій та їхньої окупності; оцінку ефективності санаційних заходів; прогнозовані результати виконання проекту.

Важливим компонентом санаційного процесу є координація та контроль за якістю реалізації запланованих заходів. Керівні служби п-в повинні своєчасно виявляти та використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об'єктивні кваліфіковані рі­шення для подолання можливих перешкод щодо здійснення оздо­ровчих заходів. Дійову допомогу тут може надати оперативний са­наційний контролінг, який синтезує інформаційну, планову, консал­тингову, координаційну та контрольну функції.

 

 

Форми фінансової санації та джерела її забезпечення.

Форми фінансової санації.

Головною метою фінансової санації є мобілізація фінансових ре­сурсів. За формальними ознаками розрізняють два види санації: а) санація без залучення додаткових фінансових ресурсів на п-во; б) санація із залученням нового фінансового капіталу. У першому випадку санація може здійснюватися в таких формах: зменшення номінального капіталу п-ва; конверсія власності в борг; конверсія боргу у власність; пролонгація строків сплати заборгованості; добровільне зменшення заборгованості; самофінансування. Санація із залученням нового фінансового капіталу може наби­рати таких форм: альтернативна санація; зменшення номінального капіталу з наступним його збіль­шенням (двоступінчаста санація); безповоротна фінансова допомога власників; безповоротна фінансова допомога персоналу; емісія облігацій конверсійного займу; залучення додаткових позик.

За джерелами мобілізацій фінансових ресурсів розрізняють ав­тономну санацію (власні кошти п-ва та капітал його вла­сників) та зовнішню санацію (кошти кредиторів та держави). Мобілізацію внутрішніх ре­зервів фінансової стабілізації як правило здійснюють за такими основними напрямами: 1) Реструктуризація активів; 2)Зменшення (заморожування) витрат; 3)Збільшення виручки від реалізації.

Першу групу санаційних заходів пов'язано зі зміною структури та складу активної сторони балансу. У рамках реструктуризації активів виділяють такі види санаційних заходів: а) мобілізація прихованих резервів; б) використання зворотного лізингу; в) лізинг основних фондів; г) здача в оренду основних фондів; д) оптимізація структури розміщення оборотного капіталу; е) продаж окремих, низькорентабельних структурних підроз­ділів (філій). є) рефінансування дебіторської заборгованості Зменшення (заморожування) витрат здійснюється в двох напрямках: Заморожування інвестиційних вкладень; Зниження валових витрат. У рамках мобілізації внутрішньовиробничих санаційних резервів аналізуються всі наявні можливості збільшення виручки від реа­лізації продукції. У цьому разі слід використати весь арсенал захо­дів для активізації збутової (маркетингової) політики п-ва. Збиткові п-ва можуть вдатися до санації балансу ( чиста санація), коли вичерпано інші можливості покриття балансових збитків. Чиста санація передбачає покриття відображених в балансі збитків за рахунок власних та прирівняних до них коштів. Найбільш заінтересованими в санації неспроможного п-ва особами є його власники (акціонери, пайовики тощо). Вони, як правило, несуть значний тягар фінансування санаційних заходів. Фінансування санації власниками може здійснюватися: а) збільшенням (зменшенням) статутного фонду; б) наданням позик; в) наданням цільових внесків на безповоротній основі. У результаті санації балансу п-во не мобілізує додатко­вих коштів, однак створює необхідні передумови (урівноважування номінальної вартості акцій (паїв) з їх ринковою ціною) для залучен­ня зовнішніх фінансових джерелі у майбутньому.

Альтернативна санація поєднує елементи чистої санації та санації із залученням додаткових вне­сків власників За такої форми санації перед акціонерами (власни­ками) стоїть проблема вибору, або вони здійснюють цільові внески для погашення балансових збитків п-ва і збері­гають належну їм частку (в абсолютному і відносному розмірах) номінальної вартості статутного фонду, або погоджуються на зниження номінальної вартості, не здійснюючи жодних доплат. Фінансові наслідки обох видів санації для власників корпоратив­них прав п-ва однакові, проте для суб'єкта господарю­вання найліпшим буде здійснення додаткових внесків, оскільки в такому разі залучаються додаткові ліквідні засоби, а отже, поліп­шується платоспроможність п-ва. Фінансова участь кредиторів у санації боржників може здійсню­ватися: а) пролонгацією та реструктуризацією наявної заборгованості; б) повною або частковою відмовою від своїх вимог; в) наданням додаткових кредитних ресурсів; г) наданням кредитного забезпечення (поручительства, гарантії); д) трансформацією боргу у власність. Безперечно, активної участі кредиторів у фінансовому оздоров­ленні можна очікувати тільки тоді, коли внаслідок санації та збере­ження п-ва-боржника вони отримають повніше задоволен­ня своїх вимог, ніж за його ліквідації. Надання кредитної підтримки відносини розподілу фінансових ресурсів формуються на двох рів­нях: централізованому й децентралізованому. Централізована санаційна під­тримка може здійснюватися: а) прямим бюджетним фінансуванням; б) непрямими формами державного впливу.

Пряме бюджетне фінансування санації п-в відбувається на поворотних (бюджетні позики) і безповоротних засадах (субсидії, дотації, повний або частковий викуп державою акцій п-в, що перебувають на межі банкрутства).

До непрямих форм держ впливу належить: надання п-вам дозволу на тимчасове недотримання антимонопольного законодавства, та використання засобів фіскального характеру.