Сторони страхового зобов’язання. Основні страхові поняття.

A Інформація

 

	Сторони страхового зобов’язання
Страховик		Страхувальник

 

Страховики – це юридичні особи, які створені в формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю з метою здійснення страхової діяльності в Україні на підставі ліцензії (Національна акціонерна страхова компанія “Оранта”). Моторне (транспортне) страхове бюро – об’єднує страховиків, які займаються страхуванням відповідальності власників транспортних засобів (Морське страхове бюро, Авіаційне страхове бюро).

Страховики здійснюють свою діяльність через страхових посередників: страхових агентів та брокерів.

Страхувальники – дієздатні групи або юридичні особи, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до з-ва України та які страхують свій майновий інтерес і вносять страхові платежі.

Учасником зобов’язання за особистим страхуванням є застрахована особа, в житті якої може трапитися подія, що породжує обов’язок страхової організації виплатити їй страхову суму (страхування дітей, страхування до шлюбу).

Страхові агенти – групи чи юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності (укладання договорів, одержання страхових платежів…).

Страхові брокери – групи або юридичні особи, що зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності на страховому ринку від свого імені і на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні.

Страховий інтерес – ймовірні збитки, які можуть настати внаслідок певної страхової події (загибель майна, смерть чи втрата працездатності).

Страховий ризик – ймовірність настання певної події, у зв’язку з якою проводиться страхування.

Страховий випадок – передбачена з-вом або договором подія, з настанням якої виникає обов’язок страховика виплатити страхову суму чи страхове відшкодування страхувальникові.

Страховий платіж (внесок, премія) – плата за страхування, яку страхувальник зобов’язаний внести страховикові згідно з договором.

Страхова оцінка – це визначення вартості майна з метою його страхування.

Страхова сума – це грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов’язаний провести виплату відшкодування при настанні страхового випадку.

Страхове відшкодування – це грошова сума, яку виплачує страховик за умови майнового страхування при настанні страхового випадку.

Співстрахування – спосіб поділу ризику між двома чи більш страховикамишляхом віднесення на кожного з них заздалегідь обумовленої частки можливих збитків і належної страхової премії (ст.986 ЦК У). Співстрахування допускається по договорах як майнового, так і особистого страхування.

 

Договір перестрахування

A Інформація

 

Відповідно до ч.1 ст.987 ЦК У за договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує в іншого страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником.

Відмінністю договору перестрахування від договору співстрахування є те, що перший страховик не зобов’язаний сповіщати страхувальника про укладені ним договори перестрахування. За таким договором перестрахувальник і перестраховик зобов°язані тільки один перед одним; останній не несе ніякої відповідальності перед першим страхувальником, оскільки той не є ні стороною в договорі перестрахування ні вигодонабувачем за цим договором. Відповідальною особою перед першим страхувальником залишається страховик за основним договором.

 

Припинення договору страхування, його недійсність

A Інформація

Згідно зі ст.997 ЦК У дія договору страхування припиняється за згодою сторін, а також у разі: закінчення терміну дії, виконання страховиком зобов’язань перед страхувальником у повному обсязі, несплати страхувальником страхових платежів у встановлені договором терміни.

Договір може бути достроково припинений у випадку, коли перший (або черговий) страховий платіж не був сплачений за письмовою вимогою страховика; ліквідації страхувальника – юридичної особи або смерті страхувальника – громадянина чи втрати ним дієздатності, за винятком випадків, передбачених ст. ст. 994, 995, 996 ЦК У; ліквідації страховика у порядку, встановленому законодавством України; прийняття судового рішення про визнання договору страхування недійсним; в інших випадках, передбачених закондавством України.

Сторонами договору може бути передбачено дострокове припнення дії договору страхування за вимогою страхувальника або страховика.

Договір страхування є нікчемним або визнається недійсним у випадках, встановлених Цивільним кодексом України (ч.1 ст.998).

Договір страхування також визнається судом недійсним, якщо:

1) його укладено після настання страхового випадку;

2) об’єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації.

 

Види обов’язкового і добровільного страхування

A Інформація

 

Добровільне страхування (ст. 6 Закону України “Про страхування”):

1) страхування життя;

2) страхування від нещасних випадків;

3) страхування здоров’я на випадок хвороби;

4) страхування інвестицій;

5) страхування засобів залізничного, водного, повітряного транспорту;

6) страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту.

Обов’язкове страхування(ст.7 Закону України “Про страхування”):

1) страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень, цукрових буряків с/г підприємствами усіх форм власності;

2) страхування об’єктів космічної діяльності;

3) особисте страхування (спеціалістів ветеринарної медицини, спортсменів вищих категорій, медичне страхування, від нещасних випадків на транспорті);

4) страхування майнових ризиків за угодами про розподіл продукції.

 

. Виконайте

Практичне завдання 1

? Питання для самоперевірки

 

1. Розкрийте соціально-економічну суть страхування та його правове регулювання.

2. Назвіть сторони стахового зобов’язання.

3. Охарактеризуйте основні страхові поняття.

4. Дайте визначення договору перестрахування.

5. В яких випадках припиняється договір страхування?

6. В яких випадках договір страхування визнається недійсним?

7. Назвіть види обов’язкового і добровільного страхування.

 

ДОГОВІР ПОЗИКИ. КРЕДИТНО-РОЗРАХУНКОВІ ВІДНОСИНИ.

 

& Прочитайте

Л –

Поняття договору позики, права й обов’язки сторін. Форма договору. Новація боргу в позикове зобов’язання.

A Інформація

 

ЦК України визначає договір позики як цивільний договір, за яким одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, ви­значені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується поверну­ти позикодавцеві таку саму суму грошових коштів (суму позики) або таку саму кількість речей того самого роду та такої самої якості (ст. 1046 ЦК України).

За загальним правилом договір позики є відплатним, оскільки позикодавець має право на одержання від позичальника відсотків від суми позики, але може бути і безвідплатним, якщо це встановле­но договором або законом (ст. 1048 ЦК України).

Закон встановлює лише два випадки, за яких позика вважається безвідсотковою:

1) коли договір позики укладений між фізичними особами на су­му, що не перевищує 50-кратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підпри­ємницької діяльності хоча б однією зі сторін;

2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками (ст. 1048 ЦК України).

Договір позики є одностороннім тому, що за умови його реально­сті позикодавець має право лише вимагати повернення предмета по­зики та сплати відсотків у відплатному договорі, а в позичальника є лише обов'язок повернути позикодавцю все отримане за договором та сплатити відсотки, якщо договір позики відплатний.

Сторонами договору позики є пози­кодавець та позичальник. Оскільки кошти або речі за договором по­зики передаються позичальнику у власність, позикодавець має бути їх власником, а сторони договору повинні мати для його укладення цивільну дієздатність. Законом встановлені певні обмеження щодо кола юридичних та фізичних осіб, які можуть бути позикодавцем грошових коштів.

Позикодавцем за договором позики грошових коштів, що нада­ються за рахунок власних коштів, можуть бути фінансові установи та юридичні особи, які не є фінансовими установами, якщо можли­вість та порядок надання окремих фінансових послуг такими юри­дичними особами визначена законами та нормативно-правовими ак­тами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими у ме­жах їх компетенції (ч. 4 ст. 5 Закону України «Про фінансові послу­ги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Позикодавцем за договором позики можуть бути і фізичні осо­би — підприємці, якщо це прямо передбачено законом (ч. 1 ст. 5 За­кону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). Однак у законодавстві України на цей час норми, які дозволяли б вищевказаним особам надавати грошові кошти в позику, відсутні. За договором безвідсоткової позики, пред­метом якої є грошові кошти, позикодавцем може бути фізична осо­ба, яка не є підприємцем, оскільки така операція не має підприєм­ницького характеру.

Позикодавцем за договором позики, предметом якого є речі, мо­жуть виступати юридичні особи приватного права, наприклад, зер­нові склади (ст. 26 Закону України «Про зерно та ринок зерна»), якщо інше не встановлено законом, або їх установчими документа­ми, а також фізичні особи.

У випадках, визначених законодавством, позикодавцем за дого­вором позики, предметом якого є речі, може бути юридична особа публічного права, наприклад, Державний комітет України з дер­жавного матеріального резерву (ст. 12 Закону України «Про державний матеріальний резерв»).

У випадках, визначених законом, позичальником за договором позики, предметом якого є грошові кошти, можуть бути юридичні особи публічного права, наприклад, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за рішенням Верховної Ради Ав­тономної Республіки Крим чи відповідної ради (ст. 73 Бюджетного кодексу України).

Договір позики укладається у письмо­вій формі, якщо її сума за договором становить не більше десяти встановлених законом розмірів неоподатковуваного мінімуму дохо­дів громадян, а у разі, коли позикодавцем є юридична особа, — не­залежно від суми позики (ст. 1047 ЦК України).

Як виняток, в усній формі може бути укладений договір позики, сторонами якого є фізичні особи у разі, якщо сума позики, що пере­дається за договором, не перевищує десяти встановлених законом розмірів неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

За домовленістю сторін договір позики може бути укладений у письмовій нотаріальній формі (ст. 639 ЦК України).

Укладення договору позики між сторонами та його умови можуть посвідчуватися розпискою позичальника або ін­шим документом, який посвідчує передання йому позикодавцем ви­значеної грошової суми або визначеної кількості речей (наприклад, квитанція, акт тощо).

Предметом договору позики можуть бути грошові кошти або речі, визначені родовими ознаками (ст. 1046 ЦК України).

Предметом позики можуть бути грошові кошти у готівковій формі (банкнот або монет) або у безготівковій формі (формі записів на ра­хунках банків); національна валюта України або іноземна валюта.

Виходячи з предмета договору позики та беручи до уваги його ре­альність та односторонність, зміст договору складає обов'язок пози­чальника повернути позикодавцю позику.

Згідно із законом позичальник зобов'язаний повернути позикодав­цю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родо­вими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду і такої самої якості, що були раніше передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Разом з тим строк не є істотною умовою договору позики, оскільки у разі, якщо договором не встанов­лений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником про­тягом ЗО днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, як­що інше не встановлено договором (ст. 1049 ЦК України).

Сторони договору позики мають право самостійно визначати строк повернення предмета позики.

Визначаючи у договорі порядок повернення позики, сторони мо­жуть передбачити її повернення частинами (з розстроченням), якщо це дозволяють властивості предмета позики, або одноразово.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодав­цеві речей, визначених родовими ознаками, що може оформлятися розписками, актами, накладними, квитанціями, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківській рахунок (ст. 1049 ЦК України).

Загальні норми зобов'язального права надають позичальнику право на дострокове виконання зобов'язань щодо повернення пред­мета позики, якщо інше не встановлено договором, актами цивіль­ного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (ст. 531 ЦК України).

Іншим обов'язком позичальника за договором позики є обов'язок сплати відсотків, якщо інше не встановлено договором або законом. їх розмір та порядок сплати встановлюються сторонами у договорі на власний розсуд.

Відсотки за позикою можуть сплачуватися позичальником за встановленим у договорі графіком або одноразово, наприклад, разом з поверненням суми позики. Проте зазначені умови не є істотними для договору позики, оскільки у разі їх відсутності у договорі пози­ки вони визначаються законом. Так, у разі відсутності у договорі розміру відсотків за позикою він визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (ст. 1048 ЦК України).

Позичальник також зобов'язаний на вимогу позикодавця, у разі невиконання ним обов'язків, встановлених договором щодо забезпе­чення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення вико­нання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, достроково повернути пози­ку та сплатити відсотки, належні йому відповідно до ст. 1048 ЦК України (ст. 1052 ЦК України).

Найбільш поширеними видами забезпечення виконання зобов'я­зання позичальника за договором позики є застава, порука та гаран­тія (ст. 546 ЦК України).

Закон встановлює можливість виникнення позикового зобов'язання не лише внас­лідок укладення сторонами договору позики, а й завдяки новації боргу з договорів купівлі-продажу, найму майна або іншої підстави (ст. 1053 ЦК України).

Заміна боргу позиковим зобов'язанням провадиться за домовле­ністю сторін з додержанням загальних вимог зобов'язального права до новації.

Не допускається новація щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом (ст. 604 ЦК України). Згідно з вимогами закону новація має здійснюватися сторонами з дотриманням форми, встановленої для договору позики (ст. 1047 ЦК України).

Кредитний договір

A Інформація

 

Кредитний договір — це цивільний договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановле­них договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити відсотки (ст. 1054 ЦК України).

До кредитних правовідносин застосовуються правові норми інституту позики: щодо відсотків (ст. 1048 ЦК України), що­до обов'язку позичальника повернути позику (ст. 1049 ЦК Украї­ни), щодо наслідків порушення договору позичальником (ст. 1050 ЦК України), щодо забезпечення виконання зобов'язання позичаль­ником (ст. 1052 ЦК України).

Кредитний договір є відплатним і двостороннім.

Сторонами кредитного догово­ру є кредитодавець та позичальник. Як і надання позики, надання кредиту є фінансовою послугою (ст. 4 Закону України «Про фінан­сові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»), у зв'язку з чим коло осіб, які можуть бути кредитодавцем обмежені законом. Згідно зі ст. 1054 ЦК України кредитодавцем за кредит­ним договором може бути банк або інша фінансова установа (юри­дична особа, яка відповідно до закону має право за рахунок залуче­них коштів надавати фінансові кредити на власний ризик).

Згідно із законодавством України кредитодавцем за кредит­ним договором може бути і нерезидент, кваліфікований як банківська установа, згідно із законодавством країни перебування не­резидента або нерезидент, що має статус небанківської фінансової установи, міжнародна фінансова організація та інші кредитори-нерезиденти (ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»).

У випадках, визначених законом, кредитодавцем за кредитним договором може бути і юридична особа публічного права, наприк­лад, Національний банк України (ст. 42 Закону України «Про На­ціональний банк України»).

Позичальником за кредитним договором може бути резидент: фізична особа, у тому числі фізична особа-підприємець, юридична особа приватного права та нерезидент, наприклад, нерезидент — банківська установа (п. 10 «Положення про кредитування», затвер­дженого постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246).

У випадках, визначених законодавством, позичальником за кредитним договором може бути юридична особа публічного пра­ва, наприклад, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за рішенням Верховної Ради Автономної Респуб­ліки Крим чи відповідної ради (статті 15, 73 Бюджетного кодексу України).

Законодавство України містить і деякі обмеження щодо можли­вості укладення кредитних договорів певними категоріями пози­чальників, наприклад, не може бути стороною у кредитному догово­рі благодійна організація (ст. 19 Закону України «Про благодійниц­тво та благодійні організації»).

На відміну від договору пози­ки, предметом кредитного договору можуть бути лише грошові ко­шти у готівковій формі (банкноти або монети) або у безготівковій формі (записи на рахунках банків). Предметом кредитного договору може бути національна валюта України та іноземна валюта.

Кредитний договір угадається у простій письмовій формі, яка потребує від сторін фіксації його зміс­ту в одному або кількох документах, листах, телеграмах, якими сторони обмінялися за допомогою телетайпних, електронних або ін­ших технічних засобів зв'язку (статті 207, 1055 ЦК України).

Згідно з вимогами законодавства, у тому числі ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та дер­жавне регулювання ринків фінансових послуг», кредитний договір повинен містити: назву договору, назву, адресу та реквізити суб'єк­та підприємницької діяльності — кредитодавця; прізвище, ім'я і по батькові фізичної особи-позичальника та її адресу або найменуван­ня, місцезнаходження юридичної особи-позичальника; наймену­вання фінансової операції — надання кредиту; розмір (сума) креди­ту, ціль, на яку наданий кредит; відсоткову ставку за кредитом, умови надання кредиту, строк повернення кредиту; строк дії дого­вору; порядок зміни і припинення дії договору; права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне вико­нання умов договору; інші умови, визначені законодавством та зго­дою сторін; підписи сторін.

Оскільки кредитний договір є консенсуальним, його зміст скла­дає обов'язки кредитодавця надати позичальникові визначену сто­ронами суму кредиту в порядку, визначеному договором, на визна­чений сторонами строк, а позичальника — повернути кредит і сплатити відсотки у порядку та строки, визначені договором.

 

Комерційний кредит

A Інформація

 

Комерційний кредит. Договором, виконання якого пов'язане з переданням у власність другій стороні грошових коштів або речей, які визначаються родовими ознаками, може передбачатися надання кредиту як авансу, попередньої оплати, відстрочення або розстро­чення оплати товарів, робіт або послуг (комерційний кредит), якщо інше не встановлено законом (ст. 1057 ЦК України).

Особливістю комерційного кредитування є те, що на відміну від надання кредиту, надання комерційного кредиту не вимагає окре­мого юридичного оформлення і здійснюється при виконанні зобо­в'язань за іншим самостійним цивільним договором, у змісті якого є умова щодо надання одній зі сторін авансу, попередньої оплати товарів, робіт, послуг, або наданні іншій стороні відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт, послуг. У зв'язку з цим до комерційного кредиту застосовуються правові норми ста­тей 1054-1056 ЦК України, що регулюють кредитні відносини, якщо інше не встановлено положеннями про договір, з якого ви­никло відповідне зобов'язання, і не суперечить суті такого зо­бов'язання (ст. 1057 ЦК України).

Комерційне кредитування має місце у випадках, коли час вико­нання зустрічних зобов'язань сторін за договором не збігається. Роз­повсюдженими випадками комерційного кредиту є застосування при оплаті товарів, робіт, послуг авансу, попередньої оплати, відстрочен­ня та розстрочення платежу, можливість яких у деяких випадках прямо передбачена законом (статті 693, 694, 873 ЦК України).

Комерційне кредитування відрізняється від надання кредитів за кредитним договором і суб'єктним складом. Оскільки надання ко­мерційного кредиту згідно із законом не належить до фінансових послуг, надання комерційного кредиту може здійснюватися між особами, цивільна правосуб'єктність яких дозволяє останнім укла­дення відповідних цивільних договорів (купівлі-продажу, підряду та ін.). Останнє є притаманним у сфері зовнішньоекономічних відносин, оскільки суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності Укра­їни мають право безпосередньо брати і надавати комерційні кредити за рахунок власних коштів як у діючій на території України валюті та в іноземній валюті, як у межах, так і за межами України (ст. 17 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).