Мета, значення та необхідність державної санаційної підтримки підприємств..

Якщо мобілізованих фінансових ресурсів із децентралізова­них джерел не вистачило для успішного проведення санації чи ре­структуризації підприємства, то в певних випадках може бути прийняте рішення про надання суб'єктам господарювання дер­жавної фінансової чи іншої підтримки. Згідно із Законом України "Про підприємства" у разі збиткової діяльності суб'єктів господа­рювання держава, якщо вона визнає їх продукцію суспільно не­обхідною, може надавати їм дотації чи інші пільги. Беручи участь у санації підприємств, держава, як правило, прагне протидіяти спаду виробництва та зростанню безробіттю.

Державна підтримка може здійснюватися як за рахунок коштів державного бюджету, так і за рахунок місцевих бюджетів. При цьому відповідні державні органи мають укласти з кредито­рами договір поруки за зобов'язаннями боржника або погасити дані зобов'язання за рахунок надання кредитної підтримки чи фінансових ресурсів на безповоротній основі.

До основних критеріїв відбору підприємств для надання їм цільової державної підтримки слід віднести такі: потенційна прибутковість; високий рівень менеджменту на підприємстві; спрямованість на використання нових, ефективних ре­сурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій; можливість експорту (приросту експорту) конкурентос­проможної продукції; заміна імпортної продукції, сировини, матеріалів вітчиз­няними; вирішення проблеми енергозабезпечення, енергозбере­ження (ресурсозбереження); збереження науково-технічного потенціалу (досліджень і розробок, що мають пріоритетне значення для країни); наявність ринків збуту продукції у країні та за кордоном.

Умови і порядок оголошення підприємства банкрутом.

Банкрутство є одним із способів селекції суб'єктів господарювання. Завдяки банкрут­ству зменшуються негативні наслідки діяльності фінансово-неспромож­них підприємств для розвитку економіки країни вцілому.

По-перше, фінансово неспроможне підприємство генерує серйозні фінансові ризики для підприємств, які успішно працюють, - його парт­нерів. Цим воно завдає їм відчутного економічного збитку в процесі своєї діяльності. У результаті також знижується загальний потенціал економічного розвитку країни;

По-друге, фінансово неспроможне підприємство ускладнює форму­вання дохідної частини Державного бюджету і позабюджетних фондів, сповільнюючи реалізацію передбачених програм економічного і соц­іального розвитку;

По-третє, неефективно використовуючи надані йому кредитні ре­сурси в товарній і грошовій формі, фінансово неспроможне підприєм­ство спричинює зниження загальної норми прибутку на капітал, вико­ристовуваний у сфері підприємництва;

По-четверте,вимушено зменшуючи обсяги своєї господарської діяльності у зв'язку з фінансовими труднощами, такі підприємства генеру­ють скорочення кількості робочих місць і кількості зайнятих у суспіль­ному виробництві, посилюючи цим соціальну напруженість у країні.

У світовій практиці законодавство про банкрутство розвивалося за двома відмінними напрямками, в основі яких лежать британська та американська моделі.

Британська модель банкрутства передбачає, що банкрутство розг­лядається як спосіб повернення боргів кредиторам за рахунок основ­них, оборотних і всіх інших наявних коштів шляхом ліквідації боржника-банкрута.

Основна мета американської моделі полягає в тому, щоб через са­нації реабілітувати компанію, відновити її платоспроможність. Для реорганізації компанії існує спеціальна процедура опікування (судово­го), тобто призначається спеціальний чиновник, повірений або опікун, і під його керівництвом створюється спеціальна комісія, яка спеціалі­зується на проблемах діяльності фірми. Процедура корпоративної ре­організації спрямована на підтримку великих підприємств, а для дрібних і середніх підприємств нерідкі випадки, коли борги за рішен­ням суду прощаються, якщо кредитори не несуть великих збитків, якщо кредити видавалися за відомо під явно високі відсотки, якщо підприємство-банкрут має сталі перспективи розвитку тощо. Але якщо фірму знову охопить фінансовий крах, то вона протягом наступ­них шести років не має права звертатися до суду за допомогою у спра­вах про банкрутство.

У сучасних умовах в законодавстві розвинутих країн прослідковується тенденція до інтеграції обох напрямів.

Законодавчо-правовою базою здійснення банкрутства вітчизняних підприємств є Конституція України, ЗУ"Про відновлення платоспроможності боржника або визнання банкрутом" (1999p.), Господарський кодекс України, що набув чин­ності з 1 січня 2004 р. та інші нормативні акти.

Основними функціями законодавства про банкрутство є: запобігати непродуктивному використанню активів підприємств; реабілітувати підприємства, які опинилися на межі банкрутства, маючи значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому; сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

За діючим в Україні законодавством підставою для порушення спра­ви про банкрутство, як вже зазначалося, є письмова заява будь-якого з кредиторів, самого боржника, органів державної податкової адмініст­рації або державної контрольно-ревізійної служби.

На період від порушення справи про банкрутство до прийняття рішен­ня по ній, господарський суд накладає повноваження щодо розпоряд­ження і контролю за майном боржника на банк, що здійснює розрахун­ково-касове обслуговування боржника, а якщо банкрутом є державне підприємство - на Фонд державного майна, або на іншу особу за пропо­зицією боржника чи кредиторів. Розпорядник майна несе відпові­дальність за належне здійснення зазначених повноважень. Повноважен­ня розпорядника майна втрачають силу з моменту утворення ліквідаційної комісії або призначення санаторів.

Після закінчення місячного терміну з дня опублікування оголошен­ня про банкрутство господарський суд може винести ухвалу про про­ведення санації. Вживши заходів щодо санації банкрутства, господарсь­кий суд за відсутності санаторів призначає ліквідаторів з числа пред­ставників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, Фонду дер­жавного майна (у випадку визнання банкрутом державного підприєм­ства або організації). У свою чергу, ліквідатори утворюють ліквідацій­ну комісію (у її склад обов'язково має входити розпорядник майна бор­жника), яка з метою погашення боргу вирішує питання про продаж майна підприємства-банкрута.

Кошти, отримані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів. Черговість задово­лення вимог кредиторів є наступною:

Пріоритет	Зміст вимог
Перша черга	— вимоги, забезпечені заставою; — виплата вихідної допомоги звільненим працівникам; — витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб; - витрати, пов'язані з провадженням справи про банкрутство та роботою ліквідаційної комісії
Друга черга	- вимоги, що виникли із зобов'язань банкрута перед працівни­ками підприємства-банкрута; зобов'язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян; — вимоги громадян-довірителів та інших суб'єктів підприєм­ницької діяльності
Третя черга	вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів)
Четверта черга	- вимоги кредиторів, що не забезпечені заставою, у тому числі зобов'язання, що виникли під час процедур розпорядження май­ном боржника та його санації
П'ята черга	— вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства
Шоста черга	- інші вимоги та зобов'язання

Зазначимо, що вимоги кожної наступної за порядком черговості задовольняються лише після повного погашення вимог попередньої. Крім того, в разі недостатності майна для повного задоволення всіх вимог однієї черговості претензії задовольняються пропорційно сумі, що належить кожному кредиторові. За загальним правилом вимоги, заявлені після закінчення терміну, встановленого для їх подання, не розглядаються і відповідно вважаються погашеними. Вважаються по­гашеними також вимоги, не задоволені через недостатність майна.

У випадку, якщо майна банкрута вистачило, щоб задовільнити всі вимоги кредиторів, він вважається вільним від боргів і продовжує свою підприємницьку діяльність. Господарський суд може винести рішення про реорганізацію (ліквідацію) юридичної особи, що звільнилася від боргів, тільки в тому випадку, коли у неї залишилося майнових активів менше, ніж потрібно для її функціонування згідно із законодавством, або за клопотанням власників його майна.