Податки в механізмі державного впливу на господарські відносини

Оподаткування є одним з основних важелів державного впливу на господарську діяльність, де держава виступає в публічних інтересах.

Своїми принципами (економічна доцільність, соціальна справед­ливість) оподаткування відрізняється від відносин державних підпри­ємств з бюджетом, які існували за адміністративно-командної системи. Підприємства раніше розраховувалися з бюджетом за нормативами відрахувань від прибутку, що установлювалися за розсудом міністерств. Звичайно, що ні про яку економічну доцільність чи соціальну справед­ливість при цьому мови не могло бути.

В умовах переходу до ринкової економіки наша держава установи­ла оподаткування суб'єктів господарювання, яке в усьому світі має дав­ню історію.

Хоча податки в тій формі, в якій вони існують нині, склалися порівняно недавно, тенденція до виникнення таких механізмів просте­жувалася з давніх часів, їхньою основою була система повинностей. Поступово в ній виокремлюється і певний різновид грошових внесень замість особистих послуг.

Виразно висловив свої думки з цього приводу Адам Сміт. Піддані дер­жави, за його словами, повинні по можливості відповідно до своїх здібно­стей і сил брати участь в утриманні уряду, тобто згідно з доходом, яким вони користуються під охороною і захистом держави. Податок, який зобов'я­зується сплачувати кожна окрема особа, повинен бути точно визначений, а не самовільний. Строк сплати, спосіб платежу, його сума — все це повин­но бути цілком зрозуміло і певно для платника і для всякої іншої особи¹.

Ці положення найбільший вплив мали в англійському суспільстві. В Англії ще у XVIII столітті податки на прибуток становили чверть дер­жавного бюджету. До початку XIX століття вся система фінансового Управління консолідувалася, спростилась. І у Франції податки були ос­новною засадою існування держави. Але ліквідація податкової системи під час революції 1789 року призвела до того, що в наступних деся­тиріччях джерела податків вичерпалися. В той же час Англія, що зберег­ла податки, багатіла і поступово ставала могутньою державою.

У дореволюційній Росії податкова система сформувалася напри­кінці XIX — на початку XX столітті. В основному вона ґрунтувалась на

¹ Смит А. Исследование о природе й причинах богатства народов. — М.,!935.-Т.2.-С. 341.

²* 35

трьох податках: подушні податі, питєйний збір, мито. З 1898 року по­чинає діяти «Положение о Государственном промьісловом налоге», за­тверджене Миколою II. Згідно з ним промислові свідоцтва мали вида­ватися на кожне промислове підприємство, торговий заклад, пароплав. Свідоцтва могли одержати як підприємства — юридичні особи, так і фізичні особи.

Одним із податків, що забезпечували надходження в дохід міст, був податок з нерухомого майна.

Після революції 1917 року відновлення податкових механізмів при­падає на перші роки непу. Цей період характеризувався відносно рівно­важним тиском податкових важелів на різні суспільно-економічні устрої. А друга половина і кінець 20-х років — це етап згортання непу, пов'яза­ний із різким посиленням податкового тягаря на приватний сектор.

У наступні роки виникають нові податкові важелі, які схиляли пе­рерозподіл на користь держави (податок з обороту, на зверхприбуток, військовий податок, самообкладання). Поступово податкова система перетворювалася на механізм, що реалізував фіскальну і перероз-подільну функції на користь держави.

Під кінець існування Радянського Союзу тиск на платників подат­ку збільшився за рахунок системи обов'язкових платежів, які, власне, податками навряд чи можна вважати.

Так, у Законі СРСР від ЗО червня 1987 року «Про державне підпри­ємство (об'єднання)» йдеться, як уже згадувалося, про розрахунки підприємств із бюджетом за нормативами розподілу прибутку або до­ходу, які затверджувалися міністерством або іншим вищим органом. За нормативами вносилась також плата за виробничі фонди, плата за тру­дові ресурси. Підприємства вносили відрахування від прибутку або до­ходу також у централізований фонд розвитку виробництва, науки й техніки і резерв свого міністерства або іншого вищестоящого органу.

А за законодавством, яке було чинним до прийняття цього закону, державні підприємства повинні були залишок свого прибутку перера­хувати в бюджет. Тобто це було перекладання коштів з однієї державної кишені в іншу.

Правда, застосовувалися прибуткові податки з колгоспів, з коопе­ративних і громадських організацій, місцеві податки.

Так що ж собою являють податки?

Істотною ознакою податків є вочевидь їхнє призначення забезпечу­вати діяльність некомерційного сектора ринкової економіки. Саме цей сектор дає змогу компенсувати так звані недосконалості ринку. Неко-мерційні організації призначені для задоволення тих потреб, які не по­винні залежати від ринкової кон'юнктури (охорона здоров'я, освіта, наука, культура та ін.), а також таких загальносуспільних потреб, як утримання збройних сил, органів державної безпеки, правоохоронних органів, судів.

Суттєвою ознакою податків є також, за висловом того ж Адама Сміта, точна визначеність і рівномірність податків.

Оподаткування в Україні на шляху до її незалежності започаткував Закон від 25 червня 1991 року «Про систему оподаткування». Через не­досконалість він неодноразово зазнавав змін і доповнень, як і інші за­конодавчі акти.

Метою податкового регулювання, з одного боку, є економічний вплив на процеси формування фінансових коштів суб'єктів господарю­вання шляхом вилучення частини їх доходів, а з другого боку — форму­вання централізованих фінансових фондів держави за рахунок цих ви­лучених коштів. Податкові надходження становлять основну частину ресурсів і місцевих бюджетів, знижуючи їх залежність від субсидій, по­зик і т. ін.

Ці принципи покладені в основу нової редакції Закону України від 18 лютого 1997 року «Про систему оподаткування»', який визначає по­няття податку і збору (обов'язкового платежу). Під податком і збором до бюджетів та державних цільових фондів, за цим законом, слід ро­зуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або держав­ного цільового фонду, здійснюваний платниками в порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування.

Державні цільові фонди — це фонди, які створені відповідно до за­конів України і формуються за рахунок визначених законами податків і зборів (обов'язкових платежів) юридичних осіб незалежно від форм власності та фізичних осіб. Ці фонди включаються до державного бюд­жету (крім пенсійного фонду).

Сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів становить систему оподаткування.

Зазначений закон визначає, що в Україні справляються загальнодер­жавні податки і збори (обов'язкові платежі) та місцеві податки і збори.

До загальнодержавних належать: податок на додану вартість; акциз­ний збір; податок на прибуток підприємств; податок на доходи фізичних осіб; мито; державне мито; податок на нерухоме майно (нерухомість); плата (податок) на землю; рентні платежі; податок із власників транспорт­них засобів та інших самохідних машин і механізмів; податок на проми­сел; збір за спеціальне використання природних ресурсів; збір за забруд­нення навколишнього природного середовища та ряд інших зборів.

До місцевих податків віднесені: податок з реклами та комунальний податок, а до місцевих зборів — готельний збір; збір за припаркування автотранспорту; ринковий та ряд інших.

Контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів здійснюється державними податковими органами в межах повно­важень, визначених законами.

¹ Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 16. - Ст. 119.

Як випливає з вищенаведеного, основним видом прямого податку¹ з 1995 року став податок на прибуток. Нова редакція Закону «Про оподат­кування прибутку підприємств» була прийнята 22 травня 1997 року. Об'єктом оподаткування визначили прибуток, що вираховується шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових затрат платника податку та суму амортизаційних відрахувань.

При цьому під валовим доходом розуміють загальну суму доходу плат­ника податку від усіх видів діяльності, отриманого протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній економічній зоні, так і за її межами, в яку включаються: загальні доходи від реалізації товарів (робіт, послуг); доходи від здійснення банківських, страхових та інших опе­рацій; від товарообмінних (бартерних) операцій; від спільної діяльності та у вигляді дивідендів, отриманих від нерезидентів², процентів, роялті³, во­лодіння борговими вимогами, а також доходів від здійснення операцій лізингу (оренди); доходи з інших джерел та від позареалізаційних операцій.

Скоригований валовий дохід являє собою валовий дохід, з якого виключаються: суми акцизного збору, податку на додану вартість, отри­мані підприємством у складі ціни реалізації продукції (робіт, послуг); суми коштів, отримані платником податків за рішенням суду (госпо­дарського суду) як компенсація прямих витрат або збитків, що їх він зазнав у результаті порушення його прав та інтересів, які охороняють­ся законом; суми коштів у частині надмірно сплачених податків, зборів (обов'язкових платежів), що повертаються або мають бути повернені платнику податку з бюджетів, та цілий ряд інших доходів.

Платниками податку на прибуток цим законом визначені: серед резидентів⁴ — суб'єкти підприємницької діяльності, бюджетні, гро-

' Згідно із класифікацією податків, залежно від форми оподаткування, в літературі розрізняють: прямі (подохідно-майнові) податки, які стягуються в процесі придбання й акумуляції матеріальних благ, визначаються розміром об'єкта оподаткування, включаються в ціну товару і виплачуються виробником чи власником, та побічні (на споживання) — податки, які стягуються в процесі витрачання матеріальних благ, визначаються розміром споживання, включа­ються у вигляді накидання на ціну товару і виплачуються споживачем (Куче-рявенко Н. П. Налоговое право. - X., 1997. - С. 118-119).

² Нерезиденти — юридичні особи та суб'єкти підприємницької діяльності,
що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо) з місце­
знаходженням за межами України, які створені та здійснюють свою діяльність
відповідно до законодавства іншої держави.

³ Роялті — платежі будь-якого виду, одержані у вигляді винагород (компен­
сацій) за використання або надання дозволу на використання прав інтелекту­
альної, в тому числі промислової, власності.

⁴ Резиденти — юридичні особи та суб'єкти підприємницької діяльності
України, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо),
які створені та здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства України
з місцезнаходженням на її території.

мадські та інші підприємства, установи та організації, які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку як на території України, так і за її межами; серед нерезидентів — фізичні та юридичні особи, створені у будь-якій організаційно-правовій формі, які отримують до­ходи з джерелом їх походження з України.

Закон містить положення про оподаткування операцій особливого виду, зокрема: оподаткування товарообмінних (бартерних) операцій; страхової діяльності; операцій із розрахунками в іноземній валюті; опе­рацій із торгівлі цінними паперами та деривативами¹; спільної діяль­ності на території України без створення юридичної особи; операцій з борговими вимогами та зобов'язаннями і ряд інших.

Найважливішим видом побічних податків в Україні є податок на додану вартість, попередником якого був податок з обороту. Цей пода­ток набув поширення з середини XX століття і застосовується в ряді західноєвропейських та інших країн.

Визначення поняття податку на додану вартість наведене в первіс­ній редакції Закону України від 20 грудня 1991 року «Про податок на до­дану вартість». Згідно з його ст. 1, податок на додану вартість є части­ною новоствореної вартості на кожному етапі виробництва товарів, ви­конання робіт, надання послуг, що надходить до бюджету після їх реалізації.

Основним податком з громадян, характерним для будь-якої подат­кової системи, є податок на доходи фізичних осіб. Як уже зазначалось, історично першими з'явилися саме податки з населення. Примітивною, початковою формою таких податків були повинності у вигляді безкош­товних послуг, які населення надавало державі. Грошові податки з гро­мадян починаються з майнового та подушного оподаткування.

У сучасних умовах в Україні є чинним податок з доходів фізичних осіб, встановлений Законом України від 22 травня 2003 року «Про по­даток з доходів фізичних осіб»². Він бере початок з прибутково-май­нового податку, який набрав чинності в СРСР у 1922 році, а потім (в 1924 році) був перетворений на прибутковий податок. В умовах Ра­дянського Союзу завжди діяв диференційований підхід щодо такого податку.

Першим принципом, який було покладено в його основу, став поділ платників залежно від постійного місця проживання: на гро­мадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства (рези­дентів, нерезидентів); другим — поділ платників на окремі категорії залежно від джерел доходу: за місцем основної роботи, не за місцем

¹ Дериватив — стандартний документ, що засвідчує право або зобов'язан­
ня придбати чи продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а
також кошти на визначених ним умовах у майбутньому.

² Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 37. - Ст. 38.

основної роботи, від підприємницької діяльності¹; третім — деклару­вання доходів.

Щодо оподаткування доходів громадян від заняття підприємниць­кою діяльністю Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» визнав таким, що не втратив чинності, розділ IV Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року «Про прибутковий податок з громадян»² у частині оподаткування доходів фізичних осіб від зайняття підприємницькою діяльністю, який застосовується з урахуванням по­ложень зазначеного Закону і діє до набрання чинності спеціальним за­коном з питань оподаткування фізичних осіб — суб'єктів підприєм­ницької діяльності.

За Декретом Кабінету Міністрів оподаткуванню підлягають доходи громадян, одержані протягом календарного року від здійснення підпри­ємницької діяльності без створення юридичної особи. Оподатковуваним доходом вважається сукупний чистий дохід, тобто різниця між валовим доходом (виручки у грошовій та натуральній формі) і документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов'язаними з одержанням доходу. Якщо фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності або фізична особа, яка сплачує ринковий збір, отримує крім доходу від про­дажу нею товарів (надання послуг, виконання робіт) у межах підприєм­ницької діяльності ще й інші доходи, то вони оподатковуються за загаль­ними правилами, встановленими Законом України «Про податок з до­ходів фізичних осіб».

З метою забезпечення сплати податків Верховна Рада прийняла За­кон України від 21 грудня 2000 року «Про порядок погашення зо­бов'язань платників податків перед бюджетом та державними цільови­ми фондами»³.

Законом установлено, що в разі виникнення податкової заборгованості активи платника податку передаються в податкову заставу, що позбавляє платника можливості їх відчуження без дозволу податкової служби.

¹ Для порівняння: в СРСР за v вою шкалою оподаткування, розробленою
в 1990 році, платники прибуткового податку були поділені залежно від джере­
ла доходу на такі групи: робітники та службовці, які мали доходи за основним
місцем роботи та не за основним місцем роботи; працівники літератури та ми­
стецтва, які сплачували податок за доходами за рік; особи, які займалися
індивідуальною трудовою діяльністю у сфері кустарно-ремісницьких про­
мислів, побутового обслуговування, народно-художніх промислів та соціаль­
но-культурній сфері, ці особи теж сплачували податок за рік; громадяни, які
отримували доходи від ведення селянського господарства. Як випливає з цьо­
го порівняння, особи, які займалися індивідуальною трудовою діяльністю, пе­
ретворилися на підприємців. Таке перетворення викликає сумнів (детальніше
про це див.: Гайворонський В. Н., Жушман В.> П. Предпринимательство, хозяй-
ственная й трудовая деятельность: законодательное урегулирование // Пред­
принимательство, хозяйство й право. - 1998. - № 9).

² Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 10. - Ст. 77.

³ Там само. - 2001. - № 10. - Ст. 44.

Право податкової застави виникає в разі: неподання або несвоєчас­ного подання платником податків податкової декларації першого робо­чого дня, наступного за останнім днем строку, встановленого законом про відповідний податок, збір (обов'язковий платіж) для подання такої податкової декларації; несплата у строки, встановлені цим законом, суми податкового зобов'язання, самостійно визначеної платником у по­датковій декларації, — з дня, наступного за останнім днем зазначеного строку; несплати у строки, встановлені цим законом, суми податкового зобов'язання, визначеної контрольним органом, — з дня, наступного за останнім днем граничного строку такого погашення, визначеного в по­датковому повідомленні. Право податкової застави поширюється на будь-які види активів платника податків, які перебували в його влас­ності (господарському віданні) в день виникнення такого права; а та­кож на будь-які інші активи, на які платник податків набуде прав влас­ності в майбутньому, до моменту погашення його податкових зобов'язань або податкового боргу (ст. 8 вказаного Закону).