Державний лад часів директорії унр

1. Державне будівництво “другої” УНР. 2. Центральні органи влади. 3. Місцеве управління і територіальний устрій.

 

Після зречення гетьманом П. Скоропадським 14 грудня 1918 р. влади війська утвореної напередодні Директорії 18 грудня вступили в Київ і в Україні відновилася УНР. Але “першу” УНР “друга” нагадувала лише назвою та деякими напрямками національної політики. У цілому ж це була нова форма української державності новітнього часу. Творилася вона у вкрай несприятливих умовах боротьби більшовиків, білогвардійців та польських шовіністів за територію України. Проте, незважаючи на перешкоди, діячам “другої” УНР удалося створити власну, оригінальну державно-правову систему. Нормативними актами того періоду були декларації, розпорядження, інструкції, універсали, закони.

Центральну державну владу (законодавчу, виконавчу, судову та військову) зосереджувала у своїх руках Директорія УНР у складі 5 директорів (С. Петлюра, В. Винниченко, П. Андрієвський, А. Макаренко, Ф. Швець). Щоправда, жодного документа, який би визначав її правовий статус, так і не прийнято. За сучасними критеріями Директорію можна назвати колегіальною хунтою наділеною диктаторськими повноваженнями. Директорія призначала виконавчо-розпорядчу владу – Раду Народних Міністрів у складі 18 міністрів. Чіткого розмежування повноважень Ради з Директорією теж не було. Усвідомлюючи і декларуючи тимчасовий характер діяльності, Директорія намагалася створити постійно діючий парламент. Першою спробою став Конгрес трудового народу, обраний за принципом територіального представництва і скликаний 22 – 28 січня 1919 р. у Києві, який ухвалив “Акт злуки” з ЗУНР та прийняв “Закон про форму влади на Україні”. За ним, створювалася Президія Конгресу та комісії в складі Директорії. Проте більше скликати сесію Конгресу не вдалося. Законами 1920 року передбачалося створення президентсько-парламентської республіки з Головою Держави (президентом) та Державною Народною Радою чи Сеймом (парламентом). Але вони залишилися нездійсненими.

Місцеве управління відповідало адміністративно-територіальному поділу держави на губернії, повіти, волості, міста та села. В режимі державного керівництва діяли комісари (губернські, повітові та волосні) і отамани (сільські та міські), яким підпорядковувалися місцеві правління. Директорія відновила вповні дореволюційні земські (зібрання та управи) і міські (думи та управи) органи самоврядування. Окрім того, паралельно з ними продовжували повсюди діяти ради депутатів (робітничих, селянських, солдатських). Хоча в цілому на місцях панувала отаманщина – влада місцевих авторитетів, особливо в повітах і волостях (Апгел, Зелений, Махно).

Силовими структурами Директорії стала армія УНР, відновлена міліція та судові установи. Гетьманський Сенат знову замінив Генеральний суд під назвою Найвищий суд. Відновлено апеляційні та мирові суди, впроваджені ЦР, та створено надзвичайні військові суди. Відтак, створюваний Директорією державний механізм міг би бути життєздатним та ефективним, але за умови невтручання у внутрішні справи України зовнішніх агресорів.

Директорія, “друга” УНР, Конгрес трудового народу, Державна Народна Рада, Сейм, комісари, отамани, міліція, Найвищий суд.

18 грудня 1918 р. – відновлення УНР.