Припинення шлюбу. Визнання шлюбу недійсним.

Припинення шлюбу є юридичним фактом, із яким закон по­в'язує важливі правові наслідки - при­пиняються особисті та майнові правовідносини подружжя.

Відповідно до законодавства (ст. 104 СК), шлюб припиняється за однією з двох підстав: а) внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим; б) внаслідок розірвання шлюбу.

Відповідно до сімейного законодавства, з урахуванням обста­вин, що склалися в сім'ї, розірвання шлюбу може здійснюватися: державним органом реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК); судом (статті 109—110 СК).

Розірвання шлюбу державним органом РАЦС. Відповідно до ч. 1 ст. 106 СК розірвання шлюбу здійснюється державним орга­ном реєстрації актів цивільного стану за наявності двох умов: а) подружжя не має неповнолітніх дітей та б) існує взаємна згода подружжя на розірвання шлюбу.

Відповідно до ч. 3 ст. 106 СК України шлюб розривається не­залежно від наявності між подружжям майнового спору. Відповідно до ч. 2 ст. 106 СК державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання спільної заяви подружжя, якщо вона не була відкликана.

У певних випадках розірвання шлюбу державним органом РАЦС може здійснюватися не за спільною заявою подружжя, а за заявою одного з них. Відповідно до ч. 1 ст. 107 СК шлюб розривається за заявою одного з подружжя, якщо другий з них: а) визнаний безвісно відсутнім; б) визнаний недієздатним; в) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки. Якщо ж між подружжям виникає спір майнового характеру, то це не впливає на вирішення питання щодо розірвання шлюбу. Вбачаєть­ся, що таке правило є виправданим. Розгляд майнового спору можна відокремити від вирішення питання щодо розірвання шлю­бу.

Розірвання шлюбу за рішенням суду. Як уже зазначалося, розірвання шлюбу, крім органів РАЦС, може бути здійснене су­дом. Сімейний Кодекс закріплює: а) розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей (ст. 109 СК); 6) розір­вання шлюбу за позовом, пред'явленим одним із подружжя, тоб­то за наявності спору (ст. 110 СК).

У першому випадку мається на увазі добровільне розірвання шлюбу, коли ніхто з подружжя не заперечує проти припинення подружнього життя. Утім, така сім'я має дітей, тому розірвання шлюбу не може здійснюватися органами РАЦС. У цьому випад­ку розірвання шлюбу між подружжям традиційно здійснюється судом. Це викликано необхідністю забезпечення інтересів дітей у разі розпаду сім'ї. Якщо подружжя дійшло згоди щодо розірвання шлюбу, воно, відповідно до ч. 1 ст. 109 СК має право подати до суду про це спільну заяву. В цьо­му випадку суд не з'ясовує питання щодо можливості або немож­ливості розірвання шлюбу. Питання щодо припинення подруж­нього життя подружжя вирішує самостійно. Головна мета суду полягає у встановленні того, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірван­ня шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Таким чином, суд лише з'ясовує відпо­відність волевиявлення подружжя їхній справжній волі на розір­вання шлюбу, та відсутність. порушення інтересів дітей та под­ружжя після розірвання шлюбу.

Разом із заявою про розірвання шлюбу подружжя передає на роз­гляд суду письмовий договір, в якому вказує: з ким із них будуть проживати діти; яку участь у забезпеченні умов життя дітей брати­ме той з батьків, хто буде проживати окремо; умови здійснення тим із батьків, який проживає окремо, права на особисте виховання дітей.

Відповідно до ч. 1 ст. 109 СК вказаний договір має просту пись­мову форму. Виходячи з того, що він буде подаватися до суду ра­зом із заявою подружжя щодо розірвання шлюбу, можна зробити припущення, що цей договір має бути затверджений судом на умовах мирової угоди. Підписання сторонами такого договору, як випливає з ч. 1 ст. 109 СК, є правом, а не обов'язком подружжя.

СК України передбачає ще один договір подружжя, який подається суду при розірванні шлюбу за спільною заявою подружжя. Це договір щодо визначення розміру аліментів на ди­тину (ч. 2 ст. 109 СК). Частина 1 ст. 109 містить диспозитивне правило, відповідно до якого подружжя має право подати до суду письмовий договір про порядок виховання дитини. Частина 2 ст. 109 передбачає, що такий договір має бути нотаріально посвідчений.

Другим різновидом судового порядку розірвання шлюбу є по­рядок, відповідно до якого розірвання шлюбу здійснюється за позовом одного з подружжя (ст. 110 СК). Таким чином, у даному випадку мова йде про відсутність згоди подружжя щодо цього питання внаслідок чого розірвання шлюбу здійснюється за ініціа­тивою лише одного з них. Загальний дозвіл щодо розірвання шлю­бу за позовом одного з подружжя має певні винятки. Відповідно до ч. 2 ст. 110 СК такий позов не може бути пред'явлений протя­гом вагітності дружини та протягом одного року після народжен­ня дитини..Але з цього правила є винятки:

1. Звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу протя­гом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини можливе, якщо один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини (ч. 2 ст. 110 СК).

2. Чоловік та дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дру­жини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою (ч. 3 ст. 110 СК).

3. Чоловік і дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо: а) батьківство щодо неї визнане іншою особою або б) за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виклю­чено з актового запису про народження дитини (ч. 4 ст. 110 СК).

Якщо перешкод для пред'явлення позову про розірвання шлю­бу немає, суд приймає позов та розглядає справу. При цьому він уживає заходів щодо примирення подружжя(встановлюється шести місячний строк для примирення), якщо це не супере­чить моральним засадам суспільства (ст. 111 СК). При розгляді справи суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причи­ни позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність мало­літньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подруж­жя (ч. 1 ст. 112 СК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 112 СК суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Правові наслідки розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу як юридичний факт викликає певні юри­дичні наслідки.

- Між подружжям припиняються особисті права та обов'язки (статті 51, 52, 54, 55, 56 СК). Відповідно до ст. 113 СК після розірвання шлюбу особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище. Для вирішен­ня цього питання згода іншого з подружжя не потрібна.

- Після розірвання шлюбу та одержання відповідного свідоцтва особа має право на повторний шлюб (ст. 116 СК України).

- З припиненням шлюбу закон пов'я­зує питання щодо визначення походження дитини. Так, відповід­но до ч. 2 ст. 122 СК вважається, що дитина походить від подружжя, якщо вона народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу. Після цього колишній чоловік жінки не може бути записаний як батько дитини в Книзі реєстрації народжень.

- З припиненням шлюбу закон пов'язує також виникнення у под­ружжя права на утримання. Відповідно до ч. 2 ст. 76 СК після роз­ірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік або дружина може надавати матеріальну допо­могу. Крім того, особа має право на утримання, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка або жінки під час шлюбу.

- Розірвання шлюбу означає припинення режиму спільної су­місної власності подружжя. Речі, набуті кожною особою після розірвання шлюбу, належать їй на праві приватної власності. Ра­зом із тим, особливістю відносин колишнього подружжя є те, що стосовно майна, яке було набуто під час шлюбу, режим спільної сумісної власності зберігається до часу поділу майна. У зв'язку з тим, що розірвання шлюбу викликає значні правові наслідки і взагалі впливає на правовий статус особи, важливого значення набуває правильне визначення моменту припинення шлюбу. Він залежить від того, який державний орган здійснює ро­зірвання шлюбу. Відповідно до ст. 114 СК у разі розірвання шлюбу органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови. Якщо розірвання шлю­бу здійснюється за рішенням суду, шлюб припиняється у день на­брання чинності рішенням суду. Сімейний кодекс значно розширює можливості збере­ження шлюбу і передбачає спеціальний правовий механізм для поновлення шлюбу після його припинення. Це стосується як ви­падків розірвання шлюбу, так і припинення його внаслідок ого­лошення особи померлою або визнання її безвісно відсутньою (статті 117,118 СК). Відповідно до ст.117 СК жінка та чоловік, шлюб між якими було розірвано, мають право подати до суду заяву про поновлен­ня їхнього шлюбу за умови, що жоден із них не перебував після цього у повторному шлюбі. У такий спосіб закон надає можливість колишньому подружжю поновити свій шлюб. На підставі рішен­ня суду про поновлення шлюбу та анулювання запису акта про розірвання шлюбу державний орган реєстрації актів цивільного стану видає нове Свідоцтво про шлюб.

Режим окремого проживання подружжя. Суттєвою новелою СК України є введення інститу­ту окремого проживання подружжя (ст. 119 СК), або сепарації. Режим окремого проживання подружжя може бути встанов­лено судом: а) за взаємною заявою подружжя, коли чоловік і жінка не можуть проживати разом і згодні щодо встановлення такого режиму. Це може бути викликано певними проблемами в сім'ї, коли подружжя ще остаточно не вирішило питання про розірван­ня шлюбу і бажають перевірити свої почуття, з'ясувати подальші наміри щодо збереження або незбереження сім'ї; б) за позовом одного з подружжя у разі небажання дружини або чоловіка про­живати спільно. В даному випадку ініціатором роздільного про­живання виступає лише один із подружжя (ч. 1 ст. 119 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 120 СК у разі встановлення режиму ок­ремого проживання виникають такі наслідки: майно, що його буде набуто в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметь­ся набутим у шлюбі; дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоло­віка; дружина, чоловік можуть усиновити дитину без згоди дру­гого з подружжя. Указана норма передбачає дуже важливі наслідки особистого та майнового характеру. Так, при окремому проживанні припи­няється режим спільної сумісної власності подружжя, не діють правила, які встановлені законом щодо їх майна. Подружжя може звернутися до суду із заявою про встановлення режиму окремого проживання та до нотаріуса про посвідчення шлюбного договору, в якому будуть встановлені пра­вила щодо правового режиму їхнього майна. В договорі вони мо­жуть, наприклад, вказати, що окремі речі, які сторони набувати­муть під час окремого проживання, будуть складати їх спільну (сумісну або часткову власність), спільне майно, набуте під час шлюбу та продане під час окремого проживання, буде належати одному з подружжя, передбачити інші моменти. Особисті стосунки подружжя, врегульовані ст. 120 СК, пов'я­зані з визначенням походження дитини, яка була народжена дру­жиною після спливу десяти місяців після встановлення режиму окремого проживання, та порядком усиновлення дитини одним із подружжя. СК не містить вказівки щодо інших особистих прав та обов'язків подружжя у цей період. У формальному розумінні це означає, що такі права й обов'язки подружжя зберігаються.

Підстави та порядок визнання шлюбу недійсним. Недійсним визнається шлюб, зареєстрова­ний в державному органі РАЦСу за відсутності хоча б однієї з пози­тивних умов його укладення, або, навпаки, за наявності хоча б однієї з негативних умов укладення.

До підстав визнання шлюбу недійсним належать: порушення умов укладення шлюбу, передбачених статтями 22, 24-26 СК; наявність при укладенні шлюбу обставин, що перешкоджають його реєстрації; реєстрація фіктивного шлюбу.

Причому, залежно від того, які вимоги закону були порушені при укладенні шлюбу, останні поділяються на: абсолютно недій­сні; шлюби, які визнаються недійсними за рішенням суду; шлю­би, які можуть бути визнані недійсними судом.

Абсолютно недійсними вважаються шлюби, які укладені всу­переч встановленим законом перешкодам до їх укладення, а саме, шлюб:

— зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі (ч. 1 ст. 39 СК), тобто укладен­ням такого шлюбу порушено основний принцип сімейного права — одношлюбність. У цьому випадку недійсним визнається ос­танній шлюб, оскільки на момент його укладення особа вже пере­бувала в іншому зареєстрованому шлюбі;

— зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою (ч. 2 ст. 39 СК), тобто порушено такий основний принцип сімейного права, як відсутність кровного споріднення;

— зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною (ч. 3 ст. 39 СК). Між тим, якщо один із подружжя внаслідок пси­хічного розладу буде визнаний судом недієздатним після укла­дення шлюбу, то шлюб не вважається недійсним, оскільки на мо­мент його укладення обидва з подружжя були здорові й дієздатні. Він може бути розірваним за заявою дієздатного подружжя в орга­нах РАЦСу.

Абсолютно недійсні шлюби вважаються недійсними з момен­ту їх реєстрації і не потребують судового рішення щодо цього. Анулювання актового запису відбувається органами РАЦС на підставі заяви заінтересованої особи з наданням відповідних до­казів порушення цим шлюбом однієї з указаних засад сімейного права. Причому актовий запис про шлюб анулюється незалежно від смерті осіб, з якими було зареєстровано шлюб, а також розір­вання цього шлюбу (ч. 6 ст. 39 СК).

До шлюбів, які визнаються недійсними за рішенням суду, належать шлюби, укладені без вільної згоди жінки або чоловіка (ч. 1 ст. 40 СК), а також фіктивні шлюби (ч. 2 ст. 40 СК).

? Питання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте розірвання шлюбу в державних органах реєстрації актів цивільного стану.

2. Які підстави розірвання шлюбу в судовому порядку?

3. Які юридичні наслідки припинення шлюбу?

4. В чому суть режиму окремого проживання подружжя?

5. Назвіть підстави та порядок визнання шлюбу недійсним.

Відносини батьків і дітей

1. Підстави виникнення батьківських прав і обов’язків. На підставі ст.121 СК У походження дитини походження дитини від даної матері, як від батька, засвідчується свідоцтвом про її народження. Цей документ видається на підставі заяви матері, поданої до органу РАЦСу. До заяви мати повинна додати довідку медичного закладу про народження дитини, а також документ, що підтверджує особу матері. Викладений порядок встановлення походження дитини застосовується незалежно від того, народила мати дитину у шлюбі чи поза шлюбом.

2. Визначення походження дитини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою засвідчується записом про шлюб батьків (свідоцтвом про шлюб) та документами закладу охорон здоров’я про народження дружиною дитини. Для запису жінки, яка народила дитину, матір’ю не має значення, народилася дитина у зареєстрованому шлюбі або тоді, коли її батьки не перебували у ньому. Батьком дитини записується громадянин зазначений у свідоцтві про шлюб як чоловік її матері. При народженні дитини у зареєстрованому шлюбі не потрібна згода чоловіка матері дитини на запис її батьком (ст.122 СК У).

3.Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою (ст.123-128 СК У). Походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження нею дитини. Встановлення батьківства визначається:

1) за заявою матері та батька дитини;

2) за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини;

3) за рішенням суду.

Визнання батьківства за рішенням суду (ст.128 СК) проводиться за наявності спору щодо особи, яка є батьком дитини в тому випадку. Коли чоловік не визнає себе батьком дитини й навпаки, коли чоловік вважає себе батьком дитини, а цей факт оспорюється. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільно-процесуального кодексу України.

Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений матір’ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує її, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Пред’явити цей позов може й особа, яка вважає себе батьком дитини.

Позов про визнання батьківства може бути прийнятий судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено її матір’ю, яка не перебуває у шлюбі, і не має спільної заяви батьків дитини, її батька або рішення суду про встановлення батьківства.

5. Оспорювання батьківства (материнства) – це не визнання особою реєстрації себе як батька (матері) дитини. Особа, яка записана батьком дитини, має право оспорити своє батьківство і повинна довести відсутність кровного споріднення між собою і дитиною, батьком якої вона записана, а також повинна довести що на момент вчинення запису про народження дитини вона не знала, що не є батьком дитини.

Оспорювання батьківства можливе тільки з моменту народження дитини й до досягнення нею повноліття, може бути здійснене протягом цього часу тільки якщо дитина є живою.

Оспорювання батьківства можливе також і з боку наступних осіб:

1) спадкоємців особи, яка записана батьком дитини (ст.137 СК);

2) матері дитини щодо батьківства свого чоловіка (ст.138 СК).

Жінка, яка народила дитину у шлюбі, має право оспорити батьківство свого чоловіка це можливе за наявності заяви іншої особи про визнання свого батьківства щодо цієї дитини.

На підставі ст.139 СК У жінка, яка записана матір’ю дитини, може оспорити своє материнство. У позові зазначаються дві вимоги:

- про не визнання материнства жінки, яка записана матір’ю дитини;

- про визнання свого материнства.

Не має права оспорювати материнство жінка, якій було імплантовано зародок, зачатий подружжям (сурогатна матір), а також жінка яка є донором яйцеклітини для зародка, імплантованого в організм іншої жінки (ч.2,3 ст.123 СК).

6.Підстави, порядок та наслідки позбавлення батьківських прав. Ст.164 СК визначає підстави позбавлення батьківських прав:

1. Відмова без поважних причин забрати свою дитину з пологового будинку (відділення) або з іншої лікувальної, виховної установи і не виявлення протягом шести місяців щодо неї батьківського піклування.
2. Ухилення від виконання батьками своїх обов’язків щодо виховання дитини.
3. Жорстоке поводження з дитиною.
4. Якщо батьки є хронічними алкоголіками або наркоманами.
5. Вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування, до бродяжництва.
6. Засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Згідно зі ст.166 СК особа, позбавлена батьківських прав:

Ø Втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання;

Ø Перестає бути законним представником дитини;

Ø Втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям із дітьми;

Ø Не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;

Ø Не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності;

Ø Втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

7.Суть майнових правовідносин у сім’ї. Сімейно-правові відносини поділяються на дві групи:

1) правовідносини з приводу майна;

2) аліментні правовідносини.

Згідно з ч.1 ст.173 СК батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків.

Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов’язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей (ст.59, 176-179 СК).

8.Аліментні правовідносини батьків та дітей – це правовідносини, в яких одна сторона зобов’язана надати другій стороні утримання на підставах і в порядку, що встановлені законом, а друга сторона вправі вимагати виконання такого обов’язку. Правовідносини батьків і дітей щодо утримання можна поділити на дві групи:

1) аліментні зобов’язання батьків щодо утримання дитини, до яких входять зобов’язання батьків щодо утримання дитини до досягнення нею повноліття (ст.180 СК):

а) зобов’язання батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина, що продовжують навчання й у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст.199 СК);

б) зобов’язання батьків щодо утримання непрацездатних повнолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст.198 СК);

в) зобов’язання батьків брати участь у додаткових витратах на неповнолітню дитину, що викликані особливими обставинами (ст.185 СК).

2) аліментні зобов’язання повнолітніх дітей щодо утримання батьків, які складаються з зобов’язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги (ст.202 СК); зобов’язання повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою чи інвалідністю, немічністю (ст.203, 206 СК).