Адміністративне право 20–30-х років

1. Становлення радянського адміністративного права. 2. Адміністративний кодекс 1927 року. 3. Зміни в адмінправі 30-х років.

 

За роки громадянської війни, і особливо в перші роки непу, в державі накопичилася велика кількість невпорядкованих нормативних актів у галузі адмінправа. Від 1924 року розпочалася його кодифікація, яка завершилася введенням у дію 12 жовтня 1927 року Адміністративного кодексу УСРР, котрий складався з 15 розділів та 528 статей. У ньому регламентувалося коло питань, пов’язаних з адмінвідносинами: адмінакти, заходи адмінвпливу, індивідуальні адмінзаходи, трудова повинність у період боротьби зі стихійним лихом, обов’язки громадян з охорони громадського порядку; набуття і втрата громадянства УСРР, реєстрація та облік руху населення; товариства, спілки, клуби, з’їзди, правила про культи; публічні видовища, розваги та ігри; користування державним прапором та печатками; нагляд адмінорганів за торгівлею та промисловістю; порядок оскарження дій місцевих органів влади. У цілому Кодекс регулював взаємовідносини органів влади між собою, громадян та органів влади і органів влади з громадянами. Норми кодексу врегулювали суспільні відносини в галузі охорони громадського порядку і державної безпеки.

Як і всі галузі, адмінправо зазнало в 30-і роки значної деформації та ужорсточення. Досить згадати введення паспортної системи в СРСР, яка закріпачила селян, та горезвісної прописки, яка прикріпила до місць проживання жителів міст. У 1939 році була спроба переглянути основи адмінкодексу 1927 року, яка не вдалася. Про невдачу кодифікації 20-х років засвідчило перевидання кодексу в 1956 році з відповідними змінами та доповненнями.

адмінправо, громадський порядок, адміноргани, трудова повинність, адмінправопорушення, адмінвідповідальність.

 

12 жовтня 1927 р. – уведено в дію Адміністративний кодекс УСРР.

 

 

Державність і право на західноукраїнських

Землях у 1920 – 1939 рр.

 

1. Українські землі в складі “другої” Речі Посполитої. 2. Північна Буковина в складі королівства Румунії.

3. Закарпатська Україна.

 

Український народ західних земель на завершальному етапі Першої світової війни намагався відродити власну державність, але ці спроби зазнали поразки. Яскравий приклад – Західноукраїнська Народна Республіка, яку знищили польські великодержавні шовіністи. За Ризьким миром 18 березня 1921 р. між Росією та Польщею, Західна Волинь і Східна Галичина передавалися під управління “другій” Речі Посполитій, за умов гарантування прав українського населення. Остаточно ці території закріпило за Польщею рішення Ради послів Антанти 14 березня 1923 року. Спочатку уряд Польщі іменував означені землі “Східна Малопольща”, а згодом “Польща “Б” (“А” – етнічні польські землі) і утворив тут 5 воєводств – Волинське, Поліське, Львівське, Тернопільське і Станіславське, на чолі з необмеженим у владі воєводою, котрого призначав президент. Воєводства поділялися на повіти очолювані старостою, якого призначав міністр внутрішніх справ. У галицьких воєводствах діяли також воєводські сеймики та створені ними виконавчі органи – комітети. У міських і сільських гмінах (громадах) діяли органи самоврядування, які обирали міських та сільських старост (солтисів). Воєводам і повітовим старостам підпорядковувалася поліція – воєводські комісаріати та повітові постерунки (дільниці). До початку 1930-х років у краї продовжували діяти австрійські цивільний та кримінальний кодекси, які поступово були замінені польським правом.

Північну Буковину та Південну Бессарабію анексував румунський король у грудні 1918 року. Севрським мирним договором 1920 року Антанта закріпила ці землі у складі Румунії. На них до 1928 року зберігався стан облоги, керувала тут військова адміністрація. Згодом уряд утворив на Північній Буковині 5 повітів, які поділялися на волості, а ті, у свою чергу, на общини. Волості та общини очолювали призначені адмінорганами примари (старости). Очолювати повіт призначався міністром внутрішніх справ префект. Закон про адміністративну уніфікацію поширив на Буковину та Бессарабію всі закони королівства. У лютому 1938 року в Румунії встановлено фашистську диктатуру генерала Й. Антонеску, який очолив уряд.

Закарпатська Україна за Сен-Жерменським та Тріанонськимдоговором Антанти з Австрією та Угорщиною передавалася до складу Чехословацької Республіки за умови надання краю автономії. Проте чехословацький уряд пішов шляхом уніфікації державного устрою. Офіційно Закарпатська Україна називалася “Підкарпатська Русь” і мала крайову конституцію – Генеральний статут, який фактично централізував усю державно-адміністративну систему краю. Офіційною мовою тут оголошено русинську. Після Мюнхенської угоди, у жовтні 1938 р. Закарпаття одержало довгоочікувану автономію. Руська Національна Рада утворила уряд Карпаторуської держави, на чолі з А. Бродієм, якого невдовзі змінив Августин Волошин. 22 листопада 1938 роки уряд Чехословаччини прийняв Закон “Про Конституцію Карпатської України”, на підставі якого краєм мав керувати Сейм. Але в середині березня 1939 року Закарпаття, при підтримці Німеччини, окупувала Угорщина і відновила адмінустрій, який існував тут до 1919 року.

воєводство, повіт, гміна, воєвода, староста, постерунки, комітети, комісаріати, примари, префекти, автономія.

 

22 листопада 1938 р. – прийнято Конституцію Карпатської України.