Досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності

Реалізація господарсько-правової відповідальності в господарських відносинах — це нині чи найскладніша проблема в теорії і практиці гос­подарювання.

У процесі господарювання між підприємствами, організаціями — юридичними особами (у тому числі іноземними), громадянами, які в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяль­ності, складаються і припиняються різноманітні господарські відноси­ни. В ринкових умовах вони не можуть відбуватися безконфліктно, без суперечностей між інтересами окремих суб'єктів господарської діяль­ності. Тому для врегулювання окремих категорій суперечностей (госпо­дарських спорів) між учасниками господарських правовідносин законо­давством передбачено спеціальний механізм їх досудового врегулюван­ня, регламентований ст. 222 ГК України і розділом II ГПК України.

Загальним правилом досудового врегулювання спорів є те, що учас­ники господарських відносин, які порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'яв­лення їм претензій чи звернення до суду. Тобто сторонам надано право самостійно, без втручання судових чи інших органів врегулювати конфліктну (спірну) ситуацію, яка виникла у зв'язку з укладенням, здійсненням, зміною чи припиненням господарських правовідносин.

Слід зауважити, що більшість спорів може бути передано на вирі­шення господарського суду без досудового врегулювання. Застосуван­ня заходів досудового врегулювання спорів в обов'язковому порядку необхідне тільки у спорах, що виникають з договорів перевезення, про надання послуг зв'язку та договорів, заснованих на державному замов­ленні. В інших випадках досудове врегулювання спору є необхідною передумовою звернення до господарського суду лише за наявності відповідної угоди сторін (ч. І ст. 5 ГПК України).

Проте частиною 5 ст. 5 ГПК України передбачено, що угода сторін про обов'язковість досудового врегулювання не може бути укладена відносно таких спорів: про визнання договорів недійсними, про визнан­ня недійсними актів державних та інших органів, підприємств та ор­ганізацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охо-ронювані законом інтереси підприємств та організацій, про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також спорів щодо звернення стягнення на заставлене май­но. Цей перелік є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Якщо для господарських спорів передбачена процедура їх досудо­вого врегулювання, то звернення сторін до суду за захистом порушених прав і законних інтересів можливе лише після того, як контрагенту була направлена претензія, яку останній відхилив або не дав на неї відповіді у встановлений ст. 7 ГПК України строк.

Недотримання претензійного порядку врегулювання спорів є під­ставою для повернення господарським судом позовної заяви без розгля­ду (ст. 63 ГПК України). Проте з урахуванням суб'єктного складу гос­подарських спорів законодавець передбачив і винятки із загального правила досудового їх врегулювання.

Так, законодавство не передбачило досудове врегулювання спорів для Розрахункової палати, яка звертається до господарського суду в інте­ресах держави в межах повноважень, про що йдеться у Конституції та законах України, Антимонопольного комітету України та його тери­торіальних відділень.

Без досудового врегулювання спорів, згідно з ч. І ст. 2 ГПК України, суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. При цьо­му прокурор чи його заступник самостійно визначає, в чому полягає

порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Відповідно до рішення Конституційно­го Суду України від 8 квітня 1999 року¹, під поняттям «орган, уповно­важений державою здійснювати відповідні функції у спірних відноси­нах» слід розуміти орган державної влади чи орган місцевого самовря­дування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. Уразі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої в інте­ресах держави, орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних відносинах, набуває статусу позивача.

В обов'язки господарського суду входить оцінка правильності ви­значення прокурором чи його замісником органу, який уповноважений ~ здійснювати функції держави у спірних відносинах.

При виявленні неправильності визначення прокурором чи його за­ступником органу, уповноваженого державою здійснювати функції, пов'язані з захистом інтересів держави, або недостатнього обгрунтуван­ня наявності порушення інтересів держави, суд на підставі п. 1 ч. 1 ст. 63 ГПК України повертає таку позовну заяву без розгляду.

Таким є загальний порядок досудового врегулювання господарських спорів. Цей порядок досить чітко і детально визначений ГПК України і ГК України. Проте спеціальним законодавством визначений відмінний від загального порядок досудового врегулювання господарських спорів. Це, передусім, торкається спорів, пов'язаних із договорами перевезен­ня, врегулювання яких регламентується:

Статутом залізниць України від 6 квітня 1998 року;

Статутом автомобільного транспорту УРСР від 27 червня 1969 року;

Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Укра­їні від 14 жовтня 1997 року;

Кодексом торговельного мореплавства України від 9 грудня 1994 року;

Статутом внутрішнього водного транспорту Союзу РСР від 15 жовт­ня 1955 року;

Повітряним кодексом України від 4 травня 1993 року.

Процедура досудового врегулювання господарських спорів скла­дається із таких стадій (етапів): укладення у відповідних випадках уго­ди між сторонами про врегулювання спору у претензійному порядку; підготовка претензії контрагентом; підготовка відповіді і направлення її пред'явнику претензії.

Пред'явлення претензії, порядок і строки її розгляду, повідомлення заявника про результати розгляду, а також відповідальність за порушен­ня строків розгляду претензії, передбачені статтями 6—9 ГПК України, ст. 222 ГК України.

Відповідно до цих норм претензія повинна викладатися тільки в письмовій формі з дотриманням вимог щодо змісту і основних її рекві­зитів. У ній необхідно чітко і вичерпно викласти дані про учасників спо-

¹ Офіційний вісник України. - 1999. - № 15. - Ст. 614.

ру, навести їх повне найменування, поштові і банківські реквізити з поси­ланням на чинне законодавство та умови договору (контракту). В претензії також викладаються конкретні вимоги до її отримувача про відновлення порушеного права заявника претензії з посиланням на докази (докумен­ти), якими підтверджуються обставини, що стали підставою для заяви пре­тензії. У разі, коли вимоги претензії мають грошову оцінки, то в додатку до претензії або в самому тексті претензії необхідно викласти чіткий і обґрунтований розрахунок. В обґрунтування претензії заявник повинен додати до неї необхідні документи в оригіналі чи в належно засвідчених копіях (квитанції, довідки, акти передачі-прийому продукції, довіреності, акти експертизи тощо, залежно від характеру і категорії спору).

Якщо претензії пред'являються транспортним організаціям, то до них обов'язково додаються документи в оригіналі (вантажні квитанції, супроводжувальні документи, комерційні акти, накладні, протоколи очистки вагонів і т. ін.).

Претензія має бути підписана повноважною особою підприємства, організації або їх представником, в іншому разі вона розгляду не підля­гає. Претензія надсилається рекомендованим або цінним листом. До­казами її відправки є поштова квитанція. Претензія може бути переда­на особі, яка має на це певні повноваження, під розписку. Той, хто її приймає, повинен залишити на примірнику заявника розписку про прийняття претензії і засвідчити її печаткою підприємства.

Пред'явлення претензії є суб'єктивним правом юридичних осіб, тоді як надання відповіді на одержану претензію в установленому порядку та у встановлений строк є їх суб'єктивним обов'язком. Претензія, одер­жана від заявника, повинна бути розглянута, за загальним правилом, в строк один місяць з дня її одержання. В тому разі, коли обов'язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право повтор­ної перевірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виго-товлювачем, претензії пов'язані з якістю та комплегетністю продукції (товарів) повинні бути розглянуті протягом двох місяців (частини І, II ст. 7 ГПК України, ст. 222 ГК України).

Проте претензії можуть бути розглянуті і раніше місячного або двохмісячного строків. Місяць і два місяці — це граничні строки, за межі яких сторона, що одержала претензію, виходити не вправі.

Обґрунтованість вимог заявника претензії базується на доданих до неї документах та інших доказах. Нерідко виникає необхідність у дослідженні інших документів, які не були додані до претензії, тому сторона, у якої виникла в цьому потреба, має право зажадати від заявника необхідні до­кументи, встановивши строк їх надання. Цей строк не може бути мен­ший п'яти днів без урахування часу поштового пробігу. Перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання (ч. III ст. 7 ГПК України).

У процесі розгляду претензії, як правило, з численними складними розрахунками чи взаємопов'язаними вимогами може виникнути не-

обхідність у залученні до участі в розгляді претензії її заявника. Йдеть­ся про звірку сторонами фактичних даних та їх об'єктивну спільну оцінку. Ці дії сторони оформляють актом або протоколом звірки взаємо-розрахунків.

У разі якщо для дослідження документів або інших доказів необхідні спеціальні знання, сторони можуть назначити експертизу. Слід при цьо­му мати на увазі, що експертиза є лише одним із доказів, хоча й висо­кого рівня достовірності, але вона не має абсолютного характеру.

Після розгляду претензії сторона повинна дати відповідь заявнику в установлені строки, в якій має повідомити про її визнання (повне або часткове) або про відмову в її задоволенні. Відповідь подається в пись­мовій формі, а її зміст має містити повне найменування і поштові реквізити підприємства чи організації, яким надсилається відповідь; дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь.

Якщо претензія відхилена повністю чи частково, заявникові повинні бути повернуті оригінали документів, отриманих як додатки до претензії.

Відповідь на претензію підписується повноважною особою під­приємства, організації або їх представником і надсилається рекомендо­ваним або цінним листом чи вручається під розписку (аналогічно як і вручення претензії). Будь-які інші посадові особи не мають права на підписання відповіді на претензію. Згідно з чинним законодавством, якщо претензія чи відповідь на неї підписується особою, що виконує обов'язки повноважної особи, то в ній вказуються дані про це, не до­пускається проставлення вертикальної риски перед підписом, як це часто робиться на практиці. За таких умов претензія чи відповідь на неї можуть бути визнані недійсними.

Якщо у відповіді на претензію не повідомляється про перерахуван­ня визнаної суми, то заявник має право по закінченні 20 днів після одер­жання відповіді звернутися до державної виконавчої служби із заявою про примусове стягнення визнаної суми з боржника без звернення в господарський суд. Відповідь на претензію, в якій визнаються пре­тензійні суми, розглядається як підстава для відкриття виконавчого провадження з примусового стягнення суми заборгованості. Виконав­че провадження має порушуватися на підставі ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження». До заяви додається відповідь на пре­тензію з визнаною сумою.

Оскільки розгляд претензії та надання на неї відповіді заявнику в обумовлені ст. 7 ГПК України строки є обов'язком суб'єктів господарю­вання, то при порушенні цих строків або ж залишення претензії без відповіді господарський суд при вирішенні господарського спору має право стягнути в доход державного бюджету з підприємства, організації, Що припустилися такого порушення, штраф у розмірі двох відсотків від суми претензії, але не менш як п'ять і не більш як сто розмірів неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян.