Норми цивільного права на українських

Землях в литовсько-польську добу

1. Право власності. 2. Земельне право.

3. Зобов’язальні дії. 4. Родинне право.

 

 

Литовські статути досить чітко і рельєфно визначали об’єкт і суб’єкт цивільного права, окреслювали обмеження дієздатності і правоздатності певних категорій громадян. Позаяк до 1588 року громадське землеволодіння майже цілком ліквідовується, також ясно проглядається інститут приватної власності на рухоме та нерухоме майно. Приватна власність вважалася недоторканною і її можна було конфіскувати лише за рішенням суду. Землеволодіння визнавалося державним, шляхетським, магнатським, церковним, міщанським. Селяни могли лише користуватися землею. Шляхетські землі поділялися на родові, які передавалися у спадщину за законом, і вислужені – на підставі умовного володіння. У разі продажу родових земель родичі мали переважне право купівлі, при заставі – її можна було викупати безстроково навіть нащадкам. Спадкували майно за законом і за заповітом. Шляхтич міг заповісти спадок на власний розсуд. При успадкуванні за законом спочатку успадковували діти, потім онуки, потім правнуки. За відсутності таких – бокові родичі: брати, сестри, дядьки. Заповідач міг неодноразово змінювати заповітний лист.

Право зобов’язань передбачало угоди купівлі-продажу, позики, застави, доручення, найму, поклажі (депозиту), дарування, поруки – майна, речей, худоби, одягу, інвентарю, землі, цінностей тощо. Угоди зобов’язань обов’язково мали засвідчуватися у судді, якщо ціна її перевищувала 10 кіп.

Складовими родинного права традиційно були шлюб, опіка та спадщина. Законність шлюбу полягала у вінчанні. Шлюбний вік жінок коливався від 13 до 15 років, чоловіків від 16 до 18 років. Умовами визначалися: досягнення шлюбного віку, одношлюбність; згода батьків; наявність посагу (майна) у дружини та віна (майна для нареченої) у чоловіка. Дружина відповідала за борги чоловіка, батьки не відповідали за покарання дітей. Розлучення давав церковний суд у випадках тяжкої хвороби, тривалої відсутності, постригу в ченці, подружньої зради, безплідності. Дітьми-сиротами мала опікуватися мати, добрі люди з громади або церква. Означене вирішував суд. При успадкуванні батькового майна сини мали перевагу перед доньками, а материнське добро успадковували всі в рівних долях. Позашлюбні, незаконнонароджені діти не мали жодних прав на опіку та успадкування. За неправомірні дії щодо батьків діти несли цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність.

право власності, користування, розпорядження, заповіт, спадщина, опіка, шлюб, розлучення, зобов’язальні дії.

Норми карного права на Україні

В литовсько-польську добу

1. Правові основи карного права. 2. Дефініція та класифікація злочинів. 3. Мета і види покарань.

 

 

На нормах карного права означеного періоду, порівняно з часами Київської Русі, все більше позначається розвиток станової нерівності, яка полягала в щодалі більшому пом’якшенні відповідальності шляхтичів і посилення її для інших, нижчих, груп населення за один і той же вид злочину за рівних умов і за однакових обставин. Дефініція злочину щодалі більше наближається до констатації правопорушення. Замість “обіди” (завданої кривди) під злочином починають розуміти заподіяні особі чи суспільству шкоду або злочинство шляхом переступлення правової норми. Суб’єктом злочину визнавалися всі вільні чи напіввільні люди з 14 (1566 р.), а згодом з 16 (1588 р.) років. Відповідальність наставала за умови самого правопорушення та вини злочинця. Винною вважалася особа, котра усвідомлювала протиправність дій і мала бажання їх скоїти. До уваги брався суб’єктивний бік справи – необхідна оборона, стан крайньої необхідності – та об’єктивна – злочини навмисні і ненавмисні, закінчені і незакінчені, здійснені особисто чи за співучасті (учасник, пособник, підмовник, виконавець), професійність чи кваліфікованість злочину, рецидиви. За злочин відповідав кожен за себе, а звільнялися від страти діти, перестарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки.

Класифікувалися злочини на дві головні групи: проти публічного добра і суспільних інтересів та проти приватного добра й особистих інтересів. До першої групи, за що передбачалася смертна кара, належали такі злочини:

- зневага маєстату (змова проти великого князя, критика його дій, негідна поведінка в його присутності);

- зрада державних інтересів (втеча до ворога, здача фортеці, розголошення таємниці, вивезення за кордон металів, зброї, посадові правопорушення);

- фальшування державних актів, печаток, монет;

- релігійні злочини (богохульство, віровідступництво, єресь), щоправда, зникли покарання за чаклування та волхвування;

- посягання на родину (двожонство, викрадення жінки, подружня зрада, свідоме кровозмішання);

- аморальні вчинки (зґвалтування, звідництво, проституція, позашлюбні зв’язки чоловіків).

До другої групи належали: вбивство (мужебойство), каліцтво, побиття, словесні образи, підпал, ґвалт (напад на дім), пограбування, крадіжка, шахрайство, здирництво, злодійство та ін.

Кари поділялися на штрафи та публічні покарання. Їхня головна мета– залякування, а також попередження злочинності і відшкодування кривди. Основним штрафом вважалася головщина – грошове відшкодування за голову вбитого його родичам у розмірі від 20 до 100 кіп. За рани та побої встановлювалася “нав’язка” для лікування і за моральну шкоду. Публічними покараннями були: смертна кара (проста – страта на шибениці, під сокирою, у воді, в землі і кваліфікована – четверткування, колесування, паля, мідний бик тощо); тілесні покарання (відрубування частин тіла, таврування, побиття, каліцтво), позбавлення свободи (монастир, холодна, в’язниця, фортеця), позбавлення честі, прав і привілеїв (виволання), конфіскація майна, церковна покута. Як додаткові заходи застосовувалося вигнання опала, поневолення та комбінація кар.

 

дефініція, класифікація, кваліфікація, головщина, виволання, нав’язка, штраф, публічна кара, конфіскація, маєстат.