Державні та комунальні підприємства

Державні унітарні підприємства утворюються компетентними орга­нами державної влади на базі відокремленої частини державної влас­ності. Ці органи є представниками власника (держави) і виконують його функції в межах, визначених Господарським кодексом України та інши­ми законодавчими актами. Майно державного унітарного підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві господарсько­го відання чи праві оперативного управління.

Державні унітарні підприємства, за ст. 73 Господарського кодексу України, діють як державні комерційні підприємства або казенні під­приємства.

Державне комерційне підприємство діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності всім належним йому на праві господарського відання майном. Статутний фонд такого підпри-

ємства утворюється відповідним повноваженим органом до його реєст­рації як суб'єкта господарювання.

Держава та орган, до управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених Господарським кодексом України та іншими за­конами.

Державні унітарні підприємства повинні приймати та виконувати доведені до них державні замовлення і державні завдання, а також вра­ховувати їх при формуванні виробничих програм, визначенні перспек­тив їх економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів. Вони не мають права безоплатно передавати належне їм майно іншим підпри­ємствам, організаціям, громадянам, крім випадків, передбачених зако­ном. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структур­них одиниць та підрозділів державні комерційні підприємства мають право лише за попередньою згодою органів, до сфери управління яких вони входять, і, як правило, на конкурсних засадах. Кошти, одержані від продажу майна, що належить до основних фондів цих підприємств, спрямовуються на інвестування їх виробничої діяльності.

Списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного ко­мерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.

Державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибут­ку спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'яза­них з їх діяльністю, зокрема амортизаційний фонд¹; фонд розвитку ви­робництва; фонд споживання (оплати труда); резервний фонд та інші передбачені статутом підприємства фонди.

Порядок визначення нормативів відрахувань до таких фондів, їх граничні розміри, порядок формування та використання встанов­люється законом. Так, Декретом Кабінету Міністрів України від 10 трав­ня 1993 року «Про порядок використання прибутку державних підпри­ємств, установ і організацій» встановлено, що державні підприємства після сплати обов'язкових платежів провадять відрахування від прибут­ку, який залишиться в їхньому розпорядженні, на технічне переоблад­нання виробництва, освоєння нових технологій, здійснення природо­охоронних заходів і нового будівництва та на поповнення власних обо­ротних коштів за нормативами (в розмірах не менше ЗО і не більше 80 відсотків), встановленими органами, які виконують функції управління майном, що перебуває в державній власності.

¹ Амортизаційний фонд є основним джерелом інвестицій на заміну зношеного обладнання. Якщо цей процес порушується, виробничі фонди вчасно не понов­люються, зменшується обсяг виробництва, погіршується якість продукції, що ви­пускається. І як наслідок цього - погіршується фінансовий стан підприємства.

Серед підприємств, заснованих на державній власності, вирізняють­ся казенні підприємства¹. Вони створюються в галузях народного гос­подарства, в яких: законом дозволено здійснення господарської діяль­ності лише державним підприємством; основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) є держава; підприємство являє собою суб'єкт природних монополій; таким, що переважає (по­над п'ятдесят відсотків), є виробництво суспільне необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним за­довольняються, як правило, не може бути рентабельним; приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом (ст. 76 Господарського кодексу України).

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про його створення визначаються обсяг і характер основної діяльності, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Казенне підприємство наділяється пра­вами юридичної особи, відкриває відповідні рахунки в банках, має пе­чатку за своїм найменуванням, яке повинно містити слова «казенне підприємство».

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, за­тверджує його статут, призначає керівника, дає дозвіл на здійснення ним господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на ви­робництво та реалізацію якої поширюється цей дозвіл. Він здійснює конт­роль за використанням та збереженням належного підприємству майна і має право вилучити в нього майно, яке не використовується або викорис­товується не за призначенням, і розпорядитися ним у межах своїх повно­важень. Під гарантією цього органу казенне підприємство одержує креди­ти для виконання статутних завдань. Без попередньої згоди цього органу казенне підприємство не може відчужувати або іншим способом розпоря­джатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів.

Джерелом формування майна казенного підприємства, крім держав­ного майна, переданого йому відповідно до рішення про його створен­ня, є: кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг); цільові кошти, виділені з Державного бюджету; частина до­ходів, одержаних ним за результатом господарської діяльності, що пе­редбачена статутом.

Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише кош­тами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності таких коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить це підприємство, несе субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями.

¹ Від слова «казна» (тюрк.) — цінності, майно, належне державі. Не­обхідність такого різновиду державних підприємств обумовлена наявністю організацій, які хоч і діють як підприємства-невласники, але, по суті, від імені держави в цілому і в її інтересах.

Комунальні унітарні підприємства утворюються, подібно до держав­них підприємств, компетентними органами місцевого самоврядування на базі відокремленої частини комунальної власності і входять до сфе­ри їх управління. Ці органи є представниками власників — відповідних територіальних громад і виконують його функції в межах, визначених Господарським кодексом та іншими законодавчими актами. Цими ор­ганами утворюються статутні фонди комунальних унітарних підпри­ємств до їх реєстрації як суб'єктів господарювання.

Найменування комунального унітарного підприємства має містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого само­врядування, до сфери якого воно входить. Орган місцевого самовряду­вання призначає керівника комунального унітарного підприємства.

Це підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями влас­ника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить. Збитки, завдані йому внаслідок виконання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, підлягають відшкоду­ванню зазначеними органами.

Господарські товариства

Господарські товариства, згідно з Господарським кодексом України (ст. 79) — це підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені на засадах договору організаціями, які мають права юридичних осіб та (або) громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підпри­ємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку¹. Госпо­дарські товариства наділяються правом юридичної особи з дня держав­ної реєстрації. Господарське товариство може діяти у складі одного учас­ника. За Господарським кодексом засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин (споживачі, органи державної влади та органи місцевого само­врядування, наділені господарською компетенцією, громадські та інші організації), а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання.

Не можуть бути засновниками господарських товариств громадяни, яким законом заборонено здійснювати підприємницьку діяльність. За

¹ Господарські товариства — це, так би мовити, добре забуті організаційно-правові утворення, їх виникнення так характеризується в дореволюційній юри­дичній літературі. «Крупнокапіталістичний лад висуває на перше місце великі підприємства. Це створює необхідність і для капіталістів об'єднуватися в това­риства, особливо дрібних, які в іншому разі були б майже зовсім усунуті від підприємницької діяльності» (КаминакаА. Й. Очерк торгового права. — СПб., 1912. — С. 244). Під поняття «товариство» (хосіеіак), зазначається в одному з творів тих часів, взагалі підходить будь-яке поєднання кількох осіб з метою до­сягнення якогось спільного для членів зиску завдяки вчиненню певних дій на спільний капітал, що складається з грошей, товарів, праці чи в іншому вигляді (ФедоровА. Ф. Торговое право. - Одесса, 1911. - С. 412).

Господарським (а також за Цивільним) кодексом до господарських то­вариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні то­вариства, командитні товариства¹.

Акціонерне товариство — це господарське товариство, статутний фонд якого розподілений на певну кількість акцій однакової номінальної вар­тості. Воно несе відповідальність за зобов'язаннями лише своїм майном², а акціонери — ризик збитків у межах вартості акцій. Акціонерне товари­ство може бути закритим і відкритим. Закритим акціонерним товарист­вом вважається товариство, акції якого розподіляються лише між його засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб. Чинне зако­нодавство передбачає можливість перетворення такого товариства на відкрите, тобто таке, акції якого можуть придбати будь-які особи шляхом відкритої підписки, купівлі-продажу на біржі. Акціонери відкритого то­вариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших.

Засновниками акціонерного товариства можуть бути фізичні та юридичні особи. Вони укладають договір, у якому визначають основні дані, що характеризують майбутнє акціонерне товариство, порядок здійснення спільної діяльності по його створенню, відповідальність перед особами, які підписалися на акції, та інше. Засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, скликати і провести установчі збори та за­реєструвати акціонерне товариство.

Установчі збори приймають рішення про створення акціонерного товариства, затверджують його статут, обирають раду акціонерів (спо­стережну раду), виконавчі та контрольні органи товариства, вирішують питання про схвалення угод, укладених засновниками до створення товариства, та інше.

Органами управління товариства є загальні збори товариства, рада акціонерів (спостережна рада), правління. Вищий орган — загальні збори, якими розглядаються питання: визначення основних напрямків діяльності акціонерного товариства та затвердження його планів і звітів про їх вико­нання, внесення змін до статуту товариства, обрання чи відзив членів ради (спостережної ради), обрання та відзив членів виконавчого органу та ревізійної комісії, затвердження річних результатів діяльності товариства та ряд інших питань, передбачених Законом про господарські товариства.

¹ Наше законодавство чомусь не наголошує на тому, що діяльність това­
риств не повинна суперечити суспільним інтересам, а з дореволюційного за­
конодавства випливало, що «предметом товариства можуть бути різні корисні
і для загального блага потрібні підприємства з торгівлі, страхування, з перево-
зок і взагалі з промисловості» (Федоров Ф. А. Торговеє право. — С. 413).

² Як свідчать літературні джерела, виникнення акціонерних товариств пов'яза­
не з переходом до кредитного господарства з появою потужних підприємств, коли
«з'явився посилений попит на великі капітали, які могли з'явитися тільки шля­
хом акціонерних об'єднань» (Шершеневич Г. Ф. Учебник торгового права. — С. 55).

Виконавчим органом акціонерного товариства є правління або інший орган, передбачений статутом. Цей орган здійснює керівництво поточною діяльністю товариства. Він вирішує всі питання діяльності товариства, крім тих, які належать до компетенції загальних зборів та ради акціонерного товариства (спостережної ради). Толова правління акціонерного товариства має право без доручення здійснювати дії від імені товариства, підписувати договори, представляти інтереси товариства в державних органах, висту­пати від його імені в суді, господарському суді тощо. Контроль за фінан­сово-господарською діяльністю акціонерного товариства здійснює реві­зійна комісія, яка обирається з числа акціонерів.

Товариство з обмеженою відповідальністю — це товариство, статут­ний фонд якого складається з вкладів його учасників. Вони несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном.

Вищим органом управління товариства з обмеженою відповідальністю, як і акціонерного, є збори учасників або призначених ними представників. Виконавчий орган цього товариства — це дирекція (колегіальний орган) або директор (одноособовий орган). Дирекцію очолює генеральний дирек­тор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не нале­жать до числа учасників товариства. Дирекція (директор) підзвітна зборам учасників і має організовувати виконання його рішень.

Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого розподілений на частки визначених установчи­ми документами розмірів. Таке товариство несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а при недостатності цих сум учасники цього товариства несуть додаткову відповідальність належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску¹.

До товариств з додатковою відповідальністю застосовуються за­гальні правила про установчі документи і державну реєстрацію това­риств, обов'язки їх учасників.

Повним товариством є таке товариство, всі учасники якого здійсню­ють спільну господарську діяльність і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном².

Ведення справ повного товариства здійснюється із загальної згоди всіх учасників. Воно може здійснюватись або всіма учасниками, або од­ним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. В останньо-

¹ Такими ознаками характеризувались товариства з обмеженою відпо­
відальністю, що передбачалися цивільним законодавством перших років ра­
дянської влади в Росії (ГойхбаргА. Г. Очерки хозяйственного права. - М., 1927.
— С. 50). І нині, як зазначається в літературі, крім законодавства України ця
форма товариств у європейських країнах не виокремлюється.

² Повні товариства беруть свій початок ще в римському праві. Як зазначається
в російській дореволюційній літературі, «повне товариство є об 'єднанням осіб, які
відповідають один за одного своїм майном. Особиста участь не є необхідною оз­
накою, але звичайно буває» (Шершеневич Г. Ф. Учебник торгового права. — С. 55).

му випадку обсяг повноважень учасників визначається дорученням, що підписується іншими учасниками товариства. Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані давати іншим учасникам на їх вимогу повну інформацію про дії, виконані від імені та в інтересах товариства.

Командитне господарське товариство відрізняється від повного то­вариства тим, що в ньому поряд з одним або кількома учасниками, які здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть відповідальність усім своїм майном, беруть участь вкладники, відпові­дальність яких обмежується їх внеском у товариство¹.

Установчим документом як повного, так і командитного товарист­ва є установчий договір. Статуту ці товариства не мають. В установчо­му договорі визначається: вид товариства, предмет і цілі його діяльності, вклад засновників і учасників, найменування, місцезнаходження, по­рядок розподілу прибутку та збитків, відповідальність учасників за зо­бов'язаннями товариства та інші.

Управління справами командитного товариства здійснюється лише учасниками з повною відповідальністю. В товаристві з одним учасником з повною відповідальністю управління здійснюється ним самостійно.

До реєстрації товариства воно не має права відкривати рахунки в банках, а також укладати договори чи інші угоди. Але якщо після його створення товариство схвалить договори, укладені засновниками, вони будуть дійсними для товариства. У разі несхвалення таких угод вони породжують правові наслідки тільки для засновників.

Особливості правового статусу господарських товариств залежать від їхнього виду та організаційної форми, які закріплюються в установчих документах. При заснуванні господарського товариства вибір органі­заційної форми залежить від засновника чи засновників. При цьому вра­ховується зміст та основні напрямки діяльності, сфера її здійснення, ре­сурси, які можуть бути використані, кількість і склад осіб, які безпосеред­ньо об'єднуються для здійснення господарської діяльності, тощо. Так, у статуті акціонерного товариства, крім зазначених, повинні міститися відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються заснов­никами, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій.

Отже, установчі документи господарських товариств залежать від їхнього виду. Одні з господарських товариств (повні і командитні) можуть діяти на підставі засновницького договору, інші (акціонерне, з обмеже­ною відповідальністю, з додатковою відповідальністю) — на підставі ста­туту. В установчих документах незалежно від виду товариства повинно бути вказано найменування товариства, в якому й зазначається його вид, а також предмет і цілі його діяльності, склад засновників і учасників.

¹ Командитне товариство в дореволюційні часи і в перші роки радянської влади мало назву «товариство на вірі».

До установчих документів можуть бути включені також відомості щодо інших умов діяльності господарського товариства, які не супере­чать законодавству. Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений строк.

Права та обов'язки учасників товариства визначаються законодавст­вом та установчими документами. Ці документи не можуть звужувати ті права і відміняти ті обов'язки, якими учасники наділені законодавством. Відповідно до ст. 88 Господарського кодексу вони мають право брати участь в управлінні справами товариства в порядку, який визначається в установчих документах, за винятком випадків, передбачених законодав­ством; брати участь у розподілі прибутків товариства і одержувати його частку (дивіденди); одержувати інформацію про діяльність товариства (знайомитися з річними балансами, звітами, протоколами зборів); вий­ти з товариства в передбаченому установчими документами порядку.

Обов'язками учасників товариства є: дотримання установчих доку­ментів товариства та виконання рішень його органів управління; вне­сення вкладів чи сплата акцій у розмірі, порядку і коштами, передбаче­ними установчими документами.

Управління господарським товариством, як уже зазначалося, здійс­нюють його органи та посадові особи, склад і компетенція та порядок прий­няття рішень якими визначається установчими документами товариства.

Посадовими особами товариства є голова та члени виконавчого ор­гану, голова ревізійної комісії (ревізор), а в разі створення ради товари­ства (спостережної ради) — голова і члени цієї ради. Ними не можуть бути особи, службову або іншу діяльність яких визнано Конституцією та законом несумісною з перебуванням на цих посадах, а також особи, яким це заборонено рішенням суду.

Посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ними господар­ському товариству, в межах і порядку, передбачених законом та установ­чими документами товариства.

Здійснюючи господарську діяльність, господарські товариства висту­пають як власники майна, переданого їм засновниками і учасниками як внески; продукції, виробленої в результаті цієї діяльності, та доходів, одержаних від неї; іншого майна, набутого товариством на підставах, не заборонених законом (ст. 85 ГК України). Вкладами засновників та учас­ників господарського товариства можуть бути будинки, споруди, облад­нання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, споруда­ми, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті.

Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника або заснов­ника у статутному фонді товариства. Порядок оцінки вкладів визна­чається в його установчих документах. Отже, сума цих вкладів становить

статутний фонд товариства. В ньому створюються також резервний (страховий), а також інші фонди, передбачені законодавством або уста­новчими документами товариства.

Норми про господарські товариства містяться крім Господарського також і в Цивільному кодексі України¹. Таке розміщення загальних і спеціальних норм, що регламентують діяльність господарських това­риств, характерне і для зарубіжного законодавства.

§ 4. Підприємства колективної власності

Однією з організаційних форм господарської діяльності є підпри­ємства, види яких визначені в законі залежно від форм власності — при­ватні, колективні, державні, комунальні, підприємства з іноземними інвестиціями.

Відтак слід, мабуть, зазначити, що законодавство дозволяє і заохо­чує приватну господарську і підприємницьку діяльність як індивідуаль­ну, сімейну, так і з правом найму робочої сили. Закон не обмежує ні кількості найманих працівників, ні розміру приватного капіталу. Це означає, що приватні підприємства є рівноправними суб'єктами вироб­ничої, комерційної та іншої діяльності.

Відповідно до визначення законодавством України такої форми власності, як колективна, воно вирізняє окремий вид підприємств — колективні². Підприємством колективної власності, за Господарським кодексом, визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновників. Ними є виробничі коопе­ративи, підприємства споживчої кооперації, громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом.

Майно колективного підприємства і становить колективну, влас­ність цього підприємства. В ньому визначаються вклади учасників в це майно, на базі якого створено колективне підприємство, та їх вклади в приріст майна після його заснування.

¹У зв'язку з цим виникає питання: яким же кодексом стосовно господар­ських товариств і взагалі господарської і підприємницької діяльності належить користуватись? Виходячи з принципу, закладеного в Цивільному кодексі (ст. 9), слід дійти висновку, що положення цього кодексу застосовуються до врегулю­вання відносин, які виникають у сферах господарювання, використання при­родних ресурсів, охорони довкілля, а також трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Цей принцип закладений і в Господарському кодексі України. До відносин, скажімо, поставки, не врегульованих Господарським кодексом, можуть засто­совуватися відповідні положення Цивільного кодексу.

² Конституція України такої форми власності не передбачає, тому законодав­ство має бути приведеним у відповідність з основним законом. У зв'язку з цим колективні підприємства можна було б назвати спільними підприємствами.

Різновидом колективних підприємств є виробничі кооперативи — добровільні об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої чи іншої діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі в його діяльності (ст. 95 ГК України). Такого ж змісту ви­значення виробничого кооперативу міститься в Законі України від 10 липня 2003 року «Про кооперацію»¹.

Діяльність кооперативу базується на принципах добровільного всту­пу в кооператив і безперешкодного виходу з нього, особистої трудової участі членів кооперативу та їх участі в управлінні його справами. В складі кооперативу можуть створюватися структурні підрозділи, зокрема тери­торіальне відокремлені. Кооператив має право відкривати свої філіали та представництва.

Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути громадяни, іноземці та особи без громадянства, їх кількість не може бути меншою ніж три особи. Кооператив вважається створеним і набу­ває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації.

Майно кооперативу формується за рахунок грошових та матеріаль­них внесень його членів, виробленої ним продукції, доходів від ре­алізації та іншої діяльності, надходжень від продажу цінних паперів та інших джерел, передбачених статутом кооперативу.

Члени кооперативу можуть передавати як пайовий внесок право кори­стування належною їм земельною ділянкою в порядку, визначеному зе­мельним законодавством. Майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту поділяється на пайовий та неподільний фонди. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків і майна кооперативу. Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються. Порядок формуван­ня і розміри неподільного фонду встановлюються статутом.

Розміри пайових внесків до кооперативу встановлюються в рівних частинах і пропорційно до очікуваної участі члена кооперативу в госпо­дарській діяльності останнього.

У разі виходу з кооперативу його член має право одержання свого паю в порядку і строки, визначені статутом кооперативу (ст. 99 ГК України).

Управління виробничим кооперативом здійснюється на основі само­врядування, гласності, участі його членів у вирішенні питань діяльності кооперативу. Вищим органом кооперативу є загальні збори. До органів управління належать правління (голова) та ревізійна комісія (ревізор). Статутом може бути передбачено спостережну раду кооперативу.

Правління виробничого кооперативу може наймати виконавчого директора для оперативного управління діяльністю кооперативу. Ви­конавчий директор не може бути членом кооперативу. Він здійснює свою діяльність на умовах контракту.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 5. — Ст. 35.

У разі відсутності в кооперативі посади виконавчого директора ро­ботою кооперативу керує його голова.

Якщо кількість членів виробничого кооперативу становить більш як п'ятдесят осіб, у ньому може утворюватися спостережна рада для контро­лю за діяльністю виконавчого директора. Вона обирається загальними збо­рами з числа членів кооперативу у складі трьох-п'яти осіб. Контроль за фі­нансово-господарською діяльністю кооперативу здійснює ревізійна комі­сія, а в кооперативі, до складу якого входить менше десяти членів, — ревізор.

Виробничий кооператив, згідно зі ст. 108 ГКУ, відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним йому майном. Його члени несуть за усіма зобов'язаннями субсидіарну (додаткову) відповідальність своїм майном у розмірі, не меншому їхнього пайового внеску.

Одним із видів підприємств колективної власності є підприємства споживчої кооперації. Споживча кооперація — це система самоврядних організацій громадян (споживчих товариств, їх спілок, об'єднань), а також підприємств та установ цих організацій. Первинною ланкою цієї системи є споживче товариство — організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єдну­ються для спільної господарської діяльності з метою організованого колективного забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні.

Споживчі товариства наділяються правами юридичної особи і можуть на добровільних засадах об'єднуватися в спілки, інші форми об'єднань, передбачені законодавством, єдину спілку споживчих товариств України.

Власність споживчої кооперації складається з власності споживчих товариств, спілок (об'єднань) та їх спільної власності (ст. 111 ГК Ук­раїни). Об'єкти права власності споживчої кооперації можуть перебу­вати у спільній власності споживчих товариств, спілок (об'єднань).

Споживчі товариства, їх спілки (об'єднання) можуть утворювати, як уже зазначено, для здійснення своїх статутних цілей унітарні або кор­поративні підприємства.

Ще одним різновидом підприємств колективної власності є підпри­ємства об'єднань громадян (громадських організацій, політичних партій), релігійних організацій. Вони засновуються на власності цих організацій для здійснення господарської діяльності з метою виконан­ня їх статутних завдань.

Засновниками підприємств об'єднань громадян можуть бути об'єд­нання, наділені статусом юридичної особи. Політичні партії можуть засно­вувати лише підприємства засобів масової інформації, підприємства, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших пропаган­дистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою, проведен­ня виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів.

Релігійні організації мають право засновувати видавничі, полі­графічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для забезпечення їх діяльності.