І лава 42. Загальні засади міжнародного співробітництва

Стаття541. Роз'яснення термінів

1. Терміни, що їх вжито в цьому розділі Кодексу, якщо немає окремих вказівок, мають таке значення:

1) міжнародна правова допомога - проведення компетентними орга­нами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування, судового розгляду або для виконання вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою;

2) видача особи (екстрадиція) - видача особи державі, компетент­ними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримі­нальної відповідальності або виконання вироку. Екстрадиція включає: офіційне звернення про встановлення місця перебування на території за­питуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи; перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі; прийняття рішен­ня за запитом; фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитую­чої держави;

3) перейняття кримінального провадження - здійснення компетент­ними органами однієї держави розслідування з метою притягнення особи до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені на території іншої держави, за її запитом;

4) запитуюча сторона - держава, компетентний орган якої звертаєть­ся із запитом, або міжнародна судова установа;

5) запитувана сторона - держава, до компетентного органу якої на­правляється запит;

6) уповноважений (центральний) орган - орган, уповноважений від імені держави розглянути запит компетентного органу іншої держави або міжнародної судової установи і вжити заходів з метою його виконання чи направити до іншої держави запит компетентного органу про надання міжнародної правової допомоги;

7) компетентний орган - орган, що здійснює кримінальне проваджен­ня, який звертається із запитом згідно з цнм розділом або який забезпечує виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги;

8) екстрадиційна перевірка - діяльність визначених законом органів щодо встановлення та дослідження передбачених міжнародним договором України, іншими актами законодавства України обставин, що можуть пе­решкоджати видачі особи (екстрадиції), яка вчинила злочин;

9) еїсстрадиційний арешт - застосування запобіжного заходу у вигляді тримання особи під вартою з метою забезпечення її видачі (екстрадиції);

10) тимчасовий арешт - взяття під варту особи, розшукуваної за вчи­нення злочину за межами України, на строк, визначений цим Кодексом або міжнародним договором України, до отримання запиту про видачу (екс­традицію);

11) тимчасова видача - видача на певний строк особи, яка відбуває покарання на території однієї держави, іншій державі для проведення про­цесуальних дій з її участю та притягнення до кримінальної відповідаль­ності з метою запобігання закінченню строків давності або втраті доказів у кримінальній справі.

Правовою підставою для міжнародного співробітництва є двосторонні та багатосторонні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких на­дана Верховною Радою України.

В Україні діє близько тридцяти двосторонніх договорів про правову до­помогу в кримінальних справах із країнами як ближнього, так і далекого за­рубіжжя. Такі договори укладені із Російською Федерацією, Республікою Біло­русь, Республікою Грузія, Естонською Республікою, Латвійською Республікою, Республікою Польща, Канадою, Сполученими Штатами Америки, Республікою Куба, Федеративною Республікою Бразилія та іншими країнами. Вони визна­чають обсяг і види правової допомоги під час розслідування злочинів, можли­вість застосування норм процесуального законодавства запитуючої сторони під час виконання доручення, умови, підстави і порядок видачі осіб, стосовно яких відкрито кримінальне переслідування тощо. Правова допомога може бути на­дана у будь-якій категорії кримінальних справ, за якими проводиться досудове розслідування (окрім справ приватного обвинувачення), незалежно від вимог підслідності. Надання правової допомоги у кримінальних справах усіма компе­тентними органами здійснюється шляхом письмових зносин.

Щодо зазначеного у коментованій статті глосарію слід звернути увагу на такі моменти.

1. У КПК України вперше в національному законодавстві закріплено чіт­ке визначення міжнародної правової допомоги, якій притаманні такі ознаки: 1) здійснюється компетентними органами; 2) полягає у вчиненні процесуаль­них дій; 3) вчинення таких дій є необхідним для: а) досудового розслідування; б) судового розгляду; в) виконання вироку, який винесено як судом держави, так і міжнародною судовою установою.

Дво- та багатосторонні договори, які регулюють порядок надання між­народної правової допомоги у кримінальних справах не містять відповідного визначення, а лише визначають обсяг надання згаданої допомоги. Міжнарод­на правова допомога у кримінальних справах характеризується специфічним ^сУб єктним складом - це компетентні органи держав, уповноважені на спів­робітництво; специфічним фактичним складом - провадження на території

запитуваної держави процесуальних дій; специфічною метою - сприяння здій­сненню правосуддя у кримінальній справі в іноземній державі шляхом збиран­ня і надання доказів, виконання процесуальних рішень, забезпечення відшко­дування збитків, заподіяних злочином, та захист законних інтересів учасників кримінального процесу.

2. Стосовно питання екстрадиції див. коментар до глави 44 КПК.

3. У науці кримінального процесу виділяється два різновиди перейняття кримінального провадження: просте і складне. Просте - це перейняття кримі­нального провадження у так званому «чистому вигляді», коли неможливість при­тягнути особу до кримінальної відповідальності в країні, де був вчинений злочин, змушує державу звертатись за правовою допомогою до іншої держави. Прикладом такого різновиду перейняття є такий: особа, яка є громадянином однієї держави, відбуває покарання в цій само державі і при цьому встановлюється, що до її засу­дження вона вчинила злочин на території іншої держави. У такому випадку держа­ва, громадянином якої є зазначена особа та де вона відбуває покарання, переймає на себе кримінальне провадження щодо виявленого злочину, вчиненого на території іншої держави до засудження цієї особи.

Складне перейняття кримінального провадження визначається як перейняття матеріалів кримінальної справи, поєднане з передачею особи, яка підозрюється чи об­винувачується у вчиненні злочину. При цьому такий вид перейняття кримінального провадження передбачає два можливих випадки. По-перше, кримінальна справа пере­дається органам іноземної держави разом з правопорушником з урахуванням позиції доцільності її розгляду у відповідній державі. По-друге, здійснюється видача особи, обумовлена необхідністю перейняття кримінального провадження за злочини, що були вчиненні на території держави, що її видає. В останньому випадку перейняття кримінального провадження виступає як необхідна умова екстрадиції особи, гаран­тування дотримання якої з боку іноземної держави робить можливою саму видачу.

4. При визначенні термінів законодавець виокремив поняття «уповнова­жений орган» та «компетентний орган». Уповноваженими органами визначені Генеральна прокуратура України під час досудового розслідування та Мініс­терство юстиції України - під час судового розгляду. Компетентним органом є орган, який безпосередньо веде провадження у певній справі.

Стаття 542. Обсяг міжнародного співробітництва під час кримі­нального провадження

1. Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження полягає у вжитті необхідних заходів з метою надання міжнародної право­вої допомоги шляхом вручення документів, виконання окремих процесу­альних дій, видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, тим­часової передачі осіб, перейняття кримінального переслідування, передачі засуджених осіб та виконання вироків. Міжнародним договором України можуть бути передбачені інші, ніж у цьому Кодексі, форми співробітництва під час кримінального провадження.

1088 -

 

1. Перелік заходів, які можуть бути здійснені в межах міжнародного спів­робітництва, не є вичерпним. До нього можна додати заходи, вчинені на ви­конання міжнародних договорів, укладених Україною. Так, найбільш пошире­ними є такі: 1) вручення документів; 2) виконання окремих процесуальних дій; 3) видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення; 4) тимчасова переда­ча осіб; 5) перейняття кримінального переслідування; 6) передача засуджених осіб; 7) виконання вироків.

2. У міжнародних договорах може бути чітко обумовлене коло процесу­альних дій, які здійснюються в порядку надання правової допомоги, але не об­межується переліком кримінальних справ, за якими така допомога надається. В інших випадках обсяг процесуальних дій може бути розширено за рахунок дій, пов'язаних зі збиранням доказів.

Таким чином, обсяг співробітництва залежить від правової підстави, на основі якої запитуюча сторона звертається до запитуваної сторони. Наприклад, виключно питання боротьби з організованою злочинністю можуть бути пред­метом запиту, якщо запит надсилається із зазначенням такої правової підстави, як Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності, при­йнята резолюцією 55/25 Генеральної Асамблеї від 15 листопада 2000 р.

Стаття 543. Законодавство, що регулює міжнародне співробітни­цтво під час кримінального провадження

1. Порядок направлення запиту до іншої держави, порядок розгляду уповноваженим (центральним) органом України запиту іншої держави або міжнародної судової установи про таку допомогу і порядок виконання такого запиту визначаються цим Кодексом і чинними міжнародними до­говорами України.

1. Основним міжнародним багатостороннім договором, що регулює пи­тання міжнародного співробітництва під час кримінального провадження, є Єв­ропейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20 квіт­ня 1959 р. та Додатковий протокол до неї від 17 березня 1978 p., які визначають основні напрями такого співробітництва. Ключовим актом на території СНД є Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах держав-членів Співдружності Незалежних Держав від 22 січня 1993 р. та Протокол до цієї Конвенції від 29 березня 1997 p., які встановлюють спрощені процедури при вирішенні питань між державами-учасницями.

2. 7 жовтня 2002 р. державами-членами СНД було укладено Конвенцію про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кри­мінальних справах, яка набула чинності, відповідно до ч. 2 ст. 120 цієї Кон­венції, на тридцятий день з дати здачі на зберігання депозитарію третьої ратифікаційної грамоти для Республіки Білорусь, Азербайджанської Респу­бліки та Республіки Казахстан. Відповідно до частин 3 і 4 цієї ж статті між

державами-учасницями Конвенції 2002 p. припиняє свою дію Конвенція 1993 р. та Протокол до неї від 29 березня 1997 р. Однак Конвенція 1993 р. та Протокол до неї 1997 р. продовжують застосовуватися у відносинах між державами-учас­ницями цих міжнародних договорів та державами, для яких не набрала чиннос­ті Конвенція 2002 р.

3. Деякі міжнародні договори регулюють порядок проведення конкрет­них процесуальних дій або окремі питання міжнародного співробітництва. Зо­крема, таким договором є Європейська конвенція про передачу провадження \ кримінальних справах від 15 травня 1972 p., яка набрала чинності для України 29 грудня 1995 р.

Стаття 544. Надання та отримання міжнародної правової допомоги чи іншого міжнародного співробітництва без договору

1. За відсутності міжнародного договору України міжнародна право­ва допомога чи інше співробітництво може бути надано на підставі запиту іншої держави чи запитано на засадах взаємності.

2. Уповноважений (центральний) орган України, направляючи до та­кої держави запит, письмово гарантує запитуваній стороні розглянути в майбутньому її запит про надання такого самого виду міжнародної право­вої допомоги.

3. Згідно з умовами частини першої цієї статті уповноважений (цен­тральний) орган України розглядає запит іноземної держави лише за на­явності письмової гарантії запитуючої сторони прийняти і розглянути в майбутньому запит України на засадах взаємності.

4. Уповноважений (центральний) орган України при зверненні за міжнародною правовою допомогою до такої держави та наданні такій дер­жаві міжнародної правової допомоги керується цим Кодексом.

5. За відсутності міжнародного договору з відповідною державою упо­вноважений (центральний) орган України надсилає запит про надання міжнародної правової допомоги до Міністерства закордонних справ Укра­їни для подальшого переданий його компетентному органу запитуваної сторони дипломатичним шляхом.

1. За загальним правилом правовою підставою для міжнародного співро­бітництва є двосторонні та багатосторонні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У коментованій стат­ті визначено порядок отримання та надання міжнародної правової допомоги у випадку відсутності міжнародного договору як правої підстави для такого співробітництва з певною державою.

2. Закон передбачає, що відсутність міжнародного договору не унемож­ливлює отримання та надання міжнародної правової допомоги шляхом на­правлення відповідних запитів. Запити, зокрема, можуть стосуватись вручення документів, виконання окремих процесуальних дій, видачі осіб, які вчинили

1090 —

кримінальне правопорушення, тимчасової передачі осіб, перейняття кримі­нального переслідування, передачі засуджених осіб та виконання вироків, арешт, пошук та конфіскація доходів, отриманих злочинним шляхом (де держа­ви, зокрема, зобов'язуються надавати допомогу у проведенні розслідування та вживати тимчасові заходи: заморожувати банківські рахунки, накладати арешт на власність; конфіскувати засоби і доходи, отримані злочинним шляхом тощо).

3. Згідно зі ст. 2 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кри­мінальних справах від 20 квітня 1959 р. у допомозі може бути відмовлено: а) якщо прохання про надання допомоги стосується правопорушення, яке, на думку запитуваної сторони, є політичним правопорушенням, правопорушен­ням, пов'язаним з політичним правопорушенням, або податковим правопору­шенням; б) якщо запитувана сторона вважає, що задоволення прохання може зашкодити суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим суттєвим інтересам її країни.

4. Міжнародна правова допомога чи інше міжнародне співробітництво під час кримінального провадження здійснюється на засадах взаємності, що озна­чає: а) надання гарантій запитуваній стороні розглянути у майбутньому її запит про надання такого ж виду міжнародної правової допомоги при направленні запиту уповноваженим (центральним) органом України; б) розгляд запиту іно­земної держави відбувається лише за наявності письмової гарантії запитуючої сторони прийняти і розглянути в майбутньому запит України.

5. У коментованій статті встановлено, що звернення із запитом відбуваєть­ся дипломатичним шляхом:Компетентний орган - уповноважений (централь­ний) орган України - Міністерство закордонних справ України - компетентний орган запитуваної сторони.

Стаття 545. Центральний орган України

1. Генеральна прокуратура України звертається із запитами про між­народну правову допомогу у кримінальному провадженні під час досудово-го розслідування та розглядає відповідні запити іноземних компетентних органів.

2. Міністерство юстиції України звертається із запитами судів про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час судо­вого провадження та розглядає відповідні запити судів іноземних держав.

3. Якщо цим Кодексом або чинним міжнародним договором України передбачено інший порядок зносин, на визначений цими законодавчими актами орган поширюються повноваження, передбачені частинами пер­шою, другою цієї статті.

1. Стаття 545 КПК, не встановлюючи вичерпного переліку органів, упо­вноважених брати участь у міжнародному співробітництві, розмежовує повно­важення окремих органів за критерієм стадії, на якій знаходиться розгляд кри­мінальної справи. Якщо справа перебуває на стадії досудового розслідування,

 

уповноваженим органом є Генеральна прокуратура України, якщо справа зна­ходиться на стадії судового провадження, то уповноваженим органом є Мініс­терство юстиції України.

2. Забезпечення Генеральною прокуратурою України виконання зобов'язань України за чинними міжнародними договорами про правову допо­могу у кримінальних справах - це один із напрямів міжнародного співробітни­цтва її структурних підрозділів. Вони діють в інтересах всіх установ України, які здійснюють досудове розслідування в Україні.

Безпосередньо загальні засади та порядок надання міжнародної правової допомоги регулюються ст. 26 Закону України «Про прокуратуру» та наказом Генерального прокурора України від 26 грудня 2005 р. № 8 гн «Про організацію роботи органів прокуратури України в галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги». Генеральний прокурор України відповідно до міждер­жавних угод про надання правової допомоги вирішує питання про відкриття кримінального провадження і розслідування кримінальних справ, проведення дізнання, видачу злочинців або осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, на­правлення повідомлень про наслідки кримінального переслідування, а також інші передбачені такими угодами питання.

3. Міністерство юстиції України уповноважене здійснювати міжнародно-правове співробітництво шляхом укладення угод про правове співробітництво з відповідними органами іноземних держав і міжнародними організаціями, та взаємодії з ними у межах встановлених повноважень. Діяльність Мін'юсту України у сфері правового дво- та багатостороннього міжвідомчого співробіт­ництва полягає у забезпеченні внесення у встановленому порядку пропозицій і ведення та координації переговорів про укладення міжвідомчих міжнародних договорів про співробітництво з відповідними органами іноземних держав (По­ложення про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 395).

Стаття 546. Інформація, що містить державну таємницю 1. Якщо внаслідок виконання в Україні запиту про міжнародну пра­вову допомогу отримані відомості, які згідно із законом віднесені до дер­жавної таємниці, вони можуть бути передані запитуючій стороні виключно через уповноважений (центральний) орган України, за умови, що ці відо­мості не завдадуть шкоди інтересам України або іншої держави, що надала їх Україні, лише за наявності договору про взаємний захист інформації та згідно з передбаченими ним вимогами і правилами.

І. Порядок передачі запитуючій стороні при виконанні запиту про між­народну правову допомогу відомостей, що становлять державну таємницю, ви­значений коментованою статтею, випливає з вимог ст. 32 Закону України «Про державну таємницю», з огляду на які секретна інформація до скасування рішен­ня про віднесення її до державної таємниці та матеріальні носії такої інформації

до їх розсекречування можуть бути передані іноземній державі чи міжнародній організації лише на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Механізм зазначеної передачі визначе­ний Указом Президента України від 14 грудня 2004 р. № 1483/2004 «Про деякі питання передачі державної таємниці іноземній державі чи міжнародній орга­нізації».

2. Одним із найважливіших питань, які підлягають регулюванню в меж­ах міжнародного співробітництва, є взаємний захист інформації, яка становить державну таємницю. Україною підписано з іншими державами та ратифіковано багато угод про взаємний захист секретної інформації. Однак при цьому слід ураховувати, що захист секретної інформації, про яку йдеться у таких угодах, стосується лише незначної кількості таємниць, що створюються в результаті спільної діяльності двох держав і поширюється на увесь обсяг державних таєм­ниць кожної зі сторін. Тому в кожному конкретному випадку при вирішенні пи­тання про передачу відомостей, що становлять державну таємницю, необхідно виходити зі змісту угоди про взаємний захист секретної інформації.

3. Україною укладено низку договорів про взаємний захист секретної ін­формації. Зокрема, в Угоді між Кабінетом Міністрів України та Урядом Фе­деративної Республіки Німеччини про взаємний захист таємної інформації від 14 вересня 1998 р. таємною інформацією у розумінні цієї Угоди є факти, об'єкти або відомості незалежно від форми їх представлення, які в державних інтересах підлягають збереженню в таємниці. Зокрема, це інформація у будь-якій формі, а також будь-які документи, вироби, речовини або фізичні поля, на/в яких інформація міститься або може бути записана, і які в інтересах на­ціональної безпеки сторін, згідно з їх чинним законодавством, підлягають за­хисту від несанкціонованого доступу і засекречені відповідним чином. Таємній інформації державним органом або за його розпорядженням надається ступінь секретності, що відповідає необхідному рівню захисту. Сюди також включаєть­ся таємна інформація, створена організаціями сторін у рамках співробітництва та засекречена на основі чинного законодавства сторін та відповідно до крите­ріїв цієї Угоди. Тотожні положення закріплені в угодах уряду України із уряда­ми Французької Республіки, Словацької Республіки, Республіки Узбекистан та іншими державами.

Загальне правило, визначене у таких угодах, полягає у тому, що сторо­ни забезпечують стосовно такої таємної інформації щонайменше такий самий захист, який передбачається при поводженні з власною таємною інформацією ³ відповідним ступенем секретності. Це правило стосується й інформації, яка стала відомою в межах кримінального процесу.

Стаття 547. Виконання процесуальних дій дипломатичними пред­ставництвами або консульськими установами

1. Консульські установи або дипломатичні представництва ін­ших держав в Україні мають право одержувати на добровільній основі

пояснення, речі, документи від громадян держави, яку вони представля­ють, а також вручати документи таким особам.

1. Коментованою статтею на законодавчому рівні закріплюється право представництв та консульських установ сприяти компетентним органам своєї держави у виконанні певних процесуальних дій, тобто без залучення відповіл них компетентних органів держави, в якій таке представництво або консуль­ська установа діє. Підставою для виконання відповідних дій консульством або представництвом є відповідне доручення компетентного органу іноземної дер­жави. Доручення можуть стосуватися вручення судових та інших процесуаль­них документів громадянам своєї держави, одержання від громадян речей та документів, опитування їх для одержання пояснень.

2. Основною вимогою, та, відповідно, ознакою проведення зазначених дій є їх добровільність (дії не можуть містити заходів примусового характеру) та відповідність національному законодавству держави, в якій діє представни­цтво. Більш детально порядок вчинення дій консульствами та представництва­ми може бути врегульовано міжнародними договорами.

Стаття 548. Запит про міжнародне співробітництво

1. Запит (доручення, клопотання) про міжнародне співробітництво складається органом, який здійснює кримінальне провадження, або уповно­важеним ним органом згідно з вимогами цього Кодексу та відповідного між­народного договору України, а за його відсутності - згідно з цим Кодексом.

2. Запит і долучені до нього документи складаються у письмовій фор­мі, засвідчуються підписом уповноваженої особи та печаткою відповідного органу.

3. Запит і долучені до нього документи супроводжуються засвідченим у встановленому порядку перекладом мовою, визначеною відповідним міжнародним договором України, а їа відсутності такого договору - офі­ційною мовою запитуваної сторони або іншою прийнятною для цієї сторо­ни мовою.

Запит надсилається за кордон поштою, а в невідкладних випадках електронним, факсимільним або іншим засобом зв'язку. У такому разі оригінал запиту надсилається поштою не пізніше трьох днів з моменту його передання електронною поштою, факсимільним або іншим засобом зв'язку.

5. Уповноважений (центральний) орган України може прийняти до розгляду запит, який надійшов від запитуючої сторони електронним, фак­симільним або іншим засобом зв'язку. Виконання такого запиту здійсню­ється виключно за умови підтвердження надіслання або передачі його ори­гіналу. Направлення компетентному органу іноземної держави матеріалів виконання запиту можливе тільки після отримання українською сторо­ною оригіналу запиту.

Аналізованою статтею встановлено загальні вимоги щодо запиту про між­народне співробітництво: форма - письмова, обов'язкове засвідчення підписом та відбитком печатки, мова документа, спосіб надсилання. Запит повинен міс­тити обгрунтування необхідності надання правової допомоги та перелік дій, виконання яких є необхідним для розслідування чи судового розгляду справи. Передача матеріалів виконаного запиту може відбутись лише на підставі отри­маного оригіналу запиту.

Стаття 549. Зберігання та передання речових доказів і документів

1. Речові докази і документи, передані запитуваною стороною на ви­конання запиту (доручення, клопотання) компетентного органу України у порядку міжнародного співробітництва, зберігаються в порядку, вста­новленому цим Кодексом для зберігання речових доказів та документів, і після закінчення кримінального провадження повертаються запитуваній стороні, якщо не було досягнуто домовленості про інше.

2. Під час передання компетентному органу запитуючої сторони ре­чових доказів і документів на виконання запиту (доручення, клопотання) у порядку міжнародного співробітництва компетентний орган України може відмовитися від вимоги їх повернення в Україну після закінчення кримінального провадження у запитуючій стороні у разі, якщо на терито­рії України відсутня потреба їх використання для досудового розслідуван­ня та судового розгляду в іншому кримінальному провадженні або відсут­ні правомірні вимоги третіх осіб щодо права на відповідне майно чи спір щодо нього розглядається у суді.

1. У коментованій статті закріплено важливу гарантію міжнародного спів­робітництва, яка забезпечує збереження речових доказів і документів, переда­них однією державою іншій у процесі надання міжнародної правової допомоги. Відповідальними за збереження речових доказів та документів є ті органи, які володіють цими речами в процесі здійснення міжнародної правової допомоги.

За загальним правилом речові докази та інші документи підлягають по­верненню після закінчення кримінального провадження. Водночас, окремими домовленостями може бути врегульовано інший порядок та строки повернення речових доказів та документів, використаних у межах кримінального прова­дження.

2. Частиною другою цієї статті встановлено, що компетентний орган під час передання речових доказів і документів може відмовитися від вимоги їх по­вернення в Україну за умови, якщо на території України: а) відсутня потреба в їх використанні для досудового розслідування та судового розгляду в іншому кримінальному провадженні; б) відсутні правомірні вимоги третіх осіб на відпо­відне майно чи спір щодо нього розглядається в суді. Водночас, наявність зазна­чених обставин або однієї з них унеможливлює відмову компетентного органу

країни від вимоги про повернення речових доказів та документів в Україну.

-. 1095

Стаття 550. Доказова сила офіційних документів

1. Документи, які направляються у зв'язку із запитом про міжнарод­не співробітництво, якщо їх складено, засвідчено у відповідній формі офі­ційною особою компетентного органу запитуючої сторони або запитуваної сторони і скріплено гербовою печаткою компетентного органу, прийма­ються на території України без додаткового засвідчення (легалізації) у разі, якщо це передбачено міжнародним договором України.

2. Відомості, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті ви­конання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво, орга­нами іноземної держави та за процедурою, передбаченою законодавством запитуваної держави, не потребують легалізації і визнаються судом допус­тимими, якщо під час їх отримання не було порушено засади справедливо­го судочинства, права людини і основоположні свободи.

3. Правовий статус учасників кримінального провадження в інозем­ній державі не потребує додаткового встановлення за правилами цього Кодексу.

1. Консульська легалізація офіційних документів - це процедура підтвер­дження дійсності оригіналів офіційних документів або засвідчення справжнос­ті підписів посадових осіб, уповноважених засвідчувати підписи на докумен­тах, а також дійсності відбитків штампів, печаток, якими скріплено документ. При цьому консул не несе відповідальності за зміст документа (Інструкція «Про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном», затверджена наказом Міністерства закордонних справ від 4 червня 2002 р. № 113). Легалізація в установленому порядку документа надає йому право на існування в міжнародному обігу. Кінцевою метою процедури легаліза­ції документа, виданого на території однієї держави, є можливість його подання до офіційних органів іншої держави. Таким чином, за загальним правилом офі­ційний документ або документ, який підписано посадовою особою, для його належного сприйняття в іноземних державах як такого підлягає легалізації у відповідних консульствах. Такий порядок грунтується на положеннях Віден­ської конвенції «Про консульські зносини» 1963 р. Інший порядок може визна­чатись міжнародними договорами.

2. 22 грудня 2003 р. для України набула чинності Гаазька конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (1961 p.). Відпо­відно до цієї Конвенції офіційні документи, на яких проставлено апостиль, не потребують будь-якого подальшого засвідчення (легалізації). Відповідно до ч. 2 ст. З Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних до­кументів, дотримання процедури проставлення апостиля не може вимагатися державами-учасницями Конвенції, якщо існують угоди між двома або кількома державами, які відміняють або спрощують цю процедуру, або звільняють сам документ від легалізації. Так, низкою держав Україна має підписані угоди про правову допомогу, згідно з якими документи, видані або засвідчені на території

цих держав компетентною посадовою особою або установою за встановленою формою та скріплені гербовою печаткою, приймаються на території Украї­ни без жодного додаткового засвідчення. Відповідно, і українські документи, оформлені таким чином, також повинні прийматися на території цих держав. До них, наприклад, належать Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Польща, Руму­нія, Російська Федерація, Грузія та інші країни.

3. Таким чином, слід виокремити три різновиди підтвердження дійсності документів: а) легалізація, яка здійснюється консульськими установами в дер­жаві, в якій видано документ. Легалізація необхідна у відносинах з органами тих держав, які не є членами Гаазької конвенції та з якими не укладено дво­сторонніх угод про правову допомогу, які спрощують процедуру підтверджен­ня дійсності документів; б) апостиль (апостиляція) - це спрощена процедура легалізації документів, прийнята між країнами-учасницями Гаазької конвенції; в) документ не потребує підтвердження у відносинах із органами держав, з яки­ми укладено угоди про правову допомогу - документи, видані або засвідчені на території цих держав компетентною посадовою особою або установою за встановленою формою та скріплені гербовою печаткою, приймаються без жод­ного додаткового засвідчення. Тобто не потрібна ані легалізація, ані апостиль.

Залежно від зазначених різновидів необхідно оцінювати документи, які направляються у зв'язку із запитом про міжнародне співробітництво.

4. Водночас, в ч. 2 вирішено питання допустимості відомостей. Такі відо­мості визнаються допустимими, якщо: а) вони отримані за процедурою, перед­баченою законодавством запитуваної держави; б) під час їх отримання не було порушено засади справедливого судочинства, права людини і основоположні свободи.

Таким чином, відомості, що одержанні з порушенням процедури, можуть бути визнані судом недопустимими. Це правило підтверджує, що допустимість є принципом, який існує не лише в національному законодавстві, а й поши­рюється на міжнародне співробітництво при здійсненні кримінального прова­дження.