Історія держави і права України. Навчальний посібник для підготовки до іспиту

Ю Р И Д И Ч Н А А К А Д Е М І Я

 

 

КАФЕДРА ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ

ДЕРЖАВИ І ПРАВА

 

В. М. Заруба

 

 

І С Т О Р І Я Д Е Р Ж А В И

І П Р А В А У К Р А Ї Н И

 

Навчальний посібник

Для підготовки до іспиту

 

 

Рекомендовано науково-методичною радою

Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ

Дніпропетровськ

ББК 67.9 (4 УКР)я 73

З-35

 

Рецензенти

О.Ф. Фрицький – доктор юридичних наук, професор кафедри теорії та історії держави і права Академії адвокатури України;

Ю.А.Ведєрніков – кандидат юридичних наук, доцент, начальник кафедри теорії та історії держави і права Юридичної академії МВС.

З-35 Заруба В.М. Історія держави і права України: Навчальний посібник для підготовки до іспиту. – Д.: Юрид. акад. Мін-ва внутр. справ, 2003. – 160 с.

У посібнику, в короткій, конспективній формі, висвітлюються закономірності та особливості генези, становлення, еволюції та функціонування різних типів й форм держави і права на території сучасної України в певні історичні епохи та періоди – від найдавніших часів до сьогодення. Розкрито провідну сутність питань, які виносяться на екзаменаційний контроль. Матеріал розрахований насамперед на курсантів, студентів та слухачів юридичних спеціальностей, але буде корисним і для викладачів, учнів та вчителів, які цікавляться історією українського права та державотворення.

 

 

Автор:

Заруба Віктор Миколайович – кандидат історичних наук, заступник начальника кафедри теорії та історії держави і права Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ.

 

ББК 67.9(4УКР)я 73

 

© Заруба В.М., 2003

© Юридична академія

МВС України, 2003

 

Вступ

Історія держави і права України є нормативною дисципліною, яка належить до циклу фундаментальних і професійно-орієнтованих наук. Вивчення історії держави і права України передбачає опанування інформативної бази та методології історико-правового дослідження, сутності і змісту державно-правових феноменів у їхньому історичному розвитку.

Метою дисципліни є ознайомлення курсантів, студентів та слухачів з особливостями історичного, державного та правового розвитку України; вивчити історію держави і права України, щоб пізнати сьогодення та формувати правосвідомість державно-правового розвитку України, як незалежної, демократичної, правової держави; сприяти формуванню громадсько-політичної позиції майбутнього юриста.

Завершивши опанування основ дисципліни, курсанти, студенти і слухачі мають знати стан основних проблем науки історії держави і права України; її предмет, методологію і функції; суспільний та адміністративний лад на різних етапах розвитку української державності; систему органів влади, управління і суду в різні часи на території України; основні джерела права України та їх структуру; перешкоди і проблеми, що виникали на шляху будівництва української державності; історію кодифікації права України.

Окрім того, вивчивши курс, вони повинні уміти використовувати історичний досвід минулого держави і права в практичній діяльності під час створення демократичної правової держави в Україні; аналізувати правові акти і інші документи за допомогою різних наукових методів; самостійно робити правильні прогнози в галузі суспільно-політичного життя України на підставі історико-правових знань.

Семестрові іспити у навчальному процесі проводяться з метою виявлення глибини засвоєння та вивчення курсантами, студентами і слухачами-заочниками історії держави і права України та рівня опанування ними її методологічних засад. Це вид контролю, на якому викладач виявляє достатність рівня знань програмного матеріалу. Іспити мають сприяти розвиткові творчої самостійності курсантів та студентів, поглибленню їх інтересу до науки і наукових досліджень, вихованню педагогічного такту, розвиткові культури мовлення, формуванню навичок та вмінь демонстрації знань. Іспити є важливим чинником не лише для перевірки засвоєного, але й для культивування високого рівня знань на підставі правильних суджень та висновків.

Основою ефективної підготовки до іспиту з історії держави і права України є вивчення лекційного матеріалу, конспектів самостійної роботи по підготовці до семінарських занять, у студіюванні і конспектуванні навчальної та наукової літератури курсу. Така робота передбачає використання навчальної робочої програми, де кожне питання теми має бути засвоєним.

Самостійну роботу по підготовці до іспиту варто починати з вивчення тексту лекції, потім прочитати й законспектувати в зошит для семінарів відповідний матеріал підручника та інших джерел. Читати треба уважно, всебічно та критично аналізуючи прочитане. Зустрівши нове, незрозуміле слово, вираз, обов’язково необхідно з’ясувати його зміст. Не зробивши цього, курсант, студент ризикує сприйняти неправильно значення слова, виразу або й всього тексту. Тут варто скористатися словничками чи іншими допоміжними джерелами. Пропонований посібник містить перелік рекомендованої літератури, який не є вичерпним. Курсанти, студенти та слухачі мусять використовувати й інші джерела і особливо наукові періодичні видання.

Опанування положень курсу передбачає не лише міцне засвоєння визначень тих чи інших категорій, характерних рис та ознак, але й розуміння різних точок зору щодо історико-правових явищ і, головне, усвідомлення практичного значення застосування набутих знань з історії держави і права України.

Готуючись до іспиту необхідно звернути увагу на ключові поняття, що притаманні вказаним темам та засвоїти їх. При відповіді на іспиті розповідь потрібно будувати так, щоб виокремити його головні частини, чітко формулювати теоретичні положення, обґрунтовувати їх і розкривати характерні ознаки та властивості, аргументувати та ілюструвати теоретичні положення конкретними історичними фактами, суспільно-політичними, економічними і культурними факторами, показувати значення питань, які розглядаються, для практичної діяльності.

Критеріями оцінки знань та вмінь на іспиті є такі:

“Відмінно” (високий рівень навчальних досягнень) – виставляється, якщо студент (курсант, слухач) глибоко та в повному обсязі засвоїв увесь програмний матеріал, вичерпно та послідовно, грамотно та логічно його викладає, пов’язує теорію з практикою, не вагається з відповіддю в разі корегування змісту завдання, вільно з ним справляється, правильно аргументує висновки, виявляє вміння самостійно узагальнювати і висловлювати матеріал, не допускаючи помилок, вміє укластися в відведений час.

“Добре” (достатній рівень навчальних досягнень) – виставляється, якщо студент (курсант, слухач) твердо знає програмний матеріал, грамотно і по суті висловлює його, не допускає суттєвих неточностей, у відповіді на запитання може підтвердити теоретичні положення прикладами з практики.

“Задовільно” (середній рівень навчальних досягнень) – виставляється, якщо студент (курсант, слухач) засвоїв лише основний програмний матеріал, але не знає окремих подробиць, допускає неточності, помиляється у формулюванні визначень, порушує послідовність у викладенні програмного матеріалу та вагається під час відповіді.

“Незадовільно”(початковий рівень навчальних досягнень) -виставляється, якщо студент (курсант, слухач) не знає основної частини програмного матеріалу, допускає суттєві помилки, не може самостійно відповісти на запитання або виконати поставлені завдання.

Екзаменаційний білет складається з трьох запитань. Відповідати можна в будь-якій послідовності. Відповідь вислуховується екзаменатором. При необхідності даються додаткові питання. Оцінка оголошується студенту (курсанту, слухачу) і виставляється до залікової книжки та екзаменаційної відомості.

 

ЛІТЕРАТУРА,

що рекомендується для підготовки до іспиту

 

Нормативна:

1. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. // Голос України. – 1991. – 29 серпня.

2. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.

3. Про вищу освіту: Закон України від 17 січня 2002 р. // Голос України. – 2002. – 5 березня.

4. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 р. // ВВР. – 1993 р.– №52. – Cт. 490.

5. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. // ВВР. – 1991. – №4. – Ст. 20.

6. Про освіту: Закон України від 23 травня 1991 року в редакції від 23 березня 1996 р. // ВВР. – 1996. – №21. – Ст.84.

7. Конституція України: Прийнята на 5-й сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К., 1996.

8. Про затвердження Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту): Постанова Кабінету Міністрів України від 20 січня 1998 р. №65 // Офіційний вісник України – 1998. – №3.

9. Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні: Указ Президента України від 12 вересня 1995 р. // Офіційний вісник України. – 1995. – № 26.

Навчальна:

1. Аркас М.М. Історія України-Русі. – К., 1993.

2. Атоян О.Н. Историягосударства и права Украины (с древнейшихвремен до ср. ХVІІ в.): Курс лекций. – Луганськ, 2001.

3. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – К., 1990.

4. Гуренко М.М., Калиновський В.С. та ін. Історія держави і права України (в схемах). – К., 1995.

5. Історія держави і права України: Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів і факультетів: У 2-х т. / За ред. А.Й. Рогожина. – Х., 1993.

6. Історія держави і права України: Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів і факультетів: У 2-х т. / За ред. А.Й. Рогожина. – К., 2001.

7. Історія держави і права України: Курс лекцій / За ред. Гончаренка В.Г. – К., 1996.

8. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К., 1997.

9. Історія держави і права України: У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація. – К., 2000.

10.Історія держави і права України / За ред. А.С. Чайковського. – К., 2001.

11.Історія України / В. Верстюк. За ред. В. Смолія. – К., 1997.

12.Історія України. Нове бачення: У 2-х т. / Авт. кол.: Веретюк В.Б., Гарагань О.В., Даниленко В.М. та ін. – К., 1996.

13. Кузьминець О. та ін. Історія держави і права України. – К., 2000.

14. Кульчцький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів, 1996.

15. Кульчцький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – К., 2001.

16. Музиченко П. Історія держави і права України. – К., 2000.

17. Музиченко П.П., Долматова Н.І., Крестовська Н.М. Практикум з історії держави і права України. – К., 2002.

18. Негодченко О.В. Конституція України та її розвиток: Навчальний посібник. – Запоріжжя, 1997.

19. Орленко В.І. Історія державного управління в Україні. – К., 2001.

20. Підкова І.З., Шуст Р.М. Довідник з історії України: У 3-х т. – К., 1993–1995.

21. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – К., 1992.

22. Рибалка І.К. Історія України. Дорадянський період. – 2-е вид. перероб. і доп. – К., 1991.

23. Рибалка І.К. Історія України. – К., 1995.

24. Субтельний О. Україна. Історія – К., 1991.

25. Тодоров И.Я., Суботин В.Н. Историягосударства и права Украины: Текстылекций и методическиерекомендации для студентов-правоведов. – Донецк, 1998.

26. Турченко Ф.Г. Новітня історія України. – Ч.1, 2. – К., 1992.

27. Швидько Г.К. Історія держави і права України (Х – поч. ХІХ ст.): Навчальний посібник. – Д., 1998.

Джерела права:

1. Василенко М. Матеріали до історії українського права. – К., 1928.

2. Вивід прав України. – Львів: Слово, 1991.

3. Голод 1921–1923 років в Україні. Зб. документів і матеріалів. – К., 1996.

4. Ділова документація Гетьманщини. XVII ст. Збірник документів / АН України, Інституту укр. археографії та ін. / Упоряд. В.Й. Горобець. – К., 1993.

5. Документи з історії національно-визвольного руху в Україні ХХ ст. – К., 1995.

6. Законодательныеакты Великого княжестваЛитовского ХV–ХVІ вв. – Л., 1936.

7. Історія держави і права України: Хрестоматія для студентів юридичних вузів та факультетів. – К., 1996.

8. Літопис руський. – К., 1991.

9. Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743. – К., 1997.

10.Российскоезаконодательство Х–ХХ вв. (Тексты и комментарии). В 9-и т. / Под ред. О.И. Чистякова. – М., 1984.

11.Собраниемалороссийских прав 1807 г. / Сост. К.А. Вислобоков. – К., 1993.

12.Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. В.Д. Гончаренка. – К., 2000.

13.Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. / Уклад: Гончаренко В.Д., Рогожин А.Й., Святоцький О.Д. – К., 2000.

14.Хрестоматия по историигосударства и права СССР. Дооктябрьскийпериод / Под ред. Ю.П. Титова, О.И. Чистякова. – М., 1990.

15.Українська Центральна Рада: документи і матеріали: У 2-х т. – К., 1996.

СИМВОЛИ – Умовні позначення

план відповіді

ключові поняття

історико-державні діячі

історико-державні події

 

У складі Литви та Польщі

 

1. Визначення джерела права.

2. Основна класифікація джерел права.

3. Збірники норм права.

 

 

Джерело права – це засіб існування і виразу норм права, воно є юридичною нормою, носієм правової норми, оболонкою буття норм права. Джерела права поділяються на нормативно-юридичні акти загального та партикулярного значення, правові звичаї, норми канонічного права, судові прецеденти та нормативний договір.

Для названого періоду слугували джерела права попередніх часів, а саме: а) правовий звичай та встановлене державою звичаєве право; б) “Руська правда” і норми канонічного права “Номоканону”, “Кормчої книги”. Пам’ятки права – ХІV – XVІ ст. можна розділити на міжнародні угоди, грамоти та привілеї князів і королів, земські устави й офіційні збірки норм права (кодекси).

1. Міжнародні і міждержавні угоди включають у себе: а) унійні акти між Литвою та Польщею (Кревська, Віленська, Городельська, Мельницька та Люблінська унії, які вводили нові норми державного та цивільного права; б) торговельні, господарські, політичні та військові угоди Польщі, ВКЛ та РП з Москвою, Псковом, Новгородом, Пруським і Лівонським орденом хрестоносців, які містили норми міжнародного, конституційного, торгового, військового та окремі норми цивільного права.

2. Привілейні грамоти – видані князями і королями юридичні акти, які вводили щось нове у вигляді приватних законів для окремих юридичних та фізичних осіб, суспільних та етнічних груп. Це грамоти на права та привілеї шляхті, монастирям, іноземцям, містам на магдебурзьке право, а також охоронні грамоти (ґлейти) окремим особам, селам, містам і землям.

3. Земські устави видавалися князями окремим землям і оберігали їх стародавні права і вольності в конституційному, цивільному та адміністративному праві. Відомі устави Волинській, Брацлавській, Луцькій та Львівській землям.

4. Офіційні збірники норм права у хронологічній послідовності були такі:

1468 р. – “Судебник” Казимира ІV Ягайловича складався з 28 статей (артикулів) і містив норми кримінального, трудового та процесуального права.

1529 р. – Перший Литовський статут (13 розділів, 264 статті).

1557 р. – “Устава на волоки” – норми земельного права та унормування селянських повинностей.

1566 р. – Другий Литовський статут (14 розділів, 357 артикулів).

1572 р. – “Артикули Генріха Валуа” – права і привілеї шляхти та обов’язки селян.

1588 р. – Третій Литовський статут (14 розділів, 488 артикулів). Як і попередні два Статути – кодифікований збірник різногалузевих норм права.

Окрім того, джерелом права слугували збірки норм магдебурзького права різних модифікацій; збірники актових матеріалів центральних і провінційних судів; архів великокняжої канцелярії, що зберігався у Вільні – Литовська метрика.

Мова джерел права переважно руська (церковнослов’янський варіант українсько-білоруського діалекту), а також латинська і польська.

джерело права, унійні акти, привілейні грамоти, земські устави, кодекс, Статут, артикули, метрика.

 

 

1468 р. – “Судебник” князя Казимира ІV Ягайловича; 1557 р. – “Устава на волоки”; 1572 р. – “Артикули Генріха Валуа”.

 

 

 

В литовсько-польську добу

1. Правові основи карного права. 2. Дефініція та класифікація злочинів. 3. Мета і види покарань.

 

 

На нормах карного права означеного періоду, порівняно з часами Київської Русі, все більше позначається розвиток станової нерівності, яка полягала в щодалі більшому пом’якшенні відповідальності шляхтичів і посилення її для інших, нижчих, груп населення за один і той же вид злочину за рівних умов і за однакових обставин. Дефініція злочину щодалі більше наближається до констатації правопорушення. Замість “обіди” (завданої кривди) під злочином починають розуміти заподіяні особі чи суспільству шкоду або злочинство шляхом переступлення правової норми. Суб’єктом злочину визнавалися всі вільні чи напіввільні люди з 14 (1566 р.), а згодом з 16 (1588 р.) років. Відповідальність наставала за умови самого правопорушення та вини злочинця. Винною вважалася особа, котра усвідомлювала протиправність дій і мала бажання їх скоїти. До уваги брався суб’єктивний бік справи – необхідна оборона, стан крайньої необхідності – та об’єктивна – злочини навмисні і ненавмисні, закінчені і незакінчені, здійснені особисто чи за співучасті (учасник, пособник, підмовник, виконавець), професійність чи кваліфікованість злочину, рецидиви. За злочин відповідав кожен за себе, а звільнялися від страти діти, перестарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки.

Класифікувалися злочини на дві головні групи: проти публічного добра і суспільних інтересів та проти приватного добра й особистих інтересів. До першої групи, за що передбачалася смертна кара, належали такі злочини:

- зневага маєстату (змова проти великого князя, критика його дій, негідна поведінка в його присутності);

- зрада державних інтересів (втеча до ворога, здача фортеці, розголошення таємниці, вивезення за кордон металів, зброї, посадові правопорушення);

- фальшування державних актів, печаток, монет;

- релігійні злочини (богохульство, віровідступництво, єресь), щоправда, зникли покарання за чаклування та волхвування;

- посягання на родину (двожонство, викрадення жінки, подружня зрада, свідоме кровозмішання);

- аморальні вчинки (зґвалтування, звідництво, проституція, позашлюбні зв’язки чоловіків).

До другої групи належали: вбивство (мужебойство), каліцтво, побиття, словесні образи, підпал, ґвалт (напад на дім), пограбування, крадіжка, шахрайство, здирництво, злодійство та ін.

Кари поділялися на штрафи та публічні покарання. Їхня головна мета– залякування, а також попередження злочинності і відшкодування кривди. Основним штрафом вважалася головщина – грошове відшкодування за голову вбитого його родичам у розмірі від 20 до 100 кіп. За рани та побої встановлювалася “нав’язка” для лікування і за моральну шкоду. Публічними покараннями були: смертна кара (проста – страта на шибениці, під сокирою, у воді, в землі і кваліфікована – четверткування, колесування, паля, мідний бик тощо); тілесні покарання (відрубування частин тіла, таврування, побиття, каліцтво), позбавлення свободи (монастир, холодна, в’язниця, фортеця), позбавлення честі, прав і привілеїв (виволання), конфіскація майна, церковна покута. Як додаткові заходи застосовувалося вигнання опала, поневолення та комбінація кар.

 

дефініція, класифікація, кваліфікація, головщина, виволання, нав’язка, штраф, публічна кара, конфіскація, маєстат.

 

 

 

Державний, адміністративний

України (ХVII–XVІІІ ст.)

1. Звичаєве право. 2. Конституційне (державне) законодавство. 3. Гетьманська законотворчість.

4. Джерела права іноземного походження.

 

 

У роки Визвольної війни і з початком руїни, у зв’язку з ліквідацією польського законодавства, головним джерелом козацького права був правовий звичай, запозичений у запорожців, та унормоване на його підставі гетьманами і полковниками звичаєве право. Норми державного (конституційного) права містили договірні статті гетьманів з Річчю Посполитою (Зборівська 1649 р. та Білоцерківська 1651 р. угоди) і з Московською державою – Березневі (1654), Переяславські (1659), Московські (1665), Глухівські (1669), Конотопські (1674), Коломацькі (1687), Решетилівські (1709) та Рішительні пункти (1728).

Джерелом адміністративного, цивільного, військового, фінансового, земельного, трудового права було гетьманське законодавство: універсали (укази), рескрипти (постанови), ординанси (накази), листи (вказівки), ордери (розпорядження), інструкції, декрети (закони). Підзаконними вважалися акти Генеральної військової канцелярії, Генерального військового суду, Ради генеральної старшини. Пам’яткою державного права можна вважати “Конституцію” Пилипа Орлика. З кінця ХVІІ століття поширюються норми російського законодавства (укази царів, приказів, колегій тощо). Діяли норми магдебурзького права пристосованого до українських умов, а також майже в повному обсязі використовувався ІІІ литовський Статут (1588 р.) державними, адміністративними, судовими та військовими органами.

У другій половині ХVІІІ століття неодноразово робляться спроби кодифікацій українського права. Внаслідок діяльності кодифікаційних комісій з’явилися “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743), “Процес краткий приказний” (1734), “Суд і розправа в правах малоросійських” (1750) та “Екстракт малоросійських прав” (1767).

звичаєве право, законодавство, підзаконні акти, універсали, декрети, ордери, договірні статті.

 

1743 р. – упорядкування кодексу українського права “Права, за якими судиться малоросійський народ”.

 

 

Конституція Пилипа Орлика

Наступ російського царизму

У кінці ХVІІ–ХVІІІ ст.

1. Соціальне розташування суспільства. 2. Органи державної влади та місцевого управління. 3. Правова система.

 

 

У соціальному розшаруванні суспільства Правобережжя, Волині та Галичини, які залишилися у складі Речі Посполитої, мало що змінилося з ХVІ – початку ХVІІ століття. Панівну верству складали феодали-землевласники, які поділялися на магнатів (аристократію) і шляхту (знать). Магнати мали великі земельні угіддя – латифундії, забезпечували державний апарат вищими урядовцями, воєначальниками, суддями, сенаторами. Шляхта мала спадковий титул, володіла вотчинами або удільними землями, несла військову службу. Особа шляхтича (гонор) була недоторканною, його охороняли закони, судити шляхту могли лише шляхетські суди.

Духовенство поділялося на католицьке, уніатське та православне, а також на світське (біле) і монастирське (чорне). Воно користувалося державними привілеями, не платило жодних податків, мало власні суди і юрисдикцію, володіло землями і залежними селянами. Селянство складало переважну більшість населення і було майже все залежним від феодалів, церкви або держави (короля). Селяни не мали права залишати села, не мали приватної власності на землю, несли трудові повинності, сплачували грошові та натуральні побори і податки. Вони поділялися на тяглих (панщинних) і чиншових (оброчних). Збіднілі, обезземелені складали групи халупників, підсусідків, городників, коморників та захребетників, які жили в землевласника і працювали на нього. Міщанство поділялося на патриціат (купці, лихварі, промисловці, урядовці), бюргерів (городян середнього достатку, ремісників) та плебс (чорноробочих). Магістратські міста мали право на самоврядування і власне законодавство, а ратушні – залежали від держави чи державця (власника). Державними органами влади в центрі були: король, який обирався шляхтою, і сейм – станово-представницький орган, який складався з сенату (де засідали світські і духовні магнати з королівським двором) та посольської ізби (зборні), куди кожна земля чи воєводство посилали обраних послів (депутатів). На місцях існували представники державної влади (воєводи, повітові і волосні старости) та місцевого шляхетського самоуправління – сеймики (воєводські, повітові, волосні). Право veto (liberumveto – одноголосного прийняття рішень) скасували лише в кінці ХVІІІ ст.

Судова система Речі Посполитої зберігалася з часів Третього Литовського статуту і складалася з шляхетських судів. Гродський (замковий) – розглядав кримінальні справи, чинив його намісник, староста чи воєвода одноособово за допомоги замкового судді і писаря. Підкоморський – у кожному повіті підкоморій і коморник розглядали земельні позови. Земський (шляхетський трибунал) розглядав цивільні справи шляхти у складі судді, підсудка і писаря. Діяли також асесорський суд, каптурові суди, домініальні (вотчинні) церковні (духовні), старостинські, лавні (на чолі з війтом).

Джерелами права залишалися Третій Литовський статут, “Артикули Генріха Валуа”, “Устава на волоки”, магдебурзьке право, а також правові звичаї, привілеї (жалувані, пільгові та охоронні), конституції (постанови) сеймів. Тому основні норми кримінального (дефініція, кваліфікація і класифікація злочинів, види покарань) і цивільного права (приватної власності, зобов’язальних дій, опіки, шлюбу, успадкування) практично залишалися незмінними від кінця ХVІ аж до початку ХІХ ст., коли на Правобережжя та Волинь почало поширюватися російське законодавство.

Правобережжя, Волинь, Галичина, магнати, шляхта, духовенство, міщани, плебс, патриціат, земські, гродські та підкоморські суди.

 

Українських земель у складі

Імперій (1764–1917 рр.)

Реформа поліції 1862 року

У складі імперії Габсбургів

1. Землевласники. 2. Міщани. 3. Селяни.

 

Австро-Угорська монархія протягом ХІХ ст. залишалася аграрною країною, основу економіки якої складало поміщицьке землеволодіння і феодальні соціально-економічні відносини. Населення поділялося на три великі групи: землевласників, міських обивателів та найчисленніше селянство.

Землевласники були панівною верствою суспільства і складалися з поміщиків та духовенства. Проте в їх середовищі не було рівності. Привілейовану частину складала австрійська аристократія, угорські та польські магнати, католицькі єпископи. Потім ішла польська та українська шляхта, уніатське та православне духовенство. Усі названі категорії суспільства мали землю у приватній власності, вільно розпоряджалися нею, володіли поземельно залежними селянами, користувалися своєю становою судовою системою, їхню власність, честь, життя і здоров’я закон охороняв як суспільну і державну прерогативу.

Міщани хоч і належали до привілейованих груп суспільства, не складали єдиного цілісного стану. Вони поділялися на обивателів (інтелігенція, ремісники, поміщики, духовенство), буржуазію (купецтво, банкіри, майстри, цехмістри) та робітників (наймити-селяни, чорноробочі, підмайстри ремісники). Промисловість краю залишалася мануфактурного типу, і буржуазія була досить слабкою – економічно і політично. Більше впливу мали сільські буржуа, ніж промислові та банківські.

Селяни складали основну масу населення і найбільш обмежену в правах категорію суспільства. 70 % з них складали поміщицькі і 30 % – державні. Поміщики до 1848 року мали над селянином-кріпаком повну владу, здійснюючи за старим звичаєм домініальний суд. Селяни відбували панщину за те що жили і працювали на землі власника (держави, поміщика, церкви). Вони вважалися держателями землі, тобто користувалися нею, платили податки за це і несли повинності. Але продати землю, розділити її між синами чи заповісти селянин не міг. Щоправда і поміщик з власної волі не міг позбавити селянина його наділу. У 1848 р. панщину, як форму кріпосної залежності, скасовано за викуп. Віднині селяни могли виступати в судах, укладати будь-які угоди, вести підприємницьку діяльність, створювати товариства, кооперативи тощо. Проте поміщики захопили у приватну власність сервітути (громадські угіддя), а багатьох селян звільнили без землі, що спричинило нові кабальні угоди між селянством та землевласниками і спонукало масову еміграцію сільського населення до Канади та Америки в пошуках землі.

Отже, за суспільним устроєм західноукраїнські землі майже все ХІХ ст. залишалися переважно феодальними з елементами прискореного розвитку товарно-ринкових відносин та формуванням буржуазії і пролетаріату.

 

поміщики, духовенство, міщани, селяни, сервітути, панщина, кріпосне право, пережитки феодалізму.

 

 

У ХІХ – на початку ХХ ст.

 

1. Судова система до реформи 1849 р. 2. Пореформені суди. 3. Прокуратура та адвокатура. 4. Правоохоронні органи.

 

 

З приєднанням Галичини до Австрійської монархії в ній, разом з Буковиною, зберігалася стара, статутна, станова система судів, яка складалася з кількох самостійних гілок: шляхетських, міських, духовних, громадських та домініальних. До структури державних судів належали: шляхетські земські та гродські суди, апеляції від яких ішли до імператорсько-королівського галицького трибуналу, далі – до галицького сенату у Львові. Верховна судова палата у Відні була вищою судовою інстанцією в державі. З 1781 р. в державних судах заведено інститут адвокатів. Селян судив поміщик або призначений ним війт з присяжними. Судом другої інстанції для домініального та громадського суду вважався комітатський суд (на Закарпатті). Для духовенства і в справах релігійних правопорушень діяли церковні (єпископські) суди.

У 1849 році цісар ухвалив “Положення про суди”. За ним судова влада відокремлювалася від законодавчої та виконавчої і оголошувалася незалежною. Суди станові замінили єдиною системою державних судів, оголосивши їх рівними, гласними, незалежними від адміністрації, об’єктивними та професійними. Окрім загальних, створювалися спеціальні суди: військові, промислові, комерційні, мирові, присяжних (мужів довіри), крайові. Структура загальних судів з низу до гори складала: повітові суди – повітові колегіальні – окружні – Вищий крайовий суд у Львові (Чернівцях) – Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Для призначення на посаду судді вводився віковий, статевий, майновий та освітній ценз.

У 1850 році в Австрійській імперії створено прокуратуру, якій підпорядковували систему державних судів. До крайових судів та в окружні суди впроваджено посаду державних прокурорів, а до Вищого судового та касаційного трибуналу та Вищого крайового суду – посаду генерального прокурора. Процесуальні дії регулювалися законом про компетенцію суду 1852 року та законом про судочинство із безспірних справ 1854 року.

До системи правоохоронних органів належала цивільна поліція та політична жандармерія, структура яких будувалася відповідно до адміністративного поділу імперії і слугувала для захисту монархії від посягань антисоціальних елементів та політичних противників.

судова система, трибунал, крайовий суд, адвокатура, прокуратура, поліція, жандармерія.

 

 

Революції 1917–1920 рр.

Роботи Центральної Ради

 

1. Створення ЦР. 2. Етапи її діяльності. 3. Структура, склад та компетенція ЦР. 4. Організація роботи та її основні засади.

 

 

Як тільки в Києві стало відомо, що 2 березня 1917 р. цар Микола ІІ зрікся влади, національні сили різного напрямку (самостійники, автономісти, федералісти) розпочали діяльність зі створення єдиного координаційного центру. У ніч з 3 на 4 березня такий центр було утворено і названо Українською Центральною Радою, або просто ЦР. Вона мала об’єднати всі українські партії в боротьбі за відродження власної держави, згодом провести вибори і скликати український парламент, який створить уряд. Отже, 4 березня 1917 р. ЦР офіційно заявила про своє утворення. Головою ЦР обрала М. Грушевського, його заступниками стали В. Винниченко та С. Єфремов.

У своїй діяльності від виникнення (4 березня 1917 р.) до ліквідації (29 квітня 1918 р.) ЦР пройшла такі етапи розвитку: 1) 4 березня – 10 червня 1917 р. – національно-політичний блок партій і організацій; 2) 19 червня – 7 листопада 1917 р. – формування на базі ЦР представницького, національного органу влади в Україні; 3) 7 листопада 1917 – 29 квітня 1918 р. – перетворення ЦР у вищий державний законодавчий орган влади парламентського типу (передпарламент). Від Першого універсалу в актах ЦР даються такі правові визначення, як: “законодавчий орган”, “представницький орган”, “революційний, демократичний парламент”. Вона проголошувалася тимчасовим органом, який мав передати владу Установчим зборам. ЦР формувалася не шляхом загальних виборів, а на підставі делегування до її складу представників політичних партій та демократичних громадських організацій. Склад її коливався від 640 до 840 осіб. Структурно ЦР поділялася на Загальні збори, президію Ради (голова та два його заступники), комітет Ради (Малу Раду), комісії Ради. Працювала вона посесійно (звичайні і позачергові) та пленумами. Комітет складався з 33 осіб, які обирали голову, секретарів, скарбника і голів комісій. Провідними рисами діяльності Ради можна вважати парламентаризм, рівноправність, демократизм, прагнення поєднати вирішення соціальних проблем з національними. ЦР видавала нормативно-правові акти у формі законів, універсалів, по станов, ухвал, рішень.

 

автономія, федерація, парламентаризм, демократія, незалежність, пленум, сесія, Центральна Рада, Мала Рада, комітет, комісії.

 

4 березня 1917 р. – утворення Української Центральної Ради.

 

Третій та Четвертий універсали ЦР розроблялися в умовах, коли в Росії владу захопили більшовики і почався процес поширення та закріплення тоталітарної системи, коли розпочалася інтервенція червоної Росії проти проголошеної Української Народної Республіки, в умовах загострення подій Першої світової війни.

Після жовтневого перевороту ЦР звернулася до народу з відозвою “До всіх громадян України”, в якій засудила незаконні дії більшовиків, котрі узурпували владу військовою силою. 7 листопада 1917 р. вона оприлюднила свій Третій універсал, у якому проголосила:

- створення Української Народної Республіки в складі федерації вільних народів Росії;