Культурна дипломатія в Україні: актуальні виклики І практика

 

Під культурною дипломатією розуміють здійснення зовнішньої комунікаційної політики держави направленої на формування позитивного іміджу країни засобами культури. Відомий польський фахівець з культурної і публічної дипломатії Єжи Онух коротко і влучно окреслює культурну дипломатією як продаж іміджу країни засобами культури [1]. Від початку російської агресії проти України, станом на 2014 рік, державне керівництво, політики, медійники та суспільство зіштовхнулися із проблемою не розуміння світовою спільнотою ситуації в Україні на дипломатичному та побутовому рівнях, а також не знанням про Україну як окрему незалежну державу на мапі світу в цілому. Покращити ситуацію намагалися митці, які завдяки власноруч напрацьованим міжнародним контактам та репутації стали першими коментаторами ситуації в Україні (письменники А. Курков, О. Забужко, Ю.Андрухович, С. Жадан, А.Бондар, співак С. Вакарчук та інші), а також зв’язківцями із зовнішнім світом. Порятунок репутації України мав стихійних і не структурований характер, адже кожен активний громадянин намагався зробити усе, що в його силах на своєму рівні напрацьованих міжнародних зав’язків. До прикладу, у березні 2014 року ключові піар-агенства Києва об’єдналися у громадську організацію «Український кризовий медіа-центр», яка взяла на себе роль першого ретранслятора інформації про Україну Україною назовні головними мовами світу.

У європейських країнах за культурну дипломатію відповідають як посольства так і культурні центри (Гете Інститут в Києві, Польський інститут в Києві, Британська Рада та інші), які здійснюють цілеспрямовану інформаційну діяльність направлену на побудову іміджу своєї країни інструментами культури. Є навчальні заклади, що готують «культурних» і «публічних» дипломатів [2].

У відповідь на кризову комунікаційну ситуацію Міністерство закордонних справ України у грудні 2015 року відкрило Управління публічної дипломатії, яке має на меті здійснювати розвиток відносин з громадськістю, громадськими об’єднаннями та медіа інших країн та України; реалізацію іміджевих, культурних та інформаційних проектів України за кордоном; координацію заходів інших органів виконавчої влади у цих сферах, а також реорганізувати роботу культурних аташе при посольствах України у світі. Окрім того, піднімається питання створення Українського інституту культури, який був би самостійною представницькою інституцією за кордоном та займався б промоцією української культури. Найостаннішим прикладом культурної дипломатії є організація роботи цьогорічного українського стенду на 68-му Франкфуртському міжнародному книжковому ярмарку. Над ним спільно працювали представники міністерств, громадських організацій, видавництв та мистецьких об’єднань, що продемонструвало важливість консолідованої участі у культурній дипломатії усіх гравців культурного процесу.

Створення подібного представництва при державній структурі означає позитивну тенденцію, яка дає надію на розробку та реалізацію чіткої стратегії та тактики формування позитивного іміджу України у світі. Водночас, постають концептуальні питання: який саме це має бути імідж та що, врешті, має знати світ про Україну. Ми зіштовхуємося з не менш актуальним і проблемним питанням внутрішньої самоідентифікації та пошуку власного «я», адже події останніх років (Революція Гідності, війна на Сході) показали, що українське суспільство надзвичайно мало знає про українську культуру та регіональні особливості. Це незнання та відсутність внутрішньої комунікації були використані зовнішнім російським агресором проти України і українців.

Отже, не менш важливим є питання внутрішньої культурної дипломатії, яка налагодила б зв’язки у середині країни та допомогла краще зрозуміти українську ідентичність. У цьому контексті вартий уваги програма «Культурна дипломатія між регіонами України» ГО «Український кризовий медіа-центр», яка має на меті промоцію України в Україні й з травня 2015 року працює у прифронтовій зоні. Проект сфокусований на темах декомунізації, історичної рефлексії, реформи музейної справи та працює із сучасним українським мистецтвом. Таким чином, перед реалізаторами культурної дипломатії стоять як зовнішні, так і внутрішні виклики. Зовнішні виклики полягають у проблемі подолання негативного іміджу України у світі. Внутрішні виклики характеризуються невизначеністю внутрішньої ситуації та процесом формування української ідентичності, який характеризується хаотичністю та відбувається в умовах військової агресії, анексії значних територій, декомунізаційних процесів і конфліктів. Водночас, саме кризова ситуація породжує значну кількість культурних ініціатив, які можуть бути використаними як інструменти публічної дипломатії.

Список використаних джерел

1. Єжи Онух: «Культурна дипломатія — це продаж іміджу країни засобами культури» // Лівий Берегц / [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://lb.ua/culture/2015/11/25/321735_iezhi_onuh_kulturna_diplomatiya_tse.html (дата доступу: 23.10.16)

2. Нова культурна дипломатія України: запит на контент // Агора / [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://kennankyiv.org/wp-content/uploads/2016/04/Rozumna_Agora_V16_final-8.pdf (дата доступу: 23.10.16)

 

 

Густій М. М.,