Глава 22. Визнання суб'єкта господарювання



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Глава 22. Визнання суб'єкта господарювання



Банкрутом

Поняття банкрутства

У всьому цивілізованому світі банкрутство — це один з необхідних інструментів розвиненої ринкової економіки, до якого бізнесмени вда-


ються як для «очищення» від боргів, щоб потім продовжувати під­приємницьку діяльність у якісно новому стані, так і для справедливого конкурсного задоволення вимог кредиторів у разі неможливості віднов­лення платоспроможності боржника.

Банкрутство як комплексний правовий інститут складається з норм і матеріального, і процесуального права.

Усі існуючі сьогодні в різних країнах світу системи законодавства про банкрутство можна умовно поділити на дві категорії: «прокреди-торські» і «продебіторські» (іноді зустрічається визначення «проборж-никовське» законодавство).

У Франції і США діє «продебіторська» система банкрутства, яка дає змогу боржнику, що опинився в скрутному фінансовому становищі, звільнитися від боргів і дістати можливість так званого «ггевп §ІаІ1» (но­вого старту). При цьому кредитори (за американським законодавством) змушені пристосовуватися до умов, що їх пропонує суд з метою віднов­лення платоспроможності боржника. Багато хто з експертів вважає, що американський кредитор із задоволенням підпише мирову угоду з борж­ником, відповідно до якої він отримає лише приблизно п'яту частину боргу, вважаючи, що краще отримати хоч щось, ніж нічого. Тому в США більшість справ про банкрутство виникає за заявами боржників.

У Європі (за винятком Франції), навпаки, ще з давніх часів застосо­вується «прокредиторська» система банкрутства, що ставить собі за мету якнайповніше задовольнити вимоги кредиторів. Часто при цьому інтере­си боржника до уваги не беруться. Головне в цій системі — жорсткий кон­троль за зберіганням активів боржника та їхньою оперативною реалізацією.

За сучасних умов у законодавстві розвинутих ринкових держав про­стежується тенденція зближення і інтеграції цих напрямків. Тому в чис­тому вигляді вони майже не трапляються і існують або як помірно «про-кредиторське», або як помірно «продебіторське» законодавство. В окре­мих випадках можна говорити про існування «нейтрального» законодав­ства про банкрутство, яке намагається знайти «золоту середину».

Перший закон, що врегулював процедуру банкрутства в Україні, був Закон від 14 травня 1992 року «Про банкрутство»1. На першому етапі його застосування ним користувалися, в основному, як засобом зміни форм власності на майно підприємств. У зв'язку з тим, що кількість звернень у справах про банкрутство зростала, а окремі норми і положен­ня закону були недосконалими, що стало зрозумілим із арбітражно-судової практики2, ЗО червня 1999 року3 була прийнята нова редакція

1 Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 31. - Ст. 440.

2 В Україні у 1992 році було розглянуто близько 20 справ, у 1993 році — 144
справи, 1994 році — 400, у 1995 році — понад дві тисячі, а в 1998 році — тільки
до арбітражного суду Харківської області надійшло понад 800 справ.

3 Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про банкрутст­
во» від ЗО червня 1999 року //Відомості Верховної Ради України. — 1999. —
№ 42-43. - Ст. 378.


Закону під назвою Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі за текстом — Закон), яка набула чинності з 1 січня 2000 року і діє досі, хоча і з численними зміна­ми, внесеними протягом 2000—2003 років. З 1 січня 2004 року процеду­ри запобігання банкрутству, відновлення платоспроможності боржни­ка чи ліквідації банкрута регулюються також гл. 23 Господарського ко­дексу України1.

Сучасний стан законодавства про банкрутство — це результат бага­товікового розвитку цього правового інституту, започаткованого ще в Давньому Римі2, тобто історично він виник ще раніше за інституції рин­кової економіки та її незмінної супутниці — конкуренції. Але нинішній його зміст тісно пов'язаний з цією основною ознакою ринку.

За часів існування Радянського Союзу у нас вважали, що конку­ренція призводить головним чином до негативних наслідків. Еко­номісти і юристи розглядали конкуренцію виключно як руйнівну силу. У багатьох дослідженнях науковців економічний закон конкуренції дістав назву закону конкуренції і анархії виробництва. Не дивно, що в таких умовах підтримка збиткових підприємств була правилом. Вважа­лося цілком справедливим (на засадах «взаємної співпраці») компенсу­вати їх збитки за рахунок прибуткових підприємств. Однак саме це при­звело до глибокої економічної кризи країн, які колись називалися соціалістичними.

У наш час конкуренція і в постсоціалістичних країнах визнана рушійною силою розвитку економіки, що позбавляє її від неефектив­них, депресивних підприємств або примушує їх шукати інші методи господарської діяльності.

Показово, що в самій назві спеціального Закону про банкрутство відображено його спрямованість, передусім на збереження суб'єкта гос­подарської діяльності шляхом відновлення його платоспроможності. Разом з тим, Закон не можна вважати суто «продебіторським», оскільки ним регламентовано певні умови та строки проведення процедур бан­крутства, в разі порушення яких боржника чекає визнання банкрутом та розпродаж його майна в інтересах кредиторів. Тому українське зако­нодавство про банкрутство заслуговує на визначення його як помірно «продебіторського».

Провадження у справах про банкрутство здійснюється лише спе­ціалізованими судовими структурами України — місцевими господар­ськими судами за місцезнаходженням боржника, які є в усіх обласних

1 Офіційний вісник України. - 2003. - № 11. - Ст. 462.

2 Про це свідчить і сам термін «банкрутство». Він походить від італійських
слів «Ьапісо» — ослін та «гоїіо» — зламаний. Це словосполучення нагадує давній
італійський звичай — ламати чи хоч перекидати ослін, на якому сидів за своїм
столиком міняйла, котрий став неспроможним, і навіть самий столик, якщо під
«Ьапко» розуміти також стіл чи прилавок.


центрах України, містах Києві та Севастополі. Процесуальні моменти розгляду справ про банкрутство регулюються Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкру­том» та Господарським процесуальним кодексом України1. При цьому, розглядаючи справи про банкрутство, господарські суди повинні засто­совувати ті норми ГПК України, які мають універсальний характер для судового процесу, наприклад, такі, що визначають права та обов'язки сторін, порядок подання, дослідження, оцінки доказів, порядок обчис­лення та застосування процесуальних строків, вжиття заходів забезпе­чення грошових вимог кредиторів, вимоги до процесуальних документів, тощо. Статті ГПК України, що регулюють виключно вирішення госпо­дарських спорів у позовному провадженні, не можуть застосовуватись у провадженні зі справ про банкрутство.

Матеріально-правові аспекти банкрутних процедур стосовно окре­мих категорій суб'єктів підприємницької діяльності та державних підприємств, щодо яких передбачаються додаткові вимоги та гарантії, регулюються також іншими законодавчими актами України. Так, про­вадження у справах про банкрутство банків здійснюється з урахуванням Закону України від 7 грудня 2000 року «Про банки і банківську діяль­ність»2, банкрута! процедури стосовно державних підприємств, у статут­них фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, об­межені в частині продажу майна боржника Законом України від 29 ли­стопада 2001 року «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»3.

Разом з тим, слід пам'ятати, що з моменту порушення проваджен­ня у справі про банкрутство до боржника застосовується спеціальний правовий режим, встановлений, насамперед, законодавством про бан­крутство, яке на підставі прямих вказівок Закону може мати пріорітет перед іншими законодавчими актами. Так, наприклад, питання стяг­нення податків, зборів та обов'язкових платежів до державного бюд­жету та державних цільових фондів із суб'єктів, стосовно яких пору­шено справу про банкрутство, регулюються саме Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а не Законом України від 21 грудня 2000 року «Про поря­док погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»4 відповідно до вказівки у преамбулі останнього.

Поняття «банкрутство» чинне законодавство визначає як визнану судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та

1 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 6. — Ст. 56.

2 Там само. - 2001. - № 5-6. - Ст. ЗО.

3 Там само. - 2002. - № 10. - Ст. 77.
"Там само. - 2001. - №10. - Ст. 44.


задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не Інакше як через за­стосування ліквідаційної процедури1.

Таким чином, економічним аспектом банкрутства є неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності (а також підприємств, що є об'єкта­ми права державної власності, які не підлягають приватизації, в частині санації чи ліквідації після виключення їх з переліку таких об'єктів (п.4 ст.5) задовольнити в повному обсязі визнані судом вимоги кредиторів.

Юридичним аспектом, який є необхідною складовою банкрутства, є визнання факту неспроможності боржника господарським судом.

У такий негативний з фінансового та морального погляду статус, як «банкрут», боржник потрапляє не відразу з порушенням справи про банкрутство.

Необхідною і достатньою формальною підставою для порушення провадження у справі про банкрутство є заява кредитора про незадово­лення боржником протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати безспірних вимог кредитора (кредиторів), які сукупно становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати.

Як бачимо, нездатність суб'єкта підприємницької діяльності вико­нати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язан­ня, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) ще не є неспро­можністю (а тим паче — банкрутством), а є тільки зовнішньою її озна­кою, яка називається неплатоспроможністю.

Відомий правник професор Г. Ф. Шершеневич свого часу писав, що для наявності неспроможності можна визнати одну з двох засад: недо­статність майна, тобто встановлене перевищення пасиву над активом, або платіжну неспроможність, тобто перевищення пасиву над активом, що припускається. У першому випадку ми маємо справу з безсумнівною неспроможністю задовольнити повністю кожного кредитора, в друго­му—з невиконанням зобов'язань, яка свідчить про вірогідність немож­ливості задовольнити повністю кредиторів. У першому випадку перед нами встановлений факт, у другому — припущення2.

Але й неспроможність суб'єкта господарювання не означає, що він банкрут. Він стає ним за постановою господарського суду, а до цього моменту в нього ще може з'явитися можливість вийти з цього стану.

Таким чином, суб'єктами банкрутства можуть бути суб'єкти під­приємницької діяльності — боржники, неспроможність яких викона­ти свої грошові зобов'язання встановлені господарським судом

1 Таке визначення банкрутства навряд чи можна визначити логічним, бо
хіба можливо відновити платоспроможність боржника через застосування
ліквідаційної процедури . Остання покликана хоч частково задовольнити ви­
моги кредиторів за рахунок майна божника.

2 Див.: Шершеневич Г. Ф. Курс торгового права: В 4 т. — М., 1912. — Т. 4. —
С. 148.


Не можуть бути визнані банкрутом відособлені підрозділи юридич­ної особи (філії, представництва, відділення), сільськогосподарські об­слуговуючі кооперативи, а також іноземні юридичні особи та міжна­родні організації з постійним місцезнаходженням поза межами України.

Не можуть бути суб'єктами банкрутства також казенні підприємства та підприємства, що є об'єктами права комунальної власності. Останні — за умови, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийнято рішення щодо незасто-сування положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Держава та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень, як власники, повинні своєчас­но вживати всіх необхідних заходів для запобігання неспроможності казен­ного або комунального підприємства — боржника.

Кредиторами можуть бути юридичні і фізичні особи (в тому числі іноземні) незалежно від наявності в них статусу суб'єкта підприємниць­кої діяльності, які мають підтверджені відповідними документами гро­шові вимоги до боржника за грошовими зобов'язаннями'.

До кредиторів належать також працівники боржника, які мають вимоги щодо виплати заборгованості по заробітній платі, відшкодуван­ню шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, моральної шкоди, органи дер­жавної податкової служби, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) і мають повноваження щодо представництва інтересів державного і місцевих бюджетів, а також Пенсійного фонду України та інших фондів, платежі до яких є обов'язковими, таких як Фонд соціального страхуван­ня з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.

Залежно від моменту виникнення вимог до боржника кредитори поділяються на конкурснихтя. поточних. Конкурсними визнаються кре­дитори, що мають вимоги до боржника, які виникли до дня порушен­ня провадження у справі про банкрутство і не забезпечені заставою, та кредитори, які отримали такі вимоги в порядку правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство. Поточними іменуються кредитори за вимогами, які виник­ли після порушення провадження у справі. Поточні вимоги кредиторів не включаються до реєстру вимог кредиторів і повинні задовольнятися боржником у загальному порядку поза межами процедури банкрутства.

1 Кредитор, майнові вимоги якого забезпечені заставою, може зверну­тися із заявою до господарського суду тільки на суму, яка не забезпечена за­ставою , або на суму, яка дорівнює різниці між повною сумою боргу та можливою сумою виручки від продажу застави.


Тому визначальну роль у процедурах відновлення платоспроможності чи ліквідації боржника відіграють конкурсні кредитори.

Конкурсним кредиторам надано право звертатися до господарсько­го суду із заявою про визнання боржника банкрутом та задоволення їхніх грошових вимог за рахунок майна боржника. Крім того, вони наділені цілою низкою специфічних повноважень. Так, тільки за узго­дженням з конкурсними кредиторами господарський суд може відкри­ти процедуру санації боржника, затвердити план санації та мирову угоду. Рішення з питань проведення процедур у справі про банкрутство кре­дитори приймають на своїх зборах. Рішення вважається прийнятим, якщо за нього подано більшість голосів присутніх кредиторів за умови належного повідомлення всіх кредиторів про час і місце проведення зборів. Кількість голосів кредиторів визначається пропорційно сумі визнаних судом грошових вимог.

Для оперативності дії у процедурах банкрутства кредитори, чиї ви­моги включені до реєстру грошових вимог, на своїх зборах обирають свій повноважний орган — комітет кредиторів, який в подальшому пред­ставляє їх інтереси.

Крім кредиторів та боржника, у справі про банкрутство, учасника­ми провадження є також арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна боржника (орган, упов­новажений управляти майном), представник працівників боржника; стосовно унітарних державних підприємств та підприємств з часткою державної власності у статутному фонді яких більше 25 відсотків — Фонд державного майна України, Державний орган з питань банкрут­ства; стосовно комунальних підприємств — представник органу місце­вого самоврядування; стосовно особливо небезпечних підприємств — міністерство чи державний комітет, до компетенції якого належить сфе­ра діяльності боржника, державний орган з питань надзвичайних ситу­ацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської ката­строфи; та інші особи у випадках, передбачених законодавством.

Державним органом з питань банкрутства в Україні є Міністерство економіки України та його органи в областях, які здійснюють держав­ну політику щодо запобігання банкрутству.

Відповідно до своєї компетенції, визначеної Законом, державний орган з питань банкрутства здійснює підготовку та ліцензування арбіт­ражних керуючих, веде єдину базу даних про підприємства, щодо яких порушено справи про банкрутство, організовує проведення експерти­зи фінансового становища, готує висновки про наявність ознак прихо­вуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких част­ка державної власності перевищує 25 відсотків, та виконує інші заходи, спрямовані на створення організаційних, економічних умов для ре-


алізації процедур відновлення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом.

Значну роль у процедурах банкрутства відіграють арбітражні ке­руючі.

Арбітражний керуючий — фізична особа, суб'єкт підприємницької діяльності, який має вищу юридичну або економічну освіту, пройшов в установленому порядку навчання та отримав ліцензію на право роботи по антикризовому управлінню підприємствами, що перебувають у про­цедурі банкрутства.

Арбітражний керуючий призначається для участі у справі судом і не повинен бути зацікавленою особою щодо боржника або кредиторів. Правом рекомендувати кандидатуру арбітражного керуючого наділені кредитори, а для підприємств з державною часткою у статутному фонді понад 25 відсотків — державний орган з питань банкрутства.

Арбітражний керуючий залежно від стадії провадження у справі виконує функції розпорядника майна особи, що керує санацією, або ліквідатора. Залежно від виду процедури він наділяється повнова­женнями щодо аналізу фінансової, господарської та інвестиційної діяльності боржника, розпорядження і контролю за майном боржни­ка, розробки та подання комітету кредиторів плану санації, забезпе­чення його виконання, реалізації майна боржника і задоволення ви­мог кредиторів та ін.

За матеріальну шкоду, заподіяну кредиторам або боржнику в ре­зультаті винних дій, арбітражний керуючий несе відповідальність усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути зверне­но стягнення.

Учасниками провадження у справі про банкрутство можуть бути санатори (інвестори) — юридичні та (або) фізичні особи (в тому числі іноземні), які виявили бажання взяти участь у відновленні платоспро­можності боржника і звернулися в установлений законом місячний термін до господарського суду з пропозиціями щодо санації боржника. До своєї заяви потенційні санатори (інвестори) повинні додати доку­менти, які підтверджують їх платоспроможність та фінансову мож­ливість участі у санації, попередній план санації, пропозиції про пере­ведення на них боргів тощо.

Остаточні умови участі санаторів (інвесторів) у процедурі відновлен­ня платоспроможності боржника визначаються у плані санації, який розробляється і подається керуючим санацією, схвалюється кредитора­ми і затверджується ухвалою господарського суду.

Представник працівників боржника бере участь у справі за іні­ціативою трудового колективу, який на своїх зборах визначає його кандидатуру і делегує йому повноваження здійснювати захист своїх інтересів.




Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; просмотров: 84; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.144.55.253 (0.008 с.)