Концептуалізація травми в сучасному жіночому мистецтві

 

Актуальність теми полягає у необхідності виокремлення місця травматичного досвіду в структурі жіночої ідентичності та виявлення прихованих та очевидних впливів травми на творчість як спосіб наближення до Іншого. Зважаючи на специфіку обраної теми, варто виокремити дефініції жіночого та феміністичного мистецтва. Жіночим можна назвати мистецькі твори, створені безпосередньо жінкою-художницею. Дане поняття може включати і феміністичне мистецтво. Наприклад, Марію Приймаченко, Любов Попову, Олександру Екстер, Соню Делоне ми можемо визначати як представниць жіночого мистецтва (тобто, створеного безпосередньо жінкою). Феміністичне мистецтво відрізняється певною маніфестацією жіночого. В даному випадку жіноче сприймається одночасно як своє та як Інше – опозиція чоловічому. Феміністичне мистецтво спрямоване на деконструювання патріархальних стратегій в культурі та мистецтві загалом та саме феміністичне мистецтво найбільше демонструє феномен травми. Серед яскравих представниць феміністичного мистецтва доречно згадати Валі Експорт, Ханну Вілке, Луїзу Буржуа, ОРЛАН. Всі згадані авторки демонструють можливість конструювання жіночої ідентичності, відкидаючи так званий фалічний означник та стверджуючи, що в якості Іншого може виступати не лише символічне чоловіче, але й жіноче. Проте, творчість згаданих художниць нерозривно пов’язана з чоловічим поглядом. Наприклад, перформанс Валі Експорт «Генітальна паніка», під час якого авторка пройшла по темній залі кінотеатру з прорізаною діркою в області паху, майже доторкаючись до глядачів своїм тілом, демонструє агресивну сексуальність, котра не схожа на традиційне сприйняття жіночої сексуальності як жертовної та покірної, що є традиційною для так званого чоловічого погляду, котрий виступав в якості головного мірила художнього процесу до середини ХХ століття. Таким чином, Валі Експорт підриває патріархальну стратегію, котра домінувала в мистецтві, проте навіть згаданий перформанс, попри всю радикальність нерозривно пов’язаний з чоловічим поглядом, значення якого художниця намагається нівелювати. Елен Сіксу зауважує, що ми не можемо говорити про «жіночу сексуальність» як гомогеннну, однотипну та загалом таку, що потрапляє в рамки класифікації. Авторка порівнює жіноче з музикою, живописом, літературою, називаючи її фантасмагоричним невичерпним потоком [3, с.800]. Жіноча творчість, на думку Елен Сіксу, виражає себе через заглиблення в природу власного еросу. З огляду на це, відому тезу Жака Лакана «Жінки не існує» [2] можна сприймати як необхідність самозаглиблення та пізнання власного тіла, хоча саме твердження є неоднозначним. Доречно згадати перформанс ізраїльскої художниці Кінерет Макс, який відбувся на «Днях перформансу 2011» у Львові в рамках Тижня актуального мистецтва [1] акцентує увагу на специфіці вираження жіночого травматизму в культурі, зокрема в отриманні жінкою певного статусу (дівчини, дружини, матері) як обов’язкового маркування. В перформансі авторка виокремлює три речі, які неможливо повернути. В процесі перформансу художниця неодноразово рахує. Спочатку вона рахує сірники, потім імітує звук годинника, намотуючи на палець золоту нитку, що символізує каблучку та фактично виводить її зі статусу дівчини у статус жінки.

Отже, проаналізувавши досвід художниці Кінерет Макс (жіноче) та Валі Експорт (жіноче-феміністичне), можна виокремити декілька способів концептуалізації травми. Кінерет Макс відтворює процес ініціації жінки в культурі та її перехід від статусу дівчини до статусу матері, що ніби наближає до символічної фігури Іншого, проте такий спосіб наближення є надто ілюзорним. Жіночий травматизм завжди пов’язаний з індивідуальним та колективним. Так, Кінерет Макс використовує автобіографічний наратив, але необхідність отримання певного статусу «бути як ти/вона/всі» є колективним жіночим травматичним досвідом. Валі Експорт використовує стратегію маніфестації жіночого, намагаючись демонструвати власну сексуальність як агресивну та самостійну, не пов’язану з чоловічим поглядом. Таким чином, можна зробити висновок, що проживання власного травматичного досвіду та реакція на колективну жіночу травму в мистецьких практиках жінок-художниць мають проживатися тілесно. Художній метод такого переживання може відрізнятись, але травма змінює структуру ідентичності та вимагає постійного відтворення та переживання отриманого (внаслідок травматичної ситуації) досвіду. Повторне переживання в процесі створення мистецького твору допомагає включити травму в структуру власної ідентичності, знижуючи ризик виникнення деформації психіки.

Список використаних джерел

1. Дні мистецтва перформанс у Львові 2008-2011. // ФОП Сокіл О.М.. – 2011.

2. Лакан Ж. Семинары. Книга 20. Ещё / Жак Лакан.; [пер. с франц. А. Черноглазова]. – М: Гнозис/Логос, 2011. – 175 с.

3. Сиксу Э. Хохот Медузы / Элен Сиксу // Введение в гендерные исследования Ч.ІІ: Хрестоматия / Элен Сиксу., Харьков: ХЦГИ; СПб: Алетейя, 2001. – С. 799–821.

Левінська З. С.,