Судовий процес на українських землях у складі

Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої

1. Принципові засади процесу. 2. Процесуальні дії слідства. 3. Розгляд справи в суді. 4. Винесення вироку.

 

 

Важливою ознакою правової системи литовсько-польської доби є виокремлення в самостійну галузь процесуального права – близько чверті статей усіх трьох Литовських статутів присвячені судовому процесу, який називався “поступок правний” і спирався на такі засади: а) легальності (законності), тобто лише судова розправа могла бути підставою для винесення будь-якого вироку; б) безпосередньої участі сторін; в) публічності – відкритим для всіх; г) усного “розсудка” – розгляду справи. Процес мав позовний звинувачувально-змагальний характер, лише в тяжких кримінальних справах застосовувалася “скрутинія” – близьке до інквізиційного розслідування з допитами на муках. Позивач означався як “істець”, “сторона поводова”, “сторона боляча”, а відповідач як “позваний”, “сторона отпорна”. Процесуальну здатність мали всі люди, окрім малолітніх та невільників. Сторони могли мати представництво на процесі, на будь-якій стадії слухання справу можна було припинити.

Розгляд справи проходив такі стадії.

1. Подача позову до суду (доносу, скарги) потерпілим чи його близькими родичами, яка записувалася в реєстрову книгу. На підставі чого видавався письмовий виклик до суду.

2. Дізнання та попереднє слідство вів возний, скрутатор, виж, або інстигатор, засобами “гоніння сліду”, “зводу”, трусів, опитування свідків, огляду місця злочину, трупу, оповіщення населення про факт (поволання), зняття побоїв. Забезпечував процедуру потерпілий.

3. Судова розправа (або розсудок, перевід) перебачала засаду диспозитичності – вину чи невинність потрібно було довести у змаганні сторін. Вона складалася з розпорядчого засідання, на якому судді вивчали справу і судного дня, заслуховували сторони і виносили вирок. Доказовими нормами визнавалися “доводи” (позивача) і “відводи” (відповідача); документи; зізнання (добровільні і на тортурах); речі; свідчення свідків; огляд місця злочину, побої; присяга або жеребкування. Обвинувачення підтримував інстигатор (слідчий), а захист вів прокуратор – шляхтич-землевласник, який знав право.

4. Вирок (декрет, вердикт) виносився в триденний термін більшістю голосів усно. Після чого його записували в актову книгу, а сторонам вручали “судові листи”. Вирок можна було оскаржити шляхом апеляції до суду вищої інстанції. У кримінальних справах виконання вироку називалося “екзекуцією”, яку здійснював кат. У цивільних – виконання покладалося на позивача, а при потребі на возного. Сторона, яка програла, сплачувала судові за розгляд справи мито.

судовий процес, слідство, дізнання, донос, скрутинія, возний, інстигатор, прокуратор, поволання, декрет, апеляція, екзекуція.

Джерела права на Україні ХV–XVІ ст.

У складі Литви та Польщі

 

1. Визначення джерела права.

2. Основна класифікація джерел права.

3. Збірники норм права.

 

 

Джерело права – це засіб існування і виразу норм права, воно є юридичною нормою, носієм правової норми, оболонкою буття норм права. Джерела права поділяються на нормативно-юридичні акти загального та партикулярного значення, правові звичаї, норми канонічного права, судові прецеденти та нормативний договір.

Для названого періоду слугували джерела права попередніх часів, а саме: а) правовий звичай та встановлене державою звичаєве право; б) “Руська правда” і норми канонічного права “Номоканону”, “Кормчої книги”. Пам’ятки права – ХІV – XVІ ст. можна розділити на міжнародні угоди, грамоти та привілеї князів і королів, земські устави й офіційні збірки норм права (кодекси).

1. Міжнародні і міждержавні угоди включають у себе: а) унійні акти між Литвою та Польщею (Кревська, Віленська, Городельська, Мельницька та Люблінська унії, які вводили нові норми державного та цивільного права; б) торговельні, господарські, політичні та військові угоди Польщі, ВКЛ та РП з Москвою, Псковом, Новгородом, Пруським і Лівонським орденом хрестоносців, які містили норми міжнародного, конституційного, торгового, військового та окремі норми цивільного права.

2. Привілейні грамоти – видані князями і королями юридичні акти, які вводили щось нове у вигляді приватних законів для окремих юридичних та фізичних осіб, суспільних та етнічних груп. Це грамоти на права та привілеї шляхті, монастирям, іноземцям, містам на магдебурзьке право, а також охоронні грамоти (ґлейти) окремим особам, селам, містам і землям.

3. Земські устави видавалися князями окремим землям і оберігали їх стародавні права і вольності в конституційному, цивільному та адміністративному праві. Відомі устави Волинській, Брацлавській, Луцькій та Львівській землям.

4. Офіційні збірники норм права у хронологічній послідовності були такі:

1468 р. – “Судебник” Казимира ІV Ягайловича складався з 28 статей (артикулів) і містив норми кримінального, трудового та процесуального права.

1529 р. – Перший Литовський статут (13 розділів, 264 статті).

1557 р. – “Устава на волоки” – норми земельного права та унормування селянських повинностей.

1566 р. – Другий Литовський статут (14 розділів, 357 артикулів).

1572 р. – “Артикули Генріха Валуа” – права і привілеї шляхти та обов’язки селян.

1588 р. – Третій Литовський статут (14 розділів, 488 артикулів). Як і попередні два Статути – кодифікований збірник різногалузевих норм права.

Окрім того, джерелом права слугували збірки норм магдебурзького права різних модифікацій; збірники актових матеріалів центральних і провінційних судів; архів великокняжої канцелярії, що зберігався у Вільні – Литовська метрика.

Мова джерел права переважно руська (церковнослов’янський варіант українсько-білоруського діалекту), а також латинська і польська.

джерело права, унійні акти, привілейні грамоти, земські устави, кодекс, Статут, артикули, метрика.

 

 

1468 р. – “Судебник” князя Казимира ІV Ягайловича; 1557 р. – “Устава на волоки”; 1572 р. – “Артикули Генріха Валуа”.