Засоби державного регулювання господарських

Відносин

Загальні положення. Для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного та соціального розвитку держава застосовує різноманітні засоби регулюван­ня господарських відносин. До них належать державне замовлення, дер­жавне завдання; сертифікація та стандартизація; застосування норматив­них лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податко­вих та інших пільг, дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги та порядок застосування засобів державного регулю­вання господарських відносин визначаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку.

Законодавець виходить при цьому з того, що правова регламентація господарської діяльності в наш час — в період переходу до соціальної ринкової економіки — і повинна спрямовуватися на закріплення в за­конодавстві економічно і морально обгрунтованих принципів функ­ціонування економіки в умовах конкуренції.

Проте на саморегулюючий механізм ринку не можна повністю покла­датися. Він сам собою не може забезпечити здорових суспільних відно­син і не гарантує довготермінової економічної стабільності. Держава по­винна всіляко підтримувати малий і середній бізнес, забезпечувати гро­мадське взаєморозуміння у справах розумного розподілу прибутків, використовуючи такі норми права, під впливом яких посилюється моти-^ВаЦійне значення тих чи інших цілей господарської діяльності.

Визначають основні засоби регулюючого впливу держави на діяль­ність суб'єктів господарювання, крім Господарського кодексу, закони — ВІД 22 грудня 1995 року «Про поставки продукції для державних по-

треб»¹, від 22 лютого 2000 року «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»², від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»³, від 17 травня 2001 року «Про стандар­тизацію»⁴, від 23 березня 1996 року «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»⁵, від 16 квітня 1991 року «Про зовнішньо­економічну діяльність»⁶, Декрет Кабінету Міністрів від 12 січня 1993 року «Про квотування і ліцензування експорту товарів»⁷, Закон Української РСР від 3 грудня 1990 року «Про ціни і ціноутворення»⁸ та інші.

Господарський кодекс України встановлює, що умови, обсяг, сфе­ри та порядок застосування окремих видів засобів державного регулю­вання господарських відносин визначаються законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку, які розробля­ються відповідно до Закону від 23 березня 2000 року «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального роз­витку України»⁹.

Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяль­ності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюється відпо­відно до Господарського кодексу та інших законів, зокрема Закону від 4 липня 2002 року «Про інноваційну діяльність»¹⁰. Цей закон визначає правові, економічні та організаційні засади державної регламентації інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвит­ку економіки інноваційним шляхом. Згідно з ним державну підтримку одержують суб'єкти господарювання всіх форм власності, що реалізу­ють в Україні інноваційні проекти.

Державою підтримується і мале та середнє підприємництво, яке не набуло ще достатнього розвитку в нашій державі порівняно з країнами з розвинутою ринковою економікою, де воно має значну питому вагу, сприяє підвищенню зайнятості населення та його життєвого рівня. Правові засади державної підтримки суб'єктів малого підприємництва незалежно від форм власності визначає закон від 19 жовтня 2000 року «Про державну підтримку малого підприємництва»¹¹. Він прийнятий з метою сприяння позитивним зрушенням в економіці та створенню умов для розширення впровадження ринкових реформ в Україні.

¹ Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 3. - Ст. 9.

² Там само. - 2000. - № 20. - Ст. 198.

³ Там само. - № 36. - Ст. 299.

⁴ Там само. - 2001. - № 31. - Ст. 145.

⁵ Там само. - 1996. - № 20. - Ст. 82.

⁶ Там само. - 1991. - № 29. - Ст. 377.

⁷ Там само. - 1993. - № 12. - Ст. 109.

⁸ Відомості Верховної Ради УРСР. - 1990. - № 52. - Ст. 650.

»Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 25. - Ст. 195.

¹⁰ Там само. - 2002. - Ма 36. - Ст. 266.

¹¹ Там само. - 2000. - № 51-52. - Ст. 447.

Однак здійснення підприємницької діяльності суб'єктом такої діяльності не повинно завдавати шкоди іншим громадянам та природ­ному середовищу. За Конституцією України використання будь-ким своєї власності не може завдавати шкоди правам громадян, інтересам суспільства, погіршувати економічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41). Конкретизовані ці конституційні засади в згаданому Законі від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяль­ності», який визначає, по-перше, певні види господарської діяльності, на здійснення яких потрібно мати дозвіл-ліцензію, а по-друге, встановлює обмеження в здійсненні підприємницької діяльності.

Так, діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, розробленням, випробуванням, вироб­ництвом та експлуатацією ракетоносіїв, у тому числі з їх космічними за­пусками із будь-якою метою, проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями. Виключно державними підприємствами і об'єднаннями зв'язку, наприклад, здійснюється діяль­ність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первин­них мереж (крім місцевих) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (за деякими винятками).

Державне замовлення. Функціонування держави, її органів неможливе без відповідного матеріального забезпечення. Воно здійснюється за до­помогою поставок продукції для державних потреб — потреб країни в продукції, роботах, послугах, необхідних для вирішення соціально-еко­номічних проблем, підтримання її обороноздатності і безпеки, створен­ня і утримання на належному рівні державних матеріальних резервів'.

Відповідно до Господарського кодексу України (ст. 13), а також до Закону України від 22 грудня 1995 року «Про поставки продукції для державних потреб»², такі поставки забезпечуються шляхом формуван­ня на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних за­мовлень на поставку (закупівлю) цієї продукції, робіт чи послуг серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

Державними замовниками, за Законом від 21 грудня 1999 року «Про внесення змін до Закону України «Про поставки продукції для державних потреб»³, виступають Верховна Рада та інші центральні органи державної

¹ Доцільність, необхідність таких заходів набула яскравого підтвердження
в ситуації, в якій наша країна опинилася внаслідок низького врожаю зернових
У 2003 році. За рахунок закладених у Державний бюджет цього року 700 млн
гривень на закупівлю зернових вітчизняного виробництва уряд одержав мож­
ливість сформувати втричі більший від нормативного запас зерна (Урядовий
кур'єр. - 2003. - 12 серпня).

² Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 3. - Ст. 9.
⁵ Там само. - 2000. - № 4. - Ст. 28.

влади, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська місцеві державні адміністрації, державні організації, ви­значені законом про Державний бюджет, а також організації, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти.

Державний контракт — це договір, укладений державним замовни­ком від імені держави з суб'єктом господарювання — виконавцем дер­жавного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зо­бов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

Поставки продукції для державних потреб, як уже зазначено, забез­печуються за рахунок коштів Державного бюджету та інших джерел фінансування, що залучаються до цього в порядку, визначеному Зако­ном від 22 лютого 2000 року «Про закупки товарів, робіт і послуг за дер­жавні кошти». Цей Закон встановлює загальні правові та економічні основи здійснення процедур таких закупок з метою створення конку­рентного середовища в цій сфері, забезпечення їх прозорості та опти­мального і раціонального їх використання.

Ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності. До основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єк­тів господарювання, перелічених Господарським кодексом (ст. 12), на­лежать також ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та її квотування; сертифікація та стандартизація; застосуван­ня нормативів та лімітів, регулювання цін та тарифів; надання інвес­тиційних, податкових та інших пільг, надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Правові засади ліцензування, патентування певних видів госпо­дарської діяльності та квотування визначаються, виходячи з консти­туційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, і принципів господарювання, встановлених Гос­подарським кодексом (ст. 14).

Ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання — ліцензіста на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом певного строку при вико­нанні ліцензійних умов¹. Відносини, пов'язані з ліцензуванням тих чи тих видів господарської діяльності, регулюються Законом від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»².

Регулювання цих відносин здійснюється відповідно до основних принципів державної політики в цій сфері. Ними, зокрема, є забезпе­чення рівності права всіх суб'єктів господарювання, встановлення єди­ного переліку видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуван­ню на території України. Законом встановлено також, що ліцензуван-

¹ Ліцензійні умови — нормативно-правовий акт, положення якого встанов­
люють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для здійснен­
ня певного виду господарської діяльності.

² Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 36. - Ст. 299.

ня не може бути використано для обмеження конкуренції у здійсненні господарської діяльності.

Основні напрямки державної політики у сфері ліцензування, зако­нодавчі основи її проведення визначаються Верховною Радою, а ре­алізацію цієї політики здійснює Кабінет Міністрів, спеціально уповно­важений орган із питань ліцензування, а також органи виконавчої вла­ди за визначенням Кабінету Міністрів, інші органи, уповноважені проводити ліцензування певних видів господарської діяльності.

Закон встановлює компетенцію спеціально уповноваженого орга­ну з питань ліцензування, органів ліцензування, експертно-апеляційної ради, створюваної при спеціально уповноваженому органі. Останній, зокрема, розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцен­зування, разом з органом ліцензування затверджує ліцензійні умови здійснення певного виду господарської діяльності і порядок контролю за їх додержанням, веде Єдиний ліцензійний реєстр¹. Для виконання своїх повноважень цей орган організовує свої територіальні органи, які діють на підставі повноважень, що ним затверджуються.

Органи ліцензування, якими є центральні органи виконавчої вла­ди, що здійснюють передбачені законом повноваження, можуть деле­гувати їх своїм структурним територіальним підрозділам. Перелік ор­ганів ліцензування затверджений Постановою Кабінету Міністрів від 14 листопада 2000 року. До нього ввійшли, зокрема, Мінекономіки, Мінагрополітики, Мінекоресурсів, Рада міністрів Автономної Рес­публіки Крим, обласні Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Цим переліком передбачені види господарської діяль­ності, що ліцензуються цими органами. Вони оформляють, видають і переоформляють ліцензії, їх дублікати на певні види діяльності. Вони ж приймають рішення про визнання ліцензій недійсними, анулюють їх.

Видача ліцензій органом ліцензування проводиться за заявою суб'єкта господарювання, який має намір здійснювати певний вид гос­подарської діяльності, що підлягає ліцензуванню. Законом «Про ліцен­зування певних видів господарської діяльності» визначені документи, які подаються в орган ліцензування для одержання ліцензії. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.

Державний нагляд за дотриманням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування здійснює спеціально уповноваже­ний орган з питань ліцензування шляхом проведення планових і поза­планових перевірок. Ним, а також іншими органами ліцензування Здійснюється контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов.

Господарським кодексом (ст. 14) та відповідними законами встанов­лено, що у сферах, пов'язаних з торгівлею за грошові кошти (готівкою,

Єдиний ліцензійний реєстр містить відомості ліцензійних реєстрів, які формують і ведуть органи ліцензування за певними видами господарської Діяльності, та ідентифікаційні коди цих органів.

чеками, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі з готівковими платіжними засобами, вираженими в іно­земній валюті та з платіжними картками), у сфері побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснювати патентування підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.

Визначення і зміст діяльності, що підлягає патентуванню, міститься в Господарському кодексі та в Законі від 23 березня 1996 року «Про па­тентування деяких видів підприємницької діяльності»'. Останній визна­чає також порядок патентування певних видів підприємницької діяль­ності. Документом, який надає право суб'єкту господарювання здійсню­вати діяльність, що підлягає патентуванню, є торговий патент — державне свідоцтво, яке засвідчує таке право. Зазначене законодавство передбачає також одержання суб'єктом господарювання спеціального торгового па­тенту, який засвідчує його право на особливий порядок оподаткування.

Торговий патент видається за плату суб'єктам господарської діяльності державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів або місцезнаходженням їх структурних (відокремлених) підрозділів або місцезнаходженням пункту продажу товарів чи надання послуг.

Господарський кодекс передбачає і такий засіб регулюючого впли­ву держави на діяльність суб'єктів господарювання, як квотування, вста­новлення граничного обсягу (квоти) виробництва чи обігу (включаю­чи експорт та імпорт) певних товарів і послуг. Експортні та імпортні квоти, тобто граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати чи імпортувати протягом встановленого строку, передба­чені Законом від 16 квітня 1991 року «Про зовнішньоекономічну діяль­ність»² та Декретом Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 року «Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)³.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» передбачає такі квоти (контингенти): глобальні — квоти, що встановлюються по товарах без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товари ек­спортуються або з яких вони імпортуються; групові — квоти, що вста­новлюються по товарах з визначенням груп країн, куди товар експор­тується або з яких імпортуються; індивідуальні — квоти, що встановлю­ються по товарах з зазначенням конкретної країни, куди товари можуть експортуватись або з якої вони можуть імпортуватися. По кожному виду товарів може встановлюватися лише один вид квоти.

Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти.

¹ Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 20. - Ст. 82.

² Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 29. - Ст. 377.

³ Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 12. - Ст. 109.

ЗО

Рішення про запровадження режиму ліцензування та квотування експорту (імпорту) приймається Кабінетом Міністрів за поданням Міністерства економіки з визначенням списку конкретних товарів (робіт, послуг), що підпадають під цей режим, і строків його дії.

Стандартизація та сертифікація у сфері господарювання. Важливим за­собом регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарюван­ня є сертифікація та стандартизація. Як уже наголошувалося, держава і в умовах ринкової економіки не може стояти осторонь господарювання.

У процесі виробництва проявляються приватні інтереси, інтереси товаровиробників, суспільства і держави, трудових колективів, спожи­вачів. Виникає необхідність у їх узгодженні. Для цього слід використо­вувати правові регулятори таким чином, щоб, з одного боку, не допус­тити зниження підприємницької активності, а з другого — щоб суб'єкти господарювання додержувались норм, що регламентують якість вироб­люваної продукції, природокористування тощо.

Правовими регуляторами виробничого процесу виступають, крім за­значених вище, також системи стандартизації, сертифікації, забезпечення єдності вимірювань, правові норми захисту навколишнього середовища.

Стандартизації та сертифікації у сфері господарювання присвячені норми Господарського кодексу та інших законодавчих актів. Стандар­тизація має на меті вироблення і впровадження в життя стандартів. Стандарт (від англійського кіапсіагсі) — документ, що встановлює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості в певній галузі, роз­роблений у встановленому порядку на основі консенсусу. Так визначає його Закон від 17 травня 2001 року «Про стандартизацію»¹. За загально­вживаним визначенням, стандарт — це документ, що встановлює якісні характеристики товарів, робіт, послуг.

У сфері господарювання застосовуються: державні стандарти, прий­няті центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації і доступні для широкого кола користувачів; кодекси усталеної практики (зведення правил) — документи, що містять практичні правила чи про­цедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговуван­ня, експлуатації обладнання, конструкцій чи виробів. Кодекс усталеної практики може бути стандартом, його частиною або окремим докумен­том; технічні умови — документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Технічні умови теж можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Міжнародні та регіональні стандарти — стандарти, прийняті відпо­відно міжнародним та регіональним органом стандартизації, а також національні стандарти інших країн — застосовуються в Україні відпо-

¹ Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 31. - Ст. 145.

відно до чинних міжнародних договорів. Так, відповідно до Закону України від 17 січня 2002 року, Україна приєдналася до Міжнародної Конвенції про стандарти підготовки, сертифікації персоналу риболов­них суден та несення вахти 1995 року.

Стандарти повинні відповідати потребам ринку, сприяти розвитку вільної торгівлі, підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Вони мають бути викладені таким чином, щоб їх неможливо було використовувати з метою введення в оману споживачів продукції, якої стосується стандарт.

Стандарти застосовуються на добровільних засадах, окрім випадків, зазначених у ст. 15 Господарського кодексу України, згідно з якою засто­сування стандартів чи їх окремих положень стає обов'язковим для суб'єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи інших нормативно-правових актах; для учасників угоди (контракту) щодо розроб­лення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є поси­лання на певні стандарти; для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні, а також якщо його продукція сертифікована щодо дотримання вимог стандартів.

Міжнародні, регіональні та стандарти інших країн, якщо їх вимоги не суперечать законодавству України, можуть бути застосовані в уста­новленому порядку шляхом посилання на них у національних та інших стандартах.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) передбачено інші вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування положень угоди, коли вони не суперечать вітчизняному законодавству в частині вимог до процесу виго­товлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.

Державні стандарти України містять обов'язкові та рекомендовані вимоги. До обов'язкових належать, зокрема, вимоги, що забезпечують безпеку продукції для життя, здоров'я і майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону навколишнього середовища і вимоги до ме­тодів випробувань цих показників.

З метою запобігання наданню таких послуг та реалізації продукції, які є небезпечними для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, а також для сприяння споживачам у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науко­во-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі, здійснюється сертифікація — підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів.

Закон від 17 травня 2001 року «Про підтвердження відповідності»¹ визначає сертифікацію як процедуру, за допомогою якої визнаний в

¹ Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 32. — Ст. 169.

установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, управління якістю, управління довкіллям, пер­соналу встановленим законодавством вимогам.

Сертифікація на відповідність продукції обов'язковим вимогам нор­мативних документів провадиться виключно в державній системі сер­тифікації. Обов'язкова сертифікація в усіх випадках повинна включа­ти перевірку та випробування продукції для визначення її характерис­тик і подальший технічний нагляд за сертифікованою продукцією.

Процедура підтвердження відповідності в законодавче регульованій сфері є обов'язковою для виробника, постачальника чи уповноваженого органу з сертифікації, а в законодавче нерегульованій сфері здійсню­ється на добровільних засадах. Відповідність продукції вимогам, вста­новленим законодавством, засвідчується декларацією про відповідність або сертифікатом відповідності.

Процедура підтвердження відповідності в законодавче регульованій сфері для окремих видів продукції, яка може становити небезпеку для життя та здоров'я людини, тварин, рослин, а також майна та охорони довкілля, запроваджується технічними регламентами.

Виробник забезпечує підтвердження відповідності і складає декла­рацію про відповідність, якщо це встановлено технічним документом з підтвердження відповідності на цей вид продукції. Він зобов'язаний на­давати органам, що здійснюють державний нагляд у сфері підтверджен­ня відповідності, декларацію про відповідність та документацію, що підтверджує декларовану відповідність протягом встановленого законо­давством строку їх зберігання.

Сертифікація в законодавче регульованій сфері провадиться згідно з вимогами технічних регламентів з підтвердження відповідності. За резуль­татами проведення сертифікації в разі позитивного рішення уповноваже­ного органу з сертифікації заявникові видається сертифікат відповідності, зразок якого затверджується спеціально уповноваженим органом виконав­чої влади у сфері підтвердження відповідності (ст. 11 згаданого Закону).

Сертифікація здійснюється з метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, сприяння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та Міжнародній торгівлі¹.

Дотації та інші засоби підтримки суб'єктів господарювання. Господар­ський кодекс України визначає й інші економічні важелі, які можуть за-

' Так, актуальним питанням для вітчизняної промисловості залишається сертифікація якості виробництва за міжнародними стандартами. Хоча майже рсі підприємства автобудівної галузі сертифіковані на відповідність системі І8О

1 авіаційних правил СНД і України, це, однак, не означає припинення подаль­
шої роботи в цьому напрямі (Печоріна Н. Аби вписатися у ринок // Урядовий
кур'єр. - 2003. - 8 серпня).

² Господарче право України 33

стосовуватися державою з метою корегування функціонування ринкової економіки. До них належать дотації та інші засоби державної підтримки суб'єктів господарювання. Дотація (від лат. доіагіо — дар) — це грошові кошти, що виділяються юридичним і фізичним особам. Дотації з держав­ного бюджету видаються малоприбутковим та збитковим суб'єктам гос­подарювання, передусім в галузях економіки, які мають важливе соціаль­не значення, наприклад дотації сільському господарству.

Пріоритетний розвиток сільського господарства забезпечується шляхом підтримання стабільної законодавчої та нормативно-правової бази з метою забезпечення передбачуваних умов розвитку підпри­ємництва в цій галузі, державної підтримки наукових досліджень по створенню та впровадженню нових екологічно чистих ресурсозберіга­ючих технологій, вирощування та поглибленої переробки сільськогос­подарської сировини, виготовлення з неї конкурентноспроможної вітчизняної продукції; інфраструктури аграрного ринку, виробництва стратегічно важливих видів сільськогосподарської продукції, спрямова­них на забезпечення продовольчої безпеки держави; дотування вироб­ництва продукції тваринництва, рибництва та рибальства; проведення закупок сільськогосподарської продукції до державних ресурсів.

Застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарюван­ня визначається перш за все її метою.

Наприклад, державну підтримку одержують суб'єкти господарюван­ня, які реалізують в Україні інноваційні проекти, що сприяють розвит­ку економіки, забезпечують впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій.

З метою створення умов для позитивних структурних змін в еко­номіці держава підтримує мале підприємництво. Сприяння формуван­ню і розвитку малого підприємництва має на меті його становлення як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забез­печення сталого позитивного розвитку суспільства, підтримку вітчиз­няних виробників, формування умов для забезпечення зайнятості на­селення, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.

Надання переваг вітчизняним виробникам здійснюється, зокрема, шляхом застосування преференційної¹ поправки до ціни тендерних про­позицій² при закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти. Особ­ливо це стосується суб'єктів господарювання з низькою конкуренто­спроможністю. Закон від 22 лютого 2000 року «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» передбачає, що замовник (орган дер­жавної влади чи місцевого самоврядування, підпорядковані їм організації, а також підприємства, уповноважені здійснювати закупівлю товарів, робіт

¹ Преференція (від лат. ргаеґегепііа — віддання переваги) — пільги, привілеї.

² Тендерна пропозиція - пропозиція щодо певного предмета закупки, яка
готується та подається виконавцем замовнику.

і послуг за державні кошти) застосовує преференційну поправку до ціни тендерної пропозиції, поданої підприємствами Українських товариств сліпих, глухих, спілки організацій інвалідів України.